Народна Освіта » Світова література » Марк Твен - Том Сойер читати скорочено онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Марк Твен - Том Сойер читати скорочено онлайн

Творами, що розповідають про пригоди Тома Сойєра та його друга Гекль-беррі Фінна, от уже понад сто років захоплюються хлопчики й дівчатка з усього світу. У них панує атмосфера щирого сміху, дух внутрішньої свободи й романтики.

Цікаво, що описані в цих книжках кумедні й зворушливі історії про веселі, а часом і небезпечні витівки двох американських хлопчаків, не були цілковитою вигадкою автора - відомого американського письменника Марка Твена. Адже більшість пригод, так само як і найважливіші риси вдачі самих героїв, Твен узяв з реального життя. Справжнє ім’я письменника - Семюел Ленгхорн Клеменс. Народився він у селищі Флорида (штат Міссурі). Коли хлопцеві виповнилося чотири роки, його родина перебралася до містечка Ганнібал, що на березі Міссісіпі. Саме це містечко згодом було описане в книжках про Тома Сойєра та Гека Фінна.

У дванадцятирічному віці Сем утратив батька. Змушений самотужки заробляти на життя, хлопець влаштувався на роботу в друкарню: спершу був учнем майстра, потім - складачем. Згодом Марк Твен жартував, що саме ці обставини підштовхнули його до літературної діяльності: працюючи з книжками, він, мовляв, навчився непогано в них розбиратися й просто-таки не міг не стати літератором. У сімнадцять років майбутній письменник вирушив мандрувати Америкою.

Довідка Кота Ученого

Під час однієї з подорожей Семюел познайомився з лоцманом на ім’я Біксбі. Той так захоплено розповідав про свої морські пригоди, що юнак вирішив також стати моряком. Чотири роки він прослужив лоцманом на пароплаві, який курсував уздовж Міссісіпі. До речі, саме тоді й виник його псевдонім1: «Марк-твен!2» - вигукували матроси, пересвідчившись, що глибина річки сягає двох морських сажнів, тобто в тому, що мілини немає і судно може просуватися призначеним курсом. Зачарований красою Міссісіпі письменник згодом не раз змальовував цю величну річку у своїх творах.

Чимало пригод пережив Марк Твен перш ніж узятися за перо. Йому випало брати участь у Громадянській війні, що спалахнула в США 1861 р., був він і шукачем золота, щоправда, невдатним. Тим часом удача чекала його на шляху до творчості.

Першим літературним успіхом Твена стало невеличке оповідання «Знаменита стрибуча жаба з Калавераса». Повною ж мірою його письменницький талант розкрився в повісті «Принц і злидар» та романі «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура».

Словник Мудрої Сови

Повість - прозовий твір, який має більший, ніж оповідання, обсяг. У повісті зазвичай змальовано низку подій із життя головного героя й детально зображено пов’язаних з ним другорядних персонажів.

1    Псевдоні м - вигадане ім’я чи прізвище, яким користуються письменники, журналісти, актори та інші замість власного.

2    Марк-твен - з англійської буквально: мірка-два.

Роман - великий за обсягом прозовий твір, у якому на тлі суспільних подій зображено значну частину життя головного героя або його долю в цілому. У романі діє багато персонажів, і не всі вони пов’язані з головним героєм.

Найбільшу славу Марку Твену принесли твори «Пригоди Тома Сойє-ра» та «Пригоди Гекльберрі Фінна». Обидва вони - виразно «американські», адже детально й точно відтворюють американську дійсність кінця ХІХ ст. Працюючи над ними, Твен спирався на історії, почуті від фермерів, золотошукачів, лісорубів, матросів, інших людей з народу. Та й головні герої цих творів - втілення характерних особливостей «американської вдачі». Том Сойєр і Гек Фінн, які вирізняються заповзятливістю, енергійністю й вірою в щасливий випадок, нагадують перших переселенців, що обживали землі Північної Америки. Водночас ці персонажі мають душевні якості, близькі їхнім ровесникам з усього світу, що сприяє великому читацькому успіху книжок про їхні пригоди.

Літературна кухня

У чому полягає секрет популярності «Пригод Тома Сойєра»?

«Пригоди Тома Сойєра» підкорюють своєю життєрадісною атмосферою. Насамперед вона виявляється в численних жартах і розіграшах Тома, у його дивовижній здатності знаходити кумедні моменти в буденних ситуаціях і перетворювати будь-яку справу на захопливу гру. Водночас ця атмосфера має глибше коріння. Вона заснована на впевненості Тома та його приятеля Гека у власних силах, у їхній вірі в щасливу долю, а також на переконанні самого автора в непереможності добра, справедливості й шляхетності. У цьому полягає глибока людяність твору Марка Твена.

Важливо, що Тома та Гека зображено не лише як типових для пригодницької літератури шибайголов, а й як звичайних хлопчаків. Вони ж бо відчувають і страх, і слабкість, і муки каяття. Кожен з героїв має свої звички, забобони, захоплення й мрії. Однак незважаючи на різну вдачу, обоє вміють по-справжньому дружити. Їхня дружба разом зі щирістю, фантазією, творчим ставленням до життя належить до найзначніших цінностей, які утверджує твір Марка Твена.

Прижиттєва популярність Марка Твена була величезною. Досить сказати, що листи співвітчизників і зарубіжних читачів знаходили його просто за адресою «Америка, Марку Твену». Сьогодні ж є всі підстави стверджувати, що ця популярність витримала найскладніше випробування - випробування часом.

Український Мотив

Чи знаєте ви, що під час однієї зі своїх подорожей Марк Твен відвідав Одесу, Ялту й Севастополь? Це -один з «містків», які пов’язують американського письменника з нашою країною. Іншим таким «містком» є українські переклади його книжок. До найкращих із них належить переклад «Пригод Тома Сойєра», здійснений Юрієм Корецьким.

Окрім того, традиції пригод твенівських героїв продовжуються у творчості українських авторів. Зокрема, - у книжках відомого письменника Всеволода Нестайка, визнаного класиком національної дитячої літератури. Його творчість відзначено численними преміями на батьківщині й за кордоном. Найбільшу популярність завоювала книжка Нестайка «Тореадори з Васю-ківки», до якої увійшли три цікаві історії: «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо...», «Незнайомець з тринадцятої квартири.» й «Таємниця трьох невідомих.».

Перевірте себе

1.    Назвіть справжнє ім’я письменника Марка Твена. Як виник його псевдонім?

2.    Що вам відомо про дитячі та юнацькі роки письменника? Як обставини тих часів вплинули на його творчість?

3.    Про що йдеться у творі «Пригоди Тома Сойєра»? Які життєві цінності утверджує в ньому автор?

4.    Чим Том і Гек відрізняються від інших героїв пригодницької літератури?

5.    Дайте визначення понять «повість» і «роман».

Пригоди Тома Сойєра

(Уривки, читати Тома Сойера скорочено онлайн)

У маленькому американському містечку Санкт-Петербурзі1, розташованому на мальовничому узбережжі Міссісіпі, живе невгамовний бешкетник Том Сойєр. Витівки хлопчика завдають чималого клопоту тітоньці Поллі, у домі якої він виховується. Одного літнього ранку тітонька доручила Томові побілити паркан...

