Україна у світ-системному вимірі

Наукова неспроможність теорії стадій економічного зрос­тання полягає у несистемному розгляді сучасного світу. Всі країни зображуються в них як бігуни на довгу дистанцію, де положення кожного залежить від нього самого — його сили, витривалості, наполегливості тощо, які визначають, чи попаде він у групу лідерів, середняків, чи буде у числі відстаючих, які мріють уже не про перемогу, а про те, щоб не зійти з дистанції. У багатьох з нас такий підхід, таке трактування сучасного світу їм ішкликає протесту. І шкода.

Самостійність будь-якої країни на світовій арені, покладена в основу такого підходу, — це не більш ніж свідомо і штучно підтримувана ілюзія. Капіталізм, який зароджувався в рамках окремих країн, по мірі свого розвитку перетворився у світо­ву систему, а після розвалу Радянського Союзу і системи соціалізму — у всесвітню. У процесі глобалізації склалося світове ринкове господарство, і параметри окремих країн, значною мірою залежать від того місця, яке вони займають у системі, від тих функцій, які вони в ній виконують.

Сьогодні безперспективна будь-яка наша спроба знайти ппхід із становища, залишаючись у «системі координат» самої України. Розробка такої стратегії в епоху глобалізації мож­лива лише на основі розуміння сутності і тенденцій розвитку Не тільки окремої країни, але й усього сучасного світу.

 Цей процес розкриває концепція світ-системи, створена аме- рикамським соціологом І. Валлерстайном. Сьогодні капіталізм як цілісна система існує тільки як світова система, у рамках якої окремі країни є не більш ніж її підсистеми, що підлягають дії її загальних законів. При цьому змінилися масштаби капіталізму, але не його сутність. Сутністю і метою цієї системи, як і раніше, залишається механізм присвоєння доданого продукту. Проте суб'єктами відносин з приводу виробництва і присвоєння даного продукту в цьому випадку виступають уже не лише окремі класи, але й країни або групи країн, які спираються на ті ж самі ресурси — силу, гроші, знання або інформацію.

Авжеж, їх взаємозв'язок стає набагато складнішим. На змі­ну лінійності відносин двох основних класів у рамках окремого суспільства у глобалізованому просторі сучасного світу взає­модіють сотні суб'єктів, але їх відносини у кожній конкретній взаємодії залишаються, по суті, без змін. Кожний такий суб'єкт взаємодіє з безліччю інших, і результати таких взаємодій за об­сягом, а головне — за напрямком переміщення доданого про­дукту можуть істотно відрізнятися.

Головне — результуюча всіх цих взаємодій. Саме її величина визначає місце окремої країни у світовому рейтингу. Чи то буде ядро світ-системи, яке часто називають «золотим мільярдом» або напівпериферія, чи доля підготувала країні місце в пери­ферії, практично не залишивши їй шансу на вихід з бідності. У цьому питанні світова статистика невблаганна — розрив (протиріччя) між багатими і бідними країнами збільшується з неймовірною швидкістю, ставлячи неминуче питання про межі міцності самої світової системи.

Яким же шляхом відбувається присвоєння доданого продукту? Таких каналів багато, назвемо один: ножиці цін. Власне виробництво в розвинених країнах завжди концентрується на створенні свого роду ексклюзиву — виробництві товарів або послуг, які з тих або інших причин (але найчастіше в силу нау ково-технічного потенціалу) ще не можуть широко тиражува тися іншими країнами, і не настільки важливо, що являє собою цей товар — продукцію аерокосмічної галузі чи програмне за безпечення Microsoft, фінансові послуги чи компакт-диски із записами модних виконавців, супутниковий зв'язок чи імідж модної фірми. їх поєднує головне — монопольне становище на ринку, а отже, й монопольно високі ціни, які часто набагато перевищують реальну вартість товарів. Ця рента, що збирається з усього світу, значною мірою визначає постійно зростаючий розрив у рівні добробуту невеликої кількості країн і більшої частини світу. В цьому полягає ендогенна причина нездійснен­ності теорій модернізації.

