Народна Освіта » Географія » Фізико-географічне районування світового океану

НАРОДНА ОСВІТА

Фізико-географічне районування світового океану

Фізико-географічне районування Світового океану і його частин полягає у визначенні акваторіальних комплексів різних рангів, подібно до того, як вирізняють природно-територіальні комплекси на суходолі. Термін «акваторіальний комплекс» (чи «природно-акваторіальний») вельми поширений у науці про Світовий океан [11]. Він базується на терміні «акваторія», що означає ділянку водної поверхні у визначених межах.

Це районування дає можливість раціонально вести морське господарство і використовувати природні ресурси в будь-якій частині морів і океанів, наприклад, при визначенні районів рибного промислу, в судноплавстві, при пошуках і видобуванні певних видів корисних копалин, використанні рекреаційних ресурсів.

Хоча ми звикли розглядати лише фізико-географічне районування материків, незаперечним фактом є те, що Світовий океан теж можна поділити на окремі, різні за величиною частини, які відрізняються між собою природними умовами. Причому впевнено можна виокремити акваторіальні комплекси, що виражені зонально або азонально — себто так, як і на материках.

Зональні відміни природи океанів показували здавна на оглядових картах світу у вигляді планетарно-поясних (астрогеогра-фічних) і кліматичних поясів. Але природні зони в межах поясів на оглядових навчальних картах досі ще не показували. Така можливість виникла нещодавно, після виходу в 1980— 1988 рр. серії томів «География Мирового океана» та інших опублікованих .праць.

Азональні відміни полягають у тому, що Світовий океан у процесі саморозвитку поділився на окремі природні комплекси, що зменшуються аж до дрібних ділянок. Вивчаючи впродовж тривалого часу його природу, вчені дійшли висновку, що за розмірами всі зональні та азональні аквакомплекси можна згрупувати у три рівні: глобальний, регіональний і локальний.

До глобального рівня відносять дві частини Світового океану — північно- півкульну і південно-півкульну; всі океани; частини океанів, що входять до планетарних (астрогеографічних) поясів; сектори океанів.

До регіонального рівня належать кліматичні пояси; акваторіальні країни в межах поясів; зони в межах країн; провінції в межах зон. Як окремі області можуть виступати моря або деякі акваторії океанів, а їхні складові — як райони.

До локального рівня належать морські ландшафти, урочища і фації.

Якщо зональність зумовлена кулястістю Землі та її положенням відносно Сонця, що визначає загальний розподіл сонячної енергії (а відтак—тепла і життя в океанах), то азональність зумовлена геолого-геоморфологічними умовами басейнів та їхніх частин, гідрокліматичними та біологічними особливостями, солоністю тощо.

Межі між акваторіальними комплексами дуже рухливі й нечіткі. Фактично це перехідні зони різної ширини: що більший аквакомплекс, то більша ширина зони.

Отже, у Світовому океані існують аквакомплекси, які за рангом і підпорядкованістю аналогічні природно-територіальним комплексам на суходолі, але чіткість їх виділення менша.

Дамо пояснення деяких аквакомплексів.

Аквакраїна у Світовому океані, як аквакомплекс регіонального рівня, аналогічна фізико-географічній країні на суходолі. Визначається як водна маса з системою течій та зумовленими температурою води, її хімічними та біологічними властивостями.

Аквакраїни складають регіональні акваторіальні зони, що своєю чергою поділяються на дрібніші аквакомплекси — провінції. Менші, ніж провінції, аквакомплекси у відкритих океанах вирізнити важко.

Морські басейни, тобто моря — це частини океану, певною мірою відокремлені від нього з характерними для кожної з них особливостями фізичних і хімічних властивостей, гідрологічними та біологічними умовами. Розрізняють моря окраїнні, між-материкові, внутрішньоматерикові і міжострівні. У кожному морі виокремлюють акваторіальні області, райони, а в них — локальні аквакомплекси — ландшафти.

Отже, регіональні аквакомплекси—це великі зональні або азональні акваторії з характерними для кожної з них гідрологічними, гідрохімічними та біологічними властивостями. Серед азональних більшість пов'язана з певними особливостями рельєфу дна.