Розділ другий Чудовий маляр

Настала субота. Ранок видався ясний і свіжий. Життя вирувало. Кожне серце співало, а якщо серце було ще й молоде, то з уст зривалася пісня. В усіх людей усміхнені лиця, усі йшли весело. Цвіли акації, наповнюючи п’янким запахом повітря.

Кардівська гора, що височіла над містом, зазеленіла, здаля вона здавалася чудовою привабливою країною, повною миру та спокою.

Том з відром вапна та довгою щіткою вийшов на вулицю. Він глянув на паркан, і навколишня радість природи поблякла, душу його оповив глибокий смуток. Тридцять ярдів дерев’яного паркану в дев’ять футів2 заввишки! Життя здалося йому безглуздим, а існування - важким тягарем. Зітхаючи, він умочив щітку в вапно й провів нею по верхній дошці. Знову умочив, ще раз провів і спинився: яка мізерна ця біла смужка порівняно з неосяжним нефарбованим парканом. (...)

Одначе енергії в Тома вистачило ненадовго. Він згадав, як збирався весело провести сьогоднішній день, і смуток його побільшав. Невдовзі хлопці, вільні від будь-якої роботи, вийдуть гуляти й розважатися. Вони, звісно, гратимуться і глузуватимуть з нього, що йому доведеться так важко працювати! Його вогнем палила сама вже думка про це. Він дістав усі свої скарби і став оглядати їх: уламки іграшок, мармурові кульки, всілякий мотлох - цього не вистачить, щоб купити собі хоч півгодини

1    У США існувала традиція давати маленьким провінційним містечкам назви великих міст світу. Інколи такі назви отримували відразу декілька містечок. Так, у США є кілька Парижів, Константинополів, Афін, Венецій тощо.

2    Фут - міра довжини, що дорівнює приблизно тридцять з половиною сантиметрів.

цілковитої волі. Він засунув своє злиденне багатство в кишеню й відмовився від думки підкупити товаришів. У цю важку й безнадійну хвилину його раптом окрилило натхнення - не що інше, як натхнення, геніальна, блискуча думка.

Він узяв щітку і спокійно почав працювати. Ось удалині з’явився Бен Роджерс. Кепкувань цього хлопця Том боявся найбільше. Бен не йшов, а підстрибував і пританцьовував. Це означало, що на серці в нього легко і що він багато чекає від нинішнього дня. Він гриз яблуко, а в проміжках голосно гудів і дзвінко кричав: «Дінь-дон-дон, дінь-дон-дон», бо вдавав із себе пароплава. Підійшовши ближче, Бен притишив хід, зупинився посеред вулиці, повільно завернув, нахилився і почав обережно повертатися, адже він - пароплав «Велика Міссурі», що сидить на дев’ять футів у воді. (...)

Том білив далі й не звертав ніякісінької уваги на пароплав. Бен отетерів на хвилинку, а потім ледве спромігся сказати:

-    Гі-гі! Таки спіймався!

Але відповіді не було. Том кинув погляд митця на свій останній мазок, потім ще раз легенько торкнув щіткою паркан і знову оглянув наслідки. Бен підійшов і став поряд. У Тома слинка потекла, коли побачив яблуко, але він знову взявся до роботи.

Нарешті Бен сказав:

-    Що, голубе, тебе змусили працювати?

-    Га, це ти, Бене? Я й не помітив!

-    Слухай, я йду купатися. Тобі, мабуть, теж хочеться, га? Але, звичайно, не можна, бо тобі треба працювати. Інакше пішов би купатися.

Том зневажливо глянув на хлопця й сказав:

-    Що ти називаєш роботою?

-    А хіба це не робота?

Том оглянув паркан і недбало промовив:

-    Кому робота, а кому й ні. Одне тільки знаю: Томові Сойєру вона до вподоби.

-    Чи не хочеш ти часом сказати, що це дуже приємно?

Щітка рухалася далі.

-    Приємно? А що ж тут неприємного? Хіба щодня щастить білити паркани?

Це обернуло все по-новому. Бен перестав гризти яблуко. Том м’яко водив щіткою вгору і вниз, відходив трохи, щоб помилуватися, підмазував то тут, то там, критичним поглядом окидав зроблене. Бен стежив за кожним його рухом і дедалі більше зацікавлювався.

Нарешті Бен не витримав:

-    Слухай, Томе, дай я трохи побілю.

Том замислився, ладен був погодитися, але потім передумав:

-    Ні, Бене, нічого не вийде. Бачиш, тітка Поллі надто вже дбає про цей паркан: адже він виходить на вулицю. Коли б це в дворі - то інша річ, але тут треба фарбувати дуже й дуже дбайливо. Я вважаю, що навряд чи знайдеться хоч хтось один на тисячу, навіть на дві тисячі хлопців, хто може це зробити як слід.

-    Невже? Дай я тільки спробую трішечки. Я б тобі дав, аби ти був на моєму місці. Дай, Томе!

-    Бене, я б залюбки, слово честі. Але тітка Поллі. Знаєш, Джим уже просив, але вона не дозволила йому. Сід1 теж просився - не пустила й Сіда. Тепер ти сам бачиш, що я не можу тобі довірити цю роботу. Почнеш фарбувати паркан, і що-небудь вийде не так.

-    Та що ти, Томе! Я старатимусь. Мені б тільки спробувати! Слухай: я тобі дам серединку ось цього яблука.

-    Ну, гаразд! Проте ні, Бене, краще не треба. Я боюсь.

-    Я тобі дам усе яблуко. Все, що лишилось.

Том віддав щітку, на його обличчі виписувалась нехіть, зате в серці буяла радість. І поки колишній пароплав «Велика Міссурі» працював та обливався потом на осонні, сам художник сидів на діжці в холодку, дригав ногами, уминав яблуко й міркував, як спіймати нових простаків. А їх не бракувало: хлопці з’являлися щохвилини. Вони приходили поглузувати, але залишалися білити. Тим часом Бен утомився. Том продав наступну чергу Біллі Фішеру за зовсім нового повітряного змія. А коли й Фішерові забракло сил, Джонні Міллер купив собі місце за дохлого пацюка зі шворкою, щоб крутити його в повітрі. І так

1 С і д - молодший зведений брат Тома, слухняний і вдавано ввічливий. Він постійно стежить за Томом, жаліється на нього тітоньці Поллі й завдає хлопцеві неприємностей.

далі, і так далі, година за годиною. Із злидаря, яким Том був уранці, опівдні він перетворився на багатія, що купався в розкошах. Крім тих речей, про які говорилося, він мав ще дванадцять мармурових кульок, сюрчок, шматочок синього скла від пляшки, щоб дивитися крізь нього, гармату, зроблену з котушки для ниток, ключ, яким нічого не можна було відімкнути, шматок крейди, скляний корок від карафки, олов’яного солдатика, двох пуголовків, шість тріскавок, однооке кошеня, мідну ручку від дверей, собачий нашийник, - собаки, правда, не було, ручку від ножа, чотири апельсинові шкуринки і стару поламану раму од віконця на горищі. Він прегарно провів час у великім товаристві, нічого не робив, а на паркані з’явився аж потрійний шар вапна! Аби в Тома було вапна більше, він розорив би всіх хлопців у містечку.

Отже, жити на світі не так уже й погано. Сам того не відаючи, Том відкрив великий закон, який керує вчинками людей, а саме: коли хлопчикові або дорослому забагнеться чогось, треба, щоб цього нелегко було досягти. (...)

