Народна Освіта » Українська література » Леся Українка - Мотив ліричного твору, Давня весна, Хотіла б я піснею стати, Митець і суспільство, Давня казка читати онайлн

НАРОДНА ОСВІТА

Леся Українка - Мотив ліричного твору, Давня весна, Хотіла б я піснею стати, Митець і суспільство, Давня казка читати онайлн

Леся Українка (справжнє ім'я та прізвище Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському (нині Житомирська область) у родині українських інтелігентів. Батько, Петро Косач, був повітовим службовцем юристом, людиною передових поглядів; мати Олена Пчілка, українською и и сьмеи пні іею.

Леся навчилася читати в чотири роки, а в п'ять грала на фортепіано й навіть написала змістовного листа своєму дядькові Михайлу Драгомаиову (відомий український учений і громадський діяч). У родині Косачів панувала повага до народних звичаїв і традицій.

У сім'ї Леся була другою дитиною з шести. Старшим був брат Михайло, з яким вона була по-особливому дружною. Якось узимку разом із Михайлом вона пішла до річки Стир на свято Водохреща. Леся настільки захопилася побаченим, що навіть не помітила, як замочила ноги в крижаній воді. Після того вона почала тяжко хворіти. Спочатку батьки думали, що цс звичайна застуда, проте згодом київський хірург поставив страшний діагноз — туберкульоз кісток (дівчинці в цей час ще не виповнилося й десяти років!). Потім патологічний процес поширився на легені й нирки. Тож із дитинства Леся відзначалася рішучим характером, засвоївши одне правило, яке впродовж життя її підтримувало: «щоб не плакать, я сміялась».

З 1882 р. постійним Лесиним місцем проживання стало с. Колодяжне. Саме тут, па Волині, серед розкішної й чарівної природи формувався стиль майбутньої поетеси. До речі, любов до краси природи стане провідним мотивом усієї її творчості.

 

 

Через тяжку хворобу Леся до школи не ходила, а здобувала освіту самотужки, проявляючи феноменальні здібності.

Попри постійні болі в кістках, вона й далі грала на фортепіано, малювала, знала майже всі європейські мови (понад десять!), а в дев’ятнадцятирічному віці для молодшої сестри написала книжку «Стародавня історія східних народів», яку вже після смерті поетеси було видано як підручник для національної школи.

Склавши перший вірш у дев’ять років, вона підписала його «Леся Українка». Коли дівчині виповнилося двадцять два, світ побачила її перша поетична збірка «На крилах пісень», яку високо оцінив І. Франко, назвавши найвищим здобутком української літератури за 1893 рік. У 1894 р.

Леся Українка відвідала свого дядька Михайла Драгомапова в Софії. Вона впорядкувала його бібліотеку, познайомилася з емігрантами й культурними діячами Болгарії. Повернення додому було затьмарене негласним наглядом, установленим царською охранкою. Щоразу, коли поетеса поверталася з-за кордону, по-особливому відчувала політичну неволю, про що переконливо свідчать такі її рядки: «Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани й спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить...»

 

Щодня долаючи фізичний біль, Леся Українка виявляла неабияку мужність — писала високохудожні твори:

Я на гору круту, крем’яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

«Contra spem spem!»

Усе життя Леся Українка змагалася з тяжкою недугою: вона виїжджала на лікування в Карпати. Крим, Італію, Єгипет, Грузію. Передчуваючи трагічний кінець, 1913 р. поетеса написала заяву до бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка прийняти її твори на депозит (па збереження). Цього ж року вона померла в грузинському м. Сурамі.

Поховано Лесю Українку в м. Києві на Байковому кладовищі.

МОТИВ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ

Згадаймо, що таке мотив ліричного твору. Мотив це те саме, що й тема. Аналізуючи епічні твори, використовують термін «тема», а для епічних «мотив». Читаючи поезії Лесі Українки, малюйте в уяві картинки, образи, намагайтеся «побачити» вірш у барвах, відчути запахи, настрій, тоді ви глибше зрозумієте емоційний стан ліричного героя. Це допоможе навчитися визначати мотиви; їх може бути кілька у вірші. Зазвичай один із них провідний. Прочитайте спочатку вірші, дотримуючись цих порад, і спробуйте визначити їхні мотиви самостійно, а потім опрацюйте подані в наступних двох абзацах коментарі. Сподіваємося, що це буде цікаво.