Локальні (типологічні) аквакомплекси, як і на суходолі, вирізняють за подібністю гідрологічних, гідрохімічних та біологічних характеристик. Найменшою одиницею аквакомплексів локального рівня є донна фація — однорідна ділянка морського дна щодо осадів, рельєфу та біологічних характеристик. Більше від аквафації акваурочище, що об'єднує однорідні аквафації. Група схожих акваурочищ — це акваландшафт. Для нього характерні своєрідні рельєф дна, відклади, гідродинамічний режим і донні організми. Це аквакомплекси, що не поділяються межами більш високих таксонів, оскільки у кожному акваландшафті взаємодіють їхні компоненти. Звісно, у просторі акваландшафти неоднорідні, а тому їх об'єднують за схожістю природних характеристик в окремі типи.

Океани і аквакомплекси в них. За шкільною програмою вивчаються чотири океани: Тихий, Атлантичний, Індійський та Північний Льодовитий. Тому ми не розглядаємо Південний океан, що його знову визнано (після 30-х рр.) як самостійний на підставі гідрологічних та біологічних особливостей водних мас.

Через чотири океани проходять великі зональні акваторіальні комплекси, що помітно різняться між собою температурою' води і повітря, динамікою водних і повітряних мас, органічним життям, кількістю опадів тощо. Першим їх визначив 1963 р. вчений А. Воронцов під назвами: Арктична, Північно-Атлан-тична, Північно-Т ихоокеанська, Т ропічно-Атлантична,

Тропіч-но-Тихоокеанська, Нотально-Антарктична, Антарктична біо­географічні області. За схемою, що її запропонував 1983 р. вчений Б.

Залогін, їх уже називають промислово-географічними комплексами Світового океану. Вони визначені з огляду на поширення холодноводних, помірно холодноводних, помірно тепловодних і тепловодних (тропічних) промислових видів риб (див. кольорову вкладку). Межі між комплексами умовні, бо вони нерідко взаємно перекриваються.

Відхилення промислово-географічних комплексів від широтного напряму зумовлене холодними і теплими течіями в океанах.

У названих областях і комплексах виокремлюють великі азональні акваторії з різними температурою, солоністю, глибиною, рухомістю вод, а відтак — із різним розвитком життя.

Вирішальне значення у відтворенні біомаси має рослинність, хоч на неї припадає лише десята частина біомаси океану. Фіто-маса розвивається і зосереджена переважно у верхньому, приблизно 100-метровому шарі океанічних вод або на дні до цієї глибини. Під впливом фотосинтезу (саме до цієї глибини в чистих водах проникає сонячне проміння) вона започатковує харчовий ланцюг: фітопланктон поїдається зоопланктоном, а той у свою чергу є кормом для нектону, насамперед для риб і китоподібних. Саме тому показники біомаси і рибних ресурсів виступають як визначальний фактор при вирізненні в океанах біогеографічних, або промислових, районів.

Отже, спираючись на біологічний чинник, зокрема на більш надійний і найголовніший індикатор життя — рибні ресурси, розглянемо спершу азональні комплекси в кожному океані в ранзі акваторіальних провінцій, що відомі в практиці як біогеографічні, або промислові, райони.

Тихий океан — це найбільший постачальник риби і морепродуктів (близько 50 % світового вилову). Промисел ведеться переважно в п'яти найбільш біопродуктивних акваторіальних провінціях, чи районах: Північно-Західному, Північно-Східно-му, Центрально-Західному, Центрально-Східному, Південно-Східному. їхній високий промисловий потенціал зумовлений первинною продуктивністю. Окраїни Тихого океану — зона піднесення придонних вод, багатих на первинні біопродукти, зокрема поблизу Перуанського й Чилійського узбереж та в зонах дивергенції, пов'язаних із системою екваторіальних течій. На біопродуктивності позначається і глибина дна. Так, встановлено, що основними районами зосередження біологічних ресурсів є материкова обмілина і схил. Найбільша біопродуктивність тихоокеанських вод припадає на північну частину, особливо на Північно-Західний рибопромисловий район.

Атлантичний океан, як і Тихий, має неоднорідні природні умови в різних частинах. Це зумовлено величезною його протяжністю від північних до південних широт земної кулі. Різні природні умови спричинені напрямками теплих і холодних течій, перепадами висот рельєфу, дна, припливом річкових вод. Це привело до різної біопродуктивності частин океану, в якому дослідники виокремлюють багато зональних і азональних аква- комплексів, що різняться між собою температурою і солоністю вод, напрямком і швидкістю течій, багатством життя і т. д.

Беручи, як і для Тихого океану, визначальний фактор (біо- продуктивність), можна виділити 7 районів: Північно-Західний, Північно- Східний, Центрально-Західний, Канарський, Цен-трально-Східний, Південно-Західний, Південно-Східний.

