Народна Освіта » Правознавство » Тема 2. Захист інформації в період Київської Русі, Литовсько-Польської Держави, Запорізької Січі та Держави Богдана Хмельницького

НАРОДНА ОСВІТА

Тема 2. Захист інформації в період Київської Русі, Литовсько-Польської Держави, Запорізької Січі та Держави Богдана Хмельницького

2.1. Характеристика видів інформації в Київській Русі. Захист інформації в Київській Русі.

З кінця V ст. величезна й до того ж монолітна слов'янська етнокультурна спільність почала розколюватися та розселятися з території прабатьківщини, що була розташована поміж Віслою й Дніпром, просторами Східної, Центральної та Південної Європи. Спричинив це розселення слов’ян розклад родоплемінного ладу, народження соціальної та майнової нерівності, стрімке зростання чисельності населення, викликане суспільно-економічним розвитком. З розселенням слов’ян на просторах Європи розрізнені раніше великі й малі племена об’єднувалися в союзи, потім - в племінні княжіння, чим об’єктивно закладали основи державності.

Історія східних слов’ян V - VIII ст. відображена у вітчизняних літописах, узагальнена на матеріалах відомих літописцям старовинних народних переказів і легенд. Проте багато важливих відомостей зберегли візантійські історичні твори другої половини

VI - початку VII ст., авторами яких були зокрема Прокопій Кеса-рійській, Маврикій Стратег, Феофілакт Сімокатта.

Фактично ще в додержавні часи інформації про військо племінного князя, його особу, дислокацію війська під час походу, території, через які пересуватиметься військо, зміст невигідно укладених договорів, розташування, укріплення і забезпечення продовольством та спорядженням «княжого граду» приділялося багато уваги, і саме ці відомості охоронялися уповноваженими князем особами.

Військо на той час відігравало стратегічне значення у розвитку племінного княжіння. Саме тому від знання інформації про його кількість, розташування залежала врешті-решт перемога на полі битви, спокій у князівстві. Слід зазначити, що саме першим видом інформації, яку потрібно було охороняти, і була військова інфор

мація. Спочатку охорону такої інформації забезпечував племінний князь, потім особа, яку особисто призначав на цю посаду князь.

Необхідно вказати й на те, що інформація про зміст невигідно укладених договорів того часу також підлягала захисту і нерозго-лошенню, оскільки сусіди могли використати її на свою користь. Підтвердження цьому знаходимо у «Повісті минулих літ». У цьому літописі Нестор розповідає, як Аскольд організував похід на греків. Імператор Михаїл був тоді в поході проти арабів. 18 червня 860 року Аскольд з військом на 200 кораблях увійшли до бухти Золотий Ріг. Вони висадили десант і взяли в облогу місто Константинополь. Становище у місті було важким, почалася паніка... однак несподівано для городян руське військо організовано відступило від міських мурів. Ні давньоруські літописи, ні візантійські історичні твори не пояснюють, чому так сталося.

Тому логічним виглядає давнє припущення, прибічниками якого є й ми, що відступ раті Аскольда від грецької столиці стався внаслідок таємних переговорів поміж Аскольдом і Михаїлом. Про них не згадують навіть його учасники, зокрема константинопольський патріарх Фотій. Причина такої таємничості криється, ймовірно, в тому, що імператорові довелося укласти з київським князем невигідну для себе угоду. Її розголошення, звісно, могло підірвати авторитет імператора і похитнути міць Візантійської імперії.

Вже в добу розвитку державності аж до середини XI ст. тривали походи руського війська на Візантію. Насамперед тому, що війна була на той час головним і загальновизнаним засобом ведення зовнішньої політики будь-якої держави. А тому і захист військової інформації був головним у політиці Олега, Ігоря, Святослава, Ярослава та княжни Ольги. Князі, йдучи в похід, намагалися приховати інформацію про кількість війська і напрям головного удару Ворог, який не знав точної кількості військ, впадав в паніку і не міг адекватно реагувати на небезпеку, а заздалегідь розпущені чутки, перебільшення і неправдива інформація ще більше спричиняли паніку. Підтвердженням цього є свідчення слов’янських літописців та грецьких хроністів Льва Диякона, Скіліци,Зонари з приводу походу Ігоря в 941 році на Візантію, називаючи неймовірну цифру руського війська, розміщеного на 10 тис. кораблів. Це означало, що на них сиділо 400 тис. чоловік, хоча навряд чи таке могло бути, оскільки

навіть в XII ст. більше 20 - ЗО тисяч Русь не виставляла. Насправді в той похід вирушило декілька сотень лодій-однодеревок, на яких могло сидіти не більше 10 тис. чоловік.

Цей похід ілюструє ще один аспект захисту військової інформації. У стані візантійської ескадри була невідома русам зброя «грецький вогонь», про яку нічого не знали останні, і яка вирішила результат битви, оскільки новинки чи винаходи військової техніки також охоронялися державою, бо могли серйозно вплинути на результат битви, політичне становище в державі тощо.

Ще одним прикладом захисту інформації в Київській Русі стала загадкова поїздка княгині Ольги до Константинополя, оскільки джерела, як візантійські, так і руські, на превеликий жаль, не висвітлюють мету цієї поїздки. Напевно, вона була настільки важливою, що розголошення інформації про неї чи змісту переговорів завдало б великої шкоди інтересам обох держав. Ця поїздка породила багато здогадок у істориків, і довгі роки останні вважали, що Ольга подолала неблизький шлях до Константинополя лише для того, щоб прийняти святе хрещення від імператора та візантійського патріарха. Однак доведено, що ще до цієї поїздки Ольга вже була християнкою і, охрестившись вдруге, не запровадила цю релігію на всю Русь, тобто очевидно, що релігійний мотив цієї поїздки не був основним. Найімовірніше, головною метою відвідин Ольгою Царго-рода було поновлення сплати імперією данини Києву й відновлення привілеїв руським купцям на терені Візантії, що їх втратив Ігор за угодою 944 р. Ймовірно, поширення цієї інформації для Візантії було невигідним і підривало міць держави, тому її розголошення було заборонено.