У вірші «Давня весна» відчуваються автобіографічні нотки: поетеса через тяжку недугу мусила лежати й страждати через нестерпний біль. Єдиною її розрадою був клаптик неба у вікні, гілка яблуні, ніжний вітерець і пташині співи. Давня весна сприймається як дарунок долі, адже вона навчилася цінувати найменші радощі. Весна в уявленнях людини нагадує щось нове, свіже, легке, тепле й красиве. .Зверніть увагу на ці означення вони випромінюють позитивну енергію й оптимізм. Саме мотив естетичного задоволення від

приходу весни є провідним у поезії «Давня весна». Хай там яка недуга, а весна та творчість сильніші, бо це краса. Мотив молодечого оптимізму наявний у багатьох творах Лесі Українки.

У вірші «Хотіїа б я піснею стати...» лірична героїня відчуває гармонію з природою, черпає в ній сили. Вона хоче перетворитися на пісню й полетіти світом, дарувати людям красу. Мотиви волелюбності («щоб вільно по світі літати»)та творчості («щоб /,еть аж під яснії зорі полинути співом дзвінким»)звучать чи не в кожній строфі цього твору. Емоційний стан героїні увиразнюють численні епітети й інверсії.

ДАВНЯ ВЕСНА

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло Зелений шум, веселая лупа!

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона, ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

Ні, не забула! У вікно до мене Заглянули від яблуні гілки,

Замиготіло листячко зелене,

Посипались білесенькі квітки.

Прилинув вітер, і в тісній хатині Він про весняну волю заспівав,

А з ним прилинули пісні пташині,

І любий гай свій відгук з ним прислав.

Моя душа ніколи не забуде Того дарунку, що весна дала; Весни такої не було іі не буде,

Як та була, іцо за вікном цвіла.

Хотіла 6 я піснею стати    Щоб геть аж під яснії зорі

У сіоіо хвилину ясну,    Полинути співом дзвінким,

Щоб вільно по світі літати,    Упасти на хвилі прозорі,

Щоб вітер розносив лупу.    Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії І щастя моє таємне,

Ясніші, ніж зорі яснії,

Гучніші, ніж море гучне.

1.    Упродовж життя Леся Українка керувалася правилом А весна для всіх настала

Б хотіла б я піснею стати В я прокинулась, і мені тяжко Г щоб не плакать, я сміялась

2.    Пташині пісні («Давня весна*) прилинули до ліричної героїні разом із А луною

Б вітром В гілками Г листячком

3.    У вірші «Хотіла б я піснею стати...» поєднано філософську лірику з А інтимною

Б пейзажною В патріотичною Г громадянською

4.    Розкажіть цікаві факти з життя Лесі Українки, згадавши про мужність і силу духу поетеси.

5.    До якого виду лірики належить поезія “Давня весна»?

6.    Знайдіть приклади персоніфікації у вірші “Давня весна». Чому для зображення приходу весни автор використовує саме цей художній засіб?

7.    Чи збігаються барви й динаміка приходу весни, що виникли у вашій уяві під час читання вірша «Давня весна», із зображеним на картині?

8.    Доведіть, що мрія є одним із мотивів поезії «Хотіла б я піснею стати...».

9.    Якщо вірш не має назви, то нею традиційно стає перший рядок. Доберіть свою назву до вірша «Хотіла б я піснею стати...».

10. Визначте у вірші «Хотіла б я піснею стати...» слова, що позначають кольори й звуки. Поміркуйте, як вони впливають на настрій цієї поезії. Перемалюйте в зошит таблицю й заповніть її.

11.    Якби вам довелося написати музику до вірша Лесі Українки «Давня казка», то якими були б її темп і настрій? Які б музичні інструменти ви використали? У якому місці й чому відбулася б зміна в темпі й настрої пісні?

12.    Складіть невеликий опис (п'ять-сім речень) морського пейзажу за картиною І. Айвазовського «Аюдаг», використавши цитату з вірша Лесі Українки «Хотіла б я піснею стати...», 17

МИТЕЦЬ І СУСПІЛЬСТВО

Поемі «Давня казка» понад 120 років, але порушені в ній проблеми актуальні й нині. Коли Леся Українка написала цей твір, у середовищі митців привала гостра дискусія щодо ролі мистецтва. Одні заявляли, іцо мистецтво має бути лише для розваги, інші ж наполягали на тому, що історію пишуть царі й королі як володарі народів. Але поемою «Давня казка» Леся Українка гостро й переконливо заперечує ці думки. Хто ж творить історію й відповідає за свою країну? Яка роль митця в розбудові своєї країни? На ці запитання ви знайдете відповідь, прочитавши «Давню казку».

ДАВНЯ КАЗКА (Поема)

Може б, хто послухав казки?    Хто нам може розповісти

Ось послухайте, панове!    Щось таке цілком новеє,

Тільки вибачте ласкаво,    Щоб ніхто з нас не відмовив:

Що не все в ній буде нове.    «Ет, вже ми чували сеє!»