Повернувшись додому, Том доповів тітці, що виконав доручення. Вона йому не повірила, проте, оглянувши паркан, була вражена. '■ч^

Літературний практикум

1.    Перечитайте початок розділу «Чудовий маляр». Як у ньому передано життєрадісний, світлий настрій літнього ранку? Прочитайте відповідні рядки твору.

2.    З яким почуттям Том узявся до роботи? Чому?

3.    Як героєві вдалося залучити до побілки паркана інших дітлахів? Який «великий закон», що керує вчинками людей, він відкрив? Прочитайте відповідні рядки.

4.    Які ситуації чи деталі з розділу «Чудовий маляр» вас розсмішили? Чому?

Розділ шостий Том знайомиться з Беккі

(...) Невдовзі Том зустрівся з Гекльберрі Фінном, сином місцевого п’янички. Всі матері в містечку ненавиділи Гекльберрі і водночас боялися, бо це був ледащо, поганий, невихований хлопчисько, який не визнавав ніяких законів. І ще тому, що всі діти заздрили йому, були в захопленні від нього і намагалися наслідувати його в усьому. Том, як і всі інші хлопці з «поряд-

них родин», заздрив Гекльберрі, бо той міг цілий день нічого не робити. Томові теж було суворо заборонено гратися із цим голодранцем. Саме тому він, коли міг, грався з ним. Гекль-беррі одягався в недоноски з плеча дорослих людей; одяг його всякої пори року цвів різнокольоровими плямами і звисав лахміттям. Його бриль - цілковита руїна величезних розмірів, від крис якого вирвано чималий шмат у вигляді півмісяця; куртка, у ті рідкісні дні, коли він її одягав, сягала аж до п’ят, а задні ґудзики метлялися значно нижче спини; штани висіли на одній підтяжці і ззаду теліпалися величезним порожнім мішком, хльоскали по грязюці, коли він забував їх підкачати.

Гекльберрі був вільний птах. Він блукав, де йому заманеться, в погожу годину ночував десь на чужому ґанку, а в негоду -в порожніх діжках. Йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, він нікого не слухав, бо не мав над собою господаря. Він міг ловити рибу, чи купатися, коли й де йому заманеться, і сидіти у воді, скільки хочеться. Лягав спати він, коли хотів. Навесні перший з усіх хлопців починав ходити босий, а восени взувався останній. Йому не треба було ні митися, ні одягати чисту білизну, а лаятися він умів напрочуд. Словом, цей хлопець мав усе, що надає смак життю. Так думали всі вимучені, сковані по руках і ногах «добре виховані» хлопці з «порядних родин» у містечку.

Том привітав романтичного волоцюгу:

-    Гей, Гекльберрі! Здоров!

-    Здоров і ти, коли хочеш.

-    Що це таке в тебе?

-    Дохла кішка.

-    Дай подивитися, Геку! Ач, зовсім уже заклякла. Де ти її взяв?

-    Купив в одного. у хлопця.

-    Скільки заплатив?

-    Синій квиток і бичачий пузир. я його поцупив на різниці.

-    А де ти дістав синій квиток?

-    Купив у Бена Роджерса два тижні тому. за батіжок.

-    Слухай, Геку, а на що годиться дохла кішка?

-    На що годиться? Бородавки виводити.

-    Та ну? Я знаю кращий засіб.

-    Б’юсь об заклад, не знаєш. Який це засіб?

-    Гнила вода.

-    Гнила вода? Нічого вона не варта, твоя гнила вода.

-    Нічого не варта?! А ти її коли-небудь пробував?

-    Ні, я не пробував. А Боб Таннер - той пробував.

-    А хто тобі сказав?

-    Бачиш, він казав Джефові Течеру, а Джеф казав Джонні Беккеру, а Джонні казав Джиму Холмсу, а Джим казав Бену Роджерсу, а Бен казав одному негрові, а негр сказав мені. От і знаю.

-    Ну й що з того? Всі вони брешуть. Принаймні всі, крім негра, я його не знаю. Нісенітниця! Тепер ти мені скажи, Геку, як Боб Таннер робив це?

-    А так: він узяв та й засунув руку в гнилий пень, де була дощова вода.

-    Вдень?

-    І стояв обличчям до пенька?

-    Ага. Ніби так.

-    І казав він щось при цьому?

-    Мабуть. Не знаю.

-    Отак! А ще захотів виводити бородавки гнилою водою, коли берешся за діло таким безглуздим способом. Ні, так нічого путнього не буде. Треба піти самому в гущавину лісу, подивитися, де є пень з гнилою водою, рівно опівночі стати спиною до пенька, засунути руку в воду і приказувати: «Ячмінь-зерно, ячмінь-зерно, розмелись мукою, гнилі води, візьміть бородавки з собою». А потім, заплющивши очі, швиденько відійти на одинадцять кроків, обернутися тричі довкола, після цього піти додому й нікому нічого не казати, бо коли скажеш - усі чари зникнуть.

-    Так, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер. він робив не так.

-    Та певно, що не так! І тому з усіх хлопців у містечку в нього найбільше бородавок. А коли б він знав, як поводитися з гнилою водою, у нього не було б жодної бородавки. Я сам їх тисячі вивів у себе таким чином, Геку. У мене їх було дуже багато, бо я частенько граюся з жабами. А то я ще виводжу їх гороховим стручком. (.) Ну, а як же ти виводиш їх дохлою кішкою?

-    А ось як: візьми кішку і йди з нею на кладовище, у таке місце, де поховано якусь злу людину. Опівночі прийде чорт, а може, й два-три, але ти їх не побачиш, тільки почуєш шум вітру, принаймні почуєш, як вони розмовлятимуть. Коли вони потягнуть чолов’ягу геть, жбурни їм навздогін кішку і приказуй: «Чорт за

мертвяком, кіт за чортом, бородавка за котом, геть від мене всі разом». Від цього всяка бородавка зійде. (...)

-    Слухай, Геку, коли ти думаєш пробувати з кішкою?

-    Цієї ночі. Думаю, чорти цієї ночі неодмінно прийдуть до старого Вільямса.

-    Та його ще в суботу поховали, Геку. Вони вже, мабуть, викрали його в суботу вночі.

-    Що ти таке кажеш? Як вони могли його викрасти до півночі? А опівночі вже була неділя. У неділю чорти не дуже люблять шльондрати по землі.

-    Це правда. Я й не подумав. А мені можна з тобою?

-    Звичайно, якщо не боїшся.

-    Отакої! Боюсь! Ти нявкнеш під вікном?

-    Добре. І ти нявкни у відповідь, якщо тобі можна буде вийти. А то минулого разу я нявкав під вікнами, поки старий Гейс не почав жбурляти в мене камінці й кричати: «Чорти б забрали цю кішку!». За такі слова я йому цеглиною вибив шибку, тільки нікому не кажи!

-    Тієї ночі я не міг тобі нявкати, бо за мною стежила тітка. Але тепер я таки нявкну. Слухай, Геку, що це в тебе таке?

-    Нічого особливого - кліщ.

-    Де ти його взяв?

-    У лісі.

-    Що візьмеш за нього?

-    Не знаю. Я його не збирався продавати.

