Характерні риси розвитку психіки. (Загальна характеристика онтогенезу людської психіки)

Кількісні та якісні зміни людсько! істоти. Онтогенез людини— цілісний процес, що виражається в різних, але пов’язаних мін« собою формах. Це — становлення людини як організму, як свідо­мої суспільної істоти і як особистості. Є спільне в основних його формах (морфологічній, фізіологічній, психічній і соціальній) і водночас кожна з них має свої специфічні особливості. Розвиток — це зміни живої людської системи, зміни не випадкові, а необхідні, послідовні, пов’язані з певними етапами її життєвого шляху, і про­гресивні, тобто такі, що характеризують її рух від нижчих до ви­щих рівнів життєдіяльності, її структурне й функціональне вдоско­налення.

Розвиток — безперервний процес, що виявляється у кількісних змінах людської істоти, тобто збільшенні одних і зменшенні інших її ознак (фізичних, фізіологічних, психічних тощо). Але він не зво­диться до кількісних змін, до зростання, того, що вже є, а включає «перерви безперервності», тобто якісні зміни. Кількісні зміни зу­мовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих. Роз­виток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе.

Кількісні зміни виявляються в фізичному зростанні організму, розмірів його окремих органів, ваги тіла, м’язової сили, швидкості рухів тощо. Але фізичний розвиток полягає і в якісних його змінах. Особливо помітні ці зміни в утробному періоді онтогенезу людини, коли її організм за короткий час проходить ряд метаморфоз і з за­родкової клітини перетворюється на людську істоту. Після наро­дження також відбуваються якісні зміни у будові організму, функ­ціонуванні систем, що свідчить про його дозрівання.

Якісні зміни відбуваються зокрема у функціонуванні нервової системи. Спочатку її регуляційні функції здійснюються безумовно- рефлекторними зв’язками, далі в її роботу включаються умовно­рефлекторні зв’язки, змінюється основа, на якій вони утворюються (спочатку на базі безумовних рефлексів, потім — на основі раніше утворених умовних рефлексів, на основі слів людської мови та ін.). Змінюються з віком співвідношення першої і другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності дитини.

У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшен­ні з віком кількості утворюваних навичок, асоціацій, у зростанні кола уявлень, знань про навколишній світ, пасивного й активного словника дитини, об’єму її уваги, сприймання, пам’яті, швидкості реакцій, розв’язання різних задач тощо., Вивчення кількісних змін потрібне для науки і для практики. Вікова психологія розробляє різні способи його здійснення, зокрема вимірювання росту різних функцій і властивостей, статистичного опрацювання його резуль­татів, графічноґо опису тенденцш, що виявляються в них, побудови «кривих» їх зростання.

виявлено, що розвиток психічних функцій часто відбувається нерівномірно. В ньому чергуються фази прискорення й уповільнен­ня, подібні до тих, що спостерігаються і в фізичному розвитку. При цьому фази уповільнення йе означають застою, зупинки росту, вони швидше є нагромадженням сил, яке веде до дальшого його прискорення. Зростання іде нібй хвилями, «хвильовий» його харак­тер констатовано у розвитку психомоторики, мовлення, інтелекту­альної поведінки дітей і молоді (А. Гезелл). Водночас виявлено, що різні психічні функції зростають асинхронно: у той час, як роз­виток одних прискорюється, розвиток інших — уповільнюється (Б. ї\ Ананьєв).

Вимірювати психічний розвиток складно. Досягнення розумові, на відміну від фізичних, не можна визначати одними й тими са­мими мірками на різних вікових ступенях. Мірки, тобто набори зав­дань (тести), що годяться для дитини раннього віку, вже нй підхо­дять для дошкільника і тим більше для школяра. Тому, вимірюючи розумові досягнення, доводиться виходити з якісної їх характерис­тики йа кожному віковому ступені, відповідно до неї визначати 8міст завдань, а потім якісно й кількісно описувати результати. Треба зважати при цьому і на залежність результатів від ставлен­ня дітей до виконання завдань. Отже, опис кількісних змін у пси­хічному розвитку доцільно поєднувати з якісною їх характери- стйкою.

Якісні зміни відбуваються протягом усіх етапів онтогенезу люд­ської психіки. Вони пов’язані з фізичним розвитком, проте ним но визначаються, а є наслідком «реальних зустрічей дитини з навко­лишнім матеріальним світом» (Сєченов), регульованих її нервовою системою. Якісних змін зазнають як окремі психічні процеси, так і психіка у цілому. Наведемо деякі приклади.

