Народна Освіта » Українська література » Дві віри - селянина Мирона Катранника і більшовика Григорія Отроходіна (за романом В. Барки «Жовтий князь»)

НАРОДНА ОСВІТА

Дві віри - селянина Мирона Катранника і більшовика Григорія Отроходіна (за романом В. Барки «Жовтий князь»)

У романі «Жовтий князь» розповідається про жнпя сімТ Кяпгранників від осені 1932 до жнив 1933 року. Це був найстрашніший період в історії України — голодомор, який винищив мільйони хліборобів, цвіт нації.

Мирон Катранник, його мати, дружина, троє дітей — звичайна хліборобська сім’я, що жила за світлими християнськими заповідями в атмосфері злагоди і тепла.

Одного недільного дня вся сім’я збиралася йти до церкви, чекали тільки тата, якого терміново викликали на агітзбори слухати промовця із столиці. Сини Андрій і Микола виглядали тата зі зборів і бачили, як вийшли озброєні міліціонери, як зайшли двоє партійців, яких хлопці влучно назвали «хліботрусами».

Григорій Отроходін був задоволений новим призначенням. У столиці гамірно, повно пилу й диму, а тут, у селі, зелень і росяні світанки. Він сам напросився на нову роботу, бо в Києві на нього вже й справу завели за любощі з технічною секретаркою обкому. Приятелі «зам’яли дрібний прогріх», а Остроходін чкурнув на село виконувати волю партії. Туг він відчував свою повну владу над дядьками, що уважно слухали, як партієць розпинався про щастя трудящих і від їхнього імені «накладав вимоги до зерносіїв» повністю виконати план хлібозаготівлі. Він був упевнений в істинності того, про що говорив, і не розумів, чому цей гурт худих дядьків стоїть мовчки, чому вони розглядають його насторожено і суворо. Раптом один із них, «сухенький і якийсь обгострений рисами лиця і одежі, ніби пташкуватий весь» проштовхався наперед і запитав: «Хто ж діти візьме? Хто годуватиме моїх сімох діток, коли в хаті ні скоринки?» І тоді Отроходін зривається на крик, погрози й лайку.

У церкві, куди недільного дня зійшлися всі жителі Кленоточі і сусіднього села, люди слухали проповідь сивого слабоголосого панотця про любов Бога до людей, про примирення, про дні випробувань, що вже прийшли на цю благословенну землю. Неначе на підтвердження слів панотця, після служби до церкви з’явилися комсомольці з ломами, сокирами та пилками і комісія, яка мала описати церковні коштовності. Парафія позабирали церковне обладнання, поховали від переписувачів. Не вберегли тільки церковні дзвони. У селі було сумно, як після пожежі.

По селу з обшуками пішли партійці, комсомольці й піонери, які перед воротами скандували: "Куркуль! Віддай хліб!" Активісти вривалися в хати, обмацували штиками землю, вишукуючи закопане зерно, забирали насіння, спечені паляниці, перевертали горщики з борщем і кашею. Вони виконували інструкцію Отроходіна, а той виконував наказ «вождя партії і держави», в розум якого він свято вірив.

Він був здатен виконати будь-який наказ, але не тільки в ім'я вождя, а в першу чергу, щоб самому вибратися вгору, замолити свої гріхи перед партією. Він сам для себе і бог, і святість. Партієць готовий знищити кожного, хто хоч поглядом покаже свій спротив його наказам.

Мирон Данилович Катранник уже після першої зустрічі з Отроходіним не міг позбутися враження, що побачив лютого звіра, ящера в людській подобі. У нього, як і в інших селян, забрали всі запаси. І Мирон, щоб урятувати сім’ю від голодної смерті, шукав чогось їстівного: у робітника олійного заводу купив чотири кружка макухи, їздив міняти речі на лузгу, випросив на цукроварні відро тягучо-густого малясу, копав напівмерзлу картоплю на кагатах, годував сім’ю кониною, що знайшов у полі, руйнував мишачі гнізда із запасами зерна, ловив горобців, шпаків, ховрахів. А Отроходін увесь цей час чекав, що доведений до відчаю Катранник нарешті віддасть за мішок борошна коштовну церковну чашу, яку надійно сховав від переписувачів. Але і в свою останню хвилину селянин не пішов проти святої віри. Катранник розумів, що чаша — це не Бог. Але він розумів і те, шо як віддасть її, то не зможе далі жити людиною, що його гріх упаде на весь його рід. Віра у вишу справедливість була тією основою, що в найстрашніші миті не давала Катраниику забути про те, що він людина — Божа подоба. Таким самим був і його син Андрій, який у той страшний рік залишився живий. Вимерла вся велика дружна сім’я Катранників, вимерло хліборобське село, але ті, хто залишився, зберегли чашу як уособлення віри в Бога.

Автор: admin от 30-06-2014, 12:31, Переглядів: 3119