Народна Освіта » Українська література » Павло Щегельський "Хата-читальня" уривки з роману.

НАРОДНА ОСВІТА

Павло Щегельський "Хата-читальня" уривки з роману.

Уривки з роману

 

Борони тебе Бог, дитино, все життя правду шукати.

Заповіт батька.

 

Із роз­ділу пер­шого

 

“РУХ ПРО­ДУК­ТІВ І ТАРИ ПО КУХ­НІ”

 

<...>  Професор Євген Панкратович Кубишкін потрапив до редакції районної газети як друкарська помилка в текст. Пакулько саме сидів за невеличким столиком, затиснутим з двох боків величезним фікусом та обтягнутою кумачем тумбою, на якій бовванів півметровий ґіпсовий бюст вождя світового пролетаріату, й записував до учнівського зошита чергове завдання, коли прочинилися двері.

– Добрий день, шановна редакціє! – у дверях спочатку з’явилась сива голова, а потім і сам професор.

– Вибачте, у нас летючка, – спробував було зупинити його редактор, але несподіваний гість не розгубився.

– От і я про те саме! – розпливаючись щасливою посмішкою попростував йому назустріч. – Давайте знайомитись: я – Євген Панкратович Кубишкін, професор Київського ордена Леніна (професор по-полтавськи м’яко вимовляв літеру “л”)  державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка, член Спілки журналістів, член Спілки кінематографістів, член Спілки письменників. Ось, будь ласка, моя візитівка.

– Парамон, – похмуро відповів редактор, дістав з нагрудної кишені окуляри й перечитав візитку. – Федір Романович Парамон.

– Дуже приємно. А візитівочку? – спитав, ніби студента на екзамені.

– Ми, знаєте... – розгубився редактор.

– Зрозуміло, – поспішив на виручку професор. – Як те часто буває – швець без чобіт, – ще й підсунув стільця, сів до столу. – Я, між іншим, вам учора телефонував, попередив про свій візит.

– Так, так, я пам’ятаю, – почав вибачатися Парамон, хоч з усього було видно, що про вчорашній телефонний дзвінок професора він, звичайно ж, забув і тепер, опинившись у пікантній ситуації, змушений міняти свої плани.

– А я оце третій день мандрую Поділлям, – неквапливо, ніби на лекції в університеті, сповістив професор. – Оглядаю церковну архітектуру. Заодно, гадаю собі, провідаю своїх студентів – як вони тут, у глибинці, проходять практику.

Парамон сидів байдужий, трохи стомлений, бо вже встиг збагнути, що гість просто так не піде.

– То як тут наш практикант? – оглянувся й таки розгледів Пакулька за фікусом. – Он ви де! – зрадів, ніби рідному, й попрошкував назустріч. – Добридень, Васильку!

Пакулько й собі підвівся, та ще й так різко, що ледь не перекинув тумбу з бюстом Леніна.

– Ну-ну, вітаю! – професор тряс руку своєму студентові так демонстративно і довго, наче сподівався, що їх сфотографують для газети. – Як вам тут працюється? Не зобижають? Як побутові умови?

І поки студент збирався з думками, що б його таке відповісти, аби не збрехати, а заодно не накликати гніву хай і тимчасового, та все ж керівництва, редактор “Трибуни праці” розв’язував іншу дилему: сидіти й далі за столом чи, може, культурно вибачитися, зіпхати професора під опіку практиканта, а самому йти у двір сідлати службового “бобика” та їхати по колгоспах збирати матеріал для газети. Розважати столичного гостя в його плани не входило.

Таки наважився:

– Вибачте... – почав несміливо, – я мушу їхати. В колгоспі “Проґрес” чекають...

– Ну, звичайно ж, звичайно! – ніби аж зрадів професор. – Чого ж сидіти в кабінеті? Якщо треба – поїдемо. Транспорт у редакції є?

Парамон ствердно кивнув, а про себе подумав: “Це надовго”.

Вони вийшли у двір – збитий з пантелику, заклопотаний, ніби перед виступом на бюро райкому, редактор, зодягнений у старенькі джинси худорлявий студент і безтурботний, кругленький, як святкова повітряна кулька, сивоголовий професор у добротному, напівспортивного крою бежевому костюмі.

– То де ж ваш транспорт? – з дитячою нетерплячкою спитав гість.

– Он там, під грушею, – замість редактора відповів Пакулько.

Під крислатим деревом і справді стояв старенький ґазик.

– Боже, яке диво! – не приховував своєї радости гість. – Невже воно ще й їздить?

– А чого б йому не їздити? – байдуже зауважив редактор. – Двигун після капремонту, ходову перебрали, ще б ґуму та акумулятор...

– Навіщо ж так прозово?! – перебив його професор. – Це ж антикварна річ! – і прискорив крок. – Мене на такому возили ще під час війни!

– Такого добра в районі, хоч греблю гати, – не погодився редактор. – А от із запчастинами біда...

Але професор увійшов у роль – оглядав автомобіль та прихвалював, ніби й справді зустрів гарного фронтового товариша, навіть обережно погладив свіжопофарбований капот. Проте радість і здивування одразу ж згасли, як тільки він заглянув у салон.

– Євгене Панкратовичу, щось трапилося? – першим помітив розгубленість студент-практикант.

– Та так... нічого...

Редактор теж помітив гостеве розчарування й заквапився пояснити:

– Зверху причепурили перед техоглядом, а до іншого руки не дійшли. Та й коштів, самі розумієте, обмаль... – кивнув на вичовгані до дірок сидіння.

І хоч професора вразили не тільки сидіння, точніше навіть не стільки сидіння, як недопалки на ґумових килимках під ногами і шар пилюки на панелі з приладами, він усе ж пересилив себе, посміхнувся.

– Вчора в колгоспі “Комінтерн” були, там кукурудзу на силос косять, то звідти й пилюка, – пояснив чи, може, вибачився редактор. – Кілометрів п’ять польовими дорогами – на тиждень прибирати вистачить.

– А за що ж отримує зарплату водій? – поцікавився професор.

– Я сам і за пасажира, і за водія, – пояснив байдуже, дістав з невеличкого баґажника стареньке рядно – з отих, що при потребі служать за скатерку-самобранку, заходився застеляти переднє пасажирське сидіння.

Пакулько хотів було допомогти, але редактор зупинив його:

– Збігай краще принеси віника – "бички" з-під ніг вимету.

За хвилину студент повернувся з віником, проте таку відповідальну роботу, як підмітання "бичків", редактор йому не довірив. Очевидно, боявся, аби не подумали, що практиканта в редакції експлуатують. Буркнув тільки:

– Відведи свого професора подалі, щоб пилюки не наковтався.

Пакулько запропонував педагогові перейти в холодок під яблуню. І тут професора понесло:

– Боже, Васильку! Яке жахливе умеблювання! – кивнув на автомобіль. – Вони на ньому що, гній на поля возять?!

Пакулько не знав, що відповісти, хоч ледь стримував посмішку. Щойно сказана фраза нагадала йому про гуртожиток, про однокурсника Володю Федорчука, який міг перекривити будь-кого з викладачів, зокрема й Кубишкіна: “У студентському туалеті таке ахливе унітазування...” – ніби десь поруч почув Володика, що нарозспів, зумисне трохи гугнявлячи, імітував голос професора.

– Жах! – усе ще не міг заспокоїтися столичний метр.

Пакулько ж був про автомобіль іншої думки: двигун надійний – значить, добра машина. І хоч редакційний ґазик і справді чимось нагадував брудний тапчан на колесах, проте сам факт, що на ньому ще можна їздити, вселяв повагу.

