Народна Освіта » Правознавство » Тема 3. Захист інформації на території України в складі Російської імперії (XVII-поч.ХХ ст.)

НАРОДНА ОСВІТА

Тема 3. Захист інформації на території України в складі Російської імперії (XVII-поч.ХХ ст.)

3.1. Організація захисту інформації на території України в XVII - XIX ст.

Як уже зазначалося, незважаючи на активне будівництво держави, уряд Б. Хмельницького вчасно вживав необхідних заходів у сфері захисту військово-політичної інформації Української держави від ворожих дій Польщі. Внаслідок цього вдавалося зберігати у таємниці військові плани найголовніших кампаній, розкривати змови, організовані ворожими шпигунами, протидіяти спробам правлячих кіл Речі Посполитої спровокувати міжусобну боротьбу в українському суспільстві, внести розкол у лави національно-патріотичних сил.

У Запорізькій Січі також велику увагу приділяли захисту військової інформації, оскільки вона була військовим об єднанням і, очевидно, осавул і писар, які відали прикордонними роз’їздами і управляли розкиданими по степових слободах і хуторах козаками (т. зв. «сиднями»), займалися її захистом. На роз’їзди покладалася розвідка стайовища за межами кордону. Про її результати повідомлялося в Січ. Залишається ще додати, що військовий товмач, бувши знавцем інших мов, іноді посилався з таємним завданням на кордон або в розташування противника.

Фактично можна зазначити, що в умовах розбудови держави формувалася й організація захисту інформації. Наступні гетьмани України І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Тетеря, І. Брюховець-кий, П. Дорошенко, Д. Многогрішний, І. Мазепа, І. Скоропадський, П. Полуботок, К. Розумовський теж приділяли велику увагу захисту військово-політичних планів держави.

Активні дипломатичні зносини з Кримом вів І. Виговський, перебуваючи на посту писаря за часів Б. Хмельницького, і пізніше — на посту гетьмана.

Б. Хмельницький викупив І. Виговського з полону у хана Іслам-Гірея III за коня. З того часу він присягнув гетьману і став у нього на службі.

З іменем І. Виговського пов’язують одну із провідних ролей у створенні системи захисту інформації на тогочасних українських землях, а саме створення спеціальних органів, які займалися захистом військово-політичної інформації, - розвідки та контррозвідки України. Перебуваючи на посаді писаря, він керував підрозділом розвідників, який нараховував 2000 чоловік. Його агентом в Криму був татарський перекладач великого візира Сефер Кази-аги, який під час сепаратних польсько-кримських переговорів під Кам’янець-Подільським у грудні 1653 року передав генеральному писарю відомості про їх зміст.

Очевидно, що саме на писаря було покладено захист військово-політичної інформації в державі та здобуття найбільш важливих відомостей корисних для держави через драгоманів (товмачів).

І. Мазепа особливо доклав зусиль захисту військово-політичної інформації. Прикладом цього є те, що гетьман кілька років вів таємні переговори з королем Швеції і, практично, спромігся інформацію про зміст цих зносин захистити або уберегти від розголошення. Навіть цар не знав про зміст переговорів, хоча його неодноразово попереджали наближені до гетьмана особи. Очевидно, що Мазепа володів ремеслом захисту інформації. Перш за все, до важливої інформації він надавав доступ вузькому колу наближених осіб. Полковникам не довіряв, оскільки знав, що більшість з них і їх оточення передасть цю інформацію до Москви. Підтвердженням цього є таємні переговори, які вів Мазепа з Карлом XII. Ці переговори закінчились таємною, підписаною між королем «шведів, готів і вандалів і гетьманом України угодою» для боротьби з Росією.

Прикладом того, що і гетьманська, і царська влада докладала максимум зусиль, щоб захистити інформацію, є правові джерела того періоду. Причому ці джерела закріплюють кримінальну відповідальність за розголошення такого виду інформації як державна таємниця. Так, у р. 2, 7 ст. 2, Соборного Уложення 1649 р. зазначається. «Кто при державе царського Величества с недруги учнет дру-жится, и советньїми грамотами сснлатися, и помочь им всячески чинити... такова казнити смертию»; стаття 20 цього ж документу зазначає: «Кто, будучи на государевой службе в полках, учнет изме-ною из полков переезжати в неприятельские полки там и сказьівати про вести и про государевьіх ратньїх людей, ... такова переезщика

казнити смертию, провести против неприятельских полков, а по-местья его и вотчиньї и животи взяти на государя».

На нашу думку, звернення до законодавчого закріплення в Російській державі покарання за розголошення такого виду інформації як державна таємниця є одним з елементів захисту інформації, який

використовувався в той час.

Ще в одному правовому джерелі, Генеральному регламенті (Статут державних колегій) 1720 p., в розділі 50, статті 4 зазначається. «Когда кто постороннему, кому не надлежит, тайности колегиньї сообщит, резолюции, прежде времени об-ьявит протоколи ... тако-вьім за преступление надлежит чинить смертная казнь или вечная на галеру ссьілка с вьірезанием ноздрей и отнятием всего ймення)». Це джерело теж підтверджує раніше висунуту нами тезу.

У правовому джерелі XVIII ст., яке діяло на території гетьман ської України, теж знаходимо підтвердження захисту найважливішого виду інформації державної таємниці, яке законодавчо було закріплене в «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1722 p., зокрема в розділі 3 артикулі 2, пункті 6 зазначається: «Кто бьі с неприятелем согласие какое имел, письмами с ним пересьіла-ясь или посланников посьілая, ... либо, оберегая в чем неприятеля, пособлял оному, открьівая государя своего тайную волю, намере-ния, устави и дела,... такового смертию казнить четвертовать».

Це ж саме знаходимо в «Уложенні про покарання кримінальні та виправні» 1743 p., зокрема р. З, гл. 2; р. 5, гл. 10, ст. 290 зазначають: «Кто из Российских поданньїх откроет какую-либо государствен-ную тайну иностранньїм, хотя и не враждебньїм с нею державам, или сообщит им плани Российских крепостей или иньїх укреплен-ньіх мест, или гаваней, портов, арсеналов, или публикует сии плани дозволения правительства, тот за сие приговаривается к лишению всех прав состояния и к сснлке на поселение в отдаленннх местах Сибири»; ст. 292: «Кто из Российских поданннх будет иметь тайную переписку с поданннми неприязненньїх государств, хотя и без на-мерения вредить своєму отечеству, но однако же столь неосторожно и нескромно, что неприятель может сообщаемьіми им в сей пере-писке сведениями воспользоваться для успеха своих предприятий против России, тот за сие приговаривается к заключению в крепос-ти на время от 6 месяцев до 1 года»; ст. 468: «За разглашение дел,

подлежащих тайне и недозволенное сообщение кому-либо бумаг, отмєчєнньїх надписью секретно, виновньїй подвергается, смотря по важности дела и происшедшим или долженствовавшим произойти от того последствиям, более или менее вредньїм, или отрешению от должности, или исключению из служби, или же сверх того, и за-ключению в смирительном доме на время от 6 месяцев до 1 года»; ст. 469. «За открьітие должностньїм лицом какому-либо постороннему принадлежащего правительству или частному человеку секрета, для производства изделий, работ, машин, медицинских или иньїх составов и т. п, виновньїй, сверх вознаграждения за причиненньїе им убьітки, подвергается отрешению от должности и заключению в тюрьме на время от 6 месяцев до 1 года»; ст. 470: «За открьітие с намерением государственньїх тайн иностранньїм правительствам, виновньїй подвергается наказаниям, определенньїм за государ-ственную измену в статьях 288 и 290 сего Уложения. За обнаруже-ние Государственньїх тайн без намерения, а по неосторожности, виновньїй в том исключается из службьі, и, смотря по важности дела и тайнн и другим обстоятельствам, более или менее увеличивающим или уменьшающим вину его, приговаривается к заключению в кре-пости на время от 6 месяцев до 1 года».

В Кримінальному уложенні 1845 р. р. 4, 37 ст. 111 йдеться про те, що «Виновньїй в опубликовании или сообщении правительству или агенту иностранного государства, не находящегося в войне с Росси-ей, плана рисунка, документа копии с оньїх или сведения, которьіе заведомо долженствовали в видах внешней безопасности России хранится в тайне от иностранного государства, наказьівается ка-торгой не свьіше 8 лет. Если сии план, рисунок, документ, копия с оньїх или сведения ввереньї бнли виновному по службе, или если он получил их или ознакомился с ними по своєму служебному положенню, или если ему обьявлено бьіло воспрещение публиковать или сообщать оньїе, то он наказьівается срочной каторгой»; у ст. 653 «Служащий, виновньїй в оглавлении сделавшихся ему известньїми по службе или вследствие злоупотребления им служебннми полно-мочиями и долженствующих заведомо хранится в тайне правитель-ственньїх распоряжений, сведений или документов, наказьівается арестом. Если оглашенное могло причинить важний вред для по-рядка управлення или для казенного, общественного или частного

интереса, то виновньїй наказнвается заключением в тюрьме. Если же оглашенное виновньїм составляло тайну, касающуюся внешнеи безопасности России, то он, если не подлежит наказанию за измену, наказьівается заключением в исправительном доме или заключением в крепости».

В Законі Російської імперії «Про державну зраду шляхом шпигунства» 1912 р. (ст. 111) зазначено: «Виновньїй в опубликовании, сообщении или передаче другому лицу, в интересах иностранного государства, без надлежащего уполномочия: 1) долженствующих-ся сохранится в тайне сведений или предметов, касающихся вне-шней безопасности России или вооруженньїх ея сил или сооруже-ний, предназначенньїх для военной оборони страньг, 2) плана, чер-тежа, рисунка либо иного изображения или описання российского укрепленного места, установленню района либо зспланадьі онаго, воєнного судна либо иного сооружения, предназначенного для военной оборони странн, или документа, касающегося мобилизации и вообще распоряжений на случай войньї, наказнвается: в случае, пунктом 1 сей статьи предусмотренном, - каторгою на срок не свьі-ше 8 лет, а в случае, пунктом 2 сей статьи предусмотренном, - сроч-

ною каторгою».    vwu

Усі ці приклади говорять про те, що починаючи з середини XVII

ст. в Росії та на Українських землях у складі імперії великої уваги приділяли захисту інформації. Причому, держава була зацікавлена в надійному захисті державних секретів, про що свідчать жорстокі покарання тих, хто шкодив інтересам держави, розголошуючи найважливіші її військово-політичні відомості. Тому, очевидно, саме в цей період починає розвиватися система захисту інформації держави, а саме - законодавчі акти, які регламентували захист інформації, з’являються органи таємної поліції, на які було покладено збір і захист інформації про військово-політичне становище в державі. Разом з цим, оскільки українські землі входили до складу Російської імперії, існували автономні органи влади, які очолювали гетьмани, то і вони були зацікавлені у виробленні і виробляли власні форми захисту інформації, про які ні цар, ні сусідні держави

не повинні були знати.

З кінця XVIII ст. Україна знов увійшла в бездержавний період свого існування. На цей час майже у всіх її землях (крім Галичини,

Буковини, Закарпаття, які перебували в складі Австро-Угорської імперії) суспільний устрій, управлінські структури, правовий статус станів, верств і соціальних груп було приведено у відповідність до суспільного устрою і державного ладу Росії.

В результаті неодноразових адміністративно-територіальних змін до XIX ст. російський уряд поділив Україну на дев’ять губерній. На Лівобережжі було утворено такі губернії: Слобідсько-Укра-інську (у 1835 р. перейменовану в Харківську), Полтавську й Чернігівську; на Правобережжі - Київську, Волинську і Подільську; на Півдні - Катеринославську, Таврійську і Херсонську, їх організація супроводжувалася посиленням і розгалуженням місцевого адміністративно-управлінського апарату.

Перша чверть XIX ст. характеризувалася створенням системи вищих і центральних державних органів управління. Зумовлені внутрішніми й зовнішніми обставинами, ці перетворення були також пов’язані з грандіозними планами Олександра І, який, вступивши 1801 р. на престол, видавав себе за ліберала, хоча насправді залишався самодержцем-абсолютистом. Важливою частиною створюваної системи з 1802 р. стали нові органи управління - міністерства (їх спочатку було вісім). На чолі міністерства стояв міністр-єдиноначаль-ник. Діяльність міністрів координував Комітет міністрів - дорадчий орган при імператорі (він же й головував на засіданнях Комітету)

У Міністерстві закордонних справ (МЗС) Росії питаннями забезпечення захисту такого виду інформації як державна таємниця у сфері зовнішньої політики займалися:

-    шифрувальний департамент вирішував питання організації криптографічного захисту каналів зв’язку;

посли і консули, на яких був покладений весь спектр обов’язків, починаючи від підбору технічного персоналу і закінчуючи організацією відправлення дипломатичної пошти.

Наприкінці XIX століття шифрувальна служба МЗС була організована таким чином. При канцелярії міністра був шифрувальний департамент із двома відділеннями. їхні функції полягали:

-    перше відділення - ведення всієї шифропереписки із закордонними установами. Його очолював барон К.І. Таубе;

друге відділення — дешифрування чужої дипломатичної пе-реписки.

Спеціального навчального закладу, де б викладали мистецтво криптографії, у Росії не було, і тому чиновниками в шифрувальний департамент, як, утім, і в усі інші департаменти міністерства, призначалися не особи з визначники знаннями і відомими здібностями, а ті, хто закінчив ліцей або юридичний факультет. Таким чином спостерігаємо, що з XIX століття в Російській імперії починають створюватися спеціальні органи, до компетенції яких було віднесено розвинутий на той час в усій Європі спосіб захисту інформації — криптографічний. Крім того, й організаційно-правові основи захисту інформації також починають складуватися, про що свідчать вищевказані документи. Якщо раніше - за часів Київської Русі чи держави, що формувалася при Б. Хмельницькому, ми говорили про захист інформації військово-політичного змісту, особи князя чи гетьмана тощо, то у Російській імперії уже складається новий вид інформації, про захист якого дбали на рівні держави. Цю інформацію, яка у разі розголошення могла завдати шкоди державі або її інтересам, стали називати державною таємницею.

3.2. Організація захисту інформації в російській армп (XIX - початок XX ст.).

У Російській імперії не існувало централізованої системи захисту державної таємниці. Міністерство закордонних справ (МЗС), Військове відомство і Департамент поліції самостійно докладали зусиль для забезпечення охорони державної таємниці. При цьому Департамент поліції славився своєю системою конфіденційного діловодства, а МЗС і Військове відомство мали досягнення в галузі криптографії. У той же час заходи, направлені на забезпечення захисту інформації у державі, що починають вестися цими відомствами, носили хаотичний характер і не могли забезпечити ефективного захисту державних секретів.

Уже в перші роки XX століття усі великі світові держави почали підготовку до війни, напружено слідкуючи за тим, що роблять потенційні союзники і супротивники. У мирний час малочисельні апарати спецслужб «полювали» за мобілізаційними планами, но винками військової техніки й інформацією про підготовку до майбутньої війни.

Як наслідок цього, у військовому відомстві почалися активні дії зі створення і удосконалення системи захисту військової таємниці.

Робота велася у чотирьох напрямках:

1.    Створення й удосконалений системи контррозвідувальних органів. їх основним завданням була протидія шпигунству супротивника в мирний і воєнний час.

2.    Організація комплексної системи захисту інформації, що містить військову таємницю.

3.    Удосконалення системи фельд’єгерського зв’язку.

4.    Організація військової цензури.

У російському суспільстві проблема протидії шпигунству супротивника регулярно обговорювалася на сторінках газет «Рус-ский инвалид», «Новое время», «Военньїй сборник». Але всі матеріали носили дискусійний характер і були цікаві лише вузькому колу фахівців. Зрідка виходили монографії, присвячені проблемі військового шпигунства.

Коли почалася Перша світова війна, то з’ясувалося, що армія, а разом з нею і держава, не здатні забезпечити необхідний рівень захисту військової таємниці. І, як наслідок цього, населення не було готове активно допомагати органам контррозвідки.

І тільки 22 червня 1914 року газета «Русский инвалид» опублікувала звернення до громадян Російської імперії. Це була перша спроба висловити думку влади про відношення до захисту військової таємниці в Російській імперії. У ньому влада закликала населення зберігати в таємниці інформацію про дислокації, переміщення і чисельність військ. Населення закликали не вірити різним чуткам і зберігати спокій. Уряд обіцяв інформувати про реальну обстановку на фронті. На жаль, час було втрачено. Хвиля шпигуноманії, що охопила Росію, як і інші європейські країни, не сприяла активізації заходів щодо захисту військової таємниці.

Як писав один з офіцерів військової контррозвідки: «Не только в том штатском обществе, в котором я постоянно вращался, не име-ли никакого представлення о контрразведке, ее назначений и цели, но и среди воєнних бьіло весьма смутное понятие о сущности зтого крайнє сложного и необходимого учреждения».

Інший офіцер російської армії, М.Д. Бонч-Бруєвич, що займався питаннями контррозвідки в Петербурзі в період Першої світової ві

йни розробив «Проект з організації контррозвідки в діючій армії», цілком поділяв думку свого колеги.

Він згадував, що таємна війна, яка велася паралельно явній, була мало кому відома. Про явну війну писали всі газети, друкувалися незліченні фотографії і кінострічки, про неї розповідали мільйони учасників - солдатів і офіцерів. Про таємну війну знали небагато. В органах, що займалися нею, усе було найсуворішим чином засекречено.

Сам орган військової контррозвідки спочатку був названий «розвідувальним відділенням», створювався негласно, «без офіційної установки його», інакше, на думку організаторів, втрачався головний шанс на його ефективну діяльність. Цей принцип зберігся до 1917 року. Навіть посада начальника розвідувального відділення з метою конспірації називалася «... состоящей в распоряжение начальника Генерального штаба».

У російській армії проведення контррозвідувальних заходів покладалася на службу генерал-квартирмейстера. Аналіз навчального посібника для офіцерів Генерального штабу - «Служба генерального штаба. Разведьівательньїе органьї армии», виданого в 1901 році в Петербурзі, дозволив виявити функції контррозвідки.

Відповідно до змісту цього навчального посібника питаннями контррозвідки повинен був займатися комендант. У його обов’язки входила організація утримання під вартою шпигунів супротивника, дезертирів і полонених. Як ми бачимо, на коменданта були покладені суто поліцейські функції.

Найнебезпечнішим під час бойових дій вважалося перехоплення повідомлень і розпоряджень противником. Тому рекомендувалося посилати кілька примірників повідомлення для підвищення імовірності доставки його адресатові.

Якщо повідомлення надсилалося польовим телеграфом, вказувалося, що противник може тільки зруйнувати лінії зв’язку. Про можливість знімання інформації з дроту або використання ліній телеграфу противником як засіб оперативного зв’язку нічого не говорилося.

У 1903 році канцелярія військово-облікового комітету Генерального штабу Військового міністерства підготувала секретний шес-тисторінковий проект організації контррозвідувальної служби у військовому відомстві. Передбачалося, що штат контррозвідуваль-

ного органу буде невеликим: шість-сім агентів, писар, діловод, а очолить відділ штаб-офіцер у чині майора або підполковника. Із червня 1903 року цей контррозвідувальний орган почав активно працювати.

Після закінчення російсько-японської війни були розпочаті заходи для докорінного поліпшення організації контррозвідувальної служби. Це було пов’язано з тим, що в районі бойових дій російська контррозвідка не діяла. І однією з причин бездіяльності російських спецслужб на сопках Маньчжурії була відсутність професійних контррозвідників.

Тому і була посилена взаємодія офіцерів Генерального штабу з охоронним відділенням. Воно виділяло в розпорядження Генерального штабу своїх досвідчених агентів.

У 1908 році, під час київського з’їзду старших ад’ютантів розвідувальних відділень, була вироблена загальна система організації військової контррозвідки в мирний час.

Відповідно до цієї системи, контррозвідкою повинні були займатися чини окремого корпусу жандармерії, прикордонної сторожи під керівництвом старших ад’ютантів розвідувальних відділень штабів військових округів. їхню діяльність контролювало п’яте діловодство Головного управління Генерального штабу. Був встановлений таємний контроль за всіма іноземними громадянами, що проживали на території військових округів.

Починаючи з 1908 року уряд створює кілька міжвідомчих комісій. Ключове питання - створення системи контррозвідки при Міністерстві внутрішніх справ (МВС) або Військовому відомстві.

У 1909 була зібрана чергова спеціальна міжвідомча комісія під головуванням директора Департаменту поліції. На засіданні комісії вирішено залучити до справи контррозвідки особливих жандармських офіцерів.

Комісія так і не вирішила питання про взаємодію жандармерії і штабів військових округів, про застосування до іноземців особливих правил спеціального нагляду, про підсудність справ із шпигунства спеціальному судові. МВС і Міністерство фінансів (якому підкорялися прикордонна і митна варта) вели неухильну боротьбу зі шпигунством.

8червня 1911 року військовий міністр затвердив «Положення про контррозвідувальні відділення». Системою цих відділів керував ге

нерал-квартирмейстер Головного управління Генерального штабу (ГУ ГШ). Центральний орган був представлений Петербурзьким відділенням, яке стало спадкоємцем розвідувального відділення. Місцеві відділення створювалися при штабах військових округів: Петербурзьке, Московське, Віденське, Варшавське, Київське, Одеське, Тифліське, Іркутське і Хабаровське контррозвідувальні відділення (КРВ).

У період Першої світової війни при Штабі Верховного головнокомандуючого, штабах фронтів і армій були сформовані спеціальні контррозвідувальні відділення, які розгорнули активну діяльність щодо виявлення і знищення ворожої агентури та шпигунів. Наприкінці 1916 року у всіх союзницьких країнах (Англія, Франція і Росія) були засновані контрольні бюро, метою яких був обмін відомостями про осіб, яких підозрюють у військовому шпигунстві. Таке контрольне бюро у складі особливого діловодства відділу генерал-квартирмейстера ГУ ГШ у 1917 році називалося військово-реєстраційним бюро.

Питаннями ведення секретного листування з усіх питань займався восьмий стіл VII відділення ведення військової статистики іноземних держав другого управління генерал-квартирмейстера, до компетенції якого віднесено:

-    ведення листування із секретних питань;

-    ведення листування із агентурної розвідки;

-    забезпечення роботи іноземних офіцерів, відряджених до російської армії.

Саме це відділення займалося й організацією розвідки. А VIII відділення відало архівно-історичним питаннями. Розподіл функцій усередині відділення був таким:

1    стіл займався видачею документів;

2    стіл займався видачею книг;

3    стіл - діловодством із допуску до занять в архівах і бібліотеках.

З огляду на викладене випливає, що це відділення виконувало функції звичайної бібліотеки і спецвідділу, що регламентував питання допуску до роботи із секретними документами.

Крім того, був ще один підрозділ у структурі Генерального штабу, пов’язаний з організацією таємного листування. Це «Канцеля

рія. Журнальна частина. Ведення переписки і журналів за бхідни-ми і вихідними секретними документами».

Також була в Генеральному штабі і своя криптографічна служба. У другій половині XIX століття більшість шифрів Військового міністерства являли собою коди малого (до 1000 словникових величин) обсягу. Кодовими позначеннями були три- і чотиризначні числа. Військові шифри цього типу звичайно використовувалися протягом тривалого часу. Перероблявся лише відносно швидко застарілий словник, що пояснювалося, наприклад, зміною географії воєнних дій тощо.

Словникові ключі були найбільш поширеним типом шифрів, які використовувалися наприкінці XIX століття у військовому відомстві. їх називали «військовими ключами».

Маючи універсальні принципи побудови, шифри Військового міністерства кінця XIX - початку XX століття відрізнялися один від одного деякими особливостями.

Так, зокрема ключ Військового міністерства № 6 1906 року, являв собою тризначний різноманітний цифровий код із замаскованим і схованим початком повідомлення.

Ключ Військового міністерства № 7 1905 року був алфавітним тризначним цифровим кодом на 900 словникових величин, розміщених на 18 таблицях 5 х 10.

Особлива увага приділялася правильному використанню шифрів. У військовому відомстві у випадку втрати хоча б одного примірника шифру або при підозрі, що він «зламаний» дешифруваль-никами противника, пропонувалося негайно виводити цей шифр з обігу і заміняти новим.

Зняття копій із шифрів категорично заборонялося. Тому у воєнний час польові штаби армій, окремих корпусів і загонів забезпечувалися запасними примірниками шифрів. Вони видавалися у необхідних випадках, тим особам, яких не було в списку, але яким, на думку командуючих арміями або інших головних військових начальників, потрібно було мати той або інший шифр.

Примірники ключів воєнного часу, видані командуючими військами в округа, командирам корпусів, комендантам фортець і наказним отаманам, хоча і знаходилися в безпосередньому розпорядженні цих осіб, повинні були зберігатися в приміщеннях відповід

них штабів у «замкнених секретних сховищах» - скринях, шафах, шухлядах і обов’язково в особливо секретних пакетах, опечатаних особистою печаткою тих осіб, на чиє ім’я вони були видані.

У такому самому порядку зберігали примірники шифрів (ключів) і начальники головних управлінь Військового міністерства і штабів округів. Заміну старих примірників шифрів, передачу шифрів від військовослужбовців, що звільняються, було віднесено до компетенції Генерального штабу. Він же визначав термін дії шифрів.

З метою збереження щифрів у таємниці інструкції пропонували ні в якому разі не залишати у справах зашифровані документи. Особи, що використовували шифр, зобов’язані були поміщати до справ копії відправлених шифроповідомлень, але викладені «звичайним текстом». Чернетки знищувалися, особа, що одержала шифропові-домлення, також була зобов’язана знищити оригінал, помістивши в досьє вхідних документів відповідну копію, викладену «звичайним текстом». Перевірка шифрів воєнного часу, що знаходяться в окрузі, проводилася не рідше одного разу на рік.

Зрозуміло, що рекомендації із використання шифрів часто носили половинчастий характер. Зокрема, під час російсько-японської війни, «не только на приемной станции, но даже на передаточной, должньї бьіли оставаться копии всех распоряжений, и зто при том условии, что шифровать депешу не всегда бьіло время, является крайнє нежелательньїм».

Військове відомство мало спеціальні шифри для воєнного часу. Але в них були численні недоліки. Задовго до війни створили спеціальний шифр для військових з'єднань. Це був досить складний шифр подвійної вертикальної перестановки за двома номерними рядами-розподільниками, з частою зміною ключів.

До Першої світової війни у жодній країні світу, крім Франції й Австро-Угорщини, не існувало військових дешифрованих органів. Створене у листопаді 1911 року при Генштабі Австро-Угорської армії криптографічного бюро на чолі з капітаном Андрашем Фиглем безуспішно намагалися зламати російські дипломатичні і військові криптосистеми.

Правда, ситуація різко змінилася в період Першої світової війни. Тоді дешифрувальна служба Австро-Угорщини мистецьки розкри

вала російські криптографічні системи через незліченні непорозуміння, пов’язані з військовою мобілізацією у Росії.

Боячись появи у Росії талановитого свого ще одного Редля, начальник армійського шифрувального бюро полковник Андрєєв аж до останньої хвилини перед початком бойових дій утримувався від розсилання копій нових шифрів, призначених для використання в період війни. Ця міра привела до сумних наслідків.

Російськими планами ведення військової компанії проти Німеччини передбачалося вторгнення двох армій на територію Східної Пруссії. Армія під командуванням генерала Ранненкампфа повинна була вести наступ в західному напрямку і бойовими діями сковувати німців.

Перед армією генерала Самсонова, розташованою південніше, було поставлене завдання обійти Мазурські болота, ввійти в тил німцям, і, блокувавши шляхи відходу, знищити їх. Природно, що успішне вирішення цього завдання припускало погоджену і ретельно сплановану взаємодію двох російських армій.

Однак російська служба зв’язку зовсім не відповідала висунутим їй вимогам. Коли армії Раненкампфа і Самсонова виявилися розділеними Мазурськими болотами і стали здійснювати зв’язок один з одним переважно за допомогою радіо, з’ясувалося, що в армії Раненкампфа новий шифр одержали, а старий знищили, а в Самсонова усе ще діяв старий шифр. У результаті переговори якийсь час між ними велися за допомогою радіо відкритим текстом.

До цього треба додати, що матеріальне постачання армій було налагоджено дуже погано. У розпорядженні армії Самсонова знаходилося більше 600 км дроту для забезпечення зв’язку, що був швидко витрачений.

У той час засоби радіозв’язку використовували в штабах обох російських армій і в штабах підпорядкованих їм корпусів. Штаби дивізій і штаби більш низької ланки радіозв’язку не мали. Тому штаби корпусів для зв’язку з дивізіями використовували дротяні засоби. А штаби армій, у свою чергу, витратили мізерні запаси дроту для зв’язку з тиловим командуванням. Тому радіо залишалося єдиним засобом зв’язку між штабом корпусу й армії.

Зміст їх радіопереговорів не представляв таємниці для супротивника. Загальна неефективність проведення Росією мобілізації

згубно позначилося і на доведення до військ нових військових шифрів і ключів до них. Наприклад, 13-й корпус армії Самсонова не мав ключів для читання криптограм, що надходили від його сусіда, 6-го корпусу. Після двох тижнів після початку війни російські зв’язківці навіть не намагалися шифрувати повідомлення, а передавали їх радіозв’язком відкритим текстом.