Індійський океан хоч і не простягається з півночі на південь на таку величезну відстань, як Тихий та Атлантичний, але також багатий на зональні й азональні аквакомплекси з різноманітними умовами життя та біопродуктивністю вод. Так, якщо в середньому по океану вона становить 35—40 кг/км2, то на шельфі північно-західної його частини, а надто Аравійського моря та Аденської затоки, досягає 350 кг/км2. Багаті на життя, зокрема й на рибні запаси, також узбережна зона Східної Африки, Мадагаскару та акваторії, де змішуються різні за властивостями водні маси. Тому рибальство поширене навіть у відкритому океані. Істотну частку тут становить вилов тунця, меч-риби, мерліни, акул. Рухливість вод у Приантарктичному районі також зумовлює багате життя, де ведеться рибний промисел.

Північний Льодовитий океан має значні відмінності органічного світу в різних частинах, що дало підставу для виокремлення трьох провінцій, або басейнів: Приатлантичного,  Сибірсько-Канадського                                     і

Центральноарктичного.

У формуванні аквакомплексів цього океану велику роль відіграють морські й повітряні течії, завдяки яким приносяться тепліші водні маси Атлантичного і Тихого океанів. Так, Приат-лантичний басейн сформований під великим впливом Північно-Атлантичної течії та теплих повітряних мас. Він простягається від Гренландії до Нової Землі та включає Баренцове, Норвезьке і Гренландське моря. Тут поширено близько 150 видів риб. Із промислових найбільше значення мають тріскові, лососеві й камбалові (зокрема палтус), морський окунь і оселедці. Характерні також ссавці: моржі, нерпи, білухи та білий ведмідь, які живуть на дрейфуючих крижинах.

До Сибірсько-Канадського басейну відносять моря: Карське, Лаптєвих, Східно-Сибірське, Чукотське та Бофорта. Відокремлені зони між собою островами Нової Землі, Новосибірськими, Врангеля і Канадським Арктичним архіпелагом. Північною межею морів здебільшого є ізобата 200 м.

карта

Рис. II. Природні зони і промислово ічгоірафічні комплекси

Світового океану':

Вивчаючи акваторіальні зони в океанах, треба мати на увазі, що в науковій літературі трапляється ототожнення понять «природна зона» і «природний пояс». Є спроби виділити природні зони не тільки на поверхні, а й усередині водних мас океанів і навіть на дні. Не беручи під сумнів існування такої зональності, ми зважатимемо тільки на поверхневі зони Світового океану і розглядатимемо зону як частину географічного поясу океану. Відхилення їх в океанах від широтної орієнтації, характерної для суходолу, зумовлене холодними або теплими течіями, впливом континентальних мас, річкового стоку, рельєфом дна тощо.

найбільш продуктивні рибопромислові райониПолярно-арктичній зоні в океані відповідає зона полярних пустель суходолу; південно-арктичній — тундрова з її різновидами. Помірній зоні відповідають зони тайги, широколистяних лісів і степу; субтропічній — субтропіків і північної частини пустель; тропічній — зони тропічних пустель і саван; екваторіальній — екваторіальних лісів. У Південній півкулі помірній зоні в океанах відповідають лише степова Південної Америки і мішаних лісів Південної Тасманії та Нової Зеландії. Північно-антарктична зона проходить майже повністю серединою водних просторів до 60° пд. ш. (Південного океану). Полярно-антарктична зона обіймає простори океану на південь від 60° пд. ш.

Полярно-арктична зона охоплює всю постійно вкриту кригою частину Північного Льодовитого океану. Через те її природні умови та біологічні ресурси бідні. Однак фауна специфічна: тут живуть найбільші медуза ціанея до 2 м у діаметрі зі щупальцями до кількох десятків метрів, офіура, морський павук пікногон з розмахом кінцівок до ЗО см, велетенський одиночний корал умбелула.

Південно-арктична зона включає північну частину Норвезького моря, Біле, Бофорта, Гренландське, Баренцове, південні частини Карського, Лаптєвих, Східно-Сибірського морів. Межа проходить краєм поширення сезонної криги та айсбергів (від Ньюфаундленду до південної окраїни Ісландії, а потім до північної окраїни Скандинавського півострова).