Та чого там, люди добрі,    Тож, коли хто з вас цікавий,

За новинками впадати?    Сядь і слухай давню казку,

Може, часом не завадить    А мені коли не лаврів,

І давніше пригадати.    То хоч бубликів дай в’язку.

І

Десь, колись, в якійсь країні,    Та була у нього пісня

Де захочете, там буде,    І дзвінкою, і гучною,

Бо у казці, та ще в віршах,    Бо розходилась по світу

Все можливо, добрі люде.    Стоголосою луною.

Десь, колись, в якійсь країні    T не був ноет самотнім,

Проживав ноет нещасний,    Д« його малої хати

Тільки мав талан до віршів    Раз у раз ходила молодь

Не позичений, а власний.    Пісні-слова вислухати.

На обличчі у поета    Теє слово всім давало

Не цвіла урода гожа,    То розвагу, то пораду;

Хоч не був він теж поганий,    Слухачі співцю за теє

От собі — людина Божа!    Ділом скрізь давали раду.

Той співець — та що робити!    Що могли, то те й давали,

Видно, правди не сховати,    Він зо всього був догодиий.

Що не був співцем поет наш,    Досить з нього, що не був він

Бо зовсім не вмів співати.    Ні голодний, ні холодний.

Як навесні шум зелений    Попереду їхав лицар,

Оживляв сумну діброву,    Та лихий такий, крий Боже!

То щодня поет приходив    «Бачте, крикнув, — що за птиця!

До діброви на розмову.    Чи не встав би ти, небоже?»

Так одного разу ранком    «Не біда, — поет відмовив, —

Наш поет лежав у гаю,    Як ти й сам з дороги звернеш,

Чи він слухав шум діброви,    Бо як рими повтікають,

Чи пісні складав - не знаю!    Ти мені їх не завернеш!»

Тільки чує — гомін, гуки,    «Се ще также полювання!

Десь мисливські сурми I-PaiOTb,    Мовить лицар з гучним сміхом.

Чутно разом, як собачі    Слухай, ти, втікай лиш краще,

Й людські крики десь лунають.    Бо пізнаєшся ти з лихом!»

Тупотять прудкії коні,    «Ей, я лиха не боюся,

Гомін ближче все лунає,    3 ним ночую, з ним і днюю,

З-за кущів юрба мисливська    Ти втікай, бо я, мосьиаие1,

На долину вибігає.    На таких, як ти, полюю!

Як на те ж, лежав поет наш    В мене рими-соколята,

На самісінькій стежині.    Як злетять до мене з неба,

«Гей! - кричить він, - обережно!    То вони мені вполюють,

Віку збавите людині!»    Вже кого мені там треба!»

Ще, на щастя, не за звіром    «Та який ти з біса мудрий!

Гналася юрба, — спинилась.    Мовить лицар, — ще пі разу

А то б, може, на поета    Я таких, як ти, не бачив.

Не конечне подивилась.    Я тепер не маю часу,

1 Mocbfidne (ласт.) — уживається як лвертаппя в лпачеппі «Милостивий папе добродію!*.

А то ми б ще подивились,    Гурт мисливський зголоднілий

Хто кого скорій вполює.    Весь підбився, утомився,

Хлопці! геть його з дороги!    Дехто ще зоставсь у гаю,

Хай так дуже пе мудрує!»    Дехто вже й з дороги збився.

«От спасибі за послугу! —    Геть одбившися від гурту,

Мовить наш поет, — несіте.    їде лицар в самотині.

Та візьміть листки з піснями,    Зирк! — поет лежить, як перше,

Oii в траві лежать, візьміте».    На самісінькій стежині.

«Він, напевне, божевільний, —    «Ах, гостинця ти чекаєш!

Крикнув лицар. — Ну, рушаймо!    Мовив лицар і лайнувся

Хай він знає нашу добрість    По кишенях, ой небоже,

Стороною обминаймо.    Вдома гроші я забувся!»

А ти тут зажди, небоже,    Усміхнувсь поет на теє:

Хай-по їхатиму з гаю,    «Не турбуйсь за мене, пане,

Я ще дам тобі гостинця,    Маю я багатства стільки,

А тепер часу не маю».    Що його й на тебе стане!»

«Не па тебе ждать я буду, —    Спалахнув від гніву лицар,

Так поет відповідає,    Був він гордий та завзятий,

Хто ж кому подасть гостинця,    Але ж тільки на упертість

Ще того ніхто не знає».    Та на гордощі багатий.

Лицар вже на те нічого    «Годі жартів! — крикнув згорда

Не відмовив, геть подався;    Бо задам тобі я гарту!»2

Знову юрба загукала,    А ноет йому: «Та й сам я

І луною гай озвався.    Не люблю з панами жарту...