І що дивно: виробникові в таких країнах часто немає необ­хідності заощаджувати на витратах, зменшувати собівартість продукції. Часом навіть навпаки: чим вище витрати на вироб­ництво такої продукції, тим вигідніше країні-виробникові — їх сплатить покупець. Десятки й сотні мільйонів доларів, витрачуваних, наприклад, у Голівуді на постановку фільму, — це не «гроші на вітер», а інвестиції в економіку США, сплачені гля­дачами багатьох країн. Авжеж, таку монополію оберігають са­мим ретельним чином.

Коли ж мова йде про випуск однотипної продукції — насам­перед у сільському господарстві — продукція менш розвинених країн або взагалі не допускається на ринок розвинених, або об­кладається величезними митами, а власний сільгоспвиробник одержує від держави громадні дотації, без яких він не витри­мав би конкуренції і розорився. Про вільну конкуренцію, цю святиню лібералізму, у цьому випадку забувають. І всі спроби країн напівпериферії та периферії змінити існуюче становище, насамперед у рамках СОТ, є марними. Свободу торгівлі розви­нені країни розуміють однобоко — тільки для себе, тільки там, де вони мають перевагу і можливість одержувати ренту.

Як правило, світ-систему зображують у вигляді трьох кон­центричних кіл: у центрі їх ядро, потім напівпериферія та пе­риферія. Однак світ-систему можна представити і в іншій про­екції. Якщо концентричні кола — це «вид зверху», то конус — це «вид збоку». У цьому випадку вершина конуса — це ядро світ-системи, її середня частина — напівпериферія, а нижня — периферія. Це дозволяє співвіднести її з тео­рією стадій економічного зростання, що оперує поняттями дондустріального, індустріального і постіндустріального су­спільства, — відповідно: основа конуса, її середня частина й вершина. Схема дозволяє побачити їх внутрішні, ретельно приховувані зв'язки та відносини.

Для більшої наочності можна запропонувати інший образ, що дозволяє представити не тільки взаємне розташування чистин, але й характер процесів, що протікають у ній. Уявіть банку з молоком і те, у що воно перетворюється через кілька днів: небагато вершків, шар сирної маси, а знизу — сироватка. Якщо сюди ж улити склянку свіжого молока, воно розділиться в тій же пропорції, поповнивши кожну із складових частин. Це й відбулося з пострадянськими країнами, коли вони «влилися» у світову капіталістичну систему. І яким би великим не було б сумарне багатство суспільства — «вершки» і «сироватка» опиняються на протилежних полюсах. Як біохімічні закони для молока, так і непереборний потяг капіталу до зростання місця для інших варіантів не залишають.

Однак є між цими процесами і дві відмінності. По-перше, якщо для молока цей процес одноразовий, то в людському співтоваристві «сепарація» протікає безупинно, з кожним ро­ком збільшуючи розрив між країнами ядра світ-системи та ре­штою держав. І, по-друге, якби якась людина стверджувала, що все молоко без залишку можна перетворити на вершки, її б вва­жали за дурня. Коли те ж саме говорять стосовно суспільства, ми говоримо, що люди стоять на позиціях лібералізму (теорії стадій економічного зростання і т. д.). Це аж ніяк не означає, що ці люди дурні. Скоріше навпаки. Чого не скажеш про тих, хто їм вірить.

Безвихідність країн периферії та напівпериферії випливає з того, що, змушені віддавати доданий продукт більш розвине ним, вони підсилюють шанси останніх не тільки зберегти свою перевагу, але й збільшити існуючий між ними розрив. Для розвинених же країн збереження такого розриву в рівні потен­ціалу саме і є умовою, який дозволяє й надалі привласнювати доданий продукт, що разом із результатами власної діяльності і робить їх процвітаючими. Обсяг доданого продукту, який вилучається щорічно країнами «золотого мільярда» з решти держав, на думку експертів, обчислюється сотнями мільярдів або навіть трильйонів доларів. Є серед них і наші, українські Українські дослідники цієї проблеми вважають, що за роки незалежності Україна вже втратила кілька десятків мільярдів доларів. І процес триває.