-    Як знаєш. Та й кліщ такий малесенький.

-    Ну, ще б пак! Чужого кліща кожен може лаяти. А я ним задоволений. Для мене і цей кліщ добрий.

-    Та кліщів у лісі хоч греблю гати! Я б їх тисячу назбирав, аби захотів.

-    Чого ж ти їх не назбираєш? Ага! Сам знаєш, що не вдасться. Я тобі скажу, що цей кліщ дуже ранній - перший кліщ, якого я бачив цього року.

-    Слухай, Геку, я тобі дам за нього свого зуба.

-    Покажи.

Том дістав папірець, обережно розгорнув його. Гекльберрі уважно розглянув зуба. Спокуса була дуже велика. Нарешті він спитав:

-    Справжній?

Том підняв верхню губу й показав порожнє місце.

-    Гаразд, - сказав Гекльберрі. - Отже, по руках!

Том поклав кліща в коробочку з-під пістонів, де ще недавно був жук, і хлопці розійшлися, причому кожен почував себе багатшим, ніж перед тим. (...)

Попрощавшись із Геком, Том вирушив до школи. Учитель добряче відлупцював його за спізнення, а потім наказав сісти поруч із новенькою ученицею. Дівчинка, що звалася Беккі Течер, одразу сподобалася Томові. Щоб показати свою прихильність, хлопчик пригостив її персиком. А потім на грифельній дошці намалював для неї будиночок. І, зрештою, на тій-таки дошці написав: «Я вас люблю». Беккі вдала, що розсердилась...

Розділ дев’ятий Трагедія на цвинтарі

Уночі Том і Гек потайки пішли на цвинтар, аби випробувати «рецепт» лікування бородавок за допомогою дохлої кішки.

(...) Старовинне кладовище було на пагорку, милі за півтори від містечка. Старий дощаний паркан, що оточував його, місцями повалився всередину, місцями - назовні, але ніде не стояв рівно. Усе кладовище поросло травою й бур’яном, старі могили осіли. Пам’ятників не видно, над могилами бовваніли гнилі старі дошки, заокруглені вгорі, сточені червою й похилені до землі, шукаючи підпори і не знаходячи її. «Вічна пам’ять такому-то.» - було написано колись на дошках, але на більшості з них написів не можна прочитати навіть удень.

Тихий вітер жалібно стогнав між деревами, і Том боявся, що це, мабуть, душі померлих ремствують на неспокій. Хлопці говорили мало і тільки пошепки, бо час, місце, навколишня урочистість і тиша гнітили їх. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і стали за кілька кроків від неї, біля трьох великих ясенів.

Чекали вони, як їм здавалося, дуже довго. Десь крикнула сова, і тільки цей звук порушив мертву тишу. Томові ставало дедалі моторошніше, йому хотілося щось сказати. Відтак він не витримав:

-    Геккі, як ти думаєш, - почав він пошепки, - мертві не розсердяться, що ми тут?

Гекльберрі прошепотів у відповідь:

-    Не знаю! А моторошно тут. Правда?

-    Атож! (...)

Хлопці, ледве дихаючи, притулилися один до одного. Приглушені голоси долинали з протилежного кінця цвинтаря.

-    Дивись! Глянь туди! - прошепотів Том. - Що це таке?

-    Це диявольський вогонь! Ой, Томе, страшно!

У темряві з’явилися якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі іскорки світла. Гекльберрі, тремтячи, прошепотів:

-    Це, мабуть, чорти. Аж три! Томе, ми пропали. Ти вмієш молитися?

-    Спробую. Але ти не бійся, вони нас не зачеплять. «Отче наш, іже єси...» - почав Том вечірню молитву.

-    Тс-с!

-    Що таке, Геку?

-    Це люди! Принаймні один із них. У нього голос Мефа Поттера.

-    Невже?

-    Найправедніша правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить, бо, як завжди, п’яний. Я знаю.

-    Гаразд. Я буду тихо. Ось вони стали. Щось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знову ближче. Тепер далі. А зараз ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індіанець Джо!

-    Ну, звичайно, це клятий метис1! Мабуть, краще, аби то були чорти. І чого їм тут треба, хотів би я знати?

Шепіт урвався, бо троє людей дійшли до могили й зупинилися неподалік від того місця, де сховалися хлопці.

-    Ось тут, - сказав третій і підняв ліхтар, від чого світло впало на його обличчя. Це був молодий лікар Робінзон.

Поттер та індіанець Джо несли ноші, мотузку й дві лопати. Вони поклали ноші на землю й почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар у головах могили, сам сів на землю й притулився спиною до одного з ясенів. Він був так близько, що хлопці могли доторкнутися до нього.

-    Швидше, швидше, - квапив він. - Щохвилини може зійти місяць.

Ті буркнули щось у відповідь і копали далі. Якийсь час чутно тільки стукіт лопат та одноманітне й сумне гупання землі й піску, що їх викидали на поверхню з ями. Нарешті одна лопата наткнулася на труну, і за одну-дві хвилини копачі витягли

1 М е т й с - нащадок від шлюбу між представниками різних рас.

домовину нагору. Тими самими лопатами вони скинули віко, витягли труп і зневажливо кинули його на землю. З-за хмар вийшов місяць і освітив бліде лице покійника. Труп поклали на ноші, вкрили ковдрою і прив’язали мотузкою. Поттер витяг великого складаного ножа, відрізав кінець мотузки, що теліпався, і проказав:

-    Ну от, костоправе, проклята робота готова. А тепер женіть ще золотого, а то ми його тут і кинемо.

-    Точно сказано! - крикнув індіанець Джо.

-    Що це означає? - здивувався лікар. - Ви правили гроші наперед, і я заплатив вам сповна.

-    Ви заплатили, але в нас є ще й інші рахунки, - сказав Джо, підходячи до лікаря. Той підвівся на ноги. - П’ять років тому я прийшов на кухню до вашого батька, а ви мене вигнали утришиї, я просив поїсти, а ви вигнали мене, наче злодія. А коли я присягнувся відплатити вам за це хоч би через сто років, ваш батько запроторив мене до в’язниці, як волоцюгу. Ви думали, я забув? Індіанська кров тече в мені недарма. Тепер ви у мене в руках, і ми з вами поквитаємось, так і знайте!

Він загрозливо підняв кулака до обличчя лікаря. Той несподівано одним ударом звалив індіанця на землю. Поттер від подиву впустив ножа й гукнув:

-    Гей ви! Що це таке? Не чіпайте мого товариша!

І він кинувся на лікаря. Вони зчепилися, стали молотити один одного, топтали траву й рили землю каблуками. Індіанець Джо скочив на ноги, очі його палали ненавистю, він підняв ножа, випущеного Поттером, і, вигнувшись, наче кішка, почав бігати навколо, шукаючи нагоди вдарити. Раптом лікар схопив дошку з труни Вільямса і так уперіщив нею Поттера, що той повалився на землю. Цієї миті індіанець загнав ножа по саму ручку в груди лікареві. Робінзон захитався і впав на Поттера, заливаючи його своєю кров’ю. Тут хмари затягнули місяця й закрили це жахливе видовище.

Перелякані хлопці притьмом кинулися тікати, не вибираючи дороги.