Розтеклись ловці по гаю,    Бачиш ти — оця діброва,

Полювали цілу днину,    Поле, небо, синє море

Та коли б вже вполювали    То моє багатство-наиство

Хоч на сміх яку звірину!    І розкішне, і просторе.

А як сонечко вже стало    При всьому сьому багатстві

На вечірньому упрузП,    Я щасливий завжди й вільний».

Стихли сурми, гомін, крики,    Тут покликнув лицар: «Боже!

Tихо стало скрізь у лузі.    Чоловік сей божевільний!» 18

«Може буть, — поет відмовив, —    Я б віддав твоє багатство

Певне, всі ми в Божій волі.    І непевнії країни

Та я справді маю щастя,    За єдиний поцілунок

І я мене його доволі.    Від коханої дівчини...»

Так, я вільний, маю бистрі    Щось поет хотів відмовить

Вільні думи-чарівниці,    На недбалу горду мову,

Що для них нема па світі    Та вже сонечко червоне

Ні застави1, ні границі.    Заховалось за діброву.

Все, чого душа запрагне,    Надійшла сільськая молодь,

Я створю в одну хвилину,    Що з роботи поверталась,

В таємні світи надхмарні    І побачила поета,

Я па крилах думки лину.    З ним приязно привіталась.

Скрізь гуляк», скрізь буяю,    Тут поет взяв мандоліну2,

Мов той вітер дзвінкий в полі;    І на відповідь гуртові

Сам я вільний і ніколи    Він заграв, і до музики

Не зламав чужої волі».    Промовляв пісні чудові.

Засміявсь па теє лицар:    Всі навколо нерухомі,

«Давню байку правиш, друже!    Зачаровані стояли,

Я ж тобі скажу па теє:    А найбільше у дівчаток

Ти щасливий, та недуже.    Очі втіхою палали.

Я б віддав отой химерний    Довго й лицар слухав пісню,

Твій таємний світ надхмарний    Далі мовив иа відході:

За наземне справжнє графство,    «Що за дивна сила слова!

За підхмарний замок гарний.    Ворожбит якийсь, та й годі!»

II

Літнім вечором пізненько    Співи стихли, потім хутко

Сам поет сидів в хатині,    Налетіла літня нічка;

Так од ранку цілу днину    Дерева шуміли з вітром,

Він просидів в самотині.    Гомоніла бистра річка.

Тож сидів поет в віконці,    І ноет в своїй хатині

Слухав співів, що лунали    Прислухавсь до того шуму,

Скрізь IIO нолю і до нього    Погляд в темряву втопивши,

У хатину долітали.    Він таємну думав думу. 19

Тільки чує — хтось під'їхав    «Закохався я і гину,

На комі до його хати    Каже лицар, - вдень і вночі

І спинився, потім зброя    Бачу я перед собою

Почала чиясь бряжчати.    Ясні оченьки дівочі».

Що за диво! Під віконце    «Що ж? — IioeiP на те творить.

Хтось помалу підступає.    То за ручку та й до шлюбу!»

Тут поет не втерпів: «Хто там? —    «Ох! — зітхає лицар. — Візьме

Невідомого питає. —    Інший хтось дівчину любу!

Якщо злодій, то, запевне,    Під балкон моєї донни1

Помиливсь ти, любий друже!»    Кожен вечір я приходжу,

«Ні, се я, — озвався голос, —    І в журбі тяжкій, в зітханнях

Маю справу, пильну дуже».    Цілу нічку я проводжу.

«Хто ж се “я”?» — ноет питає.    На мою журбу й зітхання

«Я, Бертольдо, лицар з гаю».    Я відповіді не маю,

Тут поет пізнав той голос:    Чим я маю привернути

«А, мисливий! Знаю, знаю!    Серце милої, не знаю!

Вибачай, прошу до хати,    Може б, краще їй припали

Хоч у мене трошки темно,    До сподоби серенади?..»

Бо коли я сам у хаті,    Тут поет на те: «Запевне,

Не палю вогню даремно;    Треба пташечці принади!»

Та для гостя запалю вже».    «Голос маю, — каже лицар, —

І добув вогню з кресала.    Та не тямлю віршування...» —

Перед ним лицарська постать    «Певна річ, — поет говорить,

Владаря Бертольда стала.    То не легке полювання,

«Добрий вечір!» — «Добрий вечір».    А то б досі вже на лаври

Став тут лицар і — ні слова.    Хто 6 схотів, то й був багатий,

Щось ніяк не починалась    Ні, химерний, норовистий

Тая пильная розмова.    Кінь поезії крилатий!»

«Де ж твоя, мій гостю, справа?»    «Правду кажеш, мовив лицар,

Далі вже поет озвався.    Але ж я тебе благаю,

Лицар стиха одмовляє:    Щоб поміг мені в сій справі.