Плутанина зі зв’язком спостерігалася і в інших російських арміях. Шведський криптограф Гульден писав, що в німецькому імперському архіві можна прочитати, що російські радіостанції дуже часто передавали свої повідомлення відкритим текстом, військові радіостанції не одержували під час мобілізації комплекти, необхідні для зв’язку шифрів.

При такому безладді на початку війни неодноразово траплялося, що радіостанції, які прибули на фронт і належали різним радіо-підрозділам, не могли обмінятися шифрованими повідомленнями з тієї простої причини, що окремі радіороти постачали свої радіостанції власними шифрами.

Оскільки на ту саму ділянку фронту могли потрапити радіостанції різних рот, то в перші ж дні війни з’ясувалося, що радіостанції, надані тому самому армійському корпусові або кавалерійській дивізії, розмовляють різними шифромовами.

А оскільки одна радіостанція не розуміла іншу, то при відсутності надійного дротово-телеграфного зв’язку доводилося повторювати шифроповідомлення відкритим текстом.

Але найтрагічніший момент для російської армії наступив у серпні 1914, коли у результаті катастрофи біля Мазурських озер

з армії Раненкампфа зуміло вирватися з оточення менше 2 тисяч чоловік.

Як писав Гофман, один з розроблювачів цієї операції, в книзі «Війна втрачених можливостей», «Російська радіостанція передала наказ у незашифрованому вигляді, і ми перехопили його. Це був перший з низки інших незліченних наказів, що передавалися у росіян на початку з неймовірною легковажністю... Така легковажність дуже полегшувала нам ведення війни на сході, іноді лише завдяки цьому і взагалі можливо було вести операції».

Перехоплення незашифрованих повідомлень російських військ дозволило німцям здобути перемогу в першій битві у світовій іс

торії, на результат якої вирішальним чином уплинула неспроможність у питаннях криптографії.

Хоча на початку війни Росія зазнала великих труднощів у забезпеченні своїх військ усім необхідним, у тому числі й засобами зв’язку, вже в першій половині вересня 1914 року вона змогла повністю забезпечити їх шифрувальними засобами. 14 вересня 1914 року Ставка Верховного головнокомандуючого віддала розпорядження про те, що усі військові накази підлягають зашифровуванню.

Прийнята шифросистема ґрунтувалася на «багатоалфавітному» шифрі цифрової заміни, у якому допускалося зашифрування кількох літер підряд за одним алфавітом.

Але вже 19 вересня молодий обдарований начальник російського відділення дешифрувальної служби Австро-Угорщини капітан Герман Покорний розкрив цю систему.

Справа в тім, що такі шифросистеми не були нездоланними для криптоаналітиків, оскільки в шифротексті найчастіше зберігалася структура, часто зустрічалися у відкритому тексті слова, такі як «атака», «дивізія», що шифрували одним рядком таблиці.

До того ж спочатку росіяни-зв’язківці нерідко вставляли відкритий текст у шифрований. Незабаром одночасне використання відкритих і шифрованих текстів у повідомленнях було заборонено, але було вже занадто пізно, і воно зіграло свою негативну роль. І вже 25 вересня криптосистема була зламана остаточно.

Про те, що криптосистема остаточно скомпрометована, росіяни здогадалися тільки 19 жовтня. До цього дня більшість наказів, прийнятих німецьким командуванням, ґрунтувалися на даних радіоперехоплення. І це не випадково. Часом росіяни самі повідомляли найбільш уразливі місця у своїй обороні.

Спроба замінити всі елементи криптосистеми дозволяла до 25 жовтня брати верх над військами генерала Маккензина і загнати його в «мішок», але після розшифровки однієї з телеграм німцям стало відоме слабке місце в кільці російських військ. Оточення було успішно прорване.

До весни 1915 року в російських військах цілком відмовилися від старої системи шифрів і стали застосовувати простий шифр Цезаря. Велика кількість таблиць, що використовувалися в період активно

го ведення, і щоденна зміна ключів ставила непосильне завдання перед зв’язківцями. У цих умовах розкриття чергового російського шифру для дешифрувальних служб Австро-Угорщини і Німеччини не становило майже ніяких труднощів.

Читання російських криптограм дозволило країнам німецького блоку приймати час від часу такі заходи, що були вірними тактичними рішеннями в ситуації, яка склалася. Російський Генеральний штаб був здивований прозорливістю супротивника.

Одного разу німці залишили займані ними позиції за два дні до початку великого наступу російських військ. Одним з пояснень цього рішення німецького командування росіяни вважали аерофо-тозйомку.

Але поступово міцніло переконання, що супротивник читає російську шифропереписку. Коли німецький весняний наступ другого року війни досяг апогею, росіяни знову змінили шифр. Але ця зміна принесла більше турбот їм самим. Майже всі шифровки, що були передані за допомогою радіо в перші два дні після зміни шифрів, через допущені помилки так і не були прочитані адресатами.

У червні 1916 року знову відбулася зміна способу шифрування - росіяни ввели свій перший код. Можливо, це було зроблено під впливом Франції, якій з дешифрувальних німецьких криптограм стало відомо, що німці читають російські шифроповідомлення, або під впливом власної служби радіоперехоплення, що почала функціонувати в 1916 році.

Наростаюча дезорганізація російської армії впливала і на службу зв’язку. Пропорційно зниженню дисципліни у військах росла і балакучість радистів.

На початку 1917 року тільки протягом одного дня австрійська дешифрувальна служба прочитала більш 300 російських шифро-телеграм, з чого випливало, що служба забезпечення зв’язку Росії швидко розвалювалася.

Наявність слабких військових шифрів, недостатньо продуманих інструкцій до них, велика кількість порушень шифродисципліни -усе це в сукупності вело до того, що російські шифри успішно розкривалися австрійськими і німецькими фахівцями.

Проблеми з перехопленням повідомлень, які передавали телеграфом, виникли ще в російсько-японську війну. Якщо повідомлен

ня в обложений Порт-Артур шифрували, то телеграфом інформація передавалася у відкритому вигляді.