Відслуживши за хрущовських часів у райкомі партії, машина ще добрий десяток років доставляла на кущові наради у лісосмуги молоденьких піонервожатих та бібліотекарок для комсомольських вождів і, якби могла говорити, то розповіла б таке, чого годі й шукати в скупій історії району. Бо, як відомо, історію фіксують на папері, а творять, хоч як це парадоксально, у лісосмугах та на сидіннях автомобілів. Не вірите? То звідки тоді беруться передкові ланкові, доярки, свинарки, учительки, медсестри та інші передовики? Що почовганіші сидіння, то цікавіші й вагоміші історії. Про це здогадуються прості смертні, те добре знають сучасні керівники. Може, саме тому так часто й пересідають на нові автомобілі, щоб спекатися зайвих свідків свого стрімкого службового зростання?

А що життя не стоїть на місці – керівникам керувати, пнутися вгору службовими східцями, передковим активісткам виходити заміж, народжувати й виховувати дітей, ростити внуків, а стареньким автомобілям доживати віка у нових злиденних господарів й тішити себе тим, що раптом котрийсь із районних керівників або ж просто порядна леді, побачивши його, старенького та іржавого, згадають молодість і зашаріються рум’янцем, як колись, у лісосмузі.

Двигун завівся з третього чи з четвертого разу. Спочатку трясся, мов у пропасниці, відтак двічі чмихнув і загудів – поважно, вдоволено.

Сідали до салону, як і належить, дотримуючися субординації: спочатку професор, потім редактор, останнім ускочив на заднє сидіння студент-практикант.

– То куди ми їдемо? – поцікавився столичний гість.

– Колгосп “Проґрес”.

– А це далеко від Гранова?

– Ну... – зам’явся редактор, – як сказати...

Проте професор уже прийняв рішення:

– Давайте так. Ви нас з Васильком закинете в Гранів, а звідти ми вже як-небудь доберемося.

– Чому саме в Гранів? – насторожився головний журналіст району.

– Ну що ви, шановний! – повчальним тоном проспівав професор. – Це ж знамените село – там кам’яна церква, споруджена за синодальним проектом ще на початку століття. Псевдовізантійський стиль. Неодмінно треба побачити в якому вона стані! До речі, що ви можете розповісти мені про Гранівський замок?

– Хіба що леґенду, – відповів редактор.

Студент промовчав, бо теж нічого не знав, хоч народився і виріс у цьому ж таки районі.

– Ось так ми знаємо свою історію! – ніби аж зрадів столичний гість.

І, щоб попутники не втрапили в незручність, почав розповідати про знамените городище Вербич, яке лише в чотирнадцятому столітті одержало теперішню назву – Гранів. Перерахував промисли та ремесла, якими займалися вербівчани, згадав і місцевого нумізмата Сагайдака, що, окрім колекціювання монет, випадково викопав у себе на городі залишки гончарної печі, що в ній обпалювалися знамениті керамічні люльки-чубуки. Не обминув увагою й місцевого збирача автографів Михайла Суворіна. До того ж розповідав так переконливо і впевнено, що попутники чомусь подумали: у їхньому Гранові Кубишкін бував і раніше.

Коли ж з’ясувалося, що всю ту інформацію столичний метр почерпнув у різні роки з друкованих джерел, і, власне, приїхав тільки для того, аби побачити все те на власні очі, навіть засмиканий повсякденними редакційними клопотами Парамон перейнявся до нього повагою.

Студент-бо знав професора майже два роки, тож особливо й не дивувався – Євген Панкратович і в Києві полюбляв напустити туману, видати власну вигадку за дійсність, і, “обкатавши” її на студентській аудиторії, сам починав вірити, що так воно було насправді. А що історія не належить до так званих точних наук, то кожен вигадує те, що йому вигідно, і спробуй-но доведи, що є історичним фактом, а що творчим домислом дослідника. Зрештою, на цьому світі все вже колись та було...

Про такі високі матерії студент Пакулько, звичайно ж, не думав. Але, знаючи непередбачувану вдачу свого патрона, про всяк випадок почав згадувати, що він сам знає з історії району, про яких знаменитих людей (не сучасних героїв соцзмагання, а тих, хто вже сам став історією) зможе розповісти, якщо професор знічев’я надумає влаштувати для нього залік. Назбиралося не густо: щось трошки про музей місцевого краєзнавця Гната Танцюри (хоч і не був усередині, та принаймні знає, де той розташований), про гончарів із Бубнівки, які прославили свій промисел на всю Європу, кілька фраз про збирачку народних пісень Явдоху Зуїху із Зятківець... Ото, либонь, і все.

Зринуло в пам’яті ще одне прізвище – льотчик Топалер, герой Великої Вітчизняної війни (він виступав у них у школі, коли Пакульків клас приймали в піонери), але воно навряд чи цікавить екстраваґантного Кубишкіна, про якого Володик Федорчук сказав би: “Я та-ак кохаюся в істо-о-орії...”

Кохатися в історії і бути закоханим в історію – це різні речі.

Редактор райгазети теж прокручував у пам’яті краєзнавчий матеріал, сортував його на важливий та другорядний, бо, як і студент Пакулько, передчував, що столичний гість будь-якої хвилини може влаштувати екзамен. І хоч робив те без особливого ентузіазму, не так гарячково, як студент-практикант, та все ж із озир­цем – бракувало ще дурного поголосу в Києві. На заочне відділення факультету журналістики до Львова Парамон вступив, коли йому було вже за тридцять, а закінчив лише торік. Вчився не те, щоб важко, але безсистемно, з великими перервами, тож страх студента-заочника перед професурою з нього іще не вивітрився. До того ж і професор якийсь відзіґорний, не з тих, кого запросто можна запросити на чарку. Окрім згаданого Пакульком, Парамон спромігся видобути з пам’яті ще два об’єкти в районі, котрі могли б зацікавити столичного метра, – залишки колишнього чоловічого монастиря у Гайсині, де під іменем монаха Гедеона кілька місяців перебував син гетьмана Богдана Хмельницького Юрій (тепер там районна друкарня), і підземні ходи старовинного замку в Кібличі (натрапили, коли посеред дороги утворилось провалля). А що то за замок, яких часів – ніхто достеменно сказати не може. Науковців не викликали, яму засипали, ото і вся історія – самі здогади та балачки. Він на той час до Львова на сесію їздив, то і ями не бачив.

Якби ж професора цікавила сучасність, якби був трохи простішим, як люди, то можна й рибалку організувати, й на шашлики виїхати, і навіть водія до Києва відправити з оказією. Що-що, а цей напрям роботи у Парамона був схоплений. Чого сам не зміг би організувати – голови колгоспів допомогли б...

З такими думками в’їхали у Гранів, пригальмували у центрі села – якраз навпроти церкви. Професор одразу ж дістав з кишені невеличкий фотоапарат і сфотографував її, відтак почав щось занотовувати до записника.

– Ти от що... – шепнув Пакулькові редактор. – Забавляй свого учителя, а я в контору колгоспу проскочу, візьму сякий-такий матеріал, бо й так уже півдня згаяли. За годину буду тут.

– А як не встигне? – кивнув на професора студент.

– А що йому тут робити? Огляне територію, походить подвір’ям, може, у вікна позаглядає – ото і все. Церква ж все одно на замку. За годину вправитесь. А потім, як завжди...

Те означало, що після екскурсії буде обід і що редактор їде до колгоспної контори не за показниками соціалістичного змагання, а за сільським керівництвом – таку птицю, як професор Кубишкін, у сільській харчевні не нагодуєш – їй треба хоч невеличку місцеву аудиторію, щоб слухали. А якщо буде аж надто цікавим та прискіпливим, до нього можна приставити директора школи чи учителя історії, а ще краще обох – нехай вони складають професорові екзамен з краєзнавства. Головне – хоч когось із сільського керівництва застати на місці.

З тим і поїхав.