«Я, мій друже, закохався...»    Пам'ятаю, як у гаю

Тут ноет йому говорить:    Ти своїм віршем чудовим

«Що ж на се тобі пораджу?    Чарував усю громаду,

А проте доказуй далі,    Тільки ти один тепера

Може, чим тебе розважу».    Можеш дать мені пораду! 20

За пораду все, що хочеш,    Xjttco в неї під віконцем

Дам тобі я в нагороду». —    Мандоліна залунала,

«Ну, на ее, — ноет відмовив,    Із потоку гуків чулих

Не надіюся я зроду.    Серенада виринала:

Можу я знайти й без плати    «Гордо, ниіпно, променисто

Для приятеля пораду.    Золотії світять зорі,

Ось пожди лиш трохи, зараз    Та не може дорівнятись

Будеш мати серенаду.    Ні одна з них Ізідорі!

Та мені для сього треба    Найчистіші діаманти

Ймення й вроду панни знати». —    Сяють ясні та прозорі,

«їй наймення Ізідора,    Та не може дорівнятись

А вродлива!., не сказати!..»    Ні один з них Ізідорі!

Більш поет вже не питався,    Дорогих перлин коштовних

Сів, задумавсь па хвилину,    Є багато в синім морі,

Записав щось на папері,    Та не може дорівнятись

Зняв з кілочка мандоліну,    Ні одна з них Ізідорі».

Показав слова Бертольду,    Отже, ледве серенада

Мандоліну дав у руки    Залунала у просторі,

Та написанії вірші    Вийшла з хати Ізідора

І промовив для науки:    Подивитися на зорі.

«Ти, співаючи, на струнах    А як стихли під балконом

Маєш так перебирати:    Любі гуки мандоліни,

Ut-fa- la-sol, fa-mi-re-sol...    До Бертольда полетіла

Далі можеш сам добрати...»    Квітка з рожі від дівчини.

«От спасибі!» крикнув лицар.    В ту ж хвилину Ізідора

Ще ж поет не відозвався,    Зникла хутко, наче мрія,

А вже лицар був надворі.    Та зосталася в Бертольда

На коня! і геть погнався.    Квітка з рожі і надія!

І погнався лицар хутко Через доли, через гори,

І спинився під віконцем У своєї Ізідори.

III

Боже, Боже! що то може    Усміх донни Ізідори

Наробити серенада!..    Був дедалі все ясніше,

Зникли в серденьку в Бертольда    І щораз вона ставала

Темна туга і досада.    До Бертольда прихильніше.

Далі перстень Iaiдорий    Залишить Бертольдо мусив

На руці у нього сяє,    Молодую Іаідору,

Нареченою своєю    У неділю вранці-рано

Він кохану навиває.    Вже він вирушив іа двору.

Як же бучно, як же втішно    Подалося геть за море

Всім гулял ось на весіллі!    Все одважпеє лицарство;

Танцювали, попивали    Там за морем десь лежало

Від неділі до неділі.    Бусурманське господарство.

Всіх приймали, всіх вітали.    І пішло одважие військо

Всім уміли догодити,    Через нетрі та пустині;

Тільки нашого поета    Не один вояк смутився

Пан забувся запросити.    По своїй рідній країні.

Звісно, клопоту багато    Та коли вже надто тяжко

Завжди пану молодому, —    Туга серце обгортала,

Хто ж би міг ще пам'ятати    То співці співали пісню,

Про якогось там сірому?    Пісня тугу розважала:

Час летів, немов на крилах,    «Не журись, коли недоля

I1 мов сон, життя минало.    В край чужий тебе закине!

Та незчувсь Бертольд, як лихо    Рідний край у тебе в серці,

Несподівано настало.    Поки спогад ще не гине.

Забажалось королеві    Не журись, не марно пройду

Звоювать чужеє царство,    Сії сльози й тяжка мука;

Розіслав вій скрізь герольдів21    Рідний край щиріш любити

На війну скликать лицарство.    Научає нас розлука».

І якраз серед бенкету    Так вони співали, йдучи

В замку нашого Бертольда    Через дикії пустині,

Залунала гучна сурма    Додавав той спів розваги

Королівського герольда.    Не одній смутній людині,

Прощавай, дружино люба,    Попереду всього війська

Всі розкоші, всі вигоди!    Три старшії виступали:

Все те треба проміняти    Карлос, Гвідо і Бертольдо;

На далекії походи.    За одвагу їх обрали.

їдуть, їдуть, врешті бачать —    Нащо ти сюди на згубу

Три дороги розійшлися,    Підманив нас за собою?