Версія про одержання від імператора королівського титулу теж малоймовірна, а от версія про одруження є більш імовірною, тільки не Ольги, а заручення сина Святослава з однією з п’ятьох дочок імператора. Оскільки саме язичники Русі, за свідченням К. Багряно-родного, хотіли породичатися з християнами Візантії. Однак згідно трактату імператора «Про управління імперією» на це не міг піти василевс Візантії. Очевидно, що розголошення інформації не було вигідним і в Київській Русі та підривало її міць.

Зовсім по-іншому захищалася військова інформація за князювання Святослава. Він чимало часу лриділя& військовим■ походам

і заздалегідь попереджував противника про свій похід. Інформація про напрям і сили, які будуть задіяні у цьому поході, навпаки, захищалася і приховувалася. Це давало можливість навести паніку у стані військ і швидко розгромити військо противника.

Як зазначалося раніше, ще одним видом інформації, яка захищалася, була інформація про розташування, укріплення і забезпечення продовольством та спорядженням міст. Від володіння цією інформацією залежала грамотна побудова облоги міста. Хто брав міста в облогу і не зміг роздобути зазначену вище інформацію, часто завершував її не на свою користь. Із великої кількості прикладів того часу можна навести приклад облоги в 971 році міста Доросто-ла, в якому знаходилися війська Святослава, візантійським імператором Іоанном Цимісхієм. Після кількамісячної облоги імператор змушений був запропонувати мирні переговори, хоча підписання мирної угоди не задовольнило ні однієї з воюючих сторін.

За князювання Володимира Святославовича, який вів активну зовнішньополітичну діяльність з Візантією, Німеччиною, Польщею військова інформація, зміст невигідно укладених договорів, розташування, укріплення і забезпечення продовольством та спорядженням міст приділялося багато уваги, і саме ці відомості охоронялися.

Зазначимо, що в 988 році Володимир розпочав релігійну реформу, і тому ще один вид інформації про віросповідання теж підлягав спочатку охороні. Перші князі тримали своє віросповідання в секреті, зокрема Ольга, а сам Володимир не наважувався приймати християнське віровчення попри неодноразові пропозиції Візантії. Хоча на це існувала велика кількість причин. Можливо, інформація про християнські вподобання князя могла викликати неоднозначне сприйняття населенням Київської Русі, тому й охоронялася і не розповсюджувалася серед широких мас населення.

За Володимира та Ярослава особливого розмаху набуває зовнішньополітична, дипломатична діяльність держави, саме інформація про дипломатичні відносини підлягала охороні.

Хочемо висловити припущення, що вже в період Київської Русі з’являються державні службовці, які здійснюють захист окремих видів інформації. Можливо, це представники молодшої дружини, а саме: отроки, діти боярські, пасинки.

Зазначимо, що військова інформація, інформація про особу князя, розташування війська під час походу, території, через які пересуватиметься військо, зміст невигідно укладених договорів, розташування, укріплення і забезпечення продовольством та спорядженням «княжого граду» охоронялися державою. Про це свідчать джерела того періоду і зокрема правові джерела. Так, влада та особа князя охоронялася понад усе, за посягання на владу та життя князя призначалася найвища міра покарання - потік та пограбування. Передача військової інформації ворогу або втеча з поля бою з метою передачі інформації (тобто зрада) була державним злочином і теж жорстоко каралися звичаєвим правом та законами Київської Русі.

2.2. Захист інформації на території України в період литовсько-польського панування.

Засоби захисту інформації модернізувалися та впроваджувалися в Галицько-Волинській державі. Починаючи з середини XIV ст. українські землі поступово були інкорпоровані до складу Литов-сько-Польської держави, в якій теж багато уваги приділялося захисту виокремлених нами раніше видів інформації. Військова інформація залишається одним з найважливіших видів. Можна сказати, що за польського панування захист інформації в державі набуває особливого значення. Особа князя, короля захищалася державою. З’являється новий вид інформації, яку активно захищали, - державна таємниця. Починає формуватися нормативна база, яка регулювала охорону державної таємниці. Так, зокрема, в першому розділі арт. З Литовського статуту Великого князівства Литовського 1588 p., що діяв на більшій території України, зазначається про злочини проти престолу. Цим документом передбачалася страта за листування з ворогом і повідомлення йому відомостей, які могли б завдати шкоди державі. «Хто б с неприятельми нашими поразуменье мел, листн до них або посльї радечи против нас, государя и Речи ГІосполитой, або осерегаючи слал ... такова чести отсудить и горлом карать».