Залишившись наодинці з професором, студент не знав, з чого почати розмову. Той теж був неговірким – чи то подіяло, що вони обоє опинилися на церковному подвір’ї, чи, може, столичний метр задумався про щось високе і вічне, бо навіть не спитав, куди поїхав редактор. А коли Пакулько наважився сповістити, що в них на оглядини храму лише година, – напівшепотом зупинив його:

– Про мирську метушню потім. Ви ж бачите – я слухаю Її Величність Історію...

Розраховував, певне, справити неабияке враження, додати авторитету власній персоні, хоч міг би й не старатися, бо його слова спрацювали з точністю до “навпаки” – висока патетика спровокувала поблажливу посмішку на молодому з ледь подзьобаною русявою щетиною обличчі студента.

 “Хоч би чим дитя тішилося...” – майнуло раптом у голові Пакулька, і, як те іноді буває, одразу ж відчув якусь дивну розкутість.

Професора Кубишкіна студенти любили. Не стільки за його лекції, як за екзотичну манеру читати (“Ах, Фелліні! Італія, Франція, Голлівуд!.. Який неперевершений сюжет! А постановка, а спецефекти, а костюми! Герой весь у білому, героїня збентежена, від першого й до останнього кадру глядач в напрузі... Все закінчується добре: він її вбиває, ллється море крови, зате скільки квітів на похоронах!..”). І, хоч як це дивно, його слухали, чи вдавали, що слухали, бо майже після кожної своєї лекції Кубишкін водив їх на кіностудію чи в Будинок кіно на безкоштовні перегляди найновіших фільмів, часто навіть тих, що не потрапляли в прокат. У спілкуванні з студентами намагався триматися на рівних, на екзаменах нікого не принижував, вмів з першої ж фрази оцінити рівень знань і, відповідно до ситуації, або ж слухав відповідь, або ж сам починав відповідати на своє ж запитання, щоб потім поставити студентові п’ятірку або ж четвірку. Інших оцінок у Кубишкіна просто не було.

Професор Євген Панкратович Кубишкін був на факультеті як держава в державі. З ним рахувалися і на кафедрах, і в деканаті, йому частенько прощали те, що не простилося б іншим викладачам. Він міг посеред семестру поїхати на кінофестиваль чи в краєзнавчу експедицію, а, повернувшися, знову приходив до студентів і читав лекції.

Що за тим стояло – для Пакулька й досі загадка.

Приїхав редактор. Навіть на півгодини раніше, ніж обіцяв.

– Ну як тут, Василю? – Підійшов до Пакулька. – Довго ще він буде попід вікна ходити?

– Не знаю, – відповів студент. – Самі ж бачите – кроками стіни міряє та все записує. А що?

– Тут невеличка накладка вийшла... На чотирнадцяту збирають партактив, а я й забув. Мушу неодмінно їхати. Гранівське керівництво вже там... Так що гукай свого професора, бо пора. До речі, нагадай, як його звати?

– Євген Панкратович. Він же вам візитівку дав.

– Еге ж, Панкратович... – майже пошепки повторив редактор, очевидно, щоб краще запам’ятати. – Я той папірець у кабінеті, либонь, залишив...

Проте Кубишкін їхати не захотів.

– Ви тільки не хвилюйтеся, – заспокоїв. – Їдьте, голубе, робіть свої справи і забудьте, що ми тут є. Василько, зрештою, молодий журналіст, невже він для нас транспорт не організує?

– Село глухе, тупикове, – все ще переконував редактор. – Автобус ходить двічі на день.

– От і добре, що тупикове, – розсудив по-своєму професор. – Якби було ближче до райцентру, то цю церкву давно б уже знесли. А так, слава Богу...

– Останній автобус о шістнадцятій, – сказав на прощання редактор, хоч мало вірив, що гість на нього встигне.

Парамон як у воду дивився. Після обміру церкви Кубишкін потягнув свого студента шукати Гранівський замок. А що в селі ні сном ні духом про те не чули, то ж сприймали заїжджих за диваків, хоч до розмови прилучались охоче, говорили з гостями приязно, одна господиня запросила навіть на обід. Власне, “запросила” – не те слово. Кубишкін сам напросився, запитавши, де в селі можна купити молока чи сметани.

І от вони вже у дворі під крислатою яблунею за довжелезним, застеленим вичовганою клейонкою столом. А на столі – “дайте, тітко, води напитися, бо нема де переночувати...” І все розмови, розмови...

Підходять сусіди, а професор все розпитує, щось записує та роздає свої візитні картки. Людям те подобається. Студент Пакулько, вмолотивши миску борщу, подякував, встав з-за столу й відійшов від гурту випалити сиґарету. Він навіть радів, що професор знайшов собі цікавих співрозмовників і що на нього, Пакулька, не звертають уваги. Усівшись неподалік на старій вербовій колоді, спостерігав за гуртом – людьми переважно літніми, і раптом його око вихопило з того гурту смагляву жінку – чи не наймолодшу з усіх, проте вже віку передпенсійного. Нараз йому здалося, що він знає ту жінку. Молодиця теж всміхнулась йому, наче давньому знайомому, але не сказала нічого, певне, не наважувалася перебивати професора. І лише коли встали з-за столу (Кубишкін таки заґітував гурт піти провідати старого Сагайдака та подивитись, де той викопав залишки печі для випалювання люльок-чубуків), сама підійшла до Пакулька:

– Драстуйте ближче, – сказала. – Не впізнаєте?

Він не знав, що й відповісти – щось знайоме було і в голосі, і навіть у посмішці на обличчі. Тільки ж то був не Гранів...

– Нараївку пам’ятаєте? – спитала приязно. – Ви тоді ще з головним кореспондентом були, з отим довгим і лисим, що Ксенем Люшнею в газеті підписується. І брат ваш Микола, здається, на інвалідській машинці.

– Господи, тьотя Люба! – аж зрадів Пакулько. – Як ви тут опинилися?

– До сестри в гості приїхала, – кивнула на господиню. – Я ж зоотехнік, а тут кабанчика треба було почистити, то вона й гукнула. Як там ваш брат? Машину відремонтував?

 – Бігає машинка.

– А сам же як? – у її голосі було щось материнське. – Прилаштувався десь, чи, може, сидить, бідний, та долю кляне?

– Поки що парубкує, – з напускною веселістю відповів студент. – Ніяк наречену не вибере.

– Ну гаразд, побачились, то й добре. Не буду вас затримувати – ідіть, доганяйте свого професора. А братові від мене вітання. Так і скажіть: хай там носа не вішає. Хоч воно і не мед, а жити треба. А то в гості до мене приїздіть, таку наречену для нього зісватаю, що й ви позаздрите.

– Обов’язково передам, – пообіцяв Пакулько.

Згадка про брата-інваліда озвалась у серці щемом. Ще ніби вчора танцювали під музику на випроваджанні в армію, а вже два роки безногий. Він того Афганістану по-справжньому і не бачив, тільки й пам’ятає, що їхали на БТРі, і раптом вибух. Потім лікарні, операції, оббивання порогів – спочатку, щоб випросити протези, потім мотоколяску...

Процесію, що супроводжувала професора, наздогнав аж у кінці вулиці. До розмов не прислухався, плентався собі у хвості – зупинялись вони, щоб когось розпитати, зупинявся і він, а в пам’яті зринало то одне, то друге...

Минулого року він теж був на практиці в цій же газеті. З тією лише різницею, що то була так звана ознайомча практика, а зараз зарахували у штат на два місяці (може, хоч на костюм заробить?). Торішня практика тільки називалася практикою. Все те ж саме, тільки й того, що безплатно. А що літо – пора відпусток, то дармова робоча сила була не зайва: доводилось і за коректора сидіти в редакції, і на листи відповідати. Єдине, чого не довіряли, чергувати по номеру. Втім, те навіть краще. Більше поїздив по району, людей побачив. А ще всюди, куди тільки міг, брав з собою брата. Точніше, слово “брав” не зовсім на місці. Просто їздили разом на Миколиній інвалідській мотоколясці – старший брат за кермом, а Василь за пасажира.

