Народна освіта » Українська література » Тарас Шевченко - коротка біографія. Степан Васильченко - Широкий шлях. У бур’янах (Скорочено) читати. Тарас Шевченко «За сонцем хмаронька пливе...», «Садок вишневий коло хати» читати

Завантаження
 

Тарас Шевченко - коротка біографія. Степан Васильченко - Широкий шлях. У бур’янах (Скорочено) читати. Тарас Шевченко «За сонцем хмаронька пливе...», «Садок вишневий коло хати» читати

Автор: admin от 9-11-2013, 18:56, переглянуло: 8919


Тарас Григорович Шевченко — видатний український письменник. Його поетична творчість уплинула на хід історії України. Він народився кріпаком (іншими словами — рабом), але знайшов у собі сили піднятися з колін і повести за собою весь народ. За це Україна йому вдячна. З творами, у яких поет своїм палким словом закликав український народ до волі, ви ознайомитеся в 9 класі. Тарас Шевченко — майстер у написанні віршів з українськими пейзажами. І не випадково, адже він ще й талановитий художник. Саме поезії про красу природи України й людини в ній ви згодом прочитаєте. А тепер уявіть, що ви перенеслися на двісті років назад на Черкащину — край, у якому народився Шевченко. Якими були перші кроки великого поета? Письменник С. Васильченко написав про це оповідання «У бур’янах». Прочитайте його.

Степан Васильченко

Широкий шлях

( Скорочено )

Частина перша - У бур’янах

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це — легенда, коли б усе те діялося не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.

За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам’яними в ненашій далекій стороні був колись веселий край, розкішний, багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав’язано, говорити — заказано, ходили німі...

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого сти- ^ лю1, темної ночі, перед світом у селі Морин-цях на Звенигородщині, у хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село вогник: народилася нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець — Тарас Шевченко.

Про ці родини сестра поетова Катерина, що була тоді маленькою дівчинкою, вирісши, розповідала, кажуть, так.

Прокинулася вона серед ночі на полу й побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині, горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квилило сердито й нетерпляче. Якась стара жінка стояла на припічку й полоскалася з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку й гомонів із бабою. І було чудно те, що, незважаючи на стогін матері й на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова в батька з бабою була спокійна, навіть радісна.

Катерина схопилась і сіла.

—    Що воно таке?

—    Прокинулась? — одказала баба. — Буде тобі забавка — будеш мати, кого глядіти... — Пояснює: — Знайшли тобі в коноплях братика.

Обізвався батько:

—    Уже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче — буде за няньку.

«Еге! — догадалася Катря. — Це ж у нас дитина знайшлася».

Батько був веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому загадала. Баба завжди до цього — з охотою. Тепер чогось одмовчується... Яка вже буде — така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала: «Кожний день стукає, а ніяк не звикну». Калатає, аж в ушах лящить, кричить: «Гри-гор — на тік молотить, Катря — до пані прясти (мати — теж Катря). Зараз, бо світає».

Панський десятник.

—    Сьогодні в мене свято — сина Бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, — одгукується з хати Григор.

1 Старий стиль — календар, яким користувалися за часів Т. Шевченка; відстає від сучасного календаря на 13 днів.

—    Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.

Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:

—    Іди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди — я вже сама якось до вечора перебуду.

—    Хоч би ж було поснідати чим. — Знову залящало в двері. — Зараз. — Кусок хліба зі столу — у кишеню, шапку на голову, з хати.

А той стукає, а той стукає...

Мати:

—    Кат би тебе попостукав.

Мати почала якось болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко:

—    Бодай уже ті діти не плодились, що мають рости в неволі.

Баба розважала:

—    Не можна так казати, дочко, — гріх. Може, доля якраз талан1 твоїй дитині готує, — додає таємниче.

—    Нам усім — один талан — і дідові, і батькові, і дитині — довічне панське ярмо, — закашляла.

—    А ти не клич на дитину недолю та он послухай, що я тобі буду казати, — промовила баба таємниче. Далі почала розказувати: — У нас, у бабів, є така приміта, що коли перше, ніж зайти до породільниці в хату, та заглянути знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую — не доводилося бачити такого. Не знаю, чи й казати.

Баба позирнула на дівчинку й замовкла. Мати до малої:

—    А ти не дослухайся, Катре, спи! — Далі мати й стогнать перестала: — І що ж ви, бабусю, побачили?

Баба стишила голос.

—    А побачила я, — сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством — мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я кажу, так і обімліла, і дивитися далі побоялась... Та бач, що виходить: виросте твій син неабияка людина — буде змагатися з панами та

1 Талан — доля, життєвий шлях.

царями... А за що — сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме... Хто знає — може, це й він.