Вже в 1904 японські спецслужби вперше в історії радіотехнічної розвідки реалізували на практиці схему дистанційного знімання акустичної інформації. Вони використали таку схему: мікрофон -кабель - приймач (спостерігач).

Тільки в 1915 році в російській пресі опубліковано повідомлення про те, що під час бойових дій у період російсько-японської війни були випадки перехоплення телеграфних повідомлень, якими обмінювалася Ставка головнокомандуючого і війська.

Дротовий телеграф, особливо апарати «ЮЗА», російське командування вважало абсолютно надійними для передачі секретних телеграм у незашифрованому вигляді, хоча насправді це було зовсім не так.

Усі питання пов’язані з організацією, збереженням, пересилкою й обробкою мобілізаційних планів, регламентувалися спеціальною інструкцією. У кожному військовому окрузі інструкція була розроблена з урахуванням місць дислокації військових частин і штабу округу. Кожен примірник інструкції мав гриф «таємно» і номер. Тираж інструкції друкувався тільки у військовій друкарні.

У розділі 1 типової інструкції «Пункти хранения» детально розписувалося, де й за яких умов потрібно зберігати мобілізаційні плани. Вказувалися місто або залізнична станція, місце і спосіб збереження. Місцем збереження мобілізаційних планів звичайно були:

1)    мобілізаційний відділ штабу округу;

2)    приміщення вартового начальника гарнізонної гауптвахти;

3)    грошова комора гарнізонної гауптвахти;

4)    карцер при гауптвахті.

Також слід виділити два способи збереження секретних документів:

1)    у залізній шухляді;

2)    у залізній шухляді, вкладеній в дерев’яну скриню.

У розділі II інструкції докладно розкривалася процедура передачі документів у військові частини на збереження.

Так, у першому параграфі другого розділу говорилося, що документи мають зберігатися в опечатаних залізних шухлядах, а шухляди повинні були додатково вкладатися у дерев’яні скрині (по дві у кожну скриню). Самі скрині повинні були прикріплятися до підлоги.

В другому параграфі цього розділу мова йде про те, що передача залізних шухляд з документами на збереження і вкладання їх у дерев’яні скрині здійснюється уповноваженими від начальника пересування військ і начальника залізниці. Ці особи мали посвідчення особи затвердженого зразка. При цьому вони не могли робити передачу шухляд незалежно один від одного, а лише за умови явки обох представників разом.

Коменданти міст і штабу військового округу завчасно сповіщалися начальниками пересування військ про час доставки шухляд і про те, хто з офіцерів округу відряджений з цією метою.

У третьому параграфі мова йде про місце укладання документів у шухляду.

У наступному параграфі докладно описувався сам процес опечатування шухляди. Так, відповідно до вимог інструкції, залізні шухляди, призначені для збереження в дерев’яних скринях, опечатуються в такий спосіб: у кришці кожної шухляди, біля переднього її краю і в передній стінці просвердлювалися отвори, призначені для протягування двох мотузок, у які вплітали тоненький дріт.

Після закриття шухляди одну з мотузок пропускали через вушко ключа, зав’язували вузлом і кінці припечатували до особливої маленької дощечки печатками начальника залізниці і начальника пересування військ.

Після того як шухляди доставлялися у пункти збереження і розміщувалися у загальній дерев’яній скрині, кінці другої мотузки (зв’язаної з вузлом одночасно з першою), запечатувалися номерними печатками начальника залізниці і начальника пересування військ до стінки дерев’яної скрині.

Зліпки з печаток, вкладені у футляри, передавалися комендантові міста, який зберігав їх у особливій залізній шухляді або в дерев’яній скрині, і знаходились під його особистою відповідальністю.

Одержавши зліпки й упевнившись у цілісності і дійсності печаток, комендант міста або секретар штабу округу опечатували дерев’яні скрині своїми печатками і приймали на збереження усі матеріали. Після чого складався акт установленої форми, у двох примірниках, за підписами осіб, які прийняли на збереження скриню, та уповноваженого на його передачу.

Один примірник акта передавався начальникові залізниці, інший, разом із представленим посвідченням про особу, зберігався у коменданта міста або в канцелярії штабу округу. Коменданти міст і секретар штабу округу несли повну відповідальність за цілісність печаток, якими були опечатані залізні шухляди.

У п’ятому параграфі мова йде про те, що залізні шухляди, передані на збереження без дерев’яних скринь, опечатувалися двома сургучевими печатками: начальника залізниці і начальника пересування військ.

Ключ від цих залізних шухляд передавався або помічникові начальника мобілізаційного відділу, або уповноваженому від залізниці агентові, або іншій посадовій особі, для збереження в особливій залізній шухляді або в добре закритій дерев’яній скрині.

У сьомому параграфі були описані особливі умови збереження в деяких населених пунктах. Зокрема в штабі військового округу скриня з секретними справами мобілізаційного відділу охоронялася у позаслужбовий час вартовим. У робочий час — знаходилася під наглядом старшого ад'ютанта мобілізаційного відділу.

Третій розділ інструкції цілком присвячений описовій процедурі обміну документів.

Так, у першому параграфі цього розділу мова йде про те, що обмін залізних шухляд або мобілізаційних документів проводився уповноваженими начальника залізниці і начальника пересування військ, які постачалися справжніми приписами, перший т начальника залізниці, другий - начальника пересуванням військ.

В другому параграфі мова йде про те, що призначені для вкладення в шухляди нові документи доставлялися в пункти збереження у залізних шухлядах, отриманих в управлінні залізниці.

У третьому і четвертому параграфах докладно описувалася сама процедура заміни документів.

Зокрема у присутності коменданта міста або секретаря штабу чи начальника мобілізаційного відділу або його помічника відкривалася дерев’яна скриня, а уповноважений перевіряв цілісність печаток.

Знявши печатки і зробивши обмін залізними шухлядами або документами у залізних шухлядах, уповноважені знову накладали установлені печатки і складали акт. Далі виконувалися дії, анало-

гічні тим, що виконувалися й при первинному вкладення залізної шухляди в дерев’яну скриню.

