Народні перекази. Білгородський кисіль, Прийом у запорожці, Ой Морозе, Морозенку читати

Народний переказ — це усне оповідання про визначні історичні події та їх героїв. За змістом перекази близькі до легенд, проте в них значно менше (а іноді й немає) фантастичних елементів і більше фактичних подій, достовірності.

У переказах народ наділяв своїх улюбленців богатирською силою, непереможністю, а ця ознака більше властива казкам і легендам. Мабуть, найбільше до наших днів дійшло переказів про славних запорожців, адже вони вважалися прикладом лицарства, відваги й патріотизму.

Народні перекази бувають як сумні за змістом (наприклад, про смерть козака), так і жартівливі. У них відтворено мрії українців про справедливість, перемогу добра над злом.

Білгородський кисіль

Володимир пішов до Новгорода з воїнами для боротьби проти печенігів¹, бо йшла невпинно велика війна. У цей час печеніги довідалися, що князя немає, прийшли й оточили Білгород. І не давали вони вибратися з города², і настав голод великий у городі, і не міг Володимир допомогти, бо ж не було в нього воїнів, а печенігів було сила-силенна. І затягнулась облога горо-да, і був голод великий. І скликали віче³ в городі й вирішили:

—    Це вже підходить смерть від голоду, а від князя допомоги немає. То чи краще нам помирати? Здамося печенігам: когось залишать живим, а кого й умертвлять; адже помираємо з голоду.

А один старець, який не був на вічі тому, і запитує:

—    Заради чого було віче?

¹    Печеніги — тюркські кочові племена, які в середині IX ст. осіли в причорноморських степах.

²    Город — місто.

³    Віче — народні збори.

І люди повідали йому, що завтра хочуть усі здатися печенігам. Се почувши, послав він за старійшинами городськими і сказав їм:

—    Чув я, що ви хочете здатися печенігам.

Вони ж сказали:

—    Не витерплять люди голоду.

Тоді він і каже їм:

—    Послухайте мене, не здавайтеся ще днів три, а що я вам звелю, — зробіть.

І вони пообіцяли послухати.

І сказав їм старець:

—    Зберіть по жмені вівса, або пшениці, або висівок. — І вони, радо пішовши, зібрали.

І звелів тоді жінкам зробити бовтанку, з якої варять кисіль, і наказав викопати колодязь, і поставити туди діжку, і налити в неї тієї бовтанки. І звелів старець викопати другий колодязь і поставити туди другу діжку, і звелів шукати меду. Вони ж, пішовши, узяли луб’янець¹ меду, що був схований у князівській медуші. І загадав він його рідко розбавити водою й вилити в діжку другого колодязя. Уранці ж послати за печенігами.

Городяни ж, прийшовши до печенігів, сказали:

—    Візьміть собі заложників наших, а ви підіть у город, щоб побачити, що діється в городі нашому.

Печеніги ж, зрадівши, подумали, що вони хочуть здатися, забрали в них заложників, а самі вибрали кращих мужів у родах і послали їх у город, нехай роздивляться, що там діється.

¹ Луб’янщь — посудина з кори дерева.

І прийшли вони в город, і сказали їм люди:

—    Пощо губите нас? Коли зможете перестояти нас? Хоч стійте й десять літ, то що ви можете нам зробити? Адже ми маємо їжу від землі. А якщо не вірите, то огляньте своїми очима.

І привели їх до колодязя, де ота бовтанка, і зачерпнули відром, налили в горшки й варили перед ними. А коли зварили кисіль, то, узявши їх, пішли з ними до другого колодязя, і зачерпнули сити¹, і стали їсти спершу самі, а потім і печеніги. І здивувалися ті, і сказали:

—    Не повірять наші князі, поки не поїдять самі.

Люди налили по корчазі² бовтанки та сити з колодязів і подали печенігам.

Вони ж, прийшовши, розповіли про все це. І зваривши, їли князі печенізькі й дивувалися. Забравши ж заложників своїх, а тих пустивши, знялися з-під города і забралися геть.

Прийом у запорожці

Запорожці як підмовлять було до себе на Січ якого хлопця з Гетьманщини³, то перше пробують, чи годиться бути запорожцем. Ото звелять йому варити кашу:

—    Гляди ж, вари так, щоб і не сира була, щоб і не перекипіла, а ми підемо косити. То ти, як уже буде готова, вийди на такий-то курган да й клич нас, а ми почуємо да й прийдемо.

