Народна Освіта » § 3. Візантійська імперія

НАРОДНА ОСВІТА

§ 3. Візантійська імперія

1. Народження Візантії

З курсу історії Стародавнього світу пригадайте, за яких обставин відбувся поділ Римської імперії на Західну та Східну.

Візантійська імперія з’явилася у 395 р. за правління імператора Діоклетіана внаслідок поділу Римської імперії на Західну й Східну частини. Східна частина з центром у Константинополі, на відміну від Західної, змогла вистояти у боротьбі з варварами та проіснувала ще майже тисячу років. До її складу входили Балканський півострів, острови Егейського моря, Сирія, Палестина, Єгипет, острови Кіпр і Крит, частина Дворіччя й Вірменії, а також територія півострова Мала Азія. До складу Візантійської імперії входили високорозвинуті країни з родючими землями, багатою культурою й безліччю міст.

Тривалий час Візантія була однією з наймогутніших країн Європи. Значна частина земель Візантії була розташована на півострові Мала Азія, захищеному морями та горами. Імперія мала могутню армію, основу якої становила кавалерія, і потужний флот. На відміну від Західної Римської

імперії, у Візантії правитель мав необмежену владу. У постійній боротьбі за трон імператорами ставали представники різних народів і різних верств суспільства. Зміцнювала державу і єдина релігія — християнство.

2. Правління Юстиніана

У 518 р. на престол Візантії зійшов командир військової гвардії Юстин. Він походив з простого селянського роду з Македонії, був людиною неосвіченою, і тому управління державою здавалося для Юстина справою нездійсненною.

Але він мав племінника Юстиніана, наділе -ного талантом організатора й, до того ж, людину освічену. Коли Юстиніан (527-565) став імператором, то розпочав масштабні реформи. Він створив спеціальну комісію, якій було доручено підготувати новий звід законів. Цей звід дістав назву «Кодекс Юстиніана» і налічував 50 томів.

Після появи нових законів змінювати або пояснювати їх міг тільки імператор. Відповідно до нововведень, навіть аристократи вносили податки із своїх володінь, торговельної діяльності, власних майстерень.

Велику увагу Юстиніан приділяв релігійним реформам. Так, імператор наказав усім підданим іншої віри прийняти хрещення.

Тих, хто не виконував накази, позбавляли права обійматидержавні посади. Проти тих, хто відмовився прийняти хрещення, було розпочато тривалу війну. Імператорські війська знищили близько 20 000 чоловік, ще 20 000 було продано у рабство, решту охрещено.

Серйозним випробуванням для влади Юстиніана було повстання «Ніка», яке відбулося у 532 р. в Константинополі. Воно розпочалося з конфлікту між двома політичними партіями, у який імператор не втручався. Але коли конфлікт переріс у збройне протистояння, правитель наказав стратити винних у заворушеннях. Під час покарання двоє засуджених зірвалися з шибениці, проте Юстиніан їх не помилував, хоча це вважалося спасінням Божим. Обидві партії об’єдналися й виступили проти імператора. Повсталі нищили охорону, палили державні споруди.

Згорів майже весь центр Константинополя. Юстиніан вийшов до народу з Євангелієм в руках і взяв усю провину за минулі події на себе, обіцяючи амністію учасникам повстання. Але повсталі вимагали обрати нового імператора і проголосили ним одного із сенаторів - Іпатія.

Юстиніан, зачинившись у палаці, чекав початку штурму. Він навіть збирався тікати з Константинополя, але дружина, імператриця Феодо-ра, відмовила його.

Юстиніан зібрав усіх воїнів, які перебували в палаці, й зненацька напав на повсталих. До ночі повстання було придушене. Коронованого народом Іпатія стратили.

Повстання спонукало Юстиніана до проголошення божественного походження імператорської влади. Згідно з нею, імператор поставлений на чолі держави самим Богом і всі його дії і вчинки відбуваються з волі Господа.

Прагнув Юстиніан розширення кордонів своєї держави до меж колишньої Римської імперії.

У 527 р. він розпочав війну з Персією, але, не досягши успіху, уклав мир, за яким Візантія зобов’язалася виплатити 110 000 літр золота. Ще однією загрозою для Візантії були повстання місцевого населення у Вандальському королівстві на півночі Африки.

У червні 533 р. Юстиніан спорядив до земель вандалів військову експедицію на чолі з полководцем Велізарієм (16 000 воїнів на 500 кораблях). Візантійці висадилися неподалік Карфагену й невдовзі розбили війська вандалів і взяли у полон їхнього короля Гелімера. Візантійці захопили королівство, і воно припинило існування. На честь Велізарія у Константинополі влаштували пишний тріумф.

Імператриця Феодора (близько 500 - 548) дружина імператора Юстиніана. Народилася на о. Кіпр. Ще дитиною батьки привезли їідо Константинополя. Батько працював на іподромі. Коли він помер, родина бідувала. Феодора змушена була заробляти на життя, виступаючи у театральних виставах. За свідченнями сучасників, вона була надзвичайно вродливою, розумною, веселою. Водночас Феодора мала твердий характер, у години небезпеки виявляла більше мужності й витримки, ніж її чоловік.

У Візантії літра це фунт, одиниця ваги монет. Із неї карбували 72 золоті монети - номісми. На номісму можна було купити 60 модіїв (8-13 кг) пшениці.

Переможцем було проголошено і Юстиніана, який прийняв титули імператора «вандальського» й «африканського». Перемога над вандалами породила впевненість у можливість звільнення від остготів столиці Римської імперії - міста Рим. Велізарій захопив згодом і всю Італію.

Пізніше було захоплено столицю остготів - місто Равен-ну. Полоненого остготського короля відправили до Константинополя. Здавалося, що мрія про відродження могутньої Римської імперії здійснилася.

Але Персія розірвала «вічний мир» і у 541 р. ввела війська на територію Візантії. Війна точилася понад 20 років. В цей самий час розгорнулися могутні повстання у Північній Африці.

Остготи, скориставшись війнами Візантії на Сході, об’єдналися й вигнали візантійців з Італії. У 542 р. Візантію вразила епідемія чуми. Від хвороби померло майже 40 % жителів Константинополя.

Попри всі негаразди візантійці перемогли остготів і заволоділи землями Італії, а також південно-західною частиною Іспанії.

Ще одним ворогом Візантії були слов’яни. У 559 р. вони завоювали Фракію і підійшли до стін Константинополя. Юстиніан закликав до зброї всіх жителів міста, хто міг її тримати. Навіть сенатори поряд із простими городянами стали на мурах столиці. Згодом імператору вдалося вмовити слов’ян відійти від міста. Правління Юсти-ніана, за якого Візантійська держава зміцніла і змогла протистояти ворогам, закінчилося в ніч з 14 на 15 листопада 565 р., коли 83-річний імператор помер.

3. Іконоборство

У УІІІ ст. імперію сколихнув рух іконоборців. Так називали християн, які вважали, що треба поклонятися Богові, а не його зображенню. Ідеї іконоборства підтримав візантійський імператор Лев III Ісавр (717-741). У 726 р. за його наказом почали знімати, ламати або зафарбовувати ікони. Розпорядження імператора викликало невдоволення серед духовенства,

Велізарій (близько 504-565) -

візантійський полководець. Народився у Фракії. Протягом 25 років обіймав найвищу військову посаду - військового магістра. Всі вдалі походи Візантії за доби правління імператора Юстині-ана були здійснені під його проводом. Наприкінці життя звинувачений у зраді. Його маєтки конфіскували.

особливо ченців і простолюду. Під час знищення ікон відбувалися сутички. Населення Греції, де рух іконоборців не підтримували, навіть проголосило власного імператора й підняло повстання, яке втім, було швидко придушене Левом III.

Син Лева III Константин V Копронім (741775) продовжив іконоборчу політику, розпочату батьком. У 754 р. імператор скликав церковний собор і остаточно заборонив ушанування ікон. Замість ікон внутрішній простір храмів оздоблювали орнаментами. Засуджувалося й ушанування мощей святих. Монастирі зачиняли, перетворювали на арсенали й казарми. їхнє майно конфіс-ковували й передавали до імператорської скарбниці. Ченців примусово забирали до війська або змушували одружуватися. Це призвело до того, що тільки на південь Італії переселилося близько 50 000 ченців.

У 787 р. сьомий Вселенський собор у Нікеї підтримав прихильників поклоніння іконам. Іконоборців визнали єретиками й відлучили від церкви. Проте за час боротьби з іконами імператори встигли відібрати у монастирів чимало земель, які потім роздавали за службу феодалам.

4. Візантійське суспільство

Основу візантійського суспільства становило об’єднане у общини селянство. Селяни переважно були вільними. Серед них можна виокремити кілька категорій. Найвищу сходинку посідали дінати —

«сильні люди». Вони були повноправними членами общини, мали право бути обраними на різні посади й у першу чергу купувати землю й майно общинників, використовували працю найманих або залежних селян. Згодом дінатами стали називати вищих світських і церковних посадовців, які зосереджували в своїх руках не лише землю і майно, а й владу.

Другу сходинку посідали стратіоти — у VII—Х ст. вільні землероби, які мусили відбувати державну військову службу (з власним конем і

зброєю). Згодом стратіоти стали основою верстви рицарів-феодалів.

Третю сходинку займали апори, вільні селяни, які здавали свої землі в оренду.

Складовою візантійського суспільства також були містії — наймані робітники, на сільськогосподарських роботах, у ремісничих майстернях у містах.

У VIII ст. з’явилися парики. Вони були особисто вільними і не прикріплені до землі, але сплачували податки у 2—3 рази вищі, ніж представники інших груп, і мусили відпрацьовувати панщину на землі заможних господарів. Парики не мали права носити зброю і служити у війську.

Найнижчу сходинку у суспільстві посідали раби. Основним джерелом рабства були війни. Нерідко зубожілі жителі Візантійської імперії самі продавалися в рабство або продавали власних дітей.

На початок XI ст. у Візантії остаточно сформувалася верства великих землевласників.

У Константинополі рабами торгували на площі Тавра. Ціни на них регулювала держава. У ХІ ст. - раб-писець коштував 50 номісм, лікар - 60, ремісник - 40, не навчений ремеслу - 20-30, дитина - 10.

Вони отримували дозвіл імператора на збирання державних податків, але самі їх не сплачували. Представники цього стану відбували військову службу, їм також було дозволено мати власні військові загони.

Численним було духовенство. Очолював візантійську церкву патріарх. Нижче за нього стояли митрополити, які керували церковними організаціями у провінціях. їм підпорядковувалися архієпископи — керівники церковних округів.

Далі йшли єпископи, які керували церковними справами у містах і у великих селищах. Ще нижче стояли ченці, які жили у монастирях. Найбільшими з монастирів були Афонський і Студійський.

Особливістю візантійського суспільства було численне чиновництво. У X ст. чиновників поділили відповідно до обов’язків і посад на 18 рангів. Вірність і відданість керівництву були запорукою успішної кар’єри.

Візантія у середні віки мала найбільшу кількість міст серед усіх тогочасних держав. У містах утворювалися об’єднання (корпорації) купців і ремісників, подібні до європейських цехів, але контрольовані державою. Ці об’єднання, на відміну від цехів, не мали самоврядування.

Держава встановлювала критерії якості виробів, ціну, кількість виготовленої продукції, час торгівлі.

Той, хто не входив до корпорації, не мав права торгувати доти, доки не будуть продані товари об’єднання ремісників.

Голови об’єднань брали участь у державних і релігійних церемоніях. їх основним завданням була підтримка порядку й нагляд за своєчасною сплатою державних податків. Візантійські купці підтримували зв’язки з усіма країнами Середземномор’я, Чорноморського регіону, Дворіччя, Центральної Азії.

5. Державне управління

Візантія успадкувала устрій римської держави, а також римську податкову систему, військову організацію та закони.

На чолі держави стояв імператор (василевс), якого з VII ст. почали називати автократором, тобто самодержцем. Його вважали правителем «милістю Божою», яка сходила на нього через волевиявлення народу. Тому імператором могла стати людина, яка належала до будь-якого народу, будь-якого стану. Але ця людина обов’язково мала бути християнином. Символами влади імператора були діадема -(подвійна корона з хрестом посередині), скіпетр і держава (золота куля), червоний плащ (багряниця) із зображенням двоголових орлів, червоні чоботи і мішечок із землею. Імператор очолював не лише державу, а й церкву.

1. Побут імператора був надзвичайно розкішним. Він з'являвся перед народом лише у супроводі почту, з озброєною й численною охороною. Під час коронації на ньому було стільки одягу й прикрас, що василевс ледь тримався на ногах. Так, Михайло V Калафар втратив свідомість під час коронації.

2. У Візантії за посадові злочини не передбачалося кримінальної відповідальності. Хабарі були офіційно дозволені й вважалися подарунками чиновникам. Розмір хабара залежав від посади, яку обіймав чиновник.

Найвищими органами державної влади були сенат (з VII ст. - синкліт), і державна рада - консисторій. Сенат складався з 200 осіб. Оскільки у Візантії ніколи не існувало законів про спадковість влади, то імператор у присутності сенаторів називав свого наступника і оголошував його співправителем.

У VII ст. для зміцнення влади і ефективнішого управління державою були сформовані спеціальні відомства — логофісії. Очолювали відомства логофети. У цей же час було створено військово-адміністративні одиниці — феми. На чолі феми імператор призначав стратига, на якого покладав усі повноваження - від оборони до збирання податків.

У Константинополі існували організації громадян — діми. Залежно від того, чиї інтереси вони захищали, діми об’єднувалися в партії. їх було чотири: венети (сині), левки (білі), прасіни (зелені) і русії (червоні). До першої належала аристократія, до другої - підприємці, до третьої і четвертої - інші громадяни Константинополя.

Для розв’язання важливих питань усі партії і вільні городяни міста збиралися на іподромі, який вміщував до 60 000 осіб. На іподромі виголошували нові закони, а також повідомляли про початок війни і укладення миру, про смерть імператора. Схвалювали рішення оплесками, виявом незгоди були свист і тупотіння ніг.

Іподром був передусім центром політичного життя і лише потім осередком відпочинку. Перегони на конях тут проводили тільки у перервах між вирішенням важливих політичних питань. Згодом роль іподрому зменшилася. Були випадки, коли правителя під час процесій люди закидали брудом і яйцями.

6. Візантія у XII—XV ст.

Колись могутня Візантія з XI ст. поступово почала занепадати. Прискорили цей процес напади ворогів: вікінги витіснили візантійців з Італії, турки-сельджуки у 1071 р. завдали поразки візантійцям у Вірменії і захопили в полон імператора Романа IV Діогена. Наслідком цієї поразки стало заснування турками на південному сході Малої Азії власної держави — Румського султанату (за мусульманською назвою Візантії — Рум). Турки почали розселятися на теренах Візантійської імперії, поступово витісняючи з цих земель греків.

Посилилися й внутрішні негаразди. Влада візантійських імператорів була слабкою, аристократія вела постійну боротьбу за владу. Так тривало до 1081 р., коли константинопольський трон захопив полководець Алексій, засновник нової імператорської династії Комнінів. Новий імператор приборкав аристократію, конфіскував майно своїх супротивників, найняв воїнів (слов’ян, тюрків, європейців) для захисту кордонів імперії. Скориставшись Першим хрестовим походом, він потіснив турків-сельджуків. Імператори династії Комнінів повернули Візантії колишню могутність.

Але ця могутність виявилася тимчасовою. Візантійці знову були розбиті сельджуками й втратили більшу частину Малої Азії; повстали болгари й серби, які звільнилися з-під влади Візантії й утворили власні держави.

Але найбільшого удару завдали Візантії хрестоносці, які з’явилися біля Константинополя у квітні 1204 р. Попри те, що Візантія була християнською країною, рицарі Четвертого хрестового походу захопили столицю. Константинополь уперше з дня заснування став здобиччю ворогів. Хрестоносці нищили й грабували церкви, бібліотеки, палаци. Після такого удару Візантія вже ніколи не відродила колишньої могутності.

На руїнах Візантії хрестоносці заснували власну державу. У тогочасній Європі її називали Рома-нією, а сучасні історики називають Латинською імперією. Романія одразу розпалася на кілька дрібних князівств, які суто формально визнавали владу імператора.

Після падіння Константинополя на землях, не завойованих хрестоносцями, виникли три самостійні держави — Нікейська імперія (на заході Малої Азії), Епірське царство (на Пелопоннеському півострові), Трапезундська імперія (на сході колишніх візантійських володінь). Правителі цих держав вважали себе законними спадкоємцями візантійських імператорів.

Наймогутнішою виявилася Нікейська імперія, яку очолив колишній константинопольський посадовець Феодор Ласкаріс. У одній із битв Феодор розбив сельджуків і в дуелі на мечах переміг їхнього султана.

У 1261 р. військовий загін нікейців підійшов до стін Константинополя. Війська хрестоносців здійснили морську вилазку проти нікейців і відтак залишили місто без охорони. Підтримані місцевими жителями, нікейці легко оволоділи Константинополем. 15 серпня 1261 р. нікейський імператор Михаїл VIII Палеолог, засновник останньої династії візантійських імператорів, увійшов до Константинополя. Візантійську імперію було відновлено. Візантія на той час володіла лише частиною Балканського півострова, деякими землями у Малій Азії й кількома островами в Егейському морі.

У XIV ст. посилився тиск на Візантію турків-османів. Згодом під їх владою опинилася Мала Азія, Фракія і Балканський півострів.

За таких умов візантійський імператор Іоанн V Палео-лог змушений був визнати себе васалом турецького султана, сплачувати йому данину і за потреби надавати війська. Але туркам цього було замало.

У 1453 р. вони розпочали облогу Константинополя. Майже два місяці городяни на чолі з імператором Константи-ном XI Драгашем відважно захищали своє місто. Але сили були нерівні.

До того ж туркам вдалося заволодіти підземним ходом до Константинополя. Вони напали на захисників із тилу. Імператор загинув зі зброєю в руках, а місто було захоплено. 29 травня 1453 р. о восьмій годині ранку султан Мехмед

II на чолі своїх військ урочисто увійшов до міста. Колись могутня Візантійська імперія, так само як раніше Римська, припинила існування.

 

Позначте на контурній карті:

Територію Візантійської імперії за правління Юстиніана.

1.    Назвіть основні досягнення у внутрішній і зовнішній політиці імператора Юстиніана.

2.    У чому полягала суть іконоборства? Чим закінчилася боротьба між прибічниками й противниками поклоніння іконам?

3.    Охарактеризуйте суспільний і державний устрій Візантійської імперії.

4.    Охарактеризуйте становище Візантійської імперії у XIV—XV ст.

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія за 7 клас Бонь. О.І., Іванюк О.Л

 

Категорія: ---

Автор: admin от 19-08-2015, 18:17, Переглядів: 5213