—    Волю? Мій синочку! Рости ж та набирайся сили.

—    Оце я тобі кажу, Катре, а ти щоб про це нікому ні слова, бо довідаються, борони Боже, пани — і вирости не дадуть — зі світу зживуть.

Далі до дівчинки:

—    Чи ти чула, Катре, що я казала?

Мала Катря прикинулася, що спить.

II

Минає рік. Батько й мати на панщині. Катерина, сама ще недоросла, зв’язана з малим Тарасом, як ланцюгами: сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою1, по кутку2 носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька ще дитина — хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона3, у квача4. Посадить малого на вигоні, у ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки5, накаже, посварившись пучкою: «Сиди ж мені й не вилазь, поки не прийду». Вітром майнула до гурту, де аж куріла гульня, — про хлопця забула зразу. І сидить воно саме-самісіньке, як одірваний од гілки листочок, спозирає синє небо, зграї на ньому галок... Сонце гріє, ромашки пахнуть, аж чхається — хороше, як у купелі. І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає, мов до сонця летіти хоче на руці або само сонце його витягає з пахучих бур’янів.

1Кукла — загорнутий у ганчірку жований хліб, який використовували для заспокоювання дітей замість соски.

2    Куток — частина села.

3    Ворон — гра, що відтворює напад ворона на курчат, яких захищає квочка.

4    Квач — дитяча гра, у якій потрібно влучити м’ячем у того, хто тікає, або, догнавши його, торкнутися рукою.

5    Дуки — відома в ті часи дитяча гра.

Ф. Красицький. Селянська дівчина біля тину. 1898 р.

Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тільки тоді, як з поля показалася череда. Одкрила широко очі, ляснула в долоні: «А де ж моя дитина?» Насилу пригадала. Вітром полетіла в ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому немає — мовчить. Тільки очиці набрякли від сліз, і все личко вивожене в сльози. Тільки побачило над бур’янами голову Катрі — де ті й сльози взялись, — як ручаї. Зраділо! З плачем, з докором, із жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружної дуки Катрі на руки.

—    Моє маленьке! Скучив? — Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами й зарікаючись, що вона більше ніколи-ніколи не буде кидати дитину на улиці. Не в перший раз.

—    їстоньки хочеш? — Знаходить житнього хліба, жовану куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина зі звірячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне й погрожуючи комусь головою. Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі — вона одна розуміє її мову.

—    Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, співай за мною, Тарасику, — починає сама наспівувати:

А вже сонечко за вербами,

Пусти нас, пане, хоч із ребрами.

А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захи-ляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама: одкриє очі — ку-ку! Знову закриє — нема...

Таке ж радісне, тепле, червоне.

III

Минає рік, і два, і п’ять років... Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп’явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур’яни несходимі... Залізе — до вечора не вибереться... І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається.

Вийде з бур’янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка із золотими крайками

закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там — край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту.

А надворі й темніє...

Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вітер. Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині. Уперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалася вечеряти під яблунею надворі. Чуби в усіх як убілений льон, очі, як квітки льону, — сині. Тільки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря — морений батько свариться, мати заклопотана, зажурена, марна, їсть як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується:

—    Це тільки вечеряєте? Що так пізно?

—    Та нам такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся, — мати розповідає. — Зранку як пішло, то оце й досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, усі бур’яни обшукали — як упав у воду.

—    Догляділи! — сердито буркнув батько.

Катерина враз опустила вниз сині винуваті очі.

—    Нічого, знайдеться, — розважив сусід, — може, заснув десь у бур’яні. Проспиться — прийде. — І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. Слухають в’яло, без охоти, тільки поблизу що шелесне, усі так і кинуться: чи не хлопець? Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із серпами. Осів тихий, зоряний вечір.

—    Ну й де б їй дітись, вражій дитині, — не слухаючи сусідових балачок, тихо з нудьгою казала мати. — Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.

Зарипіли десь вози, як у релі1. Багато, мов з ярмарку.

—    Що воно?

Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пісня:

Вози риплять, а ярма бряжчать,

А воли ремигають,

А попереду отаман __У сопілочку грає.

1 Релі (діалект.) — тут: гойдалка.

Усі забули на часину про хлопця, заворушились.

—    Чумаки!

У селі бігли з дворів назустріч чумакам дівчата, діти, поважні діди з палицями. Тільки й чуть було:

—    Чумаки! Чумаки!

Сусіди почали вгадувати — звідки, аж поки чумаки замовкли.

Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно й сердито:

—    А ось і наш волоцюга!

Усі повернулися в один бік. За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі. Без шапки, босий. Лице взялось смагою — темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон.

Стоїть, не наважується йти до гурту.

Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли.

—    Де це ти був?

—    Де тебе носило і досі?

—    Де ти волочився?

Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату — не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки.

—    Де ж ти був оце — питаю? Чому не кажеш? — почав суворо батько.

Хлопець промовив стиха:

—    Був у полі та заблудив.

—    Бачили таке?

—    Хто ж тебе привіз додому?

—    Чумаки!

—    Хто? — Усі стовпилися коло хлопця. Хлопець розповів: «Стрінувся з чумаками, питають: “Куди ідеш? Мандруєш?” Я кажу: “У Кирилівку”. А вони й кажуть: “Це ти йдеш у Моринці, а в Кирилівку треба назад. Сідай з нами, довеземо”. Та й посадили мене на віз. Дали мені батіг волів поганяти...»

—    Бачили такого? Чумакувати надумав уже!

—    І як воно згадало, що з Кирилівки?

—    Я ж казав, що знайдеться, — обізвався сусід. — Такий лобатий не пропаде.

—    Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти, — сказав батько.

Хлопець тільки того й дожидав.

—    Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? — допитувалася мати.

Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові:

—    Як мотає? Наче три дні не їв.

Розмова між дорослими пожвавішала. По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней. Полягали. Тарас у середину, з одного боку Катря, з другого — Микита. Мати сіла коло їх. Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулися до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповідати тихим таємничим голосом. Брат і сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до чоловіків:

—    Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповідає, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?

—    Усі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, — промовив сусід.

—    Що вийде? — жартом обізвався батько. — Розбіяка великий вийде — ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

—    Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?..

Починалася знову розмова про Кармелюка, що саме гримів

у той час на Поділлі. У селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на у лиці. Коло хати й над хатою гули хрущі. Діти спали.

Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.

1. Народження такого, що волю в панів одніме передбачив (передбачила)

А батько Б сусід В баба Г мати

2. Малого Тараса довелося доглядати

А матері Б бабі В батькові Г сестрі

3. Установіть відповідність.

Герой

Репліка

1    батько

2    мати

3    сусід

4    баба

А Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.

Б Нам усім — один талан: і дідові, і батькові, і дитині — довічне панське ярмо.

В Розбіяка великий вийде — ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

Г Та бач, що виходить: виросте твій син неабияка людина — буде змагатись з панами та царями...

Д Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряче вийде.

О

ш

4.    Знайдіть на початку оповідання «У бур’янах» типовий для казки зачин і прочитайте його. Як ви вважаєте, чому з казкового зачину починає твір С. Васильченко?

5.    Як ви розумієте слова народилась нова панові кріпацька душа?

6.    Прочитайте фрагмент, у якому Тарасового батька кличуть на панщину. Як ця сцена характеризує тодішній устрій життя селян?

7.    Чому Катря не завжди була уважною з малим Тарасом? Чи можна її в цьому звинувачувати?

8.    Чи бачив Тарас насправді залізні стовпи, що підпирають небо? Що це було: багата фантазія, розповідь чумаків чи, може, сон?

9.    Як відгукувалися в селі про Тараса? Чи став він другим Карме-люком?

10.    Чи можна дитинство Тараса вважати щасливим? Обґрунтуйте свою думку.

11.    Доберіть до кожної з трьох глав заголовок і запишіть їх у робочий зошит.

12.    Прочитайте за ролями уривок від слів Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується... і до кінця твору. Чим близький цей уривок до драматичного твору?

1.    Вивчіть напам’ять вірш Т. Шевченка «За сонцем хмаронька пливе...».

2.    Намалюйте ілюстрацію до оповідання С. Васильченка «У бур’янах», зобразивши стовпи, що підпирають небо, і ворота, куди сонце заходить на ніч (за бажанням).

 

Ліричний твір

Твори художньої літератури поділяють на три види: епічні, ліричні й драматичні. Епічні твори здебільшого написані прозовою мовою, у них відбуваються події, літературні герої розкриваються через вчинки. Скажімо, оповідання С. Васильченка «У бур’янах» епічне, як і народні перекази, казки, які ви читали в 5 класі. Нагадаємо, що драматичні твори призначені для постановки на сцені, у них розписані репліки для акторів, подані ремарки. Нещодавно ви читали драматичний твір, а саме казку

О. Олеся «Микита Кожум’яка». Третій вид — ліричні твори. Які ж вони мають особливості?

Ліричні твори переважно пишуть віршованою мовою, у них не розгортаються події, а виражаються думки, почуття, переживання людини в певних обставинах, під впливом певних подій. Отже, у ліричних творах немає сюжету, а є лише емоції, переживання, якими виражається радість, захоплення або сум, гнів. Прикладом ліричного твору є вірш Т. Шевченка «За сонцем хмаронька пливе...».

