Народна Освіта » Українська література » Тарас Григорович Шевченко «Катерина», «До Основ'яненка», «Гайдамаки», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт» - аналіз твору, критика

НАРОДНА ОСВІТА

Тарас Григорович Шевченко «Катерина», «До Основ'яненка», «Гайдамаки», «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт» - аналіз твору, критика

Тарас Григорович Шевченко

(1814-1861)

Перифрастичне ім’я письменника: Великий Кобзар «Катерина»

«Катерина»

Історія написання: проблема жінки-матері, жінки-покритки хвилювала поета з самого початку, бо у світоглядній концепції Т. Шевченка саме з жінкою пов’язується світле майбутнє України («І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі»), а не з чоловіками, які скомпрометували себе, перетворившись на «землячків», «забудьків», «братопродавців».

Рік створення: 1838.

Збірка: «Кобзар» (1840).

До першого «Кобзаря» 1840 р. увійшли такі твори: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка (Нащо мені чорні брови)», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». До другого, розширеного, «Кобзаря» 1860 р. ввійшла більшість творів поета. Нині під назвою збірки «Кобзар» розуміють усі поетичні твори Т. Шевченка.

Напрям: реалізм (соціальна нерівність, типова жінка) із елементами романтизму (сильні почуття, винятковість жінки, трагізм її долі).

Присвята: «Василію Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года» (дата викупу Т. Шевченка з кріпацтва).

Рід: лірика+епос (ліро-епос).

Жанр: поема.

Тематичний різновид: соціально-побутова поема.

Тема: доля жінки-покритки в умовах занепаду традиційної (патріархальної, народної) моралі й формування нового (імперського) суспільства, засновками якого є далекі від моралі принципи й норми.

Ідея: гнівний осуд панської розбещеності, захист знедолених, співчуття жінці-матері; засудження аморальності панівного класу, представникам якого байдужа доля простих людей; утвердження думки про занепад народної моралі як шлях до руйнації суспільства (Катерина порушила — син Іван пожинає плоди, живучи байстрюком — дитиною не тільки без батьків, а й без батьківщини).

Мотиви: «доля жінки-покритки», «байстрюцтво як соціальне явище», «москаль як аморальний тип людини», «патріархальний устрій суспільства», «народна мораль», «соціальна нерівність».

Образи: людей: ліричний герой — людина, яка співпереживає долі Катерини й дає урок майбутнім поколінням дівчат-українок, розважливий, любить український народ; Катерина — щира, віддана в коханні, ставить почуття вище норм народної моралі (за що й покарана), мужньо сприймає вирок батьків; москаль Іван — жорстокий, безвідповідальний, дворянин за походженням, нехтує простими людьми, аморальний, нікчемний; батьки Катерини — люди, які є носіями народної моралі; чорнобриві дівчата-, «лихі» люди; мандрівний чоловік (кобзар); сирота Івась — син Катерини, який веде сліпого кобзаря; москалі — жорстокі, аморальні, байдужі; природи: садок, криниця, місяць, завірюха, ставок, схід сонця; предметів і явищ: гріш, торба, берлин (карета).

Композиція: твір має 5 розділів, кожен із яких відзначається композиційною завершеністю: (пролог) звернення ліричного героя до дівчат, щоб не кохалися з москалями — злими людьми — (експозиція) розповідь про непослух Катерини — (зав’язка) Катерина, не зважаючи на поради батьків, таємно зустрічається з Іваном-москалем — (розвиток дії) Іван вирушає в похід, обіцяє повернутися — Катерина вагітна, народжує — батьки змушені її вигнати, бо вона порушила норми моралі — Катерина, голодна, холодна, зневажена людьми, іде на північ, зустрічає москалів, які сміються з неї — зима, Катерина знаходить прихисток у хаті лісничих-карбівничих — зранку чує, що проходять повз москалі — (кульмінація) зустріч Катерини з Іваном-москалем, який від неї відвертається — (розв’язка) Катерина залишає малого сина на поталу й кидається в ополонку — (епілог) випадкова зустріч сліпого кобзаря й сироти Івася (син Катерини) з батьком-москалем, який відвертається, упізнавши в малому себе.

Система віршування: поєднання силабіки й силабо-тоніки, так званий «шевченківський вірш», коли в одному творі змінюються розміри, ритми, довжина рядків та ін.

