Народна освіта » Історія України » Про що і про кого розповідає історія рідного краю

Завантаження
 

Про що і про кого розповідає історія рідного краю

Автор: admin от 17-10-2013, 23:14, переглянуло: 1924


 

На уроці навчитеся

1. Добирати інформацію про події та постаті історії рідного краю.

2. Наводити приклади увічнення історичних подій та постатей рідного краю пам’ятниками, пам’ятними дошками, знаками тощо.

3. Розповідати про події та постаті історії рідного краю.

 

Роздивіться зображені на фотографіях пам’ятники. Всі вони присвячені відомим вам подіям або історичним діячам, про яких ішлося на сторінках підручника. Пригадайте ці події та історичних діячів. Сформулюйте 2 - 3 твердження, які доводять, чому ці події чи історичні діячі гідні увічнення.

Виконайте завдання своєї групи. Повідомте результати роботи класу. Дайте відповіді на запитання, які виникли під час обговорення.

Група 1. Готуючись до уроку, ви мали довідатися, чи є у вашому рідному місті (селі) пам’ятники, пам’ятні місця чи споруди, пов’язані з іменами історичних діячів. Підготуйте розповідь про такого діяча за планом:

1.    Ким був історичний діяч, якому споруджено пам’ятник?

2.    Коли він жив?

3.    У яких подіях брав участь або з якими подіями пов’язаний?

4.    Чи вшановують цього діяча в інших місцях? Чому?

Група 2. Чи є у вашому рідному місті, селі пам’ятники, пам’ятні місця чи споруди, пов’язані з історичними подіями? Підготуйте розповідь про ці події за планом:

1.    Чим була зумовлена, коли та за яких обставин відбулася подія, якій присвячено пам’ятник (Якої події стосується пам’ятне місце або споруда, коли відбулася подія, пов’язана з нею, чим вона була спричинена)?

2.    Якими були результати та наслідки цієї події для вашого краю?

3.    Хто брав участь у цій події з місцевих мешканців? Що відомо про цих людей?

4.    Чи вшановують цю подію в інших місцях? Чому?

Група 3. Які легенди, перекази бережуть історичну пам’ять про ваших видатних земляків? Перекажіть одну з легенд однокласникам.

Проаналізуйте її за планом:

1.    Яким історичним подіям чи постатям присвячено цю легенду?

2.    Як втілено в легенді ставлення до події / постаті?

3.    Навіщо було створено цю легенду?

Чи цікаво було працювати на уроці? Що найбільше сподобалося? Про що хотіли б дізнатися докладніше?

Поставте собі оцінку за урок, зарахувавши за різні етапи роботи відповідні бали.

Етап уроку / Бали

1

2

3

Підготовка до уроку

     

Робота в парах

     

Робота в групах

     

Участь у загальному колі

     

Моя оцінка

     

Підготуйтеся до гри «Історична абетка». Для цього, погортавши сторінки розділу, пригадайте нові слова, імена історичних діячів, події, про які довідалися. У гру можете пограти па уроці або й на перерві. Для цього на дошці великими літерами напишіть українську абетку. Оберіть ведучого. Попросіть його із заплющеними (зав’язаними) очима вказати на літеру, з якою будете грати. Коли літеру «визначено», впродовж трьох хвилин записуйте слова розділу (імена, назви подій), які зможете пригадати. Наприклад, ось які слова з розділу починаються на літеру к: Київ, Київська Русь, князь, купці, кочовики, козацтво, клейноди, кріпацтво, кобзар, Київський університет, конституція, колгоспники.

Виграє той, хто запише найбільше слів, пов’язаних з історією. Якщо випадає літера, на яку нових слів небагато або й узагалі немає, попросіть ведучого «вибрати» іншу.

ПРОЧИТАЙТЕ НА ДОЗВІЛЛІ

Двобій

-    Коли ж прозвали його Віщим? - смикав татову руку Малко.

-    Ти таки хочеш розлютити богів, - застережливо мовив батько, позираючи на небо, що з одного боку насупилося грозовими хмарами.

Батько й син підійшли до берега Почайни1, гукнули перевізника.

-    Дядьку, а може ви знаєте, чому прозвали володаря Гори2 Віщим? - вихопилося в хлопця, тільки-но човен хитнувся на м’яких хвилях.

Охочий до розмов перевізник зрадів: хай цей поважний майстер залишається наодинці зі своїми думами-бідами, я ж погомоню з маленьким подільським базікалом.

-    По-різному кажуть люди,- неквапливо почав оповідь. -Відколи сів Олег на Горі, мов гадюки, поповзли містом чутки: неправдою здобув князівський палац, не буде справедливою і його смерть - ніколи не побачить душа Олегова Вирію3. Ще й лихо накличе на прадавні київські гори, де були колись щасливими наші діди та батьки.

Баяли-говорили кияни, а все-таки корилися волі чужинця, бо сам найстаріший Перунів волхв назвав нового володаря Віщим - віщували його Києву всемогутні боги. То їхній гнів убив останнього Києвича за зраду прадідівської віри. А що Перун4 допомагає йому, то правда. Зі скількох земель збирають данину його дружинники й ніде не знають спротиву!

Човен вдарився об берег.

Раптом майнула блискавка, й небо посипало рясні краплини. Несподіваний дощ змусив теслю затриматися в товаристві балакучого перевізника. «Всі біди в людей від довгого язика», - подумав він, проте залишився перечекати негоду в хижі старого.