До речі...

Слово лірика походить з грецької мови, у якій воно означає «струнний музичний інструмент», під акомпанемент якого в Стародавній Греції виконували вірші й пісні.

* * *

За сонцем хмаронька пливе

 

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З Богом заговорить...

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш його, того світу, Мов матері діти.

К. Крижицький.

Вечір.

1905 р.

Засоби образної мови

Емоційності й барвистості ліричним творам додають засоби образної мови, які називають тропами. Тропи — слова або вислови, що вживаються в переносному, образному значенні. До тропів (або засобів образної мови) належать гіпербола, порівняння, метафора, епітет, персоніфікація. Поняття гіпербола й порівняння вам уже знайомі, а про метафору й епітет ви дізнаєтеся на одному з наступних уроків. А що ж таке персоніфікація?

Персоніфікація — образний вислів, у якому ознаки людини переносяться на неживий предмет чи явище (одним словом, олюднення), наприклад: танцюють сніжинки, спить камінь. Ритмічне й спокійне опускання сніжинок нагадує танець людини, тож не випадково митець у художньому творі вдається до персоніфікації сніжники танцюють, він ніби оживляє, олюднює сніжинку. Або мовчазність і нерухомість каменя нагадує повний спокій людини під час сну, тому він і наділений людською властивістю спати. Вірш Т. Шевченка «За сонцем хмаронька пливе...» побудований на персоніфікації. Майже всі дієслова-присудки в ньому персоніфіковані: хмаронька пливе, сонце зове, серце одпочине й заговорить та ін. Персоніфікація виникає на основі подібності, асоціацій, вона оживлює поезію, емоційно наснажує її.

* * *

Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

[Між 19 і 30 травня 1847,
С.-Петербург]

 

До речі...

Вірш Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...» унікальний тим, що в ньому майже немає художніх засобів. Однак таке буває рідко: треба мати неймовірний талант, щоб простими словами передати красу весняного вечора й гармонію людини в природі.

 

1. Установіть відповідність.

Троп

Визначення

1    порівняння

2    персоніфікація

3    гіпербола

А перенесення ознак людини на неживий предмет чи явище, олюднення Б велике перебільшення рис людини, предмета чи явища з метою надання зображуваному виняткової виразності В уживання двох слів із протилежним значенням для підсилення емоційності Г зіставлення одного предмета чи явища з іншим, чимось подібним до нього

2.

Персоніфікацію вжито в рядку

О

А Співають ідучи дівчата, а матері вечерять ждуть...

Б І сонце спатоньки зове у синє море...

В Поклала мати коло хати маленьких діточок своїх...

Г І ждеш його, того світу, мов матері діти.

3.    Порівняння вжито в рядку

А За сонцем хмаронька пливе, червоні поли розстилає...

Б Затихло все, тільки дівчата та соловейко не затих.

В Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть...

Г А туман, неначе ворог, закриває море...

4.    Чим ліричні твори відрізняються від епічних і драматичних?

5.    Що таке тропи? Яку роль вони відіграють у художніх творах?

6.    Як ви розумієте другий рядок вірша «За сонцем хмаронька пливе...»?

7.    Яким настроєм — веселим чи сумним — сповнений вірш «За сонцем хмаронька пливе...»? Чому ви так уважаєте?

8.    Вірш «Садок вишневий коло хати...» чітко поділений на три частини (три строфи). Чи треба змінювати інтонацію, читаючи їх? Чому?

9.    З чого видно, що у вірші «Садок вишневий коло хати...» зображено весну (квітень або травень)?

10.    Вірш «Садок вишневий коло хати...» написаний у неволі, коли Т. Шевченко навесні в холодній і сірій камері північного Петербурга очікував вирок. Що, на вашу думку, могло спонукати поета написати такий ніжний і світлий вірш?

11.    Знайдіть у вірші «За сонцем хмаронька пливе...» усі порівняння ^ й випишіть їх у робочий зошит.

12.    Уважно роздивіться картину К. Крижицького «Вечір». Скажіть, чим вона близька до вірша «За сонцем хмаронька пливе...» і чим відмінна.

1.    Вивчіть напам’ять вірш Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...».

2.    Перепишіть вірш «Садок вишневий коло хати...» у робочий зошит. Визначте рими й підкресліть їх однією та двома рисками.

3.    У мережі Інтернет знайдіть картини й фотографії українських хат із вишневими садками навесні, які якнайкраще проілюструють вірш «Садок вишневий коло хати...». Підготуйте невелику мультимедійну презентацію за цими матеріалами (за бажанням).

 

Це матеріал із підручника Українська Література О.М. Авраменко 5 клас

 

 


загрузка...
загрузка...

Категорія: Українська література