Зрозуміло, що на той час, в епоху середньовіччя, коли зв’язки між державами за відсутності хорошої інфраструктури були слабкі, важливе значення мала інформація про внутрішньополітичне становище Речі Посполитої, її зовнішню політику. Тому сусідні держави

переманювали (з вигодою) на свою сторону королівських службовців і всіх тих, хто був обізнаний з такою інформацією, або підкупали їх. Для одержання секретної інформації навіть засилали шпигунів (розвідників), які здобували цю інформацію. Це були високоосвічені люди, переважно представники дипломатичних місій, які вони проводили з метою налагодження міждержавних відносин. Звісно, що шпигунство завдавало шкоди державі і жорстоко каралося в Речі Посполитій, людина, яка це чинила, оголошувалася зрадником. Саме з метою захисту такого виду інформації в Статут було введено таку норму, яка законодавчо визначала захист важливої державної інформації. Причому, кримінальна відповідальність за розголошення зазначеної інформації була одним із елементів захисту інформації. Очевидно, що в XIV столітті в Речі Посполитій пошуком та знешкодженням шпигунів, а отже, і захистом інформації, займалися відповідальні перед королем і ним призначені державні службовці, його найближче оточення. До їх компетенції було віднесено і захист найбільш важливої інформації держави. Яким чином вони здійснювали захист інформації? На нашу думку, перш за все до роботи з важливими документами, які приймав польський Сейм, допускалося обмежене коло вірних королю осіб. Це були переважно магнати (канцлер, гетьман, підскарбій). Те саме робилося і при складанні та підписанні міждержавних угод. Інформація про місце перебування та пересування короля країною також підлягала охороні, оскільки цим могли скористатися незадоволені його діяльністю верстви населення або магнати, шляхта. Тому охороною його та королівських угідь займалися слуги замкові, путні, сторожеві та інші. Можна сказати, що саме в цей період в Польській державі створюються окремі підрозділи, на які покладаються безпека особи короля, держави та захист важливої інформації. Очевидно, що захист інформації в Польській державі забезпечували коронний або польний гетьмани.

2.3. Захист інформаціїв Запорізькій Січі та державі Богдана Хмельницького.

На етапі українського державотворення в XVI - XVII ст. українці постійно контактували з іншими народами: росіянами, поляками, євреями, білорусами, болгарами, чехами, греками, німцями,

угорцями, сербами, турками, татарами тощо. При цьому виробилися своєрідні форми захисту інформації.

В Запорізькій Січі та державі Богдана Хмельницького великого значення надавали захисту інформації. Причому, основна увага приділялася такому виду інформації, як військова. Особливість цього періоду полягає в тому, що захист військово-політичної інформації, Б. Хмельницьким здійснювався в процесі формування держави та під час війни з Польщею.

Перш за все, захищаючи військову інформацію Б. Хмельницький, знаючи про традиційну недооцінку польською стороною необхідності збереження у таємниці задумів, прагнув шляхом дезінформації посіяти у польському війську невпевненість у власних силах, а то й панічні настрої, тобто застосовував принципи ведення «психологічної війни». Тому не випадково у своїх універсалах він наполягав на необхідності створення для ворога настроїв приреченості, напруги, непевності. Подібних результатів було досягнуто у ході боїв під Корсунем, Пилявцями, Берестечкової кампанії.

Зазначимо, що в державі Хмельницького не існувало окремої інституції, яка б спеціально займалася цією важливою ділянкою захисту державних інтересів козацької України. Проте потреба у протидії іноземним агентам, які хотіли здобути інформацію про військові плани Хмельницького, існувала, у зв’язку з чим можна припустити, що виконання функції захисту інформації покладалося на центральні й місцеві органи влади.

Особливу увагу гетьман звертав на збереження у таємниці своєї військової та політичної інформації, про що свідчать численні звернення польських урядовців, воєначальників, офіцерів. Уже влітку 1648 р. один з сенаторів відзначав, що Б. Хмельницький «одне думає, а про інше пише». Королівський посол Я. Смяровський після переговорів з ним у другій половині листопада 1648 р. під Замостям зробив висновок: «Серце Хмельницького потайне і наміри (його) жодним чином не можна було зрозуміти». У жовтні 1650 р. гетьман підкреслював: «А військова справа така: коли мисль буде йти на війну, щоб тої мислі ніхто не відав, і недруг би не остерігався». До літа 1651 р. джерела не фіксують розголошення цінної інформації з Генеральної канцелярії. На жаль, у липні цього року московському посланцю Г. Богданову вдалося схилити на таємну службу царя

генерального писаря І. Виговського, який почав переправляти до Москви окремі важливі документи.

Богдан Хмельницький, здійснюючи захист інформації, насамперед обмежував доступ певного кола осіб до найбільш важливих військово-політичних документів. Чим менше людей із його оточення знало про військово-політичні плани, тим більше було вірогідності, що інформація не потрапить до противника.

Під час проведення воєнних операцій гетьман вживав рішучих заходів для запобігання одержанню ворогом відомостей про чисельність війська та оперативно-тактичні плани. З цією метою, по-перше, знаючи про наявність польських розвідників у таборі, часто вдавався до поширення серед вояків дезінформації щодо подальшого способу дій, по-друге, запроваджував сувору дисципліну, щоб позбавити польські роз’їзди можливості захоплення «цінних язиків», по-третє, різко обмежував коло обізнаних осіб з суттю задуманих операцій. Тому не випадковими були постійні нарікання польського командування на відсутність достовірних даних про гетьманські наміри. Наприклад, 13 вересня 1648 р. сокальський староста повідомляв канцлеру Є. Оссолінському: «Так ворог все своє військо закрив в окопі, що до цього часу не змогли дістати з того війська реєстрового (козака), крім хлопства і бунтівників, а також одного з Канівського полку впійманого людьми руського воєводи». У середині червня 1649 p. С. Лянцкоронський попереджав у своєму універсалі жовнірів, що Б. Хмельницького «швидше під обозом нашим побачимо, аніж про нього почуємо». 21 липня 1651 р. галицький стольник А. М’ясковський писав з-під Берестечка: «Про задуми Хмельницького нічого достовірного невідомо». Через 5 днів він же скаржився королевичу Ф. Каролю, що ворог «за допомогою хитрощів і викрутасів зводить нанівець всі наші зусилля, нашим роз’їздам все важче стає добувати достовірні відомості і язиків, від яких можна було б дізнатися про ворожі задуми. Не лише протягом дня, але й години надходять різні й дуже суперечливі свідчення про дії (противника)». Ці приклади свідчать про те, що гетьман добре зумів налагодити систему захисту військової інформації в межах свого війська та держави.