В ході взаємодії дитини з навколишнім суспільним і природним середовищем природжені дифузні прояви її активності перетворю­ються на дії, регульовані образами об’єктів, що їх викликають, а ці дії ведуть далі до збагачення чуттєвого пізнання світу. Спочатку сприймання об’єктів є складовим моментом актів спілкування ди­тини з дорослими, які її доглядають, хапальних й інших дій, а далі воно стає особливою перцептивною дією, спрямованою на розгля­дання об’єктів, їх обстеження, виділення характерних ознак і утво­рення цілісних їх образів. У міру набування дитиною досвіду з дій складаються різні види її предметної діяльності (гра, виконання доручень дорослих, учіння тощо), яка спричиняє дальший роз­виток психічних процесів. Цей взаємозв’язок психіки і діяльності стає джерелом прогресивних їх змін.

Якісні зміни- виявляються в процесах запам’ятовування і від­творення, які є важливою внутрішньою умовою психічного розвит­ку. Спочатку дитині щось саме запам’ятовується й згадується, потім ці процеси починають відбуватися й довільно, вони стають особливими діями (мнемі'чними, репродуктивними), виробляються різні способи їх здійснення. Виникає здатність не тільки відтворю­вати образи раніше сприйманих об’єктів, а й їх перетворювати, утворювати уявлення про такі ситуації, яких не було в поперед­ньому досвіді дитини. Якщо спочатку цей процес «вплітається» безпосередньо в дії дитини, наприклад ігрові, то далі він починає їх випереджати, набуває відносної самостійності, включається у проектування цілей дій, їх сюжетів.

Дитя ще не мислить і не говорить. Наприкінці цієї фази заро­джується мислення у наочно-дійовій формі (дитя починає мислити, сприймаючи предмети і маніпулюючи ними). За допомогою мов­лення, яке засвоюється ним, мислення стає наочно-образним, пе­ретворюється на розумову дію, здійснювану спочатку вголос, а по­тім і «про себе». Відбуваються переходи до конкретного понятій­ного мислення, до абстрактних його форм з характерними для них системами взаємно пов’язаних, узагальнених і оборотних операцій. Якісних змін зазнає і мовлення як засіб спілкування з іншими людьми та як знаряддя пізнавальної діяльності.

Від народження в дитини є елементарні безумовно-рефлекторні емоції (задоволення, незадоволення, страх, гнів), пов’язані з її ор­ганічними потребами у теплі, їжі, захисті, русі. її емоційний роз­виток далі виявляється у виникненні емоцій умовно-рефлекторного походження, розширенні кола об’єктів, які їх викликають, поярі нових видів емоцій і почуттів, пов’язаних із становленням вторин­них, специфічно людських потреб. Такими є потреби у пізнанні навколишнього світу, у спілкуванні з іншими людьми, у навчанні, у праці, творчій діяльності, які стають важливими мотивами ціле­спрямованої діяльності. Кожному віку властива своя ведуча діяль­ність, в якій передусім задовольняються актуальні потреби інди­віда, що розвивається, формуються пізнавальні, емоційні та інші процеси (О. М. Леоптьєв).

Утворення психічних властивостей особистості. З розвитком психічних процесів, різних видів діяльності складаються й психічні властивості індивіда, які являють собою потенціальну форму існу­вання процесів і дій, що зберігаються й тоді, коли актуально вони не функціонують. Такими є розумові, емоційні, вольові, моральні й трудові якості індивіда, характерні риси його свідомості й само­свідомості. З утворенням системи цих психічних властивостей під­ростаючий людський індивід стає особистістю, здатного усвідомлю­вати навколишнє буття, виділяти себе із середовища, виходити за межі минулого і теперішнього, проектувати своє майбутнє, перед­бачати не тільки ближчі, а й віддаленіші результати своїх дій, усвідомлювати норми, правила суспільної поведінки і керуватися* ними. Розвиток свідомості особистості полягає у формуванні її наукового світорозуміння, ідейних переконань, які забезпечують її моральну стійкість, особливо потрібну у важких життєвих ситуа­ціях, здатність підпорядковувати нижчі спонукання вищим мотивам Діяльності, вести правильну лінію у своїй поведінці.

Онтогенез людської психіки являє собою сдність свідомого й несвідомого. Він починається з досвідомих форм, які підготовлюють перші прояви свідомості й самосвідомості, що виразно виступають уже в ранньому віці, зокрема у вживанні дитиною займенника «я» («я сам»), за ними йде ряд ступенів її дальшого..розвитку. Водно­час свідомі акти діяльності, повторюючись, стають звичними, не- усвідомленими компонентами складніших форм діяльності, полег­шуючи успішне досягнення її свідомих цілей. Важливу роль в ін­дивідуальному розвитку свідомості й самосвідомості відіграє па­м’ять, Про яку К. Д. Уїпинський писав, що це — «історія душі на­шої», причому історія не зминула, а теперішня, бо її минуле живе й діє в теперішньому. Однак не всі її надбання зберігаються, де­які й губляться, відживають. І. М. Сєченов Також відзначав, що психічний розвиток індивіда здійснюється завдяки пам’яті й її за­собами. Але ці засоби породжуються не самою пам’яттю, а всією системою дійових взаємовідношень індивіда з навколишнім сере­довищем.