Розлучились тут найстарші,    Чи ти хочеш, щоб усі ми

Кожний різно подалися...    Наложили головою?

Карлос вибрав шлях направо,    Осоружне нам се місто!

Гвідо вибрав шлях наліво,    Хай їй цур, такій облозі!

А Бсртольд подався просто.    Хай їй цур, самій тій славі!

«Дай же, Боже, нам!» «Щасливо!»    Хай їй цур, тій перемозі!..»

І Бертольдові спочатку    Хтів Бертольд розумним словом

Справді щастя панувало -    Люте військо вгамувати,

Довелося звоювати    Та воно дедалі гірше

Городів чужих чимало.    Почало репетувати.

От вже він па стольне місто    Далі кинулись до зброї...

Погляда одважним оком,    Бог зиа чим би то скінчилось...

Але тут-то саме щастя    Але тут хтось крикнув: «Стійте!»

Обернулось іншим боком.    Військо раптом зупинилось.

Чи то врешті у Бертольда    Вийшли тут наперед війська

Притомилося лицарство,    Військові співці славутні,

Чи то владар бусурманський22    Всі вони були при зброї,

Міцно так тримавсь за царство, —    А в руках тримали лютні.

Тільки твердо так трималось    3 них один промовив: «Браття!

Місто гордеє, уперте:    Часу маєте доволі,

Раз одбилось, потім вдруге,    Щоб Бертольда покарати,

Потім втретє, ще й вчетверте.    Він же й так у вашій волі.

Тут і ірийшлось Бертольду з лихом:    Mи б хотіли тут в сій справі

Край чужий, ворожі люди,    Скілька слів до вас сказати,

Голод, злидні, військо гине...    Та співцям співати личить,

Що то буде, що то буде?!    Отже, ми почнем співати».

Місяць, другий вже ведеться    Tvt один із них тихенько

Тая прикрая облога,    Струни срібнії торкає,

Серед війська почалися    Усміхається лукаво

Нарікання і тривога.    І такої починає:

Приступили до Бертольда    «Був собі одважний лицар,

Вояки й гукають грізно:    Нам його згадать до речі,

«Гей, виводь ти нас ізвідси!    Він робив походи довгі,

Геть веди, поки не пізно!    Від порога та до печі.

Він своїм язиком довгим    Тут па радощах Бертольдо

Руйнував ворожі міста...    Всіх співців казав зібрати,

Чули ви його розповідь:    І, коли вони зібрались,

«Я один, а їх аж триста!»    Привселюдно став казати:

Ну, та сей одважний лицар    «Ви, співці славутні наші,

Якось вибрався до бою.    Ви, красо всього народу!

І вернувсь живий, здоровий:    Ви нам честь відрятували,

Талісман вій мав з собою.    Вам ми винні нагороду!»

Я гадаю, талісман сей    Та співці відповідали:

Кожен з вас тут знать готовий,    «Ні, ие нам, ласкавий пане:

Ce буде речення мудре:    Той, хто сих пісень навчив нас,

Утікай, поки здоровий!»    Нагороду хай дістане».

«Утікай, поки здоровий!»    «Де ж він, де? — гукнув Бертольдо.

Всі співці тут заспівали;    Що ж він криється між вами?»

Вояки стояли тихо,    «Він не тут, — співці говорять, —

Очі в землю поспускали.    На війні не був він з нами.

Рантом зброя заблищала,    Він зостався, щоб піснями

T гукнуло військо хором:    Звеселять рідну країну,

«Ми готові йти до бою,    Там він має розважати

Краще смерть, ніж вічний сором!»    Не одну сумну родину».

І метнулися у напад    «Знаю я сього поета

Так запекло, так завзято,    І його величну душу,

Що не встигла й піч настати,    І тепер йому но-царськи

Як було вже місто взято.    Я подякувати мушу.

Місто взято, цар в полоні    Тільки б дав нам Бог щасливо

Бусурманський. Перемога!    Повернутися додому,

От тепер уже одкрита    Срібла, золота насиплю

Всі.м у рідний край дорога.    Я співцеві дорогому!..»

Кажуть, весь поміст у пеклі    Та іі по всіх далеких війнах

З добрих намірів зложився!    Граф привчився до грабунку,

Для пекельного помосту    А тепер в своїй країні

І Бертольдо потрудився...    Вій шукав у тім рятунку.

Вже ,давно Бертольд вернувся    Почалися нескінченні

Із далекої чужини,    Мита, нашийна, податки,

Знов зажив життям веселим    Граф поставив на дорогах

Біля милої дружини.    Скрізь застави та рогатки.

Знов у IibOiO в пишнім замку    Трудно навіть розказати,

Почалося вічне свято, —    Що за лихо стало в краю,

О, тепер було у нього    Люди мучились, як в пеклі,

Срібла, золота багато!    Пан втішався, як у раю.