Дуже часто польська сторона з метою здобуття різного змісту інформації про становище у державі користувалася послугами адміні

страції Б. Хмельницького або засилала своїх розвідників. Джерела (переважно польського походження) не проливають світла на заходи українського командування й урядовців з викриття польських шпигунів, котрі проникали не лише до лав війська, але й діставалися Чигирина. Так, є свідчення А. Киселя (листопад 1649 р.) про перебування його інформаторів у столиці козацької України. Агентом С. Лянцкоронського був ружинський війт.

Виконував розвідувальні функції на користь Речі Посполитої й один з богуславських міщан. Є документальні свідчення польських шпигунів Я. Юрківського і М. Яжембовського з Літина (кінець травня 1649 p.), в яких детально характеризувався розвиток повстання на півночі Поділля і на півдні Волині. Можна припустити, що керівництво польською розвідкою, діяльність якої спрямовувалася проти гетьманської України, перебувало у руках коронного (а за його відсутності - польного) гетьмана. Навесні 1652 р. після смерті М. Потоцького М. Калиновський став головнокомандувачем. Він домагався від короля надіслання зі скарбу «грошей на шпиги», оскільки вже витратив для цього чимало своїх коштів.

Доводилося Б. Хмельницькому протистояти й захищати інформацію провокаційного ідеологічного ґатунку, спрямовану на його дискредитацію в очах козацтва та інших прошарків українського населення, на розкол Війська Запорозького. Вперше таку акцію провів у другій половині травня 1649 р. А. Кисіль, котрий у листі до козацьких полковників намагався налаштувати їх проти гетьмана, який начебто хоче віддати козацьку Україну «турецькому султану». У першій половині серпня цього ж року з двома універсалами до козаків звертався Ян Казимір з обвинуваченнями на адресу Б. Хмельницького у зраді та повідомленнями про його зміщення з гетьманства. Заходи подібного характеру проводилися польським урядом навесні та влітку 1651 p., у лютому - березні 1654 р.

Завдяки добре налагодженій системі захисту інформації у державі Б. Хмельницького, вдалося покласти край підривним діям польських шпигунів Я. Смяровського (травень 1649 р.) та Мо-гильницького (весна 1654 p.); розкрити змови з участю дружини Б. Хмельницького Мотрони (квітень - травень 1651 р.) та полковника Федоровича (листопад 1653 p.); вчасно запобігти кільком спробам організації вбивства гетьмана (навесні 1650 р. та навесні

1652 p.), зірвати таємні антигетьманські інтриги окремих старшин (травень - червень, вересень - жовтень 1653 p.).

Таким чином, у ході розбудови національної держави в середині XVII ст. (періоду гетьманства Б. Хмельницького) захисту інформації відводилася важлива роль у боротьбі за незалежність, що сприяло реалізації політичних і військово-стратегічних задумів українського уряду.

Аналізуючи особливості захисту інформації в державі Б. Хмельницького, вчені переконані, що ці функції частково були покладені на контррозвідку, створенню якої чимало зусиль доклав гетьман.

Протягом першого періоду Національної революції гетьман, Генеральна канцелярія та інші органи влади приділяли велику увагу утаємниченню військово-політичних планів, успішно протидіяли заходам польської розвідки, зокрема її спробам організувати державний переворот шляхом усунення від влади Б. Хмельницького чи вбивства.

Вже в ході підготовки повстання Б. Хмельницькому довелося зіткнутися з проблемою збереження у таємниці військово-політич-них планів. Адже зрада чигиринського осавула Р. Пешти та сотника Оніяша стала однією з важливих причин провалу таких планів у листопаді 1647 р. Тому, прибувши на Запоріжжя й захопивши Січ, новообраний гетьман старанно приховував свої наміри, щоб «поляки через своїх шпигунів (а їх ніяк не можна було встерегтися) не довідалися заздалегідь про дійсний військовий задум Хмельницького». Одночасно береться під пильний нагляд шлях від Чигирина й Переволочної до Січі, на якому затримували до його, «Хмельницького, указу всіх тих, хто мав простувати з Січі в міста». Цей захід дозволив завчасно виявити польських відвідувачів напередодні виступу українсько-кримського війська проти М. Потоцького.

Залишивши табір С. Потоцького у районі Жовтих Вод, гетьман доклав максимум зусиль, щоб запобігти захопленню ворожими розвідувальними роз’їздами «язиків». Так, польські офіцери у своїх листах постійно скаржилися на відсутність точних даних про розвиток тут воєнних дій. Один з них стверджував, що не могли захопити козака, хоча М. Потоцький постійно посилав за ним чати, які однак «ніколи не приводили язика». Полковник К. Корицький констатував, що жовніри «жодним чином не можуть дістати язика».

Б. Хмельницькому вдалося зберегти у таємниці свої плани і після перемоги під Жовтими Водами. Лише 24 травня 1648 р. польське командування дізналося від роз’їзду М. Гдешинського про наближення українсько-кримського війська. Таємницею для противника залишалася й пастка, влаштована у Крутій Балці, потрапивши до якої, польське військо зазнало повного розгрому.

Цей аспект діяльності українською гетьмана відразу ж помітили урядовці Речі Посполитої. А. Кисіль у листі від 7 червня до при-маса М. Лубенського зауважував: «Задуми ворожі важко знати, які самі вожді при собі тримають». Анонімний автор звертав увагу на те, що керівник повстання «одне думає, а інше пише». Красномовним щодо цього виглядає зроблене посланцем А. Киселя П. Ласком (котрий наприкінці червня вів від його імені переговори з Б. Хмельницьким) визнання, що йому не вдалося «повністю дізнатися про гетьманські «задуми».