Формування системи психічних властивостей підростаючого індивіда, його свідомості й самосвідомості є необхідною умовою становлення його як суспільної істоти, як суб’єкта спілкування 8 іншими людьми, майбутнього носія суспільних відносин. Він поступово стає ним, включаючись у ці відпосйни в доступній для нього мірі, виконуючи функції й обов’язки, які покладаються на ньоґо у сім’ї, дитячому садку, в школі, у піонерській і комсомоль­ській організаціях, у виробничому колективі тощо.

Переходи від нижчих до вищих структур психічного життя. Психіка формується як дедалі ускладнювана і структурно органі­зована динамічна система. Нові якості, що виникають у психічному розвитку індивіда, являють собою складні структури. Структурний характер має змістовий бік цього процесу (системи уявлень, по­нять про об’єктивну дійсність, що складаються в індивіда), опера­ційний бік (системи дій, операцій, якими знання здобуваються й застосовуються у дальшій діяльності), мотиваційний бік (ком­плекси потреб, інтересів та інших спонукань до дій) і психічна діяльність у цілому.

Всупереч твердженням асоціаціоністів, які вважали, що утво­рення нових якостей вводиться до сумативного нагромадження еле­ментів* слід визнати, що воно має інший і складніший характер. Нові структури психічної діяльності виникають, вважав ще І. М. Сєченов, шляхом диференціації наявних структур, тобто цілісних форм, виділення окремих функцій і нової їх інтеграції, тобто об’єд­нання у нове ціле. Інакше кажучи, процес цей іде не від елементів до цілого, а від структурно нижчого до вищого цілого. Ця думка знаходить свов підтвердження в сучасних дослідженнях. У світлі їх даних онтогенез психіки виступає як необоротна послідовність ускладнюваних структур, в якій генетично пізніші структури ви­никають з ранілщх і включають їх у себе в змінюваному вигляді. Немає генезису без структури, як немає і структури без генезису (Ж. Піаже).

Кожна нова психічна структура виникає на основі попередньої, а не на чистому місці (перша структура своєю основою має без­умовно-рефлекторну системну роботу мозку). Вона не просто вияв­ляється, а утворюється з того, що є вже в індивіда і що він 8асвоюе із суспільного середовища. Доказом того, що генетично раніші структури не зникають з виникненням пізніших, є можливість повернення до них. Так, володіючи системою узагальнених, абстрактних операцій, розв’язуючи задачі, індивід може за певних обставин вдаватися до конкретних дій і навіть до наочно-дійових способів мислення.

Визнання прогресивної спрямованості онтогенезу людської пси­хіки як переходів від менш до більш досконалих її форм не озна­чає, що він іде прямолінійно. Як зазначають деякі дослідники, у ньому спостерігаються ніби повернення до пройдених етапів, повторення на новій основі раніше пережитих взаємовідносин інди­віда із суспільним середовищем, тобто, образно кажучи, він іде не по ' прямій, а «по спіралі». Наприклад, загострене прагнення до самостійності, що виявляється наприкінці раннього віку в неслух­няності, упертості, норовливості, конфліктах з дорослими, повто­рюється у дітей семиліток і у підлітковому віці, хоч і набував нового змісту і форм залежно від умов життя дітей й індивідуаль­них їх особливостей.

Індивідуальні варіації розвитку. Всі індивіди проходять у на­шому суспільстві одні й ті самі ступені психічного розвитку, але проходять їх по-різному. Існують типологічні й індивідуальні від­мінності у самому процесі розвитку та його результатах. Вони ви­являються у функціональних особливостях^-нервової системи, у ро­зумових, емоційних, моральних, вольових якостях, у потребах, ін­тересах, здібностях і характерологічних рисах дітей та молодих людей. У процесі розвитку складається неповторна індивідуальна своєрідність особистості.

Характеризуючи досягнення у розвитку кожної особистості, ми завжди оцінюємо їх з погляду завдань нашого суспільства у підго­товці нової зміни, 8 погляду наших ідеалів і сподівань. Наш ідеал всебічно розвиненої особистості передбачає її фі8ичну культуру, високу освіченість, наукове світорозуміння, любов до знань, уміння

їх набувати й застосовувати на практиці, йти в ногу з науково- технічним прогресом нашої країни, закоханість у працю, творче ставлення до неї, майстерність і самодисципліну в праці. Він вклю­чає тверді моральні переконання, що виявляються в поведінці, у взаєминах з іншими людьми, вимогливість до. себе і до інших людей, чуйність, гуманність, відданість своїй Батьківщині і справі комунізму. Всебічно розвиненій особистості властиве й естетичне ставлення до дійсності, цінування краси в природі й праці, у ми­стецтві й побуті, в особистому житті й відносинах людей. Знання умов і законів психічного розвитку повинно допомагати успішному керуванню становленням цих якостей.