При цьому функціонування світ-системи не усунуло проблему відбирання доданої вартості усередині окремих держан, а істотно модифікувало її. У країнах периферії та напівпери ферії проблема доданої вартості загострилася, — оскільки та­ким державам доводиться нести подвійну ношу — забезпечу­вати свою буржуазію та водночас країни «золотого мільярда». Звідси й неминуче зубожіння цієї частини світу.

Додана вартість формально існує і у високорозвинених країнах, але значною мірою вихолощена, оскільки її механізм, який спирається на володіння все тими ж ресурсами — владою, грішми та інформацією, використовується вже не стільки для одержання доданої вартості усередині країни, скільки для пе­рерозподілу тієї, яка надходить з периферії і.напівпериферії. У цьому бере участь все суспільство, у тому числі одержувачі соціальної допомоги. Зародження цієї тенденції та її сутність розкрив ще К. Маркс стосовно Англії XIX ст., назвавши про­цесом «обуржуажування пролетаріату». Тільки за століття останній з незначної тенденції перетворився в сутнісну рису сучасного світу.

До речі, на відміну від вітчизняних соціологів та еконо­містів, які здебільшого заперечують присвоєння доданого продукту розвиненими країнами, останні цього не прихову­ють. Дуже популярний підручник соціології Дж. Масіоніса, що витримав десяток видань, роз'яснює: «Хоча ми схильні вважати благополуччя нашим достоїнством, соціологічний підхід показує, що ці досягнення пов'язані в основному з при­вілейованим становищем, яке займають США в глобальній соціальній системі». Країна, що вміє ефективніше за інших привласнювати доданий продукт, чітко уявляє джерело свого благополуччя. Такою є реальність, подобається це комусь чи ні. І реагувати на неї можна по-різному.

Послідовним борцям з капіталізмом вона не подобається і викликає бажання боротися із цим несправедливим суспіль­ством, замінити його соціалізмом. Варто тільки згадати два по­ложення самого марксизму. По-перше, суспільний лад не змі­ниться раніше, ніж вичерпає свій ресурс. А в сучасній світ-системі його вистачить ще на кілька десятків років.

По-друге, капіталізм не можна перемити в окремо взятій країні. За Марксом, заміна капіталізму можлива тільки одночасно в усіх країнах або принаймні у більшості найрозвинені­ших. Навіть Радянському Союзу, з його історією, повною вели­ких і трагічних подій, не вдалося це спростувати. Глобалізація знчення цієї тези тільки підсилила.

Дещо іншої позиції дотримуються країни напівпериферії та периферії. Вони хочуть змінити світ-систему може й не так радикально, але вже зараз. Неймовірне, здавалося б, зростан­ня цін на нафту, яке почалося у 2005 р., зумовлене, у першу чергу, підвищенням попиту на неї в Китаї. І, як відзначають європейські експерти, це тільки «квіточки»: накопичені цією країною золотовалютні запаси дозволяють «накрутити» на купівлі(!) ціни так, що нафта може стати малодоступною не лише для слаборозвинених, але й для багатьох європейських держав. Саме цим пояснюється негативна реакція Європей­ського Союзу на заяви Росії про можливу переорієнтацію експорту та енергоносіїв на Схід і прагнення Європи взяти ці ресурси під свій контроль шляхом нав'язування їй (Росії) Енергетичної Хартії.

Що ж стосується України, то багато політичних діячів стверджують, що у нас є шанс побудувати соціальну державу з ринковою економікою, досягти стандартів розвинених країн. Можливо, що це й так, але з деякими застереженнями.

По-перше, рішучий ривок у развитку має відбутися у самий найближчий час, а не у далекому майбутньому нашими онука­ми. Так довго сучасна система не проіснує (поцікавтеся про­гнозами експертів на найближчі 50 років).

По-друге, успіху можна досягти не завдяки допомозі високо розвинутих країн, а всупереч їх опору, оскільки ми хочемо позбавити їх права бути щасливими за наш рахунок.

По-третє, для успіху  необхідна продумана стратегія. Для її розроблені варто зрозуміти роль і місце України у сучасній світ-системі. Щоб уже зараз розробити заходи, що дозволять, хоча б частково перекрити ті канали, якими створена в країні додана вартість перетікає до щасливих власників соціальних економік і, навпаки — розширити ті нечисленні, по яких вона надходить до нас.

Н.М. Семке