Суворість клімату північних морів зростає з заходу на схід. Відповідно збільшується і льодовитість морів. Баренцове море, скажімо, звільняється від криги влітку майже до берегів Землі Франца-Йосифа, а моря Лаптєвих і Східно-Сибірське —тільки поблизу берегів. Крига в Карському морі плаває постійно, тому моряки називають його «льодовим мішком». У центральній частині цього моря під впливом сильних вітрів з північного сходу

утворюються тороси висотою 8—10 м.

Велика кількість фітопланктону в морях південно-арктичної зони — добра кормова база для зоопланктону, який своєю чергою є продуктом для риб і ссавців. Зона має важливе рибо-і звіропромислове значення. Одначе біологічні ресурси її у східній частині менші, ніж у західній. Так, у Баренцовому морі близько 114 видів риб, а в морі Лаптєвих їх усього 37. Щоправда, тут з'являються- нові види: лососеві, корюшкові, сигові.

Південна межа помірної зони починається від берегів Північної Америки там, де з берегом перетинається паралель 40° пн. ш. В середині океану межа змішується на північ до 47° гш. ш., а поблизу європейських берегів знову повертає на південь приблизно до 43° пн. ш. В Тихому океані зона охоплює акваторії переважно від 40 до 60° пн. ш. Середньорічна температура її вод близько +10 °С. В зоні часті шторми, незначна солоність вод, опадів понад 1000 мм. Завдяки інтенсивному переміщенню водних мас із дна надходять біогенні речовини, що сприяє розвиткові великих мас фіто- і зоопланктону — основи для багатих рибних ресурсів.

Південна межа субтропічної зони проходить приблизно по 30° пн. ш. В цю зону входять Середземне, майже все Чорне і південна частина Каспійського моря. Середньорічна температура води тут +15, +16 °С. Велике випарування зумовлює високу (до 38—40 %о) солоність вод Середземного моря. Зоні притаманні високий атмосферний тиск, сезонність опадів, часті штилі в океанах і морях. Через послаблення вертикальної циркуляції водних мас зменшується надходження поживних речовин із дна океанів, а це спричинює зниження біомаси планктону і відпо­відно — рибних ресурсів.

Тропічна зона простягається приблизно до 20—15° пн. ш. Опадів тут мало. Середньорічна температура води близько 20 °С. В ній дмуть пасатні вітри, завдяки чому утворюються течії. Води солоні (37—38 %о) з незначною вертикальною циркуляцією. Планктону на 1 м води ще менше, ніж у субтропічному поясі, але тваринний світ за різноманітністю видів багатий. Межі субекваторіальної зони приблизно збігаються з поширенням Північної Пасатної течії в Тихому океані, Гвіанської в Атлантичному і Мусонної в Індійському океанах. Середньорічна температура води +25 °С. Вертикальна циркуляція слабка, біомаси трохи більше, ніж у тропічній зоні, а солоність вод 33— 34 %о.

Екваторіальна зона не має суцільного поширення. В ній найменші температурні амплітуди, багато тепла, надмірні опади, незначна солоність вод. Біомаса зростає вдвічі порівняно з субекваторіальною зоною. Органічний світ дуже різноманітний і багатий на цінні промислові риби (тунець, сардина, золота макрель та ін.).

У Південній півкулі зони дещо зміщені до екватора, тобто проходять несиметрично щодо Північної півкулі. Субекваторіальна зона поширена головно в межах Південної Пасатної течії. Природні умови й життя в зонах Південної півкулі схожі на відповідні Північної півкулі. Проте на помірну зону значно впливає течія Західних Вітрів. Органічний світ також дещо інший.

Внутрішня зональність Світового океану хоч і слабо, але простежується у так званих проміжній та глибинній водних масах, охоплюючи загальну товщу від 2,5 до 3,5 км. В них виділяють три зони: арктико-бореальну, екваторіально-тропічну і антарктиконотальну.

На дні Світового океану (за О. Леонтьєвим, 1982 р.) вирізняються сім фізико-географічних зон:  північна (арктична), північна субполярна

(субарктична), північна помірна, екваторіально-тропічна, південна помірна, південна субполярна (субантарктична) і південна полярна (антарктична). Ця зональність відповідає, хоч і менш помітно, зональності поверхні Світового океану.

Отже, в океанах існують акваторіальні комплекси, які мають багато спільного з природно-територіальними комплексами материків: простежуються їхні зональність і азональність, чіткий поділ на глобальний, регіональний і локальний рівні. Всі аква-комплекси хоч і різною мірою, але досить помітно різняться між собою гідрокпіматичними та біологічними характеристиками.

 

Категорія: Географія

Автор: admin от 26-01-2013, 01:50, Переглядів: 4474