З тактичних міркувань він під час переговорів з польським урядом приховував також свої зв’язки з М. Кривоносом і пішов навіть на символічне покарання наказного гетьмана. Однак обдаровані тонким розумом представники ворожого табору не без підстав підозрювали їх наявність. Так, С. Кушевич 8 липня повідомляв зі Львова: «Не вдається Хмельницький зі своїми молодцями до наборів того Кривоноса і не хоче про нього знати, але багато людей здогадується, що те все діється за таємною його порадою, як хитрої людини». Тому, коли А. Кисіль дізнався про легкість покарання М. Кривоноса та його чотирьох старшин, у листі до канцлера від 12 серпня зауважив: «Легко зрозуміти хлопський намір». Відомо також, що у відповідь на вимоги посланців брацлавського воєводи видати Польщі наказного гетьмана Б. Хмельницький поставив питання про видачу йому князя І. Вишневецького. У зв’язку з цим замостський адміністратор Г. Шорнель у листі до шляхтича Г. Грабовського висловив міркування, що він «хитрощами, як з гетьманами, поводився, так і з нами діє: який і благає нас, і просить про заспокоєння через трактати, а тут направляє на нас полковників своїх і хлопство, збунтоване через своїх змовників, піднімає на панів».

Звертає на себе увагу ще один напрямок діяльності Б. Хмельницького влітку 1648 р. - організація ним сторожової служби, що мала пильнувати за зв’язками польських і московських урядовців,

між якими відбувалося листування з питань надання Росією допомоги Речі Посполитій у боротьбі проти кримських татар, котрі виступали союзниками українців. Так, у середині червня було перехоплено у районі Києва посланця севських воєвод Г. Климова до А. Киселя. Відібравши у нього документи, гетьман заборонив їхати до брацлавського воєводи, вручив йому листи до царя і воєвод і відправив назад до Росії. Наприкінці червня вдалося схопити Т. Міл-кова - гінця хотинського воєводи князя С. Волховського до А. Киселя. Із відібраного листа гетьман довідався про загрозу можливого вторгнення московського війська, що зосереджувалося на кордонах України. Тому через Т. Мілюкова передав ЗО червня князеві свого листа, дорікаючи за те, що «на віру нашу хрестиянскую, однакую з вашою, міли наступоват, а на нас ляхом памагат». На початку липня затримується І. Трифонов (посланець путивльського воєводи Н. ІІлещєєвадо І. Вишневецького), котрий повертався від українського князя. З листів останнього одержано відомості, які підтверджували побоювання щодо існуючої загрози вступу росіян в українські землі. Щоб уникнути цього, у листі до воєводи від 21 липня гетьман відзначав сприятливість ситуації для наступу російського війська проти Речі Посполитої, «штоби он (Олексій Михайлович) ляхом і нам паном і царем бил одноє віри греческоє». У другій половині липня варта захопила гінця путивльського воєводи Я. Шулежкіна, котрий повертався від А. Киселя. Вилучені в нього листи засвідчили двоїстість позиції брацлавського воєводи у підході до розв’язання «козацької проблеми». Одержана інформація дозволила Б. Хмельницькому під час його зустрічі з посланцями А. Киселя закинути їм про нещирість дій воєводи, який тут обіцяє козакам одне, а у Варшаві чинить інакше, а також настроює московських урядовців проти Війська Запорізького.

Українські дослідники цього питання зазначають, що з літа 1648 р. доводилося гетьманові протистояти також заходам польською уряду, спрямованим на організацію опозиції у таборі національно-патріотичних сил, розрив військово-політичного союзу з Кримським ханством. На початку червня М. Лубешський радив А. Киселю домогтися розриву угоди з Кримом шляхом «тонкої хитрості», покладаючись на підтримку з боку православного духовенства. Канцлер Є. Оссолінський також переконував воєводу у доцільності

залучення митрополита та інших представників вищого духовенства для впливу на позицію Б. Хмельницького.

Є свідчення окремих джерел, що, обравши вигідне місце для табору під Пилявцями, гетьман запровадив у ньому сувору дисципліну, щоб ворожі чати не змогли захоплювати «язиків». Сокальський староста писав 13 вересня канцлеру: «Так ворог все своє військо замкнув в окопі, що до цього часу не змогли дістати з того війська реєстрового (козака)». Ці всі приклади свідчать про те, що гетьман добре зумів налагодити систему захисту інформації в межах свого війська та держави.

Відзначимо також, що під час переговорів під Замостям у другій половині листопада королівському послу Я. Смяровському попри всі його зусилля так і не вдалося з’ясувати суть політичних намірів українського володаря. У своїй реляції він змушений був визнати: «Серце Хмельницького потаємне і жодним чином не можна було зрозуміти його бажання».

Можливо, на цьому етапі революції гетьман недооцінював загрозу організації польською стороною замаху на його життя. Тому, коли після прийому наприкінці грудня в Києві посланця одного з литовських магнатів він раптово захворів, присутній єрусалимський патріарх Пасій застеріг його, щоб «не з усяким пив і їв, щоб йому не нашкодили». Це підтверджує нашу тезу про те, що особа гетьмана, інформація про його місцеперебування теж підлягала охороні, оскільки зацікавлені або заслані польським урядом шпигуни могли здійснити замах на його життя.

Звертає увагу на себе спроба польських комісарів під час переговорів у Переяславі підкупити «головніших полковників» і писарів. Знаходимо у праці В. Коховського згадку, що А. Кисіль прагнув схилити на бік Речі Посполитої обозного Війська Запорозького І. Чарноту, запропонувавши «йому гетьманство й ласку королівську». Той рішуче відмовився, хоча й не повідомив про цей підступний крок брацлавського воєводи Б. Хмельницькому, інакше «всі комісари загинули б».