...У піонерському таборі в Степашках відзначали День Нептуна – веселе літнє свято на воді. Мальовничий берег Південного Бугу заполонили виряджені у карнавальні костюми галасливі школярі, а керувала усім тим дійством піонервожата Софа Вассерштром. Побачивши її, Пакулько аж зрадів – це ж треба: їхав писати про абстрактних піонервожатих (тобто тих, з якими мав познайомитися на місці), а тут раптом Софа, однокласниця.

“Ах, Софа! Это вам не куриная попочка! Это делает тонцел Софочка Вассерштром!.. – так про неї сказала на репетиції випускного вечора класна керівничка, вчителька української мови Ганна Семенівна Ферштейн. – Она еще себя покажет!..” Щось подібне, тільки іншими словами, повторив і директор школи, коли та танцювала на випускному вечорі. Пишнотіла красуня Софа й справді “делала тонцел”...

Пакулько ж чомусь запам’ятав Софу такою, якою побачив уперше, – довгоногою худенькою чорнявою дівчинкою з тонкою напівпрозорою шкірою, крізь яку вперто просвічували сині прожилки. Він тоді після сільської восьмирічки почав ходити до райцентру в дев’ятий клас, а перше враження, хоч би що там  казали, закарбовується надовго.

Те, що Софа за останніх два роки розцвіла буквально на очах, вразило не тільки вчителів, а й однокласників. Серед ровесників важко було знайти хлопця, який не спробував би до неї позалицятися, окрім хіба що Пакулька – для нього вона існувала ніби в двох іпостасях:: Софа-дев’ятикласниця, тендітна і беззахисна (справжня) і Софа-випускниця, пишногруда напарфумлена красуня з під­мальованими густою тушшю – ніби наклеєними – повіками (штучна). Сама ж Софа не особливо переймалася тим, що про неї думають численні залицяльники.

Пакулько навряд чи наважився б першим підійти до неї, бо кого-кого, а його вона запам’ятала... Не могла не запам’ятати.

Софина сім’я мешкала у вузькому провулочку між районним Парком культури та відпочинку і міським базаром. Власне, то був не провулок, а вуличка, але настільки вузька, що на ній не могли розминутися навіть два легковики. Транспорту на той час було небагато, базарювальники з навколишніх сіл приїздили на велосипедах та парокінних підводах, і якщо раптом у Софиній вуличці утворювалась пробка, то розтягнути підводи вдавалось щонайменше за годину. Про те знали господарі вулички, про те здогадувались і базарювальники, але нема-нема та й втрапляли в халепу, аж поки комусь не прийшла в голову ідея перегородити заїзд, тобто, говорячи сучасною мовою, зробити з вулички пішохідну зону.

Сказано – зроблено. Але рух від того не поменшав, навпаки – у тихому провулку якось зненацька з’явилася комерційна точка із претензійною назвою “Ларь №1”, яку навіть при бажанні важко було обминути. Власне, не одна, а дві точки під однією вивіскою. Перша (леґальна) – кіоск тьоті Їти, в якому можна було придбати всіляку дрібноту – від цигарок, халви, соняшникового насіння до солодких рожевих півників на дерев’яних ніжках, і друга (напівлеґальна) – платний туалет типу сортир. Тут слід відзначити, що ні дезодорантів, ні рушників, ні навіть туалетного паперу в тій точці не подавали, зате старі газети йшли нарозхват. Навіть удвічі дорожче, ніж свіжі в кіосках “Союздруку”. І ще одна, не менш важлива, деталь: без купленої на місці газети на “точку” не пропускали. Воно й зрозуміло – кому потрібен безплатний клієнт? Чи знали про те санепідемстанція та фінінспекція району, ніхто не скаже, зате базарювальники були задоволені і в певний, визначений природою для кожного час не без гумору сповіщали: “Либонь, пора сходити до тьоті Їти в хату-читальню, бо щось давно в руках преси не тримав”.

Смажене соняшникове насіння й солодких рожевих півників купували переважно молодші школярі; дорослі та учні старших класів – цигарки та сиґарети. А що Софа Вассерштром мешкала у тому ж дворі, що й тьотя Їта – заважка у тілі стара єврейка з ріденькими чорними вусиками й такими ж пейсами, що переходили в бороду, і була племінницею Їтиного чоловіка Моні-золотаря, руденького та пласкогрудого мовчазного трудівника цієї екзотичної професії, то гострі на язик однокласники охрестили бідну дівчину “Золотцем”.

Пакулько вже й не згадає, хто із шкільних дотепників – Арончик Мільман чи Сьома Каліхман – дав їй те прізвисько, та Софу воно дуже образило. Влаштувавши істерику в шкільному коридорі, вона зуміла поставити на вуха ледь не весь педколектив, і якби, борони Боже, з’ясувалося, що те придумав хто-небудь із учнів-селюків, з отих, що, як і Пакулько, ходили по науку до райцетру, невідомо ще, чим би те все закінчилось. А так локалізувалось у межах містечкової єврейської общини, поштормило і стихло, а коли раптом і оживало (не могли ж у школі взагалі заборонити літературне слово “золотко”), класна керівниця осмикувала Софу: “Вассерштром! Прекрати делать волны!”

Софа поволі змирилася. Чи, може, тільки вдавала, що змирилася. Невдовзі забули про прикрий інцидент вчителі, та не забула злопам’ятна торговка Їта!

Першою жертвою став Сьома Каліхман. Трапилося те під час великої перерви, коли підлітки, скинувшись по дві-три копійки, послали хлопця в “Ларь №1” по цигарки. Тепер можна тільки здогадуватись, що сталося, бо Сьома повернувся до школи заплаканий, без цигарок і без грошей, а вслід за ним заявилася тьотя Їта – принесла директорові пачку цигарок “Прибой” і сказала, щоб пригостив увесь клас – мовляв, Каліхман за все заплатив.

Те, що було потім, уявити неважко. То чи потрібні слова? Незаперечним за­ли­шився факт – натрапила коса на камінь: їхній колишній друг тьотя Їта, яка ра­ніше продавала куриво навіть п’ятикласникам, раптом стала для школярів за­пеклим ворогом. Чи ж подумала вона своєю розумною головою, кому оголосила війну?

План помсти дозрівав повільно. Спочатку школярі збирались відігратися на Софі, але Софа Софою, а тьотя Їта – ворог №1. Те розумів не тільки Сьома Каліхман, а й решта його однокласників, то ж до розробки стратегії і тактики священної війни долучився його величність колективний розум. Що буває, коли людьми править колективний розум, показала більш як сімдесятилітня історія Радянського Союзу, то ж і не дивно, що в десятому “А” спланували акцію незгірш, як на засіданні Політбюро ЦК КПРС. А що кожен тодішній школяр знав назубок, що партія – розум, честь і совість нашої епохи і що людина, як індивід, нічого не варта, а колектив – то велика сила, то вирішили діяти гуртом і негайно, звісно ж, не думаючи про наслідки.

Стратегічний план розробляли настирливо й довго, цілих три дні, збираючись після уроків біля шкільного туалету. Першу ідею, що прийшла, було, в гарячі голови – підпалити торгову точку “Ларь №1”, – відкинули одразу як кримінальну. Другу – запустити ввечері каменюку у вікно тьоті Їти – залишили як запасну. І лише на третьому (наймалочисельнішому) зібранні, коли майже всі виговорилися, Пакулько, ніби між іншим, розповів, як вони, сільські пастушки, позаторік помстилися лановому. Говорив спокійно, не кваплячись, не обминув жодної деталі: і про корів, яких пасли на лузі біля цегельні, і про кукурудзу, в яку так полюбляла забредати їхня худоба, і про ворону кобилу та бричку, на якій їздив грізний лановий дядько Зінько. А коли дійшов до найцікавішого – як вони підманили на пастівнику спутану Зінькову кобилу та облили скипидаром все те, що в кобили під хвостом, Арончик Мільман вигукнув:

– Стоп! У мене ідея!