Окрім того, що набрав він    Пап гуляв у себе в замку,

На війні всього без ліку,    У ярмі стогнали люде,

Ще король йому в подяку    І здавалось, що довіку

Нагороду дав велику.    Все така неволя буде.

Сила статків та маєтків!    Розливався людський стогін

Вже Бертольдо і-раф заможний!    Всюди хвилею сумною,

Він живе в своєму графстві,    ї15 серденьку у поета

Наче сам король вельможний.    Озивався він луною...

Та околиця, де жив він,    ^cb одного разу чує

Вся була йому віддана,    rPaiІ» лихі, тривожні вісті:

Люд увесь в тім краю мусив    Донесла йому сторожа,

Узнавать його за пана. *    ПЬ 1Іе всс спокійно в місті;

Тож спочатку того щастя    Щ° cniljlIi 1,0 місті xoA5m-

Справді був Бертольдо гідний:    ї піснями люд морочать,

Правий суд чинив у папстві,    Все про рівність і про волю

До підданих був лагідний.    У "існях своїх торочать.

Але то було не довго,    Вже й HO тюрмах їх саджають,

Він дедалі в смак ввіходив    Та ніщо не помагає,

І потроху в себе в графстві    їх ліспі ідуть по людях,

Інші звичаї заводив.    Всяк пісні ті переймає.

Що ж, напитки, та наїдки,    «Ну, — гукнув Бертольд, то байка!

Та убрання прехороші,    Я візьму співців тих в руки!»

Та забави, та турніри,    Раптом чує десь близенько

А па все ж то треба гроші!    Залунали пісні гуки:

«В мужика землянка вогка,    Тут він двох іцонайвірніших

В пана хата на помості;    Слуг до себе прикликає

Що ж, недарма люди кажуть,    І до нашого поета

Що в панів біліші кості!    У хатину посилає:

У мужички руки чорні,    «Ви скажіть йому від мене,

В пані рученька тендітна;    ІЦо я досі пам'ятаю,

Що ж, недарма люди кажуть,    Як пісні його втішали

Що в панів і кров блакитна!    Нас колись в чужому краю.

Мужики цікаві стали,    Власне, я тепер бажаю

Чи ті кості білі всюди,    Дать йому за них заплату:

Чи блакитна кров поллється,    Я поетові дарую

Як пробити пану груди?»    В себе в замку гарну хату.

«Що се, що? — кричить Бертольдо. —    Я його талан співацький

Гей, ловіть співця, в'яжіте!    Так високо поважаю,

У тюрму його, в кайдани!    Що співцем своїм придворним

Та скоріш, скоріш біжіте!»    Я зробить його бажаю.

Коли се з-за мурів замку    Ви скажіть, що вій у мене

Обізвався голос долі:    Буде жити в піалі, в славі,

«Гей, біжіте, папські слуги,    Тільки, звісно, хай забуде

Та спіймайте вітра в полі!    Різні ни гадки лукаві».

Не турбуйся ти даремно,    Слуги зараз подалися

Все одно, вельможний пане,    До убогої оселі,

Вловиш нас сьогодні десять,    Принесли вони поету

Завтра двадцять знов настане!    Ті запросини веселі.

Нас таки чимале військо,    Усміхаючись, він слухав

Маєм свого отамана,    Tc запрошення знаднеє,

Він у нас одважний лицар,    А коли вони скінчили,

Врешті, він знайомий пана...»    Так промовив їм на сеє:

Мов крізь землю провалився    «Ви скажіте свому папу,

Той співець утік од лиха.    Що заплати не бажаю,

А Бертольд сидів і думав,    Бо коли я що дарую,

Далі так промовив стиха:    То назад не одбираю.

«Маєм свого отамана!    Хай він сам те пригадає,

Ось де корінь цілій справі!    ІЦо то ж я йому дав злото,

Ну, та я тепера хутко    Хоч тепер об тім жалкую,

Положу кінець забаві!»    Краще б кинув у болото!

Ви скажіть, що я не хочу    Знову слуги подалися

Слави з рук його приймати,    До убогої хатини

Бо лихую тільки славу    І, підходячи, почули

Тії руки можуть дати.    Тихий бренькіт мандоліни.

Золотих не хочу лаврів,    У вікно нирнули слуги,

З ними щастя не здобуду.    Бачать: зібрана громада,

Як я ними увінчаюсь,    Всі стоять навколо ліжка,

То поетом вже не буду.    Мов якась таємна рада!

Не поет, у кого думки    Утомивсь поет від праці,

Не літають вільно в світі,    Третій день лежить в недузі,

А заплутались навіки    Слухачі навколо нього

В золотії тонкі сіті.    Посхиляли чола в тузі.