Строфа: нестрофічна будова. Римування: непослідовне.

Художні засоби виразності: увесь арсенал засобів, особливо епітети, порівняння, риторичні фігури (оклики, звертання).

«До Основ'яненка»

Історія написання: твір написаний під враженням від нарису Г. Квітки-Основ’яненка про кошового отамана Чорноморського козацького війська «Головатый. Материалы для истории Малороссии», що був надрукований в «Отечественных записках».

Рік створення: 1839.

Напрям: романтизм із елементами реалізму.

Присвята: твір сам по собі є присвятою Г. Квітці-Основ’яненку.

Збірка: «Кобзар» 1840 року.

Рід: лірика.

Жанр: послання, посвята.

Тематичний різновид: громадянська лірика з елементами медитативної.

Тема: роль Г. Квітки-Основ’яненка як митця, історика, патріота для українців; доля України, історичне безпам’ятство; самота на чужині.

Ідея: утвердження думки про патріотичну місію митців і про небайдужість як суспільну позицію особистості-патріота; уславлення славних часів козаччини й ностальгія за ними; возвеличення народу як безсмертного у своїй мові, культурі; утвердження думки про важливість урахування уроків минулого в побудові майбутнього.

Мотиви: «уроки минулого для майбутнього», «роль митця», «історичне безпам’ятство».

Образи: людей: ліричний герой, який перебуває на чужині; батько, друг — Г. Квітка-Основ’яненко; пращури-козаки; природи: пороги, чайка, степ, Дніпро, море; предметів і явищ: Україна, могили, дума, пісня, Московщина, Січ.

Композиція (зміст): змалювання сумного становища України після занепаду козацтва — утвердження позиції, що «наша дума, наша пісня не вмре не загине» — нарікання ліричного героя на Московщину-чужину й своє безсилля — звернення до Г. Квітки-Основ’яненка продовжувати «співати» історію народу — бажання ліричного героя ще раз відвідати батьківщину хоча б перед смертю.

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: 4-стопний хорей

Строфа: нестрофічна будова. Римування: перехресне (абаб).

Художні засоби виразності: антитеза, анафора, персоніфікація, іронія, епітет, порівняння, метафора, синекдоха, тавтологія, риторичні фігури (звертання, оклик, питання), фразеологізм, прислів’я.

«Гайдамаки»

«Гайдамаки» — перша в українській літературі романтична історично-героїчна поема соціально-політичного спрямування.

Історія написання: спричинники написання поеми Т. Шевченко розкрив у вступі й епілозі поеми й у зверненні до субскрибентів (передплатників), де розказав, що не може спокійно жити, коли могили козацькі розриті, не може забути своїх гірких дитячих сліз від розповідей діда про трагічну долю титаря,

І. Гонти, М. Залізняка, не може бачити українців із «благородними фаміліями на зразок Кирпа-Гнучкошиєнко-ви», які відрікаються свого коріння.

Рік створення: 1841.

Збірка: 1841 р. поема вийшла окремою книжечкою, надалі стала частиною «Кобзаря» 1860 року.

Присвята: «Василию Ивановичу Григоровичу на память 22 апреля 1838 года» (дата викупу Т. Шевченка з кріпацтва).

Напрям: романтизм (виняткові особистості в трагічних обставинах) із елементами реалізму (соціально-політична дійсність).

Рід: лірика+епос (ліро-епос). Жанр: поема (подібна до народного епосу, епопеї з огляду на панорамність зображуваних подій).

Тематичний різновид жанру: історико-героїчна, соціально-політична поема.

Тема: боротьба українського народу проти польського панування (соціального, політичного й релігійного гніту). В основі поеми реальні події 1768 року — повстання на Правобережній Україні під проводом Максима Залізняка й Івана Гонти, відоме під назвою Коліївщина, метою якого було звільнення України від польського панування та єврейського знущання й приниження, ліквідація уніатської церкви, відновлення Гетьманської держави.

Ідея: заклик до боротьби за незалежність, возвеличення національно-визвольного руху в Україні та його народних героїв; засудження нікчемності, боягузтва, історичного безпам’ятства українців.

Мотиви: «історичне безпам’ятство українців», «патріотизм», «соціальна справедливість», «національне відродження», «щире кохання», «людина-герой»; «релігійне протистояння».

