Народна Освіта » Українська література » Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля» - аналіз твору, критика

НАРОДНА ОСВІТА

Іван Карпенко-Карий «Мартин Боруля» - аналіз твору, критика

Іван Карпович Карпенко-Карий

(1845-1907)

«Мартин Боруля»

Справжнє ім’я: Іван Карпович Тобілевич (Карпенко — від імені батька Карпо; Карий — від імені улюбленого персонажа з п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля», роль якого грав)

Історія написання: сюжет твору побудований на реальних фактах з історії родини Тобілевичів. Батько драматурга вирішив довести своє дворянське походження й тривалий час клопотався про це в різних інстанціях, витративши багато сил, коштів і часу. Коли ж мета була майже досягнута, якийсь канцелярист догледів, що в старих документах прізвище писалося Тобилевич, а в нових — Тобелевич. На цій підставі батькові було відмовлено у визнанні дворянського походження.

Рік створення: 1886.

Збірка: уперше опубліковано 1891 р. в журналі «Зоря».

Напрям: реалізм. Течія: критичний реалізм.

Рід: драма. Жанр: трагікомедія.

Тематичний різновид: соціально-побутова трагікомедія.

Тема: життя української родини в умовах зміни світоглядних орієнтирів, занепаду морально-етичних цінностей, що було зумовлене соціальним розшаруванням суспільства й бажанням людей стати частиною панівної верстви.

Ідея: утвердження думки про гідність людини, її духовні й моральні чесноти як єдині критерії, які визначають її «ціну», доведення позиції про гармонію й щирість у родинних і міжлюдських стосунках як про найважливіші для людини речі; засудження негативних людських рис, породжених впливом несправедливого соціального устрою, де титул, звання важать більше, ніж гідність, честь, порядність тощо.

Мотиви: «знай віл вола, а кінь коня»; «не сорочка красить людину»; «мандрівний сюжет» про парвеню (вискочку); «щире кохання»; «прізвище».

Образи: Мартин Боруля — батько сімейства, який хоче отримати дворянський титул, імпульсивний, фанатично відданий мрії; Палажка Боруля — дружина, не підтримує ідею чоловіка, бо дворянство чуже їй і непотрібне, але чоловіка слухає; Марися Боруля — донька, слухняна, покірна, працьовита; Степан Боруля — син, який іде за велінням батька на посаду чиновника, не розуміючи й сам навіщо; Трандалєв — повірений, який махінує з документами, пройдисвіт, нечесна людина; Гервасій Гуляницький — багатий шляхтич, його син Микола — наречений Марисі; Націевський — «призначений жених» Марисі, пустопорожній панок; Матвій Дульський і Протасій Пеньонжка — умовляють Мартина відмовитися від ідеї «стати другим Красовським»; Красовський — шляхтич-кривдник (за кадром); Омелько — наймит, вайлуватий і незворушний, який відкрито висміює прагнення Мартина Борулі.

Символічні образи: прізвище (символ форми, а не внутрішнього змісту).

Композиція (сюжет): (експозиція) приїзд Степана додому на гостювання — відрядження Степана на службу з вимогою знайти «достойного жениха» Марисі — (зав’язка) приїзд повіреного Трандалєва, який доповідає про стан справ щодо набуття Борулею дворянського титулу — (розвиток дії) повернення з міста наймита Омелька, який повідомляє про втрату майна («перший знак не-щастя») — сватання до Марисі здрібнілого шляхтича й відмова з боку Мартина Борулі, який бачить себе вже дворянином — приїзд панка Націєвського, якого приймають як велике цабе — утеча жениха Націєвського через непорозуміння («другий знак нещастя») — «муштрування» Мартином рідних, щоб все робили по-панськи — (кульмінація) відмова Мартину Борулі в наданні статусу дворянина у зв’язку з помилковим написанням прізвища в документах (Боруля — Беру-ля) — (розв’язка) приїзд сина, якого звільнили зі служби — умовляння сусідами Мартина Борулі спалити папери, які той збирав як докази, і видати Марисю за сусідського сина, здрібнілого шляхтича — спалення Мартином документів як знак повного звільнення від нав’язливої хворобливої ідеї й повернення до гармонійного, нормального життя за природженістю («Усе згоріло, і мов стара моя душа на тім огні згоріла!.. Чую, як мені легко робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, попелом стала»).

Образ Мартина Борулі суголосний образу Журдена з комедії Ж.-Б. Мольєра «Міщанин-шляхтич»; образ наймита Омелька суголосний створеному набагато пізніше образу «бравого солдата» Швейка з роману «Пригоди бравого солдата Швейка» Я. Гашека; мотив «негативних метаморфоз (трансформацій) українців» під впливом різних чинників суголосний подібній проблематиці, актуалізованій

І. Котляревським в образі Тетерваковського («Наталка Полтавка»), Т. Шевченком в образі «землячків» («Сон (У всякого своя доля)», «І мертвим, і живим...»); П. Кулішем в образі Гвинтовки («Чорна рада»), І. Нечуєм-Левицьким в образі Марусі Кайдашихи («Кайдашева сім’я»), М. Кулішем в образі Мини Мазайла («Мина Мазайло»).

Художні засоби виразності: широке використання засобів творення комічного (сатира, іронія, сарказм); «оксиморонність» ситуації.

Театр корифеїв

Корифей (від гр. когуркаіоБ — вождь, ватажок) — у давньогрецькій трагедії керівник і заспівувач хору. У переносному значенні — це провідний, видатний діяч науки, мистецтва тощо.

Назву «театр корифеїв» в історії української культури носить лише одне явище — професійний театр, зорганізований 1882 року Марком Кропивниць-ким. Саме цього діяча називають «батьком українського театру», адже він згуртував навколо себе братів Івана Тобілевича (псевдонім — Іван Карпенко-Карий), Миколу Тобілевича (псевдонім — Микола Садовський (від дівочого прізвища матері)) та Панаса Тобілевича (псевдонім — Панас Саксаганський (від назви річки Саксагань на Єлисаветградщині, нині Кіровоградщині)), їхню сестру Марію Садовську-Баріллоті, Марію Заньковецьку, у Єлисаветграді заснував професійний театр, а щоб «завоювати» столицю, залучив до роботи ще й киянина Михайла Старицького.

10 січня 1882 року в Києві з великим тріумфом пройшла перша вистава «На-зар Стодоля» (Т. Шевченко).

 

Цей матеріал взято з книги Довідник ЗНО з української мови та літератури

 

Автор: admin от 21-08-2014, 10:16, посмотрело: 110754