От поберуть коси та й підуть нібито косити, а де там їм хочеться косити! Заберуться в комиш та й лежать. То оце хлопець, зваривши кашу, вийде на могилу й зачне гукати. А вони й чують, але не озиваються. То він гукав, гукав да й давай плакати:

—    От занесла мене нечиста сила між сії запорожці! Лучче б було дома сидіти при батькові да при матері. А то ще перекипить каша, то прийдуть да битимуть, вражі сини! Ой бідна ж моя головонька! Чого мене понесло між сії запорожці!

То вони, лежачи в траві, вислухають усе та й кажуть:

—    Ні, се не наш!

А далі вернуться до куреня, дадуть тому хлопцеві коня й грошей на дорогу да й скажуть:

—    їдь собі к нечистому! Нам таких не треба!

¹    Сита — мед, розведений водою, або медовий відвар на воді.

²    Корчага — велика глиняна посудина з вузькою шийкою.

³    Гетьманщина — напівофіційна назва території Лівобережної України, якою в середині XVII ст. управляв гетьман.

А як же которий удасться розторопний і догадливий, то, вийшовши на могилу, кликне разів зо два:

—    Гей, панове-молодці! Ідіть кашу їсти!

Да як не озиваються, то він:

—    Чорт же вас бери, коли мовчите! Буду я й сам їсти. — Да ще перед відходом ударить на могилі гопака: «Ой тут мені погуляти на просторі!» Да затягнувши на весь степ козацьку пісню, і піде собі до куреня, і давай уплітати тую кашу.

То запорожці, лежачи в траві, і кажуть:

—    Оце наш!

Да побравши коси, ідуть до куреня.

А він:

—    Де вас у біса носило, панове? Гукав, гукав, аж горло розболілось; да щоб каша не перекипала, то я почав сам їсти.

То запорожці споглянуть один на одного да й скажуть йому:

—    Ну, чуро¹, уставай! Годі тобі буть хлопцем. Тепер ти рівний козак.

І приймають у товариство.

Ой морозе, морозенку

Був у батька Хмеля полковник Морозенко. Вельми славний був лицар. І всюди він перший: і під Жовтими Водами, і під Корсунем, і під Пилявцями та ще й під Кам’янцем-Подільським громив з чернею² кляту шляхту³ голопузу. А ще спільно із

загонами Максима Кривоноса здобув Високий Замок у Львові.

Кажуть, прийшов на Запорозьку Січ Станіславом Морозовицьким, а став Нестором Морозенком. З власної волі зрікся шляхетської віри, бо не міг спокійно дивитися на гірку долю українського люду, що стогнав у панському ярмі та бунтував проти сваволі й безправ’я.

А ще розповідають: мав Морозенко розум за десятьох і кохався в книгах велемудрих. І полюбив його Хмель, як сина рідного, і нарік його, орла сизокрилого, полковником за звитяжні битви. А вже чернь простолюдна Йшла гріз- _Богдан Хмельницький ною силою за своїм полковником. Не лякали

її ні вогонь, ні вода, ні гармати військ шляхетських. Де пролетить кіннота Морозенка — засіяне поле гидким трупом ворожим.

Боялася шляхта одного імені Морозенка й за всяку ціну хотіла знищити його. Що тільки не робили підлі пани. Підсилали таємних убивць, робили засідки, три рази стріляли по ньому куплені золотом найманці.

—    Козацьке тіло шляхетська куля не бере! — сміявся Морозенко.

Козацько-селянське військо обложило з усіх сторін Збараж, як бджоли вощину. Тісно стало шляхті в замку, що й птиці ніде пролетіти. З луб’янецького горба оглядав Хмельницький поле бою. Кидав проти ворога все нові загони.

—    Б’ють козаки панство вельможне, аж пір’я летить! — вигукував задоволено гетьман.

Збаразький замок. Сучасне фото

Скликав Хмель своїх полковників на раду й мовив:

—    Пан вельможний Ярема Вишневецький просить прислати в замок послів на переговори. Мабуть, надоїла панству здохла конятина... Чи, може, щось хитре надумав підлий Ярема?

Задумались одчайдушні козацькі голови. І зашуміли полковники.

—    За що гинули, проливали кров наші смільчаки?

—    Шкода людської крові! — з болем сказав гетьман.

—    Краще вже шаблюками та порохом розмовляти з ворогом, аніж слухати його підступні слова й брехливі запевнення, — переконував Богун задуманого Хмеля.

—    Хто з вас поїде до Яреми? — спитав Хмель.

І вийшов до Хмельницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному товариству й промовив:

—    Пошліть мене, батьку Хмелю, і ви, чесне товариство, до пана Вишневецького.

І наступив ранок шостого липня тисяча шістсот сорок дев’ятого року. Ще сонце не сходило, а наш Нестор Морозенко обмірковував з батьком Богданом, що зволить він сказати Вишневецькому. А що скаже хитрий єзуїт¹?