Наприкінці березня за наказом Яна Казиміра на переговори з гетьманом виїхав Я. Смяровський. Факти свідчать, що він отримав також таємне завдання переманити на бік Речі Посполитої частину старшин. Для цього було вручено близько 40 - 50 привілеїв на воло

діння землями й сільськогосподарськими угіддями з «віконечками» для вписування прізвищ осіб, котрі «захотіли б відійти від Хмельницького». Дослідники зазначають, що одночасно планувалося організувати змову проти гетьмана. Після прибуття до Чигирина йому вдалося заручитися протекцією двох старшин. До середини травня, отримавши привілеї, четверо старшин погодилося служити Яну Ка-зиміру, однак п’ятий повідомив про ці дії посла Б. Хмельницького. Тому негайно було заарештовано його та інших членів посольства й вчинено обшук помешкань, під час якого вдалося виявити не лише згадані документи, але й наданий Я. Смяровському привілей на володіння черкаськими і чигиринськими землями. Обурений підступністю посла, гетьман наказав стратити Я. Смяровською, а інших ув’язнити. У цей же. час сторожові роз’їзди перехопили листи А. Киселя (київського воєводи), писані за розпорядженням короля до московських урядовців з проханням надати допомогу у боротьбі проти українців. Внаслідок цього Б. Хмельницький негайно висунув до уряду Речі Посполитої вимогу замінити воєводу іншим послом. У зв’язку з цим, побоюючись за своє життя, посланець П. Ласко за допомогою дружини гетьмана Мотрони поспіхом залишив столицю козацької України. Дослідники проблеми підтверджують інформацію про розстріл (з невідомих причин) Соболя, котрий перейшов на бік українців під час Переяславських переговорів.

З метою здобуття військово-політичної інформації в стані Б. Хмельницького, починаючи з весни 1649 р. польська сторона почала приділяти більше уваги засиланню шпигунів до українських лав. Так, полковник О. Незабитовський 20 квітня повідомив С. Лянцкоронського, що «найняв шпигів для вивідування». Є також свідчення окремих з них, зокрема Я. Юрківського та М. Яжембов-ського, зроблені наприкінці травня - на початку червня цього року. З листа офіцера Раєцького вченим відомо, що «шпиг» доніс про зосередження якогось війська біля Гончарихи. Наприкінці червня король наказав польному гетьманові А. Фірлею уважно пильнувати за противником і якнайшвидше інформувати його про пересування, чисельність, зв’язок з татарами.

Оточивши польську армію під Збаражем, гетьман особливо подбав про те, щоб не допустити надходження правдивої інформації про розвиток тутешніх подій до королівського обозу. Він «прище

пив велику дисципліну своїм військам, нікому не дозволяв відлучатися, начебто самі були обложені, а все, чого потребували варвари, велів доставляти до їх табору». Внаслідок цього протягом липня знаходимо у листах шляхти, котра перебувала у війську Яна Казиміра, постійні скарги на неможливість дістати гарного «язика» з українського війська. У другій половині липня анонімний автор листа нарікав, що розвідувальні чати «всі повертаються назад, жоден ніякої вісті не приніс». Хоча інколи їм вдавалося захоплювати «язиків», але, як правило, з-поміж поспільства, а не «старих козаків, тобто реєстрових», бо дуже «обережно тримаються». Один із шляхтичів зауважував: «Язика наші дістати не змогли, ні татарина, ні козака. Робив спроби Забузький, прихильний до свого п. коронного хорунжого козак, але не зміг нічого вдіяти і сам ледве втік».

Не вдавалося польським розвідникам проникнути і до табору обложеного війська. Турбуючись про долю свого сина, представниця одною з магнатських родів обіцяла кілька тисяч злотих тому, хто пробереться до оточеного табору, посилала також засуджених на смерть в’язнів, але всі вони з нічим поверталися назад. Тому не можна не погодитися із твердженням шляхтича Воронича, що Б. Хмельницький, довідавшись про виступ короля, перекрив «всі шляхи від нас».

Український гетьман вживав рішучих заходів і проти поширення пропольської інформації серед певних кіл козацтва. За свідченням захопленого у полон на початку серпня козака X. П’ятки, за його розпорядженням було розформовано 18 сотень Білоцерківського полку. Звісно, це було зроблено з метою нерозповсюдження інформації.

Б. Хмельницький спромігся забезпечити таємність інформації про перегрупування військ десятків тисяч українців і татар з-під Збаража в околиці Зборова, що стало однією із складових блискучої перемоги 15 серпня. Як слушно визнавав А. М’ясковський, 22 серпня перша помилка польського командування полягала в тому, що «ми не мали язика від ворога, який (вже) був так близько, а роз’їзди говорили, що (його) немає». Повернувшись з роз’їзду, М. Гдешин-ський доповів королеві, що в радіусі 3 миль (близько 22 - 24 км) ніде не виявлено слідів противника.

Зауважу також, що для українського уряду не була таємницею причина частих приїздів посланців московських порубіжних во

євод. Повернувшись з-під Збаража, Б Хмельницький у другій половині вересня без дипломатичного етикету заявив В. Бурому і М. Антонову, які привезли листа від путивльських воєвод, що вони приїжджають не для вирішення справ, а «для вивідування». Навесні 1650 р. він розпорядився обшукувати російських купців, котрі прибували в козацьку Україну.