Коли місяць знову виринув з-за хмар, індіанець Джо в глибокій задумі стояв над двома тілами. Лікар прохрипів щось невиразне, зітхнув разів зо два і вмер. Метис тихо сказав:

-    Ми поквиталися. Ну й чорт тебе забирай! - він обшукав кишені вбитого, потім уклав злощасного ножа в розкриту праву руку Поттера й сів на порожню домовину.

Минуло три, чотири, п’ять хвилин. Поттер заворушився й застогнав. Він стиснув у руці ножа, підніс його до очей, здригнувся й випустив додолу. Потім підвівся й сів, відштовхуючи від себе труп лікаря, глянув на нього, каламутним поглядом озирнувся довкола й зустрівся з очима метиса.

-    Боже мій, як це сталося, Джо?

-    Кепські справи, - сказав той, не здригнувшись.

-    Навіщо ти це зробив?

-    Я? І не думав.

-    Розказуй! Тут балачками не допоможеш!

Поттер сполотнів і затремтів, мов осиковий лист.

-    Я думав, що вже протверезів. Не слід мені було пити ввечері. У мене й досі гуде в голові, - ще дужче, ніж тоді, коли ми йшли сюди. Я наче в тумані, нічого не пригадую. Скажи мені, Джо, по щирості скажи, друже, невже це я його ухекав? Адже я не хотів убивати, у мене й на думці не було, душею й честю присягаюся. Скажи мені, Джо, як це вийшло? О який жах! Він був такий молодий, талановитий.

-    Ви зчепилися, він ударив тебе дошкою по голові. Ти впав, а потім підвівся, хитаючись, мов п’яний, схопив ножа й штрикнув його в груди саме тоді, коли він знову бив тебе. Потім ви обидва попадали й лежали, як мертві.

-    Ой, я й сам не знав, що роблю. Щоб я крізь землю провалився, коли брешу. Це все від горілки. А я ж ножем навіть орудувати не вмію. Битися бився - це так, але без ножа. Це всі знають. Джо, голубе, будь другом, не видавай мене! Дай слово, що не викажеш, Джо! Я завжди тебе любив, завжди стояв за тебе. Ти сам знаєш. Ти ж нікому не скажеш, нікому не скажеш, Джо?

Нещасний упав на коліна перед убивцею і благально простягнув до нього руки.

-    Гаразд, Мефе, ти завжди чесно й щиро поводився зі мною, я тобі віддячу тим самим. Будь певний, слово моє тверде. Тут і говорити більше нема про що.

-    Джо, ти просто ангел. Я благословлятиму тебе до останнього дня свого життя, - і Поттер заплакав.

-    Ну, годі! Тепер не час рюмсати! Іди он тією дорогою, а я піду цією. Та дивись, слідів за собою не лишай!

Поттер пішов, потім почав бігти. Метис стояв і дивився йому вслід, бурмочучи:

- Якщо він справді здурів від удару й горілки, то не скоро згадає про ножа, а коли й згадає, то буде так далеко, що побоїться вертатися сюди, куряча душа!

Минуло кілька хвилин, і на вбитого, на загорнутий у ковдру труп, на домовину без віка, на розриту могилу дивився тільки місяць з неба. Навколо знову була тиша. (...)

Боячись жорстокого індіанця Джо, Том і Гек заприсягнулися нікому не розповідати про побачене на цвинтарі. Тим часом поліцейське розслідування показало, що злочин скоїв Меф Поттер. Чоловіка було кинуто до в'язниці. Містечко чекало на суд і найсуворіший вирок для вбивці. Думка про те, що буде покарано невинного, не давала хлопцям спокою. Однак страх перед Джо й вірність клятві були сильнішими за голос сумління...

Розділ двадцять третій Порятунок Мефа Поттера

Нарешті дрімотна нудьга в містечку струснулася й дуже сильно. Призначено було день суду над убивцею. Тепер усі про це тільки й говорили. Том не знав, куди сховатися від розмов. Кожен натяк на вбивство змушував його тремтіти, бо нечиста совість підказувала, що такі розмови ведуться тільки для того, аби спіймати його. Правда, він не знав, як люди довідалися, що він дещо знає про вбивство, але міські пересуди не могли не бентежити його. Тома весь час кидало в жар. Він одвів Гека в затишне місце поговорити по щирості. Треба ж було хоч на деякий час дати волю своєму язикові й поділитися з товаришем. Крім того, Том хотів ще раз довідатися, чи Гек не проговорився. (.)

Том завів розмову з Геком і, переконавшись, що приятель дотримується клятви мовчання, наважився поділитися з ним своїми сумнівами.

- А про що балакають, Геку? Я наслухався всячини.

-    Про що балакають? Та все про одне - Меф Поттер, Меф Поттер, Меф Поттер та й годі. Мене аж у жар кидає. Хоч би кудись сховатися.

-    Отаке й зі мною. По-моєму, він пропаща людина! Йому смерть! А тобі не буває його шкода, іноді?

-    Дуже часто. так, дуже часто. Нетямуща він людина. Але ж він і зла нікому не робив. Нікому ніколи. Ловить собі рибку - заробляє, щоб випити. А потім швендяє. Та, Боже мій, адже ми всі такі. Принаймні більшість із нас. Але він дуже добрий: одного разу він дав мені піврибини, а сам голодний залишився. І частенько захищав мене та визволяв з біди!

-    А мені він лагодив повітряних зміїв і прив’язував гачки до вудочок. Хотів би я, щоб ми допомогли йому втекти з в’язниці.

-    Отакої! Як ми йому допоможемо, Томе? Та це й ні до чого. Він утече, а його спіймають.

-    Так, спіймають, це правда. Але я прямо чути не можу, коли вони лають його казна-як, а він зовсім невинний.

-    Я теж, Томе. Розумієш, я чув. говорять, що він найкрово-жерніший убивця в нашому штаті, і дивуються, як це його досі не повісили!

-    Весь час отаке говорять. Я чув, казали, що коли суд його виправдає, то його повісять за законом Лінча.

-    Так і зроблять, повісять.

Довго говорили хлопці, але розмова їх не заспокоїла. Коли смеркло, вони почали вештатися біля маленької самітної в’язниці, мабуть, з невиразною надією на якесь диво, що розв’яже всі їхні труднощі. Але нічого не сталося: очевидно, ні ангели, ні добрі чарівниці не зацікавилися нещасним в’язнем.

Хлопці зробили так, як робили частенько й раніше: підійшли до ґрат і дали Поттерові трохи тютюну й кілька сірників. Він сидів на першому поверсі, вартових поблизу не було.

Його вдячність за такі подарунки й раніше бентежила їхню совість. А цього разу вона вразила їх ще дужче. Вони почували себе боягузами й зрадниками, коли Поттер сказав їм:

-    Дуже добрі ви до мене, хлопці, ніхто в цьому містечку не жаліє мене. Лише ви. І я не забуду цього, не забуду. Частенько я кажу собі: адже я колись лагодив повітряні змії всім хлопцям, показував їм, де краще ловиться риба, приятелював з ними й допомагав їм, як тільки міг. Тепер усі забули старого Мефа, коли він ускочив у біду. Але Том не забув, і Гек не забув, вони не відцуралися мене, - кажу я, - і я не забуду їх. Ох,

хлопці, вчинив я жахливу річ - був п’яний, з глузду з’їхав. ось воно й сталось. А тепер мене на шибеницю поведуть. І це справедливо, справедливо. Та це й краще, слово честі, краще. (.) А станьте-но один одному на плечі, щоб я міг торкнутися вас. Ось так. Дайте потисну руку - ваші руки пролізуть крізь ґрати, а мої лапи занадто великі. Маленькі рученята, слабенькі, але вони таки здорово допомогли Мефові Поттеру, і ще більше допомогли б, аби тільки могли.