– І що ж ти придумав? – спитали нетерплячі.

– Народ, шя-а!.. –  багатозначно сказав Арончик. – Я маю говорити з Каліхман. Сьома, кім на рей!

Поки вони шепталися між собою, Пакулько продовжував розповідь: як брикалася  кобила, як не підпускала до себе ланового, коли той прийшов забирати її з пастівника, хоч гурт уже його не слухав – гурт хотів знати, що придумав Арончик.

І от Каліхман з Арончиком підійшли до них. І Арончик сказав:

– Давайте разом спитаємо у Каліхман: хто наш запекле ворог?

– Торговка Їта, – відповів Сьома Каліхман.

– Де її неприступний об’єкт? – розігрував, як у драмгуртку, сцену Арончик.

– "Ларь №1"!

– І хто охороняє те "Ларь №1"? Собаки?

– Ні, в торговки Їти сіамське каце Мурки.

– І що, те Мурки таке страшне?

– Страшніше від кішки звіря нема!

 Далі можна було організовувати оплески, бо того ж таки дня увечері, як сказали б теперішні політики, вони здійснили свій перший терористичний акт.

Вибухівку не використовували. Обійшлися підручними засобами – з домашніх аптечок викрали валер’янку, Толя Бахтібаєв, син офіцера-казаха, поцупив у батька “изделие №2”, розрекламоване на весь район шепелявим лоточником Юдкою (“Покупайте презервативы! Луцсее противозацаточное средство! Военные ясциками берут!”), наповнили сердечним краплями чотири гумових фугаси і, як тільки стемніло, закинули їх на рубероїдову покрівлю ненависної дерев’яної фортеці “Ларь №1”.

Залишалося тільки набратися терпіння, аби за чверть години пересвідчитись на власні очі, на що здатне “изделие №2” у поєднанні з валер’янкою та природним фактором.

Першим унюхав запах рудий безпородний кіт із надірваним вухом та коротким товстим (чи не обрубаним) хвостом. Він вискочив на паркан і застиг у блаженній позі, чи то не вірив, що щастя йде йому назустріч, чи, може, кайфував у передчутті щастя, а коли й так, то його кайф тривав недовго, бо під парканом, улесливо помахуючи хвостами, вже зупинилися ще два парубки – чорний з білими лапами та великий коротконогий сірий. Перший мурлика, був, очевидно, приблудний, з базару і почувався на паркані трохи невпевнено. Два інших – вгодовані та поважні – хазяйські. Настрій у парубків був не те щоб романтичний, але й не аґресивний, скорше схвильовано-тривожний – що ж надумав чужак? І як тільки рудий скочив з паркана на дах Їтиного “Ларь №1”, вони з сичанням та м’явканням кинулися за ним, і почалось тирло. Що виробляли коти на даху – не фіксувала, на жаль, кінокамера. По-перше, було вже темно, по-друге, й так було ясно, що почалася війна з сичанням та диким вереском, звістка про яку в одну мить облетіла навколишні подвір’я та базарні смітники, мобілізувавши підмогу як чужинцеві, так і господарям. Котяче плем’я марцювало на даху “фортеці” всю ніч, то рвало зубами презервативи, то рило кігтями “окопи”, то переходило в руко- , вибачте, лапопашну, і якби торговка Їта на світанку не очистила поле бою шваброю, то марцювали б і вдень, а так змушені були відступити, щоб увечері знову повернутись на бойові позиції і гострими кігтями додирати те, що залишилось від популярних “Изделий №2”та рубероїдової покрівлі даху стратегічного об’єкта “Ларь №1”.

Солдати воюють і гинуть на полі бою. Полководцям же – слава і перемога! А що слава діє на людину майже так само, як валер’янка на котів, затьмарює розум, присипає пильність та надихає на все нові й нові подвиги, робить серце відважним, а розум гострим, то невдовзі у школярів визріла нова ідея – ще  підступніша, ніж попередня.

Воно б саме час зупинитися: торговка Їта напросилася на комплімент, і вони зробили їй комплімент – пора б і розійтися. Але нова ідея так припала хлопцям до душі, що відмовитись від неї – означало повернутися з півдороги. Ту ідею, знову ж таки, сам того не бажаючи,  підкинув Пакулько. Власне, не чисту ідею – просто розповів однокласникам одну із сільських історій – про те, як їхня сусідка баба Манька провчила дільничного міліціонера. А що Пакулько полюбляв розповідати з мімікою та жестами, намагався ввійти у роль та перекривити ледь не кожного, з ким хоч раз зустрічався,  то й розповіді були частково театралізовані.

“Я взяла літ-р-ру, – зобразив опасисту бабу Маньку, – та й що їм теї літ-р-ри? Гості в мене були, Голька з Йосипом, та я з дідом Митькою. Поставила на стіл якийсь гоїрок, капусту. Випили. Бачу – мало. Коли це мій Митька й каже:

– Маню, треба ще.

Пішла до Марини Топчачки, позичила ще їдну літру. Почали співати. Коли це чую – з печі баба Ядзя, мати моя, озвалися:

– Ма-а-аню, – голосочок тоненький, наче в кози, – налий і мені келішок...

Глянула на неї – сто їден год, два гнилих пеньки у роті, а й собі підтягує за Голькою: “І в дорогу далє-єку...”

І таке мене зло взяло: “До Ґадоля на цвинтар тобі дорога! – думаю. – Буду ще на тебе горілку переводити!” Але налляла, хай мама вип’ють, зігріють душу.

Гості ще випили. Самогон кінчився, то вишняку вляла, думала, оце перекинуть по гранчаку та й вгомоняться. А вони знов завелись. І пить не п’ють, і пісня не йде. Мій Митька, інвалід війни, тягне “За туманом...”, Йосип-міліціонер – “По долінам і по взгор’ям...”. Та якби ж кожне співало своє, то хай би співали, а то зче­пилися. Йоська Митьку мого за петельки та хохлом обзиває, а той його каца­пурою і москалем. Я вже і так, я вже і сяк, а вони не вгамуються. Я до Гольки:

– Виручай, може, хоч тебе послухають.

А вона мені:

– Ти краще Митьку свого вразуми, націоналіста!

Як мене ж понесло:

– Ах ти, стерво! – кажу. – Поки я раком на буряках стою, ти в больниці абортницям шмоньки бриєш! І піцінєр твій паршивий тільки те знає, що самогон трусити. Геть з меї хати!

А вона в позу, та на мене. Ще й сичить, наче кицька. А Йосип її сухоребрий тим часом за кобуру схопився, вже й нагана виймає. І тут я не витримала – як візьму того Йоську за шиворіт, та в двері, та коліном під гузно – так двинула, що проторохтів по східцях ребрами, аж кепка його міліцейська на свинячу гобору закотилася.

Думала, провела гостей. Коли бачу – на четвереньки зіпнулося і знову до кобури, пухкавку свою на мене наводить. Я за копистку, оту, що свиням бараболю мішаю, та по руках, по руках. Воно, бідне, свого пістольчика й випустило. А я взяла той пістольчик, та в нужник. Боже, як вони верещали!

Голька в сльози: “Що ти наробила?!” Йосип теж: “Це діло суд! По статті у мене підеш!.. За це з роботи можуть вигнати!”

А мені що? Виженуть, то й виженуть. Щоб не ходив по гостях з пістолетом.”