Образи: людей: Максим Залізняк — реальна особа, ватажок гайдамацького повстання; трагічний образ патріота; Іван Гонта — реальна особа, ватажок гайдамацького повстання; суворий і грізний месник, для якого основним у житті є визволення рідної землі; людина-патріот, яка свідомо йде на невимовні страждання й муки; Ярема Галайда — вигаданий персонаж, «сирота убогий», наймит корчмаря Лейби; романтичний герой, який кохає Оксану; наділений винятковими, гіперболізованими рисами; показаний у динаміці: на початку поеми — це звичайний селянин; з часом — мужній месник; Оксана — кохана Яреми; титар — батько Оксани; діти Івана Гонти, яких він убиває за те, що вони католики; Волох — «божий чоловік», кобзар; Лейба, Хайка — жиди, що знущаються з українців; гайдамаки — узагальнений образ повстанців, людей різного соціального стану, що діють як цілісна могутня сила (у їхньому зображенні автор широко використовує поєднання двох планів: загального та конкретного); конфедерати — представники польської шляхти, які чинять сваволю; народ — соціально та національно неоднорідна маса, яка готується до повстання як до свята; природи: місяць, ліс, річка; предметів і явищ: свячені ножі, площа, бенкет (кривавий), червона китайка, замок, церква, міста, різанина.

Час подій: 1768-1769. Місце подій: Холодний Яр, Чигирин, Лисянка, Вільшане, Сміла, Умань.

Композиція: твір складається зі вступу, «Інтродукції», 10 розділів («Ярема», «Конфедерати», «Титар», «Свято в Чигирині», «Треті півні», «Червоний бенкет», «Гупалівщина», «Бенкет у Лисянці», «Лебедин», «Гонта в Умані»), «Епілогу», «Передмови» й звернення «Панове субскрибенти!».

Вступ

Ліричний герой розмірковує над скороминущістю життя, над своїм талантом (любов до України) і своїм безталанням (любов ця нікому не потрібна), показує, що в той час, як йому не дають спокою думи про долю своєї Вітчизни, мови, козацької слави, багато українців, які «навчилися, набралися науки» вважають це маячнею, не вартою уваги, бо прийшов час, коли треба співати не про славу козацьку, а про «Матрьошу й Парашу — красу нашу». Ліричний герой не поступається своїми поглядами, бо не дають йому спокою «привиди» козаків, які приходять до нього в убогу хатину на раду, вселяючи віру й надію на краще, на те, що із «розритих могил» ще підніметься слава козацька, постане нова Січ, нова Україна.

«Інтродукція»

Опис подій в Україні напередодні Коліївщини: унаслідок чвар на політичному ґрунті, спричинених розбіжностями в поглядах шляхти на Московію та взаємодію з нею, по Україні, Литві, Молдавії розходяться загони конфедератів (вояків), які повинні протистояти тиску Росії й захищати місцевих, замість цього ж вони, «злигавшись із жидами», починають чинити сваволю й знущатися з простого люду, що викликає обурення народу й стає поштовхом до того, що українці «святять ножі» й піднімаються на повстання.

«Ярема»

Ярема на службі в жида Лейби — Ярема йде у Вільшану — роздуми над «бідним багатим» сиротою Яремою.

«Конфедерати»

Конфедерати приходять до Лейби, принижують його, вимагають гроші — Лейба вказує на титаря, у якого нібито є гроші — вирушають до титаря у Вільшану.

«Титар»

Ярема зустрічається з Оксаною — прощаються — Ярема йде в гайдамаки — конфедерати знущаються з батька Оксани й убивають його — Оксана якраз повертається з побачення, її забирають у полон — Ярема, який нічого ще не знає, радо йде до Чигирина «святити ножі».

«Свято в Чигирині»

Плач над зруйнованою колишньою колискою слави козацької, столицею гетьманів Чигирином — люди збираються в гаю над Тясмином — старшина обговорює ватажків (Залізняка, Гонту) — Божий чоловік співає пісні про Хмельницького, Залізняка, гайдамаків — задзвонили в церкві на освячення ножів — плач за долею колишніх отаманів і гетьманів.

«Трел півні»

Ярема радісний іде з освяченим ножем на Черкаси — у ніч на Маковія (14 серпня) починається повстання.

«Червоний

бенкет»

Усе в полум’ї й крові — Залізняк запримічає Ярему й дає йому прізвисько Галайда — Ярема довідується від Залізняка, що титаря вбито — Ярема хоче страшної помсти — вирушають у Лисянку — Ярема згадує, страждає, а ворогів «...так і кладе по три, по чотири».

«Гупалівщина»

Шляхта трясеться — міркування ліричного героя про причини злиденного, підневільного стану українців, якими є заздрість, братовбивство, взаємна ненависть, розбрат — Ярема з гайдамаками у Вільшані, довідується про долю титаря й Оксани — приходять у Лисянку.

«Бенкет у Лисянці»

Різанина в Лисянці — Ярема шаленіє — нічна вечеря на горах трупів серед площі — старий Волох (кобзар) співає веселих пісень — Ярема страждає за Оксаною — зустрічає Лейбу й довідується, що Оксана в замку — гайдамаки палять замок, Ярема рятує Оксану.

«Лебедин»

Оксана хвора в бабусі-черниці — через тиждень вінчання Оксани та Яреми — Ярема відразу ж іде далі воювати

«Гонта в Умані»

Минула зима, уже весна, а повстання триває — різанина ляхів в Умані, Ярема лютує-мститься — ксьондз-єзуїт приводить до Гонти його малих дітей-католиків — Гонта ріже власних дітей — увечері гайдамаки бенкетують, а Гонта таємно в сльозах ховає синів, які, як і він, змушені загинути через його фанатичну любов до України.

Епілог

Ліричний герой (автор) згадує своє дитинство й сльози від розповідей діда про Коліївщину, титаря — розповідь про страшну смерть Гонти, про долю Залізняка, Галайди — гайдамаччина минула, а кривда лишилася — Січ зруйнована, козацькі могили забуті й розриті.

Передмова

Передмова після мови, у якій автор зауважує: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами».

Панове

субскрибенти!

(передплатники)

Іронічно-саркастичне звернення до передплатників твору, імена яких автор хотів зазначити в книжці, зокрема до тих паничів, «що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці».

Композиційною особливістю поеми є наявність двох своєрідних вступів: перший — лірично-філософський пролог; другий — історично-полемічний пролог під назвою «Інтродукція» (від лат. Шгосіисііо — «вступ»).

Система віршування: поєднання силабо-тоніки, силабіки, ритмізованої оповіді («шевченківський вірш»).

Віршовий розмір: різномаїття розмірів.

Строфа: різноманітна строфіка й наявність нестрофічних фрагментів.

Римування: різноманітне.

Художні засоби виразності: увесь арсенал, особливу роль відіграють вставні елементи — народні пісні, виконувані кобзарем, авторські відступи, екскурси в минуле.

«Сон» («У всякого своя доля»)

Історія написання: знаючи життя Петербурга зсередини й водночас прекрасно знаючи життя свого народу, Шевченко як глибокий аналітик розуміє справжній стан речей у царській Росії й водночас спотворені уявлення мас про цей стан справ.

Рік створення: 1844, 8 липня.

Збірка: «Кобзар» 1860 р.

Напрям: реалізм.

Рід: лірика+епос (ліро-епос).

Жанр: поема.

Тематичний різновид жанру: соціально-політична сатирична поема.

Тема: російський тоталітарний імперський режим; життя народу в умовах самодержавної Росії; доля України та її дітей.

Ідея: викриття диявольської сутності світу царської Росії, де все людське, моральне, духовне спотворене до своєї протилежності; засудження історичного безпам’ятства й запроданства українців.

Мотиви: «кожному своє», «у всякого своя доля» (перегук зі Сковородою); «світ навспак»; «влада»; «свобода»; «манкуртство українців»; «руйнація моралі»; «історична несправедливість»; «тоталітаризм»; «сон-одкровення»; «подорожі в потойбіччя».

Образи: людей: ліричний герой — людина, розум якої спочатку затуманений штучними уявленнями про світ навколо (які є продуктом царсько-імперської пропаганди й некритичного ставлення до дійсності), а потім (у сні) починає прозрівати й усвідомлювати страшну правду про царську дійсність; цар — у хибних уявленнях він є великий, страшний, ведмідь; в уявленні людини, яка прозріла, він без владних атрибутів (війська, бюрократів, підлабузників) — маленьке нікчемне кошеня; цариця — у хибних уявленнях є красунею, матір’ю народу, а насправді — кульгава «чапля»; генерали, канцеляристи — слуги, що тримають царат; «землячки» — українці, що втратили національну ідентичність і совість, готові продати батька-матір; дівчата-покритки (в Україні); дівчата-повії (у Петербурзі); Катерина II, Петро І — російські імператори, губителі України; декабристи, прості люди-, міфологічних істот: сова — мудра нічна птаха, проводир у потойбіччя, бачить, як і поет, коли «всі сплять»; природи: красива природа України, Сибіру (якщо дивитися з висоти),

«Кавказ»

Напрям: реалізм.