Том повернувся додому геть пригнічений, і сни його цієї ночі були сповнені жаху. Наступні два дні він вештався навколо будинку суду. Якась непереможна сила тягла його всередину, але він змушував себе лишатися на вулиці. Те саме було і з Геком. Вони старанно уникали один одного. Кожен намагався одійти від суду, але завжди тут же повертався. Том уважно слухав усі новини, що їх виносили люди із зали суду, але весь час він чув лише погані вісті: зашморг дедалі тугіше стягувався на шиї бідолашного Поттера. На кінець другого дня в містечку говорили, що свідчення індіанця Джо були незаперечні і що не було жодного сумніву в тому, яким буде вирок присяжних.

Том повернувся додому пізно ввечері і вліз до спальні через вікно. Він був страшенно схвильований і довго не міг заснути. Наступного дня все містечко зранку юрмилося біля будинку суду, бо це був вирішальний день. Залу суду заповнили чоловіки й жінки. Нарешті ввійшли довгождані присяжні і сіли на свої місця. Незабаром після цього ввели Поттера, блідого й розгубленого, в кайданах. Його посадили на лаву підсудних, де всі цікаві могли бачити його. На такому ж видному місці сидів індіанець Джо, спокійний і байдужий, як завжди. Знову запанувала мовчанка, потім прибули судді, і шериф відкрив судове засідання. Адвокати перешіптувалися, писарі шелестіли паперами. Усе створювало урочисту атмосферу тривожного напруженого чекання.

Викликали свідка, що бачив, як Меф Поттер умивався біля струмка рано-вранці того дня, коли стало відомо про вбивство. Він засвідчив, що, побачивши його, Меф Поттер негайно кинувся тікати. Спитавши ще дещо, прокурор звернувся до оборонця:

-    Тепер ваша черга. Допитуйте свідка. Підсудний підняв на хвилину очі, але опустив їх знову, коли оборонець сказав:

-    Я не маю запитань. (.)

Інших свідків оборонець теж не допитував. Його дивна поведінка дедалі більше обурювала публіку. Проте коли прокурор оголосив, що

провину підозрюваного фактично доведено, оборонець несподівано запропонував запросити Тома Сойєра. У залі запала тиша. Том увійшов...

У хлопця був розгублений вигляд, бо він страшенно боявся. Його змусили присягнути.

-    Томасе Сойєр, де ви були приблизно опівночі сімнадцятого червня?

Том глянув на залізне обличчя індіанця Джо, і йому заціпило. Слухачі затамували подих, але Том не міг вимовити жодного слова. Проте за мить-другу хлопець трохи опанував себе і спромігся сказати так, що дехто в залі навіть почув його:

-    На цвинтарі.

-    Трохи голосніше, будь ласка. Не бійтеся. Отже, ви були.

-    На цвинтарі.

Зневажлива посмішка майнула на обличчі індіанця Джо.

-    Чи не були ви десь поблизу могили Горса Вільямса?

-    Так, сер.

-    Будь ласка, трохи голосніше. Чи близько ви були від неї?

-    Так близько, як тепер від вас.

-    Ви сховалися чи ні?

-    Сховалися.

-    Де?

-    За ясенами, край могили.

Індіанець Джо ледь помітно здригнувся.

-    З вами був ще хтось?

-    Так, сер. Я пішов туди з.

-    Стривайте, почекайте хвилинку. Не треба називати ім’я вашого супутника. Ми допитаємо і його. Ви принесли із собою що-небудь на цвинтар?

Том вагався. Він був, очевидно, збентежений.

-    Кажіть, мій друже, не бійтеся. Істина завжди почесна. Що ви принесли із собою туди?

-    Тільки. дохлу кішку.

У залі пролунав сміх. Суддя закалатав дзвіночком.

-    Ми покажемо суду скелет цієї кішки. А тепер, мій друже, розкажіть нам усе, що ви бачили, розкажіть нам своїми словами, нічого не пропускаючи, і не бійтеся.

Том почав - спершу нерішуче, потім поступово захопився. Розповідь його полилася жвавіше. Незабаром у залі суду не чутно було жодного звуку, крім його голосу. Всі погляди втупилися в нього. Роззявивши рота й затамувавши подих, публіка ловила

кожне його слово, не помічаючи часу, зворушена й захоплена моторошним оповіданням. Загальне хвилювання дійшло краю, коли Том почав описувати сцену вбивства:

- А коли лікар схопив дошку й торохнув нею Мефа Поттера, а той упав, індіанець Джо кинувся на нього з ножем і.

Торох! Метис розштовхав усіх, хто намагався його затримати, блискавкою майнув у вікно, та тільки його й бачили!

Завдяки своєму мужньому вчинку Том став справжнім героєм міста. Однак якщо вдень хлопчик насолоджувався славою, то вночі тремтів від страху, чекаючи на помсту індіанця Джо.

Невдовзі Беккі запросила Тома на пікнік. У великій компанії вони вирушили на пароплаві до мальовничої місцини. Розважившись досхочу й пообідавши, товариство пішло оглядати печеру. Під час екскурсії Том і Беккі відстали від гурту. Усі повернулися на пароплав, не помітивши їхнього зникнення. Незабаром містечко облетіла звістка    про те,    що    Том    і    Беккі

загубилися. На пошуки дітей кинулися всі, хто    міг.    Тим часом друзі блукали

підземеллям.

Розділ тридцять перший Заблукали в печері

(...) Діти довго йшли покрученим коридором, петляючи то праворуч, то ліворуч, забираючись дедалі глибше в таємниче підземелля, зробили ще одну позначку і пішли в бічний коридор, шукаючи нових чудес, щоб розповісти про них там, нагорі.

В одному місці вони знайшли простору печеру, зі стелі якої звисали безліч блискучих сталактитів1 завдовжки й завширшки з людську ногу. Діти обійшли печеру, дивуючись і захоплюючись її красою. Сюди вело багато коридорів. Друзі пішли одним із них і незабаром побачили в самісінькому центрі печери чудове джерело, дно якого було вистелено сяючими кристалами. Стелю печери

1 Сталактй ти - затверділі вапнякові маси, що спускаються зі стель деяких печер на кшталт великих бурульок. Назустріч їм з підлоги печери підіймається така сама маса у вигляді конусів - сталагміти.

підтримував ряд фантастичних колон, що утворилися внаслідок поєднання великих сталактитів і сталагмітів від безнастанного спадання крапель води протягом століть. Під склепінням печери звили гніздо зграї кажанів, у кожній зграї їх було не менше кількох тисяч. Світло стривожило їх, вони сотнями ринули вниз і з огидним вереском стали люто кидатися на свічки. Том знав їхні звички і добре розумів, яка небезпека загрожує від цих створінь. Він схопив Беккі за руку, кинувся разом з нею в перший же коридор, і саме вчасно, бо один кажан загасив крилом свічку Беккі - тоді, коли вона вибігла з печери. Кажани довго гналися за дітьми, але втікачі щохвилини завертали в нові переходи і нарешті позбулися небезпечних тварин. (.)