-    Дива-дивнії розповідають про того Олега, - провадив перевізник. - Начебто бачили, як за повного місяця вилітає з його хоромини сокіл-птиця, летить десь на Лису гору5 чи в Дорого-жичі6, а там перекидається на змія-полоза і служить горбатій зизоокій відьмі, що часом з’являється на подільському торжищі.

Від тих слів Малкові захолола кров: не бреше старий. Бачив-бо сам ту відунку, ще й хліба їй давав.

-    Приховує Олег своє чаклунство. Та одного разу не втримався. Було то під час походу на Візантію. Щасливо спустилася Олегова дружина Славутою7 до моря, минула й море. Та перетнули хитромудрі візантійці вхід у свою гавань. Натягнули величезний ланцюг, прикріплений до кам’яних веж на берегах затоки Золотий Ріг. Тоді Олег наказав витягнути човни та поставити їх на колеса. І побачили чужинці небувалу річ: під напнутими вітрилами Олегові кораблі щодуху летіли суходолом до їхньої столиці.

Затремтіли заморські краї: як воювати з володарем, який має крилаті кораблі?! Відтоді сплачують вони Києву велику данину. Звістка про перемогу надбігла до Києва раніше Олега. Його ж за мудрість нарекли йменням Віщий...

Пізно ввечері тесля з сином поверталися додому. Та ніч і тихий плескіт Дніпра чомусь не заколисали гомінкий Поділ. Його вулиці охопила незвичайна метушня: скрізь палали вогнища, люди схвильовано перемовлялися, поглядали на Гору. Звідти, з високої Києвої гори, з княжого палацу, скотилася новина: помер Віщий Олег. Справдилося давнє пророцтво про смерть від коня. Не розминувся Олег із Долею. Давно помер його вірний кінь Лебідь. Та смерть чатувала, сховавшись гадюкою під змитими талою водою й дощами Лебедевими кістками.

Горіли зорі, а на подільському торжищі зігнута роками зизоока жінка розповідала про останні Олегові хвилини. Отруєний змією, зажадав він побачити Аскольдову могилу.

-    Схилив Олег низько голову, - чи то сміялася, чи то плакала жінка, - і сказав: «Не стало твоє місто рідним мені. Ти переміг у двобої, князю».

 

Царгородські дива

-    Ой, братику, як же я скучила за тобою, - дівчина на мить замовкала, пригортала малого Василика й розповідала далі.

А хлопець слухав сестрину оповідь і не вірив їй - хіба мо жуть насправді бути - хай навіть і за морем - золоті пташки котрі співають краще за київських соловейків?

-    А де ж їхні гнізда, отих диво-птахів? - хитрувато примруживши очі, спитав Василик.

-    Які ж гнізда в золотих птахів, коли вони неживі?! Їх май-стер-золотар зробив і повисаджував на золоті дерева, що біля трону імператорського. Коли зайшли ми до зали, то засліплені були їхнім золотосяйним блиском. Навіть княгиня Ольга здивувалася: дерева, гілочки й кожен листочок на них - звичайні, та чомусь не зелені, а золоті. І пташки - точнісінько такі, як у наших гаях, тільки з чистого золота. Аж тут імператорський трон почав підноситись угору. Затріпотіли крильцями й застрибали золоті соловейки. Раптом - гр-р-р...

Від несподіванки Василик зіщулився й сильніш притулився до сестри.

-    То справді було страшно. Я просто заклякла від жаху, -розповідала дівчина. - Золоті леви, що лежали біля імператор ського трону, звелися на передні лапи, розлючено засмикали хвостами й заревли. Бідолашна княгиня! Вона ж найближча де тих потвориськ!

-    А що Ольга?

-    Лишилася незворушною, тільки на якусь мить усмішкою блиснули очі.

-    Ото по-нашому. Добре було б, якби княгиня нагадала чужинцям, як колись воїни-русичі нажахали Царгород. Чув я. що за Олега, якого звуть Віщим, пішла з Києва дружина в по хід за море. Та перетнули візантійці вхід у свою гавань величезним ланцюгом, прикріпленим до кам’яних веж на берегах затоки Золотий Ріг. Тоді Олег наказав витягнути лодії та поставити їх на колеса. І побачили в Царгороді небувалу річ: під напнутими вітрилами руські кораблі щодуху летіли суходолом до міста. Зажадали миру тоді заморські краї, згодилися сплачувати Києву велику данину. Невже забули?

-    Ох, і мудрий ти став, брате. Певно, що не забули. Якби зневажали нас, хіба приймали б так урочисто княгиню з усім її почтом?

Дівчина, дочка поважного київського боярина, тільки-но повернулася з Царгорода, де перебувала разом із княгинею Ольгою. Вражень від подорожі було не на один вечір. Прибувши до Царгорода на початку літа, руське посольство чекало на зустріч з імператором аж до вересня. Після першого прийому, 9 вересня, було призначено ще один - на 18 жовтня. Чого тільки не побачили наші мандрівники! Це й велелюдні царгород-ські базари, де продавалося все, чого забажає душа: коштовні прикраси, різноманітна зброя, коні, гаптовані сріблом і золотом різнобарвні шовкові тканини, килими, солодощі й прянощі. І розкішні мармурові палаци, і величні, неземної краси храми.

Особливо вразив русичів головний собор Царгорода - Софійський. Розташований у центрі візантійської столиці, він був призначений для імператорських церемоