Григір Тютюнник - «Дивак» читати » Народна Освіта


Народна Освіта » Українська література » Григір Тютюнник - «Дивак» читати






Григір Тютюнник - «Дивак» читати

Григір Тютюнник

(1931-1980)

Григір Тютюнник - портрет

Григір Михайлович Тютюнник народився в селі Шилівці на Полтавщині. Його дитинство було дуже складним. Голодні 1930-і роки забрали діда, тоді Григір перестав ходити й говорити. Коли хлопчикові було шість років, заарештували його тата, більше він його й не бачив. Пізніше батька визнають невинним, але посмертно. Усе життя письменник згадував його з ніжністю: «Я тільки трішки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голові якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким». А потім були роки воєнного лиха...

Григір навчався в ремісничому училищі, куди пішов заради одежини й семисот грамів глевкого хліба на день. Саме цей хліб і допоміг йому з мамою вижити в голодні післявоєнні роки. Пізніше він навчався на філолога1 в Харківському університеті.

Перші твори писав російською, потім перейшов на українську, у цьому допоміг його брат — відомий письменник Григорій Тютюнник. Значну частину своїх творів Григір Тютюнник написав про дітей і для дітей. У 7 класі ви здійсните подорож сторінками автобіографічної повісті «Климко», а зараз пропонуємо вам прочитати оповідання «Дивак» про маленького школяра, який умів тонко відчувати красу природи й бути особистістю.

Дивак

На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга — річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:

— Гляди ж, сину, річкою не йди. Там ще лід молодий.

Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в

 

1 Філолог — фахівець з мови й літератури.

 

затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ.

Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах — вони стають тоді голі та сором’язливі, як стрижені допризовники.

Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура1 дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне з двору:

— А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, я матері скажу!

Олесь підскочить, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько: гі-гі, — і подасться в сосни.

У бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу2 трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром із верховіття. Десь неподалік чути: цюк-цюк-цюк, — дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око. Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: дух спирає, під очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрівається.

Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Ще одна впала. Ось де він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.

Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корі й зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хотів дістати її і покуштувать, та передумав — і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами в Олеся ворушилося коріння — помирає сосна... Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.

 

1    Бовдур — димар.

2    Пороша — перший сніг.

 

Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа.

З бовдурів дим угору тополиними стовпами. Повітря пахне торф’яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров. Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими хвильками, — там б’ють джерела; а праворуч, на мілині, де лід міцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, цьворохкає од берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. З проломин цівками цебенить вода і заливає плесо.

—    Ей, Олесю! — кличуть з гурту. — Гайда з нами подушки гнуть!

—    Навіщо лід псуєте? — у відповідь Олесь. —

Він ще молодий.

Дітвора сміється: дивак.

А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби і, указуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилася тоненькою:

—    Бий зрадника! — підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню й зник поміж палями.

Олесь згарячу ніяково усміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Воно тьмарилося мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги — білі, круглі, як воляче око. Течія розчісувала зелений кушир1, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком долаючи пружний струмінь. І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці — він біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Ніхто тебе не займе. Іди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: «Добридень, дядьку! Як поживаєте?» Олесь солодко зойкає, щільніше припадає лобом до криги.

Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця й завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся й застогнав від подиву: щука! У зубах у неї тремтіла маленька пліточка.

 

1 Кушир — рослина, що росте у воді; водяна кропива.

 

—    Пусти, — видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором у те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.

Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі й плакав. Під мостом бився об палі вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист і гнав його в берег.

Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху й поплентався до школи.

На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Ма-тильда Петрівна ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила: «А сьогодні, діти, ми будемо малювати... перегнійний горщечок. Завдяки цим горщечкам передові колгоспи нашої країни...» Потім вона дістала з портфеля гирун-чик і урочисто поставила на стіл.

Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко, інший ринку або макітерку1. І оскільки дірку в денці ніяк було передати, то її чіпляли збоку. Олесь старанно скрипів олівцем і натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася біля його парти, із зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобі тутечки?

—    Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок, — суворо сказала Матильда Петрівна. їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому й додала:

—    Я поставлю тобі двійку.

У класі ввірвався гамірець. Відмінники дивилися на свого вчорашнього побратима співчутливо, а ті, хто вчився через пень-колоду, з радістю чекали на те, що їхнього полку прибуде. Олесь зібрав книжки, виліз з-за парти і рушив до дверей.

—    Куди це ти? — здивувалась учителька.

Олесь похнюпився.

—    Я так не хо’!

—    Як це — так?

—    Гирунчика отого не хо’ малювати.

—    Чому?

—    Дятла хочу...

 

1 Жлукто, ринка, макітра — види посуду.

 

Доки Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко й опинився на ґанку.

У шкільному садку пурхали синички. У бур’янах вовтузилися горобці, скльовуючи реп’яшачі кім’яхи. Десь у вільхах по той бік річки били пеньки: бух, бух. Дзень, — сокира сприснула.

Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.

Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап’явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер, попискували миші, а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.

Сонце пробило в хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади, Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчикові носа.

Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали й набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів.

Під тинами на колодках або просто навприсядки сиділи дядьки, смалили цигарки, гомоніли.

—    Он бач: вільха в лузі почорніла... на відлигу, мабуть.

—    Еге ж, риба в ятір1 піде...

Біля школи грюкнули двері. Діти товпами посунули по домівках.

Ще здалеку помітивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять один побіля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають, наслухаючи краєм вуха, що скажуть біля тину. А там:

—    Ач ’кий геройський парубок!

—    А ото, мабуть, Наталчин, — кажуть біля тину, помітивши Олеся. — Ба яке смирне...

—    Еге, воно якесь дивакувате...

Слухає Олесь і не розуміє: хвалять його чи лають.

На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.

—    На попоїж, — сказав ніяковіючи й утиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг. — Бери, дурний, з м’ясом.

1 Ятір — рибальське знаряддя.

Олесеві не хотілося пирога, але він зрадів примиренню і, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетене з прядива та волов’ячої шерсті ремезяче гніздо, схоже на башличок.

—    Забейкався1 ти, — сказав Федько й почав обминати Олесеві пальтечко.

Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості й солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові. Той заховав подарунок під полу, пом’явся.

—    А вчителька сердилась, як ти пішов... ги-ги... страх!

Потім крикнув: «Гат-тя-вйо!» — і подався до річки трусити

ятері.

У селі ледь вечоріє, а в сосні вже крони зімкнуло пітьмою. Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється — і дерева завмирають.

По той бік сосни чути: сани скриплять, коні ширхають і голос діда Прокопа:

—    А но-но!

Уздрівши Олеся, дід натягає віжки.

—    Сідай, внуче, по солому поїдемо.

Олесь радо вмощується, махає на коней:

—    Гат-тя-вйо!

—    А що, поставили п’ятірку? — питає Прокіп, вишкіряючи порожні десна.

Олесь сором’язливо ховає обличчя в рукав:

—    Сьогодні не ставили. Учора тільки.

Поминули провалля, майже вщерть занесене снігом. На ріллях цілим хутором замаячіли скирти.

—    Но-ноу... — стогне Прокіп і ворушить пужалном2. Коні щулять вуха, зриваються бігти. А сосни позаду вигойдують «шу-ші-ші-і» — і коні зупиняються.

—    Діду, чого про мене кажуть — дивак?

—    Невстріливий, значить. Дивний єси. — Прокіп двома пальцями, як щипцями, ухопився за ніс і висякався так лунко, що аж коні побігли. — Хто ж ото таке патякає? — спитав перегодом.

1    Забейкатися — тут: забруднитися.

2    Пужално — руків’я батога.

—    Дядьки на вигоні.

—    Ет, фармазони1... Ти їх не слухай. — Помовчав. А далі: — Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Усе чогось у землі порпаєшся. А треба — у людях. Та отак побіля них, отак... Того — ліктем, того — почотом... Гульк — уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!

Олесь винувато підсьорбує носом.

—    Діду, чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок?

—    А то вже хто якого поріддя.

—    А я не забрав у дятла шишки, — хвалиться Олесь.

—    І вірно. Навіщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш — дощечку, скажімо, або гвіздочок — тоді бери.

—    Навіщо?

—    Пригодиться.

Коли набирали солому, дід часто сповзав із скирти, нанизував солому на ріжняки й гуцав так, що аж ліса скрипіла.

—    Товчи, онучку, гніти! — хекав. — А я ще якийсь навильник скину. — І знову дерся на скирту.

Спочатку Олесь надолужав, потім заморився і сів.

—    Навіщо стільки беремо?

—    Як навіщо? — озвався з пітьми Прокіп. — Це ж собі, а не тещі. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Ні? Підростеш — узнаєш. Клята баба.

—    А якщо коням важко буде? — своєї Олесь.

—    Нічого. Зате нам легко. Натопив — і вилежуйся собі на печі. Ти відпочинь, а тоді ще пострибаєш. Воно ж таки груз.

Поверталися додому в темряві. Ліпив мокрий сніг, припорошуючи білим конячі спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіп гарненько, цьвох — і мимо.

—    Не бий, — благає Олесь. — Бачиш: важко.

Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.

—    Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе од-репають ще й плакать не дадуть.

Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:

—    Пойняв?

1 Фармазон — тут: вигадник.

Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, у село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті й привітно світяться вікна в хатках.

Попереду білою стіною підвівся бір. Він уже не гув і не шикав на коней.

—    Мовчить, — тихо сказав Олесь.

—    Снігом забило, — пояснив Прокіп. — Вітер гілля не зрушить.

Дома Олесь не став дожидати, доки дід з матір’ю скидають солому, швиденько роздяг-ся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.

—    Ото ж я й кажу, — говорив дід, — негле-медза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагоні...

Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.

—    Змерз, онучку? А ти ножки — на черінь1, а зверху кухваєч-кою...

Олесь глибше зарився в подушку й тоненько заскімлив. Прокіп підняв брови сторчака.

—    Он диви, чого це він розприндився?

—    Геть, не займайте його, — сумно обізвалася мати з хатини. — їжте вже.

—    А хіба я що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого такого й не казав...

Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.

Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Іва-сика на свої крилята. Удосвіта знов загули на морозі сосни й закричали півні на горищах. Народжувався новий день.

1. На уроці малювання Олесь зобразив

А горщечок Б карасика В дятла Г щуку

1 Черінь — площина над зводом печі, на якій сплять, сушать зерно та ін.

2.    Словами «Завзяття в тебе обмаль. А треба — в людях. Та отак побіля них, отак... Того — ліктем, того — почотом... Гульк — уперед вийшов» Олеся повчає

А матір

Б Матильда Петрівна В Федько Тойкало Г дід Прокіп

3.    Прочитайте речення.

Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся.

Синонімом до виділеного слова є прикметник А гарний Б гострий В тренований Г великий

О

4.    Розкажіть про дитинство Гр. Тютюнника.

5.    Доведіть, що твір Гр. Тютюнника «Дивак» є оповіданням.

6.    Знайдіть у тексті оповідання вислови вчитися через пень-колоду та їхнього полку прибуде. Поясніть їх значення.

7.    Що вказує на любов Олеся до природи, коли описується його дорога до школи? Про кого найбільше він дбав, повертаючись додому з дідом Прокопом? Про яку людську рису свідчить така поведінка хлопчика?

8.    Чи справедливо, на вашу думку, учителька повела себе з Олесем? Чи можна покидати клас без дозволу вчителя?

9.    Знайдіть описи природи в оповіданні «Дивак» і виразно прочитайте їх. Які художні засоби (тропи) точно й коротко передають красу довкілля: дерев, снігу, птахів, бору, річки?

10.    Чи згодні ви з тим, що Олеся називали диваком? Що у вас спільного й відмінного з цим хлопчиком? Ким за професією може стати Олесь у майбутньому?

11.    Поділіть оповідання на чотири частини, доберіть до кожної з них

II заголовки й запишіть їх у робочий зошит.

12.    Складіть план характеристики Олеся, використавши в ньому слова: вік, портрет, вчинки, ставлення, уява, поведінка та ін.

 

Напишіть власне закінчення оповідання Гр. Тютюнника «Дивак» (до 1 с.).

Вивчіть напам’ять уривок з оповідання «Дивак» від слів: «...Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози» і до слів: «...і став чекати, доки випустять школярів» (за бажанням).

 

Це матеріал із підручника Українська Література О.М. Авраменко 5 клас

 

 

 

Автор: admin от 9-11-2013, 23:56, посмотрело: 17362