– А що ж далі було? – поцікавилися школярі.

– А що далі? – перевів подих Пакулько. – Майже те, що у нас з Їтою: натрапила коса на камінь. Два дні чистив нужника москаль поганий. Тільки дарма, бо в районі про все дізнались.

Потім пішли облави, самогон трусили. До інших роками не заглядають, а в баби Маньки що не тиждень, то ціла бриґада. А то й двічі на тиждень. Шукали не тільки самогон та закваску, а навіть дріжджі. А то раптом перестали. Люди думали, що вже все, минулись облави. Бо і Йосипа з міліції на пенсію випхали, і Голька почала заходити до баби Маньки.

Коли це знову "воронок" під ворітьми. Баба Манька поки роздивилася, хто при­їхав, – а воно вже – "рятуйте!" – двоє міліціонерів у формі на подвір’ї, а Йо­сип у цивільному біля воріт. Тільки й встигла схопити відро з помиями та з хати.

– А куди це ви, хазяєчко? – перепинили на порозі. І такі ввічливі..

– Як це – куди? Помиї виношу.

– А поставте-но відро та ходім до хати, – беруть під руку.

– Іще чого?! – вирвалась баба Манька.

– Ви не пручайтеся, пішли, покажете, де самогон сховали...

Мусила підкоритися. Шукали, нишпорили по хаті так, як навіть чоловік Митька не шукав, коли був з похмілля. Навіть у старі валянки руки засували – а нема!  І в шопі все перерили, і в курник заглянули, й погреба не обминули, а коли переконалися, що таки не знайдуть, сказали:

– Не дуріть голову, бабо Манько, нам сиґнал поступив. Признавайтесь, де горілка?

– Як це – де? – посміливішала хазяйка. – Он у нього спитайте! – Кивнула на Йосипа, що товкся біля воріт. – Останню, паразит, випив, а потім ще й пухкавкою почав мене лякати!

Про те, що зробила баба Манька з дільничним, у міліції знали, то ж не без посмішки зауважили:

– Коли ще те було.

– Коли було, тоді й було! – відрубала.

– І що, з тих пір більше не гоните?

– Навіщо? Щоб отаких слимаків пригощати? – кивнула на Йосипа.

Колишнього дільничного те зачепило за живе, підійшов ближче, навіть у відро з помиями заглянув, понюхав.

– Чого вилупився? Помиїв не бачив? – пішла в наступ на непрошеного гостя.

Той злякано позадкував, та все ж зауважив:

– Щось воно дивно пахне...

– Еге ж, якби знала, що ти прийдеш нюхати, то дікалону туди налляла б. Васько! – гукнула онука, що саме товкся на доччиному подвір’ї. А йди-но сюди, дитино, та поможи бабі, віднеси відро до помийної ями, бо ці в червоних кашкетах мене скоро зі світу зженуть. Це ж треба – на своєму обійсті – туди не ступи, того не торкайся... А ти, – накинулась на Йосипа, – геть звідси! Сиґналізатор...

Пакулько підхопив відро, відніс до ями і вилив.

А коли міліція, потоптавшись у дворі ще з півгодини, таки поїхала, баба Манька ще раз гукнула Пакулька:

– Дитино, що ти наробив?

– А що?

– Я ж тебе просила тільки віднести до ями, а ти вилив.

– Яка різниця? – не зрозумів Василь.

– Та вже як є, так є, – заспокоїла. – Дві пачки дріжджів по півкіло – та разом з помиями в яму.

Тільки через три дні, коли дріжджі заграли, баба Манька Пакульчиха, а з нею і вся рідня, збагнули, якої помилки припустився онук. Вигрібна яма, до якої більш як півроку стікало від свиней та корови, почала булькати, загула, мов вулкан, а на четверту добу почалося виверження смердючої лави,  що розтікалася по всьому подвір’ю, пливла до сусідів, і, здавалось, немає на світі сили, котра б зупинила той потік.

А що історія, як відомо, розвивається по спіралі, час від часу повторюючись, і все нове на цьому світі є не що інше, як давно забуте старе, то ж для освічених інтеліґентних людей уроки історії – великий рушій, невичерпне джерело знань і родючий ґрунт, а для геніїв – скарбниця ідей. Учень десятого “А” Арончик Мільман, безсумнівно, був генієм. Бо як тільки Пакулько закінчив розповідь, він запитав у свого друга Сьоми.

– Каліхман, твоя мама може організувати нам екскурсію на хлібзавод?

– Навіщо? – здивувався той.

– Сьома, ти тільки не ображайся, – підійшов ближче, обняв його за плечі, – але сьогодні, – пояснив, наче маленькому, – ти в нас таке розумне, що аж дурне.

– Чого це ти?

– А того! Твоє мама  – головне технолог заводу. Вона по дріжджах ходить, зрозумів? – заглянув в обличчя. – Так що гарненько проси, скажи, діти вибирають майбутню професію, цікавляться виробничим процес.

“Хату-читальню” торговки Їти підривали жорстоко – майже кожен зі школярів поцупив на заводі по пачці дріжджів. По дорозі всім класом відвідали заклад торговки Їти – призналися чесно: “Ми щойно з екскурсії – так що пустіть, бо до шкільного туалету не добіжимо”.

Їта ж вирішила, що школярі їй пропонують перемир’я, то ж дозволила відвідати “хату-читальню” безплатно, і поки диверсійна група викидала з кишень та з-за пазух міни уповільненої дії, господиня, спершись на прилавок щойно перекритої цинковою бляхою торгової точки “Ларь № 1”, мирно бесідувала з класним керівником десятого “А” Ганною Семенівною Ферштейн на педагогічні теми, демонструючи неабияку обізнаність. Вона, сердега, і не здогадувалася, чим закінчаться ті відвідини.

Вулкан подав перші ознаки життя другої доби надвечір. Всю ніч лава булькала, зітхала, то підходила повільно, ніби знехотя, то раптом осідала, видаючи якісь дивні, утробні звуки, аж поки нарешті вирвалась на волю. Що сталося потім... Торговка Їта назвала те коротким словом – “Койшмар!” 

Скільки трагічного змісту, скільки емоцій вмістилось у слові “Койшмар!”...

Не будемо смакувати тим, чим уже хтось посмакував задовго до нас, пере­пустив через свій шлунок і випустив на волю. Скажемо тільки, що воно пливло, розливалося, заповнило собою подвір’я торговки Їти, вирвалося на вулицю й побігло з горбка до базару, і навіть відважний професіонал Моня-золотар, який на своєму трудовому віку набачився такого добра, ходив розгублений та мовчазний, вислуховував сердиті докори дружини, бо нічого не міг вдіяти.

Фінал був ще трагічніший: обидві комерційні точки – і “Хату-читальню”, і “Ларь №1” закрила санепідемстанція, продемонструвавши тим самим, що навіть найдрібніша місцева влада здатна знищити в зародку будь-яку проґресивну ініціативу, навіть ту, котру в майбутньому з гордістю називатимуть приватним підприємництвом та ринковими відносинами.

Школярі ж принишкли, сиділи, як миші у норах, майже не збиралися гуртом, а коли зрідка й збиралися, зумисне уникали розмов про торговку Їту. Все ще чекали, що в будь-яку хвилину нагряне кара. Проте минали дні, за днями тижні, а до школи ніхто не навідувався. І тільки Софа, на той час іще худенька, мов швабра, учениця десятого “А” Софа Вассерштром якось загадково всміхалася, даючи зрозуміти, що вона “в курсі”. А коли минув місяць, чи, може, й два, і випав перший сніг, такий лапатий і чистий, про осінню пригоду майже забули, як забули і про Софине прізвисько – після Софиного мовчання навряд чи хто в класі наважився б назвати її “золотцем”. Софа була з ними.

Як сказала б многостраждальна і мудра класна керівниця десятого “А” Ганна Семенівна Ферштейн – так історично склалося.

Навесні торговці Їті знову дозволили відкрити комерційну точку. Чи зглянулися, що мадам Їта перенесла інфаркт і стала інвалідом, чи, може, в районі змінилася влада, але одразу ж після Паски нашвидкоруч підфарбований об’єкт “Ларь №1” відкрив свою амбразуру. Проте це вже був інший “Ларь”, без “хати-читальні” й рожевих солодких півників та цигарок, бо продавали в ньому насіння квітів.

А що реклама – рушій торгівлі, то кмітливий Моня-золотар на радість сусідам перетворив свою латку подвір’я на чималу клумбу, посіяв на тій клумбі все, чим на той час торгувала його дружина, ніби збирався продемонструвати, що відтепер їхній з Їтою ґешефт пахнутиме тільки фіалками.

Про “вулканічну лаву”, котра минулого року наробила їм стільки шкоди, намагався не згадувати, хоч несподівано для себе помітив, що в їхньому дворі і трава зеленіша, і квіти ростуть краще, аніж у сусідів. А це, що не кажіть, добрий знак.

Софина мама теж звернула увагу, що невеличка грядка полуниць під вікном вродила щедро і рясно, як не родила ніколи. Але все це дрібниці у порівнянні з тим, як розцвіла Софа! Чи то свіженькі вітаміни з грядки, чи, може (скажете: абсурд!), вулканічна лава подіяла, та з худореброго, обтягнутого напівпрозорою курячою шкірою цибатого дівчиська виросла справжня красуня – гордість тата і мами, дяді Моні та тьоті Їти, бабусі Цілі, дідуся Нюми, сусідів Сари, Берти і Шмуля, племінників Льови, Давида та Йони, всіх близьких та далеких родичів і навіть педколективу середньої школи – Софочка Вассерштром.

Не буває у світі зла, яке не обернулося б добром.

І ось знову Пакулько зустрівся з Софою. На Святі Нептуна, в Степашках, у піонерському таборі. У кого ж іще брати інтерв’ю молодому журналістові, як не в старшої піонервожатої! Кому присвячувати вірші та ліричні поеми! Ах, якби тільки Пакулькові вистачило розуму те збагнути! Адже дівчина розкрилася перед ним як та квітка, що прагне прийняти джмеля.

Сліпий наш студент-практикант Вася Пакулько. Поруч така русалка, а він записує на позичений в університеті “Репортер” підтоптану директрису піонерського табору, тицяє під ніс мікрофон школярам-п’ятикласникам, наче ті йому щось розумне розкажуть. Чи, може, Пакулько хитрує? Не ятри дівчині душу, признайся чесно, що це в тебе просто так, хочеш заінтриґувати...

Бевзь наш Пакулько. Молодий і зациклений на своєму “Репортерові” бевзь. Софа у тому переконалась, коли разом з директрисою та учнями провела його до воріт піонерського табору.

Пакулько хотів було попрощатися з нею, як з усіма – офіційно та холодно, але ж Софа не була б Софою. Чи варто нагадувати, що жінки дозрівають швидше, що вони емоційніші і що їхній розум гостріший. Скажемо тільки в конкретному випадку, що Софочка Вассерштром вже прийняла рішення і призначила Пакулькові побачення на найближчу суботу, в райцентрі, на лавочці біля школи. Вона могла б запропонувати зустрітися і в якомусь романтичнішому місці, але, зважаючи на уповільнену реакцію свого однокласника, вирішила не ризикувати, а то ще заблудиться. Дорогу ж до їхньої школи – вона в те вірила – Пакулько іще не забув.

Зі Степашок виїхали опівдні. Серпневе сонце смажило так, що в інвалідському автомобільчику з відкидним верхом брати Пакульки почувались як зварені. Не рятували ні зустрічний вітерець, ні млява, швидше для годиться, розмова. Василь переповів братові про свято Нептуна, не обминув і Софу, на що зморений кількагодинним чеканням Микола байдуже зауважив:

– Воно тобі треба, той Вассерштром?

Пакулько ж був про Софу іншої думки. Хоч під час свого інтерв’ю розмовляв переважно з іншими, та все ж встиг роздивитися дівку – у засмаглому обличчі з ледь помітним пушком над верхньою губою (у тьоті Їти ріденькі вусики) було щось привабливе і романтичне. Василеві нараз закортіло відчути губами той пушок.

Дорога петляла полями, збігала з горбка на горбок, була не те щоб гарна, але без великих вибоїв, а коли в’їхали в Нараївку, почалася кам’яна бруківка. Автомобільчик затрусило, понесло вбік, й Микола, що сидів за кермом, натиснув на гальмо.

– Василю, вийди глянь, що там з колесами, – запропонував, а сам, вимкнувши двигуна, взявся розминати натерті протезами культі.

Те, що побачив Пакулько-молодший, збило його з пантелику: заднє праве колесо сиділо ободом на бруківці, від ґумової шини залишилось одне лахміття.

– Ну що там?

– Приїхали... – відповів похмуро. – І запаски чортма...

– Я так і думав, – відчинив дверцята Микола, дістав милиці і важко, розгойдуючись, немов перед стрибком, звівся на протези.

– Тепер бачу, що приїхали, – посміхнувся, але посмішка його була силувана, нещира.

– Та ти не переживай, – заметушився Василь. – Ще ні разу не було, щоб ніяк не було...

– Мовчи краще, розумнику...

Вони обоє передчували, що те рано чи пізно мало  трапитись, але грошей, щоб купити нові колеса, в них не було, до того ж і шини для інвалідського автомобільчика нестандартні, такі будь-де не купиш. Це вже друге колесо на цьому тижні.

– Ну, що ж, – прийняв рішення Василь, – сідай та чекай, а я піду попитаю, може, хто у двір пустить.

Так Пакулько-молодший натрапив на тьотю Любу, зоотехніка.

На подвір’я автомобільчик заїхав ще, слава Богу, своїм ходом. Зглянувшись на подорожніх, господиня пригостила їх обідом, а коли розговорилися, хто та звідки, перейнялась їхніми проблемами, не автомобілем – Бог з ним, з автомобілем, хай стоїть собі на подвір’ї, їсти ж не просить, – думала, як відправити Пакулька-старшого додому.

– Послухай, дитино, – спохопилася раптом, – ти казав, що в редакції працюєш?

– Ну... – зам’явся Василь, – не зовсім. Я студент, на практиці.

– Яка різниця! Ти ж Ксеня Люшню знаєш? – І вже не чекала відповіді. – Я півгодини тому його мотоцикл біля контори бачила!

– Та невже?

– Бери, дитино, велосипед та дуй туди! Якщо на місці не застанеш, то спитай, куди поїхав. Там мусять знати. Тільки гарненько питай...

Добиралися до райцентру на мотоциклі. За кермом поважний, високий і лисий Федір Никифорович Дихтяренко, він же фейлетоніст Ксень Люшня, на задньому сидінні студент-практикант Пакулько, в люльці праворуч Пакулько-старший, Микола.

До редакції під’їхали близько третьої пополудні. Ще по дорозі Федір Никифорович пообіцяв, що доставить Пакулька-старшого прямо додому, в село, але перед тим мусить годинку-півтори попрацювати, дописати фейлетон у номер. А що половина фейлетону була наспіх написана в Дихтяренковій голові, решти ж узагалі не існувало в природі, її ще треба було видобути з чорнильниці, то молодший Пакулько запропонував братові зайти до редакції.

– Чого я туди піду? – не хотів вилазити з люльки Микола. – Там же люди працюють...

– Давай, давай, не соромся, – допоміг зіп’ятися на милиці. – Коли ще в нас буде така нагода?