Рід: лірика+епос (ліро-епос).

Жанр: поема (умовно).

«Кавказ» досить умовно можна назвати поемою, оскільки тут фактично немає сюжету. Твір цілком побудований на гострих почуттях і прихованому діалозі (чи монолозі). Жанр твору визначають як поема-соната, медитація, ода, інвектива.

Тематичний різновид жанру: політично-сатирична поема.

Тема: війна царської Росії на Кавказі; загибель друга Якова де Бальмена на цій, «не його» війні.

Ідея: осуд загарбницької війни царської Росії на Кавказі; уславлення боротьби кавказців за свободу, які ще не віддали «свої гори» загарбникам, на відміну від українців, які свої «степ і Дніпро» не втримали; глибоко сатиричне викриття російсько-імперського міфу про росіян як «християнських просвітителів», що несуть на Кавказ «диким народам» освіту, мир, багатство, свободу.

Мотиви: «кожному своє», «прометеїзм», «свобода як найвища соціальна й духовна цінність», «правдиві ідеали», «задовольнися малим», «смерть», «майбуття», «людська ненаситність», «імперська політика», «облудна, сатанинська влада».

Образи: людей: ліричний герой — людина, яка бачить облудність царської політики, співчуває й підтримує кавказців, жалкує про невдачу свого народу й вірить у прийдешність кращих часів; російський цар — зосердя всього лихого, повний антипод моральності, чесності, шляхом підступу, обману й погроз намагається забрати в кавказців свободу; міфологічних істот: Прометей — титан, що приніс людям вогонь і за це був покараний «вічним повторенням» — щодня орел розбиває йому груди, а за ніч все заростає; природи: Кавказькі гори, Сибір; предметів і явищ: чурек, сакля; тюрми та ін.

Символічні образи: Прометей (символ нескореності, розп’ятий за бунт, за любов до людей); Ісус Христос (символ терпіння, розп’ятий за любов до людей); Кавказ (символ свободи); чурек (хліб) і сакля (хата) (символи свого, незалежності).

Час подій: 1817-1864.

Місце подій: Кавказ.

Композиція: твір складається з п’яти частин (звернення до Бога, народів Кавказу, до правлячого класу, до Христа, знову до кавказців, до Якова де Бальмена), розділених інтервалами та зміною тональності, що відображають характерне для сонати протистояння двох тем (викриття соціально-політичної системи Росії щодо Кавказу й співчуття поневоленим народам) і вказують на різну призмати-ку (погляди) війни на Кавказі ліричного героя, з одного боку, і царя, з іншого. Цетральним у поемі є монолог загарбника, який подає картину «перевернутого світу», яким намагається спокусити кавказців.

«Світ навспак», «диявольський світ» царської Росії Т. Шевченко з усією глибиною викрив у поемі «Сон (У всякого своя доля)».

Система віршування: силабо-тонічна з певними відхиленнями (силабіка).

Віршовий розмір: різний у різних частинах.

Строфа: нестрофічна будова.

Римування: різноманітне.

Художні засоби виразності: різноманітні, особливо ж епітети, гіперболи, метафори, риторичні фігури. Основна роль у творі належить засобам творення комічного: бурлеску, іронії, сарказму, сатирі, гротеску, які в сукупності наскрізь пронизують твір, перетворюючи його на полум’яну інвективу царизму, деспотизму, клерикалізму, шовінізму.

«І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»

Історія написання: послання написане в період «трьох літ»; його поява не випадкова саме в цей період — щось відбувається в житті поета. Про це «щось» можна довідатися з поезії «Три літа», де Т. Шевченко пише: «Невеликії три літа Марно пролетіли... а багато в моїй хаті Лиха наробили. Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо...» — поет збагнув, що ворогами Україні є не лише чужинці, цар, завойовники, а й самі українці — мертві, живі, ненароджені, яким усе байдуже, які «оглухли, не чують; кайданами міняються, правдою торгують». Це прозріння й стало мотивом для створення жорсткого передусім стосовно самих українців твору.

Рік створення: 1845, 14 грудня.

Присвята: твір сам по собі є посланням (своєрідною присвятою).

Епіграф: «А ще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить, ложь есть». (Со6орно[е] посланіє Іоанна. Глава 4, с. 20).

Ідея послання фактично закодована в епіграфі.

Збірка: «Кобзар» 1860 р. (уперше надруковане в Лейпизькому виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», 1859 р.).

Рід: лірика + епос (ліро-епос).

Жанр: послання (поема).

Тематичний різновид жанру: громадянсько-патріотичне, соціально-політичне послання.

Тема: стан українства, зокрема його еліти, як морально й національно дегра-дованого суспільства; минуле й майбутнє України, пошуки поетом національної еліти, її прикметних рис.

Ідея: розвінчування українських інтелігентів-безхребетників; передбачення майбутніх діянь провідної верстви; утвердження думки про власний розум і освіту за законами золотої середини («І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь») як шляху до пізнання себе й свого призначення; возвеличення матері й Батьківщини; заклик до самостійного осмислення історичного минулого України; пророкування неминучої відплати тим, хто живе не за законами моралі й знехтував Батьківщиною.

Мотиви: «братопродавство»; «чужий (німецький) розум»; «національне безпам’ятство»; «золота середина як спосіб пізнання себе й світу»; «батьки й діти»; «Батьківщина»; «світле майбуття»; «національна еліта».

Образи: людей: братопродавці; мати; діти; німець; Брут; Коклес; Коллар; Шафарик; Ґанка, слав’янофіли; культурно-історичних об'єктів: Синоп, Трапезунд; Польща, Варшава; Москва; Січ, Запоріжжя, Україна; Дніпро.

Символічні образи: значна частина образів у посланні є символічно-асоціативними.

Композиція: твір умовно можна поділити на п’ять частин:

1)    епіграф, де констатується ідея;

2)    вступ, де ліричний герой закликає полюбити свій народ і Батьківщину;

3)    критична частина, де ліричний герой викривально-дошкульно, саркастично-інвективно говорить про сучасну еліту;

4)    проповідницька частина, де ліричний герой підсумовує попередні міркування й указує на засади достойного життя еліти;

5)заключна    частина, у якій ліричний герой висловлює пересторогу-заклик до інтелігенції об’єднатися заради Батьківщини й народу та їх світлого майбуття.

Система віршування: силабічна з елементами силабо-тоніки.

Віршовий розмір: «шевченківський вірш».

Строфа: нестрофічна будова.

Римування: різноманітне, непостійне.

Художні засоби виразності: епітет, порівняння, метафора, метонімія, синекдоха; анафора, антитеза, риторичні фігури; старослов’янізм, історизм, вульгаризм; іронія, сарказм, гротеск та ін.

«Заповіт»

Історія написання: Шевченкові — 31 рік. Перебуваючи на Переяславщині, він тяжко захворів на запалення легень і відчував, що наближається смерть. Цілу ніч він у гарячці сидить за письмовим столом у маєтку свого друга лікаря Козачковського і щось намагається написати. Під ранок засинає. На столі лежить всього один аркуш, на якому віршовий текст без заголовку. Це був текст «Заповіту» (така назва з’явиться пізніше).

Рік створення: 1845, 25 грудня.

Збірка: «Кобзар». Перші 8 рядків було надруковано в російському виданні «Кобзаря», а перше видання в Україні взагалі не мало заголовка.

Напрям: реалізм з ознаками романтизму.

Рід: лірика.

Жанр: вірш (медитативного характеру з елементами послання).

Тематичний різновид: громадянська лірика.

Тема: передсмертна воля; смерть одного; майбуття народу; боротьба з ворогами.

Ідея: утвердження думки про щасливе (вільне) майбутнє українського народу, яке треба здобути в боротьбі з ворогами.

Мотиви: «свобода, воля», «смерть», «віра у світле майбутнє народу», «сім’я», «незначущість щастя однієї особи порівняно з щастям багатьох».

Образи: людей: ліричний герой — автор; міфологічних істот (умовно): Бог; природи: степ, лани, Дніпро, кручі, море; предметів і явищ: могила, Україна, кров ворожа, кайдани, вража кров, сім’я нова вольна.