Ймовірно, що на березень цього ж року припала спроба польських шпигунів організувати замах на життя гетьмана. За свідченнями козака Власка, шляхом підкупу вдалося схилити на свій бік групу козаків, котрі погодилися вбити Б. Хмельницького, знаючи, що той любить відпочивати на пасіці, де й було влаштовано засідку. Але одному з пасічників вдалося непомітно вислизнути звідти й вчасно попередити гетьмана про небезпеку. Останній діяв рішуче. На пасіку негайно було відправлено загін вояків, котрі схопили змовників. Є свідчення, що у 1650 р. мала місце ще одна спроба вбити керівника Національної революції, яка, на щастя, також провалилася. Помітним успіхом польської розвідки стало схиляння на свій бік полковника Хмелецького, котрий передавав М. Потоцькому важливу інформацію. Можливо, саме тому, допускаючи можливість подібної акції, гетьман не поспішав ділитися з полковниками своїми найважливішими потаємними планами? Шляхтич Конколовський в одному з листів зауважив, що гетьман був настільки обережним, що жоден з полковників не знав про його задуми.

Зазначимо, що наприкінці 1650 - у першій половині 1651 pp. було вжито рішучих заходів проти розвідувальної діяльності російських шпигунів на терені України. Внаслідок цього, як повідомляв царю Б. Рєпнін (один з порубіжних воєвод), посланці Ф. Додуха і Я. Ци-гуля відмовилися виїжджати в Україну під тим приводом, що «багато черкас знає, що вони не торгові люди, і проїхати до черкаських таборів неможливо, кругом у гетьмана і в черкас застави, і жебраків та й тих обшукують, (шукаючи) в одежі різні листи». Разом з тим, як свідчать російські джерела, є серйозні підстави міркувати, що московським дипломатам влітку 1651 р. вдалося заманити для «таємної служби» царя генерального писаря І. Виговського. За передачу Москві цінних документів він неодноразово отримував у наступні роки платню, в основному соболями.

Б. Хмельницький велику увагу приділяв збереженню у таємниці інформації про військові плани під час Берестечкової кампанії. З цією метою підтримував збереження суворої дисципліни не лише серед українців, але й своїх союзників — татар. За даними джерел, останнім не дозволялося від’їжджати від обозу далі, ніж на півмилі (близько 3,5 - 4 км). Ці кроки звели до мінімуму можливість польського командування одержувати відомості шляхом захоплення «язиків». Наприклад, наприкінці травня 9 розвідувальних роз’їздів поляків змушені були з «порожніми руками» повернутися до свого табору. Як наголошував анонімний автор одного з листів, «так обережно (Хмельницький) просувається, що і язика не дозволяє у себе взяти». Для введення в оману противника гетьман постійно змінював місцезнаходження обозу. Тому нема нічого дивного у тому, що король та його оточення так і не спромоглися до початку боїв отримати достовірні відомості про наміри противника. Наприкінці травня один з шляхтичів писав Ф. Каролю, що командування нічого не знає про задуми Б. Хмельницького, оскільки той настільки хитрий, що про них не знають ні в козацьких полках, ні у ватагах. Л. М’ясковський також сповіщав королевичу: «Нашим роз’їздам все важче стає здобувати достовірні відомості і язиків, від яких можна було б довідатися про ворожі задуми. Не лише протягом дня, але й години надходить різні й дуже суперечливі дані про дії (ворога)».

Доводилося Б. Хмельницькому постійно зважати й на перебування в обозі польських розвідників. Правда, завдяки вживаним заходам їх було порівняно небагато. Далеко не завжди їм вдавалося також здобути цінні відомості, що було однією з причин постійного інформаційного голоду польського командування. Згадуваний уже офіцер С. Освєнцім 21 червня не без підстав нарікав на той факт, що доводилося в основному покладатися на дані розвідувальних роз’їздів, хоча шпигун спроможний ліпшу й достовірнішу принести інформацію, оскільки має можливість ходити по обозу, «бувати на їх радах і засіданнях». І все ж вони діяли. Так, працював на Польщу ружинський війт, на початку червня до польського командування з розвідувальними відомостями з’явився шпигун богуславський міщанин, сотник українського війська тощо. Щоденно засилалися під український табір розвідувальні чати. Характерно, що особливу запопадливість у цьому виявили вчорашні козаки, котрі перейшли на бік ворога,

отримали шляхетство й офіцерські звання ротмістрів, такі як С. Забузький, Янжула, І. Ганжа, Ясноборський (Ясько). До речі, за кожного схопленого «язика» король виплачував їм по кілька десятків талерів.

Взявши до своїх рук після смерті 20 листопада М. Потоцького командування військом, польний гетьман М. Калиновський приділив особливо велику увагу збиранню розвідувальної інформації, вербуванню агентів, на що витрачалися значні суми грошей. Тому у листі до короля (кінець лютого — початок березня 1652 р.) переконливо прохав надіслати кошти «на шпиги», бо відчувалася їх гостра нестача. Тим не менш, Б. Хмельницькому вдалося зберегти у таємниці розроблений план наступу на вороже військо, що дозволило добитися блискучої перемоги на початку червня 1652 р. під Батогом.