Редакція як редакція – двоповерховий адміністративний будинок з колонами, зведений за типовим проектом у сталінсько-хрущовському стилі. Ліве крило першого поверху – редакційне, праве і увесь другий – служби райвиконкому. По центру – вестибюль, ліворуч коридор, праворуч коридор, та ще оббиті дерматином високі двері.

Зайшли до кабінету – чотири столи, вісім стільців, два телефони. Миколу посадили біля вікна, під табличкою “Для сількорів”. Пакулько-молодший сів за свій власний стіл, видобув зі шкіряного чохла диктофон “Репортер”, під’єднав до розетки, почав перемотувати плівку. Федір Никифорович тим часом нишпорив по шухлядах стола навпроти, очевидно, шукав один із своїх блокнотів.

Віддихавшись, Микола кивнув братові, мовляв, навіщо ти мене сюди притягнув? Он чоловік писати збирається, а ми як гріх над душею.

“Спокійно!” – показав на мигах Василь.

Федір Никифорович саме підвів голову й перехопив поглядом той жест, бо одразу ж сказав:

– Ви, хлопці, не соромтеся, почувайтесь як дома, – не стільки Василеві, як Миколі, – я вже йду! Якщо хто телефонуватиме – мене нема.

– Федоре Никифоровичу, та ви що... – почав було Василь, хотів сказати, що, може, краще вони з братом підуть, зрештою, можуть посидіти і в редакційному дворі на лавочці.

– Нічого-нічого, – зупинив його той. – Он “Кімната  преси” вільна. Там спокійніше, – і, зібравши папери, вийшов.

– То оце і є твоя редакція? – нарешті дочекався, що може сказати слово, Микола.

– А що! – не без гордости відповів Василь. – Шикарний кабінет.

– Ну-ну, – Микола ще раз окинув поглядом кімнату.

З Василевих розповідей він уявляв редакцію значно соліднішою, а, опинившись усередині, не те щоб розчарувався, скорше був здивований – у такій поважній районній організації старі, зачовгані, з чорнильними плямами столи, зів’ялий вазон на підвіконні, переповнена недопалеами попільничка, вицвіла, чи ще не довоєнна, репродукція портрета Леніна в запилюженій рамі, а далі – голі стіни, що давно вже просили хоч косметичного ремонту – верхня частина ще сяк-так, а по низу навпроти столів чорнильні плями, походження яких розгадати не важко – в пориві творчого процесу районні журналісти час від часу струшували авторучки, видобуваючи з них саме ту порцію чорнила, у якій була розведена геніальна мисль.

То був і справді чи не найзапущеніший у всій редакції кабінет. Його господарі часто змінювалися, ті, що приходили на їхнє місце, не засид­жувалися за столами, ганяли по району та збирали матеріал для газети. Якщо ж і сідали за столи, то тільки тоді, коли писали щось термінове чи намагалися виловити когось по телефону. Втім, це був найдемократичніший у всій редакції кабінет – тут дозволялось курити, а після роботи, та ще з позаштатним активом...

Василь увімкнув свій “Репортер”, прослуховував запис, зроблений у піонерському таборі, Микола запалив цигарку. Дитячі голоси та розмови дорослих, що линули з диктофона, були дещо спотворені, нежиттєві, очевидно, давалась взнаки якість нещадно експлуатованої плівки, на яку безліч разів писали та переписували свої учбові інтерв’ю і репортажі студенти. Пакулько-молодший тим не переймався, був радий, що взагалі вдалося вициганити на факультеті диктофон на все літо.

І тут до кабінету заглянув сількор – Петро Сіверко.

– О, а де Дихтяренко? – навіть не привітавшися, спитав з порога.

– У “Кабінеті преси”, відписується, – байдуже відповів Василь.

– А то я думаю – мотоцикл під редакцією, а його нема...

– Проходьте, сідайте, – запросив. – Він скоро буде.

– То, може, мені сходити до нього? – Ніби спитав дозволу прийдешній, чоловік вже не молодий, за сорок, вдягнений по-колгоспному – сандалі на босу ногу, непрасовані штани, картата сорочка і кепка.

– Просив, щоб не турбували...

Сількор підійшов до Василевого столу, почав прислухатися, але цікавість його тривала недовго:

– Як таке слухати, краще піду подивлюся, може, ще хто в редакції є.

Пакулько не відповів. Дістав з шухляди аркуш паперу, авторучку, заходився розшифровувати магнітофонний запис.

Зайшов ще один відвідувач – стрункий, по-військовому підтягнутий відставник Степан Кондаков у костюмі з орденськими планками, якого в редакції чомусь називали літератором, мовчки подав руку Пакулькові-молодшому, прислухався. А коли збагнув, що й до чого, чи то спитав, чи підтвердив:

– Інтерв’ю?

Василь ствердно кивнув.

– А Сам на месте? – йшлося про редактора газети.

– Не знаю. Якщо машина під редакцією, значить, на місці.

– Ладно, зайду к парторгу...

З тим і пішов.

Василь звернув увагу, що цей чоловік почувався в редакції, як у себе вдома. З ним не те щоб рахувалися, його терпіли. А ще згадалось, як той позаминулого року на засіданні районної літстудії повчав його, школяра, як треба писати вірші: “Тут, понимаешь, старик, тему надо брать за рога с первой строчки. А у тебя какая-то лирика. И вообще, если хочешь стать настоящим поэтом, пиши на русском, на всесоюзный уровень выйдешь”. І неодмінно підкреслював: “Русская душа любит простор!..”

У Пакулька не було “русской души”, а тому вірші писав українською. Чи погано, чи гарно – писав, як умів. Ще до вступу в університет. А потім, коли збагнув, що інші пишуть краще за нього, то й узагалі перестав римувати...

Знову заглянув сількор Сіверко:

– Що, не прийшов? – це він про Дихтяренка.

– Фейлетон у номер строчить, – пояснив терпляче.

 Сількор не знав, куди себе подіти, стояв біля прочинених дверей. Студент тим часом втупився в папір і єхидненько посміхався, вдавав заклопотаного. Він давно розгадав, чого прагне Сіверко, прозваний з легкої руки Федора Никифоровича Дихтяренка поетом-самобродком, – певне, щойно написав нового вірша, тепер згорає від нетерплячки комусь прочитати. А що вірші Сіверко писав довгі та неоковирні, то спокійно слухати їх могла тільки людина відважна.

Поет-самобродок, мов той приблудний пес, швидко вловлював настрій та оцінював обстановку на чужій території, відчував, хто погладить по голові, а від кого чекати лупця, тому й звернувся до Пакулька-старшого, Миколи:

– Я бачу, він зайнятий, – кивнув на Василя, – то, може, ви послухаєте?

– А чого б і не послухати? – відповів спокійно, хоч і не здога­­дувався, на яку халепу наражається. – Послухаю.

А що душу відкрити не просто, особливо коли те намагається зробити людина, вихована на зразках публікацій райгазети, то навіть такий терплячий слухач, як Микола Пакулько спочатку позіхнув, а згодом і занудьгував. Василь підморгував братові, мовляв, бач, як чеше, – знай наших! Тримайся, Миколо. Посидиш годинку-другу в цьому кабінеті, то ще й не таке почуєш!

Римований потік слів нарешті закінчився. Поет-самобродок перевів дух:

– Ну, що скажете?

– Гарно, – збрехав Микола і, відчувши, що одним словом не відбудеться, додав: – Особливо той вірш, що про свинарку та швидкісний опорос.

– Вам справді сподобалося? – підсів до свого вдячного слухача поет і засвітився такою радістю, що Миколі нараз здалося: ще мить – і той його розцілує.

Студент же від задоволення аж підтанцьовував гузном по стільці, був радий – Миколу таки дістали.

Ейфорія поета-самобродка почала

Автор: admin от 26-01-2013, 21:05, Переглядів: 1429