Історичний розвиток органічного світу. Становлення еволюційних поглядів

Що таке еволюція?

Еволюція (від лат. еволютіо - розгортання) - це процес необоротвих змін будови та функцій живих істот протягом їхнього історичного існуван­ня. Наслідком еволюції є пристосованість живого до умов навколишнього середовища в будь-який момент існування. Проблеми еволюції вивчає роз­діл біології і еволюційне вчення. Це наука про фактори, механізми, за­гальні закономірності та наслідки еволюції.

Окремі ідеї про історичний розвиток живих істот висловлювали ще ан­тичні мислителі (мал. 34.1): давньогрецькі - Геракліт, Демокріт, давнь римські 1 Тіт Лукрецій Кар та інші, однак спроби науково пояснити Д явище з’явились лише на початку XIX ст.

У чому полягає еволюційна гіпотеза Ж.-Б. Ламарка?

Першу еволюційну гіпотезу створив видатний французький учений Жан-Батіст Ламарк (1744-1829) (мал. 34.2). Це була людина енциклопедичних знань і великого таланту. Він написав багатотомну працю ра Франції», створив систему безхребетних тварин, яка включала поряд із сучасними, і викопні форми. Ж.-Б. Ламарк одночасно з Р Тревірануеом запропонував термін біологія (1802). обгрунтував уявлення еро окрему «область життя» на Землі (пізніше названу біосферою), проводив спостереження за психічною діяльністю тварин. Еволюційну гіпотезу Ж.-Б. Ламарка прийнято називати ламаркізмом. Сучасники и загалом не сприйняли.

Свої еволюційні погляди Ж.-Б. Ламарк оприлюднив 1809 р. \ книзі Фі лософія зоологи». Вони ґрунтуються на уявленні про те. що еволюція це безперервний процес набуття корисних пристосувань живими організма­ми, які успадковуються нащадками. Вона відбувається як низка послі довних змін, що полягають в ускладненні будови і переходах від нижчого щаблю організації до вищого. Такі щаблі він на­звав градаціями.

Нижчі градації — це бактерії та інші мікроско­пічні організми, вищі - теплокровні тварини, зо­крема ссавці і людина. Наявність видів, які пере­бувають на нижчих щаблях досконалості в кожний момент існування Землі, Ж.-Б. Ламарк пояснював тим, що життя безперервно самозароджуеться і багато організмів, які виникли пізніше, ще не встигли досягнути вищого щабля.

Нижчі організми, які не мають нервової систе­ми, змінюються безпосередньо під впливом факто­рів довкілля: иіднодні листки рослини стрілиці стьожкоиодібні (лінійні), бо їх витягує течія; на по­верхні води вони округлі, щоб втриматися на плаву нарешті, в повітряному середовищі листки жорсткі та стрілоподібні, щоб протистояти впливу вітру тощо (мал. 10.1).

Вищі організми, тобто тварини, що мають нервову систему, виробляють пристосування за схемою: зміна потреб веде до зміни звичок; зміна звичок викликає зміну дій, що зумовлює вправляння одних і невправляння ін­ших органів. Органи, що вправляються, протягом низки поколінь роз­виваються, а які не вправляються, зменшуються і зрештою зникають; ці зміни з покоління в покоління успадковуються. Наприклад, жирафа по­чала живитися листям дерев, тому весь час витягувала шию, щоб діста­тись до крони: шия і передні ноги у неї видовжились, і ці набуті особливості успадкували нащадки (мал. 34.3). Неважко помітити, що Ж.-Б. Ламарк досліджував переважно модифікаційну мінливість.

Як рушійні сили еволюції - еволюційні фактори Ж.-Б. Ламарк визна­чив такі:

1.  Успадкування набутих ознак. Це означає, що всякі зміни в будові чи функціях організму спадкові, виникають під впливом зовнішніх умов або внутрішніх чинників і завжди корисні для організму.

2.  Внутрішнє вроджене прагнення організмів до прогресу не залежить від характеру зміни умов довкілля. Завдяки йому рівень організації орга­нізмів має підвищуватись від покоління до покоління й забезпечувати перехід на вищий рівень (наступну градацію). Прогресивним у гіпотезі Ж.-Б. Ламарка було те, що він визнавав вплив умов існування на форму­вання ознак організмів.

Ж.-Б. Ламарк був єдиним ученим за всю історію біології, який вважав лю­диноподібних мавп безпосередніми предками людини. Згідно з його погляда­ми, сучасні шимпанзе, горили, орангутани в найближчому майбутньому пе­рейдуть до вищої градації - людини. Критики еволюційних поглядів чомусь цю гіпотезу приписують Ч. Дарвіну, який її ніколи не підтримував.

Які успіхи біології сприяли подальшому розвитку еволюційного вчення?

Біологи першої половини XIX ст. зробили багато відкриттів, які стали системою доказів існування еволюції.

У галузях цитології та порівняльної ембріології обґрунтування клітин­ної теорії М. Шлейденом, Т. Шванном та Р. Вірховим, відкриття зародкових листків та основних етапів ембріогенезу у хребетних тварин К. Бером (мал. 34.4) та ін. дало початок ідеї про спільність походження живих істот.

Французький учений Ж. Кюв’є (мал. 34.5). вивчаючи викоті рештки організмів, встановив послідовну зміну певних фдор і фаун у минулому Зем . лі. Він був одним із засновників палеонтологи (науки про викопні рештки живих організмів минулих геологічних епох) та порівняльної анатомії гва рин. Зокрема, Ж. Кюв’є довів, що кожний тип тварин мін притаманний лише йому план будови (тобто докорінно відрізняється від інших типів).

Щоб пояснити послідовні зміни населення Землі, цей учений розро­бив гіпотезу катастроф. Він використав дослідження геологів - англійця

Ч.  Лайєля та німця К. фон Гоффа, які в 20-30-ті роки XIX ст. показали, що тривалі проміжки відносно стабільного стану біосфери історично розділені різкими та короткочасними періодами змін. Ці зміни виника ють унаслідок зсуву материкових платформ, горотворчих процесів, зниження чи підви­щення рівня Світового океану, що супрово­джується активізацією вулканічної діяльнос­ті і пов’язаним з нею збільшенням концентрації деяких газів в атмосфері (передусім оксидів Карбону, Нітрогену, Сульфуру), затопленням або, навпаки, осушенням значних територій тощо. Катастрофи призводили до повного зни­щення життя; такі ділянки згідно з погляда­ми Ж. Кюв’є або знову заселювались організ­мами з інших місць, або знову створювались актом Божественного творіння і не були ніяк пов’язані зі зниклими формами. Гіпотеза ка­тастроф стала основою цілого напряму погля­дів, що мають спільну назву неокатастро- фізм.