У згадуваній уже раніше праці В. Коховського знаходимо цікаву інформацію про організацію М. Калиновським замаху на життя Б. Хмельницького. Детальніше про це пише JI. Радзивілл. Литовський канцлер повідомляє, що польний гетьман «задумав звести зі світу Хмельницького» і послав козака Бублика, «аби забив бунтівника». Однак його було викрито й взято на тортури, під час яких той і розповів про цей задум польського воєначальника. Все ж про цю «змову Бублика» найцінніший матеріал подає анонімний автор рукописної «Римованої хроніки», написаної подільським шляхтичем у 80-х pp. XVII ст. За його даними, М. Калиновський наприкінці 1651 - на початку 1652 pp. із підданих своїх маєтків сформував Уманський козацький полк, на чолі якого стояв Бублик. Саме його й вирішив використати польний гетьман для реалізації свого задуму. З яких міркувань Бублик погодився прийняти цю пропозицію, хроніст не говорить. Невідомо також, під яким приводом полковник з’явився на Чигиринщині. Підтримуючи зв’язок з М. Калиновським, він почав схиляти на свій бік з-поміж козаків однодумців. Не виключаємо, що його поява викликала підозру в гетьманської варти, і в його оточення було впроваджено шпигуна. Так чи інакше, дізнавшись про організацію змови, один з козаків «подався з тим таємно якнайшвидше до свого Хмеля» й попередив, що Бублик хоче його «Вбити чи зрадливо задушити». За наказом гетьмана уманською полковника було схоплено й страчено. Сталося це, ймовірно, у березні 1652 р. Не виключено, що у цьому ж році вдалося викрити розвідувальну діяльність на користь Речі Посполитої наддністрянського сотника,

ямпільчанина Ф. Дименка, котрому довелося відсидіти в ув’язненні півтора року.

Було зафіксовано кілька спроб організації змови проти Б. Хмельницького і в наступному році. Так, за свідченням І. Виговського, у другій половині червня, коли українське військо зупинилося обозом під Городком (на Поділлі), група козаків вирішила вбити гетьмана. Не відомо, чи стояли за їх спиною ворожі шпигуни, чи ні. Гадаємо, що без них не обійшлося. Оскільки їх задум став відомим генеральному писареві і він розповів про нього гетьманові, за розпорядженням останнього вночі змовники були схоплені й страчені, щоб «про це війську було невідомо». Намагалася окрема старшина організувати змову у жовтні 1653 р. Після її викриття одному з її учасників вдалося втекти до королівського табору, що перебував під Жванцем. Дещо більше даних збереглося про змову полковника М. Федоровича (Носачика). Відомо, що він знаходився із своїм полком у складі українського війська, очолюваного Т. Хмельницьким, яке потрапило в облогу в другій половині серпня молдавсько-ва-лашсько-трансільвансько-польського війська у Сучаві. Після смерті гетьманського сина Тимофія (близько 17 - 20 вересня) М. Федоровича обрали наказним гетьманом. Під його проводом українці продовжували мужньо захищатися, завдаючи противнику тяжких втрат. Тому керівники польських підрозділів полковники Я. Кон-дратський і С. Маховський розпочали пошук шляхів до порозуміння з ними. Переговори, що розпочалися, завершилися укладенням на початку жовтня угоди, яка передбачала присягу на вірність королеві за право повернутися зі зброєю в руках і тілом гетьманича в Україну. І саме у цей час полякам вдалося схилити М. Федоровича до переходу на свій бік й домогтися від нього згоди на організацію змови проти Б. Хмельницького. Натяк на це знаходимо у записках М. Голинського, в яких говориться, що козаки присягнули не лише на вірність Яну Казиміру, але й «воювати Хмельницького». Це був серйозний успіх поляків, бо М. Федорович був близький до родини Хмельницьких й користувався її довірою, мешкав у хуторі гетьмана - Суботові. Одночасно у середовище старшини за вказівкою короля було впроваджено С. Маховським під виглядом гарантування безпеки українцям під час їх відступу якогось Могильницького, котрий також мав завдання організувати антигетьманську змову.

Б. Хмельницький продовжував приділяти величезну увагу збе-реженнюу таємниці інформації про військові плани. Так, київський воєводау листі до короля (січень 1655 р.) не приховував невдоволення тим фактам, що навіть «добрі язики» не можуть про українського гетьмана «дати певної відомості».

В Українській державі існували елементи контролю з боку уряду за діяльністю дипломатів. Відомо, що протягом 1655 - 1657 pp. у взаєминах із Швецією Б. Хмельницький вдавався до послуг грецького ченця Д. Калугера. Але цей, за визнанням одного з угорських дипломатів, «найбільший хитрун», ведучи подвійну гру, захищав часто не стільки інтереси України, скільки Швеції. Невідомо, у який спосіб український уряд одержав про це певні відомості, але вже у першій половині 1657 р. йому не довіряв. Як повідомляв наприкінці червня з Чигирина шведський посол Г. Лілієнкрона королю Карлу X Густаву, «ця особа не користується тут особливою повагою».

Таким чином, уряд Б. Хмельницького вчасно вживав необхідних заходів у сфері захисту військово-політичної інформації Української держави від ворожих дій Польщі. Внаслідок цього вдавалося зберігати у таємниці військові плани найголовніших кампаній, розкривати змови, організовані ворожими шпигунами, протидіяти спробам правлячих кіл Речі Посполитої спровокувати міжусобну боротьбу в українському суспільстві, внести розкол у лави національно-патріотичних сил, знищити гетьмана.

Підсумовуючи розгляд питання захисту інформації за часів будівництва держави Б. Хмельницького, слід зазначити, що основним видом інформації, яка захищалася, була інформація про військово-політичне становище. Крім того, чимало уваги приділялося захисту інформації про діяльність, місцеперебування гетьмана.

Завдання для самостійної роботи

1.    Дайте характеристику видам інформації в Київській Русі.

2.    Розкрийте питання захисту інформації в Київській Русі.

3.    Охарактеризуйте питання захисту інформації на території України в період литовсько-польського панування.

4.    Порівняйте особливості захисту інформації в Запорізькій Січі та державі Богдана Хмельницького.

 

Це матеріал з підручника Історія захисту інформації в Україні та провідних країнах світу" Гуз А. М.

 

Категорія: Правознавство

Автор: admin от 14-09-2015, 20:42, Переглядів: 3383