Символічні образи: сім’я вольна нова (символ ідеального суспільства, мрії поета); кайдани (символ усього, що є антилюдським, антинародним).

Композиція (зміст): складається з шести строф, у яких автор висловлює свою волю щодо того, де його поховати й що б йому хотілося бачити по смерті, і дає палкий наказ-заклик (який є кульмінацією твору) своєму народу до боротьби проти несвободи за побудову нового ідеального суспільства.

Система віршування: силабічна (коломийковий вірш).

Віршовий розмір (умовно): 14-складовий рядок із клаузулою після 8 складу

Строфа: чотиривірш (катрен), який виникає в результаті поділу двовірша (дистиха).

Римування: у двовірші — паралельне (аа).

Художні засоби виразності: епітет, повтор, метафора, метонімія, антитеза, гіпербола.

«Мені однаково»

Історія написання: твір написаний у в’язниці, куди Т. Шевченко потрапляє як член Кирило-Мефодіївського братства; перебування «в казематі» й невідомість майбутнього не так страшать поета, як майбутнє України, яку хочуть знищити «злії», «лукаві» люди.

Рік створення: 1847, квітень — травень.

Збірка: «Кобзар» (цикл «В казематі»).

Рід: лірика.

Жанр: вірш (медитація).

Тематичний різновид: громадянська (патріотична) лірика.

Тема: доля людини й доля її батьківщини (України).

Ідея: ствердження саможертовності в ім’я Батьківщини як вчинку, гідного справжнього сина своєї землі; утвердження переваги загального добра перед індивідуальним; возвеличення патріотизму й засудження «злих, лукавих людей».

Мотиви: «плач за Батьківщиною»; «самозречення в ім’я Вітчизни», «власна недоля як частка страждань усієї поневоленої України», «патріотизм», «злі, лукаві люде», «перевага загального добра над особистим».

Образи: людей: ліричний герой, який асоціюється з автором; батько — представник того покоління, яке було сучасним Т. Шевченку; син — представник майбутнього; злії люде — вороги України, які «присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять»; предметів і явищ: Україна, чужина.

Композиція: твір побудований на антитезі — «моя доля ніщо — доля Батьківщини все», чому й підпорядкований увесь виклад, упродовж якого ліричний герой спочатку показує нікчемність свого існування «на нашій — не своїй землі», байдужість до пам’яті нащадків про себе, а потім вибухає палкими словами: «Та не однаково мені, / Як Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять... / Ох, не однаково мені».

Система віршування: силабо-тонічна.

Віршовий розмір: 4-стопний ямб

Строфа: нестрофічна будова.

Римування: нерегулярна послідовність.

Художні засоби виразності: епітет, метафора, метонімія, синекдоха, антитеза, анафора, оксиморон.

Період

Основні мотиви

Твори

Рання творчість

(1838-1843)

(романтичний)

сирітство, соціальна нерівність, доля жінки-покритки, роль поета в суспільстві

«До Основ’яненка»

«Катерина»

«Гайдамаки»

«Трьох літ» (1843-1847) (реалістичний)

соціальна нерівність, історичне безпам’ятство українців, воля й свобода, антилюдяна, сатанинська сутність царизму

«Сон»

«Кавказ»

«І мертвим, і живим...» «Заповіт»

«У казематі»,

заслання

(1847-1857)

ностальгія за рідним краєм, майбутнє України

«Мені однаково...»

Останні роки (1857-1861)

майбутнє України, доля людини

«Ісаія. Глава 35»

Перифрастичні імена — це імена письменників, якими їх часто називають з огляду на творчу манеру, роль у культурі, улюблений образ тощо. Найбільш відомими й широковживаними на сьогодні є низка імен-перифразів, які варто запам’ятати.

Перифрастичне ім’я

Справжнє ім’я

Мандрівний філософ; український Сократ

Григорій Сковорода

Великий Кобзар

Тарас Шевченко

Донька Прометея

Леся Українка

Великий Сонцепоклонник

Михайло Коцюбинський

Великий Каменяр

Іван Франко

Витязь української літератури

Василь Симоненко

Гірська Орлиця

Ольга Кобилянська

Інтелектуал Світу

Олесь Гончар

 

Цей матеріал взято з книги Довідник ЗНО з української мови та літератури

 

Автор: admin от 15-08-2014, 21:12, посмотрело: 61703