Невдовзі Том і Беккі збагнули, що заблукали. Певний час вони відчайдушно намагалися знайти вихід...

Вони повернули в якийсь коридор і довго йшли мовчки, зазираючи в кожен бічний хід, чи не здасться він їм знайомим, але ні, то були невідомі місця. Беккі щоразу вдивлялася в То-мове обличчя, шукаючи в ньому розради, і Том весело говорив:

-    Це ще не той, яким ми йшли, але ти не турбуйся, ми зараз дійдемо до того.

Та з кожною новою невдачею він дедалі більше занепадав духом і незабаром почав звертати в перші-ліпші завулки. Він твердив і далі: «Усе гаразд», але на серці йому було так важко, що слова його звучали так, ніби він казав: «Усе пропало». Перелякана Беккі притулилась до нього й щосили намагалася стримати сльози, але вони лились і лились. (...)

Том гукнув. Голос його пролунав у порожніх провулках і завмер десь легеньким звуком, що нагадував глузливий сміх.

-    Ой Томе, не гукай більше. Це так страшно! - сказала Беккі.

-    Страшно воно-то страшно, Беккі, але краще гукати. Вони, може, почують нас.

І він знову гукнув. Це «може» було ще жахливіше, ніж той моторошний сміх, воно означало, що надія вмерла. Діти стояли тихо й слухали, але ніхто не відгукнувся. Том квапливо повернув назад. Якась нерішучість у всіх його рухах і в погляді відкрили Беккі іншу жахливу істину: він уже не міг знайти дорогу до тієї печери, де були кажани. (...)

-    Томе, Томе, ми пропали! Ми пропали! Ми ніколи, ніколи не вийдемо звідси! Ах, і навіщо ми пішли від усіх?

Вона сіла й так гірко заплакала, що Тома охопив відчай: він подумав, що вона зараз помре або збожеволіє. Хлопець сів поряд, обняв дівчину. Беккі заховала обличчя в нього на грудях, пригорнулася й вилила в сльозах весь свій страх, усе своє каяття. А далека луна перетворювала її слова в глузливий сміх. Том просив бадьоритися, не втрачати надії, але вона казала, що не може. Тоді він став лаяти й картати самого себе за те, що приніс таке нещастя. Це вплинуло краще за все. Дівчинка пообіцяла взяти себе в руки, вона згодилася йти за Томом туди, куди він поведе, тільки хай більше не говорить таких слів, вона й сама винна не менше за нього.

І вони пішли навмання, просто аби не сидіти на місці, -адже їм нічого більше не лишалося робити. (.)

Нарешті втомлені ноги Беккі відмовилися нести її. Вона сіла, Том примостився поруч. Вони говорили про домівку, про друзів, про зручні ліжка, а найголовніше, про сонячне світло. Дівчинка плакала. Хлопець намагався якось розважити її, але всі його слова були даремні та скидалися на глузування. Беккі так утомилася, що врешті-решт стала дрімати й заснула. Том зрадів. Він сидів і вдивлявся в її сумне обличчя. Він бачив, як воно набирало звичайного спокійного виразу під впливом приємних снів. І помалу легка усмішка заграла на її вустах. Безтурботність обличчя дівчинки трохи заспокоїла Тома, і він думками полетів у минуле. Хлопець так заглибився в спогади, що й не помітив, як Беккі прокинулася й тихенько засміялася. Але сміх тут же завмер на її вустах, і вона застогнала.

-    О, як я могла заснути! Я хотіла б ніколи. не прокидатись! Ні, ні, Томе, не дивись на мене так! Я не говоритиму так більше!

-    Я радий, що ти поспала, Беккі. Тепер ти відпочила, і ми підемо знову шукати дорогу.

-    Спробуймо, Томе, але я бачила уві сні таку чудову країну! Мені здається, ми скоро туди потрапимо.

-    Може, потрапимо, а може, й ні. Ну, Беккі, дивись веселіше. Ходімо!

Вони встали й пішли вперед, рука в руку, але вже без усякої надії. Вони хотіли визначити, чи довго були в печері: їм здавалося, що минули вже дні й тижні. Та, ясна річ, це було не так, бо навіть їхні свічки ще не згоріли.

Спливло чимало часу, а скільки - вони й самі не знали. Том сказав, що вони мусять іти тихенько й прислухатися, чи не капає вода, - треба знайти джерело.

Незабаром діти й справді набрели на струмок, і Том вирішив, що пора знову відпочити. (...)

Потім Беккі порушила мовчанку:

-    Томе, я така голодна.

Том витяг щось із кишені.

-    Ти пам’ятаєш? - спитав він.

Беккі ледве всміхнулася.

-    Це наш весільний пиріг, Томе.

-    Я хотів би, щоб він був завбільшки з діжку, бо це все, що в нас є.

-    Я сховала його на пікніку, хотіла покласти під подушку, щоб бачити одне одного уві сні. Так завжди роблять дорослі люди зі своїм весільним пирогом. Але це буде наш останній.

Беккі не доказала. Том розділив пиріг на дві частини. Беккі їла з апетитом, але Том ледве торкнувся до своєї. Запити цей весільний пиріг вони мали чим, - холодної води було вдосталь. Незабаром Беккі запропонувала іти далі. Том нічого не відповів і, помовчавши, сказав:

-    Беккі, ти зможеш спокійно вислухати, що я тобі скажу?

Дівчина пополотніла, але відповіла, що, мабуть, зможе.

-    Я хочу сказати ось що: нам треба лишитися тут, бо тут є вода. Це наш останній недогарок.

Дівчинка почала плакати й голосити. Том, як міг, утішав її, але даремно. Нарешті вона сказала:

-    Томе!

-    Що, Беккі?

-    Вони ж помітять, що ми заблукали, й шукатимуть нас.

-    Атож. Безперечно, шукатимуть.

-    Може, вони вже шукають нас, Томе?

-    Звичайно ж, мабуть, шукають уже. Сподіваюся, що шукають. (. )

Години минали, почав знову дошкуляти голод. Лишився шматочок від Томової частки пирога, вони розділили його й з’їли. Але після цього стали начебто ще голодніші, ніж досі. Жалюгідний шматочок лише посилив голод.

Незабаром Том сказав:

-    Тс-с! Чуєш?

Обоє затамували подих і прислухалися. Десь далеко ніби хтось гукнув. Том негайно відгукнувся і, тримаючи Беккі за руку, став навпомацки пробиратися коридором у той бік. Незабаром він знову прислухався: хтось гукнув ще раз, цього разу ніби ближче.

- Це вони! - радісно вигукнув Том. - Вони йдуть! Ходімо, Беккі, не бійся, тепер усе гаразд.

Друзі раділи неймовірно, але бігти вони не могли, бо боялися ям, що траплялися на кожному кроці. Незабаром діти підійшли до однієї такої ями й мусили зупинитися. Вона була футів три завглибшки, а може, і всю сотню - в усякому разі, перейти через неї було неможливо. Том ліг на живіт і перехилився вниз так далеко, як тільки міг. Дна не дістав. їм треба стояти тут і чекати, поки до них прийдуть. Вони прислухалися, але вигуки лунали дедалі глухіше. Ще кілька хвилин, і голоси зовсім зникли. Який жаль, який сум! Том кричав, поки не охрип, але ніхто не відгукнувся. Та хлопець усе-таки підбадьорював дівчину. Минула ціла вічність, вони напружено чекали, але голосів не було чути.