На сивому коні в товаристві двох козаків їхав Морозенко до Збаразького замку на розмову з Яремою. Побачили пани, хто до них їде. Жахнулись і скипіли ненавистю. Позбігалася вся знать Речі Посполитої, дали знати Яремі.

Морозенко їхав повільно. Ще трохи — і відчинять перед ним браму до замку з наказу Яреми. Умить сонце зайшло за хмару, потемніла земля, зірвався з шумом вітер. Посипалися зрадницькі кулі на послів Хмельницького. Одна куля влучила в серце Морозенка, друга — у голову, третя — у живіт. І похитнулося козацьке тіло. Та не впав Нестор, а йшов ще декілька кроків. Налякані вельможі щезли з мурів замку. Ще крок-два — і похилився Морозенко на мур фортеці. Помер стоячи лицар славний. Вітер ломив гілля дерев, а з неба ринув, як із відра, густий дощ. Плакало небо, плакала земля за Морозенком.

Під зливним дощем схопили козаки тіло полковника і чвалом привезли до козацького табору в Луб’янки.

Заплакав гірко гетьман Хмельницький над Морозенком. Наказав урочисто поховати його. Тіло славного лицаря на возі козацькому везли по всіх сотнях, полках. Схилялися додолу

¹ Єзуїт. — тут: підступна, лицемірна людина.

О. Мурашко. Похорон кошового. 1900 р.

стяги, лунали постріли з мушкетів і самопалів. Прощалися з полковником. Старі козаки, що не раз дивилися смерті в вічі, нишком утирали сльози. Тяжко сумувала чернь, селяни йшли за возом з похиленими головами аж до могили Морозенка.

Тужний спів... Вибухи самопалів. Тіло Морозенка віддано землі. Біля нього поклали шаблю, даровану Хмельницьким. Коли ж висипали високу могилу, то пішов проливний дощ. То плакала вся Україна за славним лицарем волі. І залунала по всій Україні тужлива пісня:

Ой Морозе, Морозенку,

Ти, славний козаче!

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче.

З діда-прадіда розповідають, що похоронили Морозенка під селом Критівцями, недалеко ставка Звіринець. Ще сьогодні там видніє могила, козацькою звана, де й недавно знайдено шаблю. Може, вона Морозенкова?

До речі...

Нестор Морозенко (Станіслав Морозовицький) — військово-політич-ний діяч доби Хмельниччини. Був дуже освіченою людиною: навчався в Краківському (Польща) й Падуанському (Італія) університетах.

1. Старцю з переказу «Білгородський кисіль» властиві риси

А лють і войовничість

Б хитрість і мудрість

В душевність і упертість

Г доброта й невпевненість

2. На здатність стати козаком («Прийом у запорожці») хлопця випробовували вмінням зварити

3. Козацько-селянське військо в переказі «Ой Морозе, Морозенку» обложило замок у

А Кам’янці-Подільському

Б Жовтих Водах

В Львові

Г Збаражі

4. Чим народні перекази близькі до легенд і в чому полягає між ними різниця?

5. Чи є в переказі «Білгородський кисіль» фантастичні елементи? Чому ви так уважаєте?

6.    Що ви знаєте про Запорозьку Січ? У якій частині України вона знаходилася?

7.    Яка риса хлопця, якого прийняли в запорожці, найбільше сподобалася козакам?

8.    Знайдіть у переказі «Прийом у запорожці» жартівливі моменти й прочитайте їх.

9.    За що простий народ і Богдан Хмельницький любили Морозенка? Підкріпіть свою думку словами з тексту переказу.

10. Прочитайте ті речення в переказі «Ой Морозе, Морозенку», у яких описано зміну погоди, коли Морозенко в’їжджав до замку і його смертельно ранили ворожі кулі. Яку роль у цій сцені відіграє пейзаж?

11. Випишіть із переказу «Білгородський кисіль» слова, які в сучасній ^ мові не вживаються. Яку роль вони відіграють у художньому тексті?

12. Чим близька за своїм настроєм картина О. Мурашка «Похорон кошового» до переказу «Ой Морозе, Морозенку»? Які кольори переважають у ній? Чому? Викладіть свої думки в письмовій формі (2—3 речення).

Прочитайте текст пісні «Ой Морозе, Морозенку» (її можна знайти в мережі Інтернет). Які явні розбіжності в змісті цієї пісні й однойменному переказі ви помітили? Як ви вважаєте, чому таке можливо у творах усної народної творчості? (За бажанням). Прочитайте казку «Про правду і кривду».

Це матеріал із підручника Українська Література О.М. Авраменко 5 клас