Не поет, хто забуває    А поет усе то грає,

Про страшні народні рани,    То щось пише на папері

Щоб собі на вільні руки    Й роздає писання людям,

Золоті надіть кайдани!    Тут вступили слуги в двері.

Тож підіте і скажіте,    Всі метнулись хутко з хати,

Що поки я буду жити,    І поет один зостався,

Не подумаю довіку    Подививсь на слуг спокійно,

Зброї чесної зложити!»    Гордовито привітався.

,3 тим вернулись вірні слуги    Всі Бертольдові погрози

До Бертольда і сказали:    Слухав мовчки, усміхався.

«Так і так поет відмовив,    А коли скінчили слуги,

Ми даремне намовляли...»    Так до них він обізвався:

Аж скипів Бертольд, почувши    «Ви скажіть свойому пану,

Гордовитую відмову,    Що ГОТОВИЙ Я В дорог)',

До поета посилає    Тільки хай велить прислати

Посланців тих самих знову:    Слуг ще двох вам на підмогу.

«Ви скажіть сьому зухвальцю,    На запросини ласкаві

Що тепер настав день суду,    Я не можу встать з постелі,

Що терпів його я довго,    Вам нести мене нрийдеться

Але більш терпіть не буду.    Аж до нової оселі.

Коли він складання віршів    Та й в темниці буду вільний,

Бунтівничих не покине,    Маю думи-чарівпиці,

То в тюрму його закину,    Що для них нема на світі

Там він, клятий, і загине!»    Ні застави, ні границі.

І мого прудкого слова    Здійнялось повстання в краю,

Hc затримає темниця.    І Бертольда вбили люде,

Полетить воно по світі,    Та й гадали, що в країні

Наче тая вільна птиця.    Більш неволі вже не буде.

З словом зіллються в темниці    Та зостався но Бертольду

Гіркий жаль і тяжка туга,    Молодий його нащадок,

І тоді потрійна стане    І пиху його, й маєтки

І страшна його потуга    Вій забрав собі у спадок.

T поет від свого люду    І тепер нащадки папські

Не почує слів догани    Тюрми міцнії будують,

В день сумний, коли на нього    А поетові нащадки

Накладатимуть кайдани!»    Слово гостреє гартують.

Так довіку у темниці    Проти діла соромного

Довелось поету жити,    Виступає слово праве —

За тюремний снів він мусив    Ох, страшне оте змагання,

Головою наложити.    Хоч воно і не криваве!

Та зосталися на волі    А коли війна скінчиться

Молоді його нащадки.    Того діла й того слова,

Що взяли собі у спадок    То скінчиться давня казка,

Всі пісні його, всі гадки.    А настане правда нова.

1.    Основною проблемою поеми «Давня казка» є А жадоба до збагачення

Б роль митця в суспільстві В служіння своїй Батьківщині Г прагнення людини до вдосконалення

2.    Не поет, хто забуває про страшні народні рани — це слова А ліричного героя

Б Бертольда В Ізідори Г поета

3.    Установіть відповідність.

Частина поеми

Зміст

1    І частина

2    Il частина

3    НІ частина

4    IV частина

А на прохання Бертольда поет складає серенаду для Ізідори

Б автор звертається до читачів з настановою прочитати казку

Частина поеми

Зміст

 

В поет знайомиться з Бертольдом, між ними виникає конфлікт

Г поета ув'язнюють; Бертольдо помирає Д Бертольдо одружується з Ізідорою, а потім захоплює бусурманську столицю

4.    Чи справедливий аргумент, на вашу думку, навів поет лицареві, коли під час першої зустрічі пояснював, чому не хоче поступитися дорогою?

5.    Як проявилося почуття гідності й гумору поета в кінці першої зустрічі з лицарем? Свою відповідь проілюструйте рядками з твору.

6.    Чому добрий граф Бертольдо став жорстокою й жадібною людиною?

7.    Бертольдо не раз хотів віддячити поетові. Чи можна вважати графа невдячною людиною? Обґрунтуйте свою відповідь.

8.    Прокоментуйте слова поета:

Золотих не хочу лаврів,

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

9.    Як ви розумієте слова поета «Та й в темниці буду вільний»?

10.    Чому Леся Українка назвала свій твір казкою? Чи є в ньому щось фантастичне, справді казкове?

11.    Доберіть до кожної частини «Давньої казки» заголовок і запишіть у зошит.

12.    Об'єднавшись у групи по три-чотири учні, підготуйтеся до виразного читання за ролями першої й останньої частин поеми. 23

 

 

Автор: evg01 от 19-08-2016, 20:21, посмотрело: 17273