Діти навпомацки повернулися до свого струмочка. Час минав поволі. Вони знову заснули і прокинулися голодні, пригнічені горем. Том гадав, що вже вівторок.

Раптом у нього з’явилася одна думка. Поблизу було кілька бічних коридорів. Краще дослідити їх, ніж отак марнувати час. Він витяг з кишені шворку від повітряного змія, прив’язав її до скелі, і вони з Беккі вирушили, розмотуючи за собою шворку. Десь кроків за двадцять коридор закінчився. Там було щось подібне до майданчика для стрибків. Том став навколішки, помацав руками спереду, праворуч, ліворуч. І цієї миті за якихось двадцять ярдів від нього з-за скелі висунулася людська рука зі свічкою. Том радо скрикнув. І відразу слідом за рукою висунулася постать. індіанця Джо! Том заціпенів, він не міг ворухнути ні рукою, ні ногою і дуже зрадів, коли «іспанець» тієї ж хвилини кинувся тікати і незабаром зник. Том дивувався, чому Джо не впізнав його голосу, не кинувся на нього і не вбив за свідчення на суді. Але, очевидно, луна змінила голос хлопця. Від страху кожен м’яз Томового тіла закам’янів. Том вирішив, що коли в нього вистачить сили повернутися до струмка, то він там і залишиться, нікуди вже не піде, щоб не зустрітися з індіанцем Джо.

Том приховав од Беккі, що бачив його. Він сказав їй, що гукнув просто так, «на щастя».

Але голод і втома зрештою переважили страх. Засмучені, сиділи діти біля струмка, потім заснули, спали довго і прокинулися з іншими почуттями. Муки голоду ставали нестерпними. Том гадав, що тепер уже середа або четвер, може, навіть,

п’ятниця чи субота, і що шукачі, втративши надію знайти їх, махнули на них рукою. Він запропонував дослідити ще один коридор. Хлопець уже ладен був зустрітися з ким завгодно, навіть індіанець Джо вже не лякав його. Але Беккі була занадто квола. Вона немов заціпеніла від жаху. Дівчина казала, що залишиться тут, де сидить, і помре - до цього залишилося небагато. Нехай Том бере шворку і йде собі, коли хоче. Але вона благала його частіше повертатися назад і розмовляти з нею; він мусив обіцяти їй, що коли настане страшна хвилина, він сидітиме біля неї й триматиме її руку, поки все скінчиться.

Том поцілував її. Сльози лоскотали йому горло. Він удавав, що не втрачає надії знайти шукачів або вихід з печери. Потім він узяв шворку в руку й навпомацки побрів уздовж одного з коридорів. Його мучили голод і лихі передчуття.

Розділ тридцять другий «Виходьте! Знайшлися!»

Ось і вівторок. Западали вже вечірні сутінки. Містечко Санкт-Петербург усе ще в жалобі: загублених дітей не знайдено. (...)

Серед ночі раптом закалатали дзвони на міській дзвіниці. За мить вулиці заповнилися схвильованими напіводягненими людьми, які несамовито гукали:

-    Виходьте! Виходьте! Знайшлися! Знайшлися!

Забили в залізні сковороди, засурмили в ріжки. Все населення юрбою рушило до річки назустріч Томові та Беккі. Вони їхали у відкритому екіпажі, який з криками везли мешканці містечка. Юрба оточила екіпаж, приєдналася до процесії і врочисто пішла за дітьми головною вулицею.

-    Ура! Ура! - лунало навколо.

Скрізь сяяли вогні. Ніхто вже не лягав спати. Ще ніколи містечко не переживало такої чудової ночі. (.)

Том лежав на дивані, оточений жадібними слухачами, і розповідав їм про свою дивовижну пригоду, прикрашуючи її багатьма яскравими вигадками. Він закінчив на тому, як залишив Беккі і вирушив на розвідку; як він обстежив дві галереї, скільки вистачило шворки, як пішов третьою і вже ладен був повертатися, коли раптом помітив щось яскраве, ніби сонячне світло, кинув шворку й поповз туди, потім просунув голову і плечі в маленьку дірку і побачив широкі хвилі Міссісіпі. А коли б це було вночі, він не помітив би яскравого світла

і, звичайно, не дійшов би до кінця галереї. Потім він розповідав, як повернувся до Беккі з радісною новиною, і вона просила, щоб він не чіплявся до неї з такими дурницями, бо вона втомилася і знає, що скоро помре, і хоче вмерти. За його словами, він умовляв і переконував її, а вона мало не вмерла від радості, коли, приповзши туди, на власні очі побачила синій клаптик денного світла; він розповів, як проліз у дірку і потім допоміг Беккі; як вони сіли на землю й заплакали від радощів, а в цей час якісь незнайомі люди пропливали повз них на човні, і Том гукнув до них і сказав: «Ми щойно з печери, і нам страшенно хочеться їсти». Люди спершу їм не повірили, бо, - казали вони, - цього ніяк не може бути: «Печера не тут, печера за п’ять миль звідси, там, угорі вздовж річки, в долині», а потім усе-таки взяли їх у човен, довезли до якогось будинку, нагодували, дали їм відпочити, а потім через дві-три години відвезли додому. (.)

Переклад Юрія Корецького

Запитання і завдання до прочитаних уривків

1.    Чому Том і Гек вирушили вночі на цвинтар? Як вони почувалися на початку своєї пригоди? Обґрунтуйте відповідь рядками тексту.

2.    Розкажіть про злочин, свідками якого стали Том і Гек. Яким постає в цьому епізоді індіанець Джо?

3.    Чому хлопці вирішили нікому не розповідати про те, що бачили на цвинтарі? А чому Том все ж таки виступив на захист Мефа Поттера? Які риси характеру юного героя розкрилися в цій ситуації? А як на його місці вчинили б ви?

4.    Що Том і Беккі пережили в печері? Як вони поводилися під час цієї пригоди?

5.    Чим Гек відрізнявся від своїх однолітків? Знайдіть опис зовнішності (портрет) цього героя. Що ви можете розповісти про характер і спосіб життя хлопчика за цим описом?

6.    Порівняйте! Складіть план порівняльної характеристики образів Тома й Гека.

7.    Групова робота. Завдання для першої групи. Пофантазуйте!

Як, на вашу думку, складеться доля Тома й Гека в майбутньому? Придумайте свої версії їхнього дорослого життя.

Завдання для другої групи. Оберіть два найцікавіших, на ваш погляд, епізоди роману й підготуйте їх інсценізації.

Завдання для третьої групи. Підготуйте запитання для літературної вікторини «Сторінками “Пригод Тома Сойєра”». Проведіть вікторину в класі.

Теми презентацій

1.    «Том і Гек на кіноекрані».

2.    «Сторінками дитячих книжок Марка Твена».

3.    «“Пригоди Тома Сойера" Марка Твена і “Тореадори з Васю-ківки” В. Нестайка».

 

Це матеріал із підручника Світова Література 5 клас Євгенія Волощук

 

Автор: admin от 6-01-2014, 00:35, Переглядів: 30740