У п’ятому параграфі особливо підкреслювалося, що уповноважений негайно допускався до залізної шухляди для обміну документів відразу ж після прибуття, за винятком вимог параграфу 219 Гарнізонного статуту.

У розділі IV інструкції докладно окреслена процедура вилучення мобілізаційних планів при оголошенні часткової або повної мобілізації.

Спроби неухильно дотримуватися вимог інструкції з організації збереження секретної переписки часто закінчувалися невдачею.

Зокрема, ще до початку російсько-японської війни в «Записке

о работах, необходимьіх для улучшения Сибирской Железной дороги со стратегической целью», датованої 10 жовтня 1901 року, зазначалося серед іншого про необхідність придбання вогнетривких шаф і шухляд.

У цьому документі зазначалося, що дотримання вимог цієї інструкції в Сибіру не гарантувало необхідного рівня збереження мобілізаційних документів. Це було пов’язано зі складною криміногенною обстановкою в регіоні. Більшість населення складали каторжани, готові піти на будь-які злочини заради наживи, і величезна кількість іноземних фірм, готових допомогти своїм державам у здобутті цих документів. Як випливає з тексту документа, уся секретна переписка, у тому числі і з мобілізаційних питань, зберігалася в звичайних дерев’яних шухлядах.

Ще одним напрямком, залишеним без уваги військової контррозвідки, була цензура друкованих видань. Наприклад до початку російсько-японської війни навіть такий спеціальний військовий орган як «Русский инвалид» поміщав на своїх сторінках усі розпорядження військового міністерства, у тому числі й секретні. Щорічне видання «Краткое описание сухопутньїх сил», яке містило докладний перелік усіх частин царської армії з указівкою місць їхньої постійної дислокації і прізвищами командирів дивізій, полків і окремих батальйонів (стрілецьких і резервних), міг купити будь-хто з бажаючих.

Особливо яскраво це проявилося під час російсько-японської війни. Уся дислокація російських резервних частин, переміщення

другорядних замість польових, які відправили на Далекий Схід, друкувалися в «Русском инвалиде». Після кожного бою у цьому офіційному друкованому органі російської армії друкувалися списки убитих і поранених офіцерів із зазначенням їхніх частин.

У Маньчжурії були свої газети, в яких публікувалися матеріали, що становили державну таємницю. Особливо вирізнявся цим «Вестник Манчжурии». Незважаючи на існування «особливого цензурного відділення», на чолі якого стояв офіцер генерального штабу, «Вестник» поміщав такі відомості, що давали противникові можливість судити не тільки про склад російської армії, але і про підхід підкріплень. Схоже, що військово-цензурні відділення штабу головнокомандуючого не надавали належної уваги цим публікаціям.

Роботу співробітників фельд’єгерського корпусу регламентували інструкції. Зокрема 25 липня 1892 року була затверджена «Ин-струкция чинам фельд'ьегерского корпуса».

Під час російсько-японської війни 15 офіцерів і 13 фельд’єгерів були відряджені в діючу армію. Вони повинні були не тільки забезпечувати доставку наказів і розпоряджень командуючих у межах діючої армії, але і доставляти в столицю найбільш термінові і важливі повідомлення головнокомандуючого російськими військами на Далекому Сході та командуючих арміями, корпусами безпосередньо Миколі II.

У 1913 році «Инструкция чинам фельд'ьегерского корпуса» була переглянута і 12 вересня 1913 року затверджена знову. У ній були більш чітко визначені службові обов’язки і правила поведінки чинів фельд’єгерського корпуса як на службі, так і у позаслужбовий час. Крім того, перший розділ «Об общих обязанностях чинов фельд'ьегерского корпуса» був доповнений розділом «Об автомобилях и по-дрядческих лошадях». А в параграфі 62 інструкції регламентовано поводження із секретними пакетами. Пакети від Імператора на імя міністрів і головнокомандуючих доставлялися чинами корпуса в той самий час, коли ті прибували до Санкт-Петербурга, прямо військовому міністрові, міністру закордонних справ або голові Ради міністрів, навіть у нічний час. При цьому в розсильних книгах, крім розписки, зазначалися: одержувач, місяць, число і час здачі пакетів.

Після початку Першої світової війни начальник фельд’єгерського корпусу видав наказ про посилення режиму секретності для

чинів фельд’єгерського корпуса. «Об'ьявляю чинам корпуса о без-условной необходимости остерегаться случайннх знакомств и рас-спросов посторонних лиц, в особенности по служебной деятельнос-ти чинов корпуса. В текущую войну неограниченно распространен неприятелем шпионаж, позтому надо остерегаться в ответах даже на самьіе, казалось би, невинньїе вопросьі, задаваемне, однако, с од-ной целью - собрать подробньїе сведения для неприятеля всех не только военньїх, но и общегосударственного мероприятиях, вьіз-ванньїх настоящий войной, и проведение которьіх втайне от врага представляет одно из средств к достижению Россией успеха в войне и последующей победе над врагами».

Як підсумок цього можна процитувати слова А. Рєзанова, сказані ним на другий рік Першої світової війни: «Хотя в последние годьі военное начальство прилагало большие старання к охране военньїх тайн, но промахи били очень частьі, и зто понятно: после целого рядя лет распущенности в зтой области требовался извест-ньій промежуток времени, чтобьі привить воєнним чинам привьіч-ку вдумчивого отношения к понятию воєнного секрета и военной скрьітности».

На жаль, слова військового прокурора так і залишилися побажанням. Звичку «вдумливого відношення до поняття військового секрету і військової скритності» змогли прищепити суспільству тільки в Радянській Росії.

Завдання для самостійної роботи

1.    Розкрийте питання організації захисту інформації на території України в XVII - XIX ст.ст.

2.    Охарактеризуйте організацію захисту інформації в російській армії (XIX - початок XX ст.).

 

Це матеріал з підручника Історія захисту інформації в Україні та провідних країнах світу" Гуз А. М.

 

Категорія: Правознавство

Автор: admin от 17-09-2015, 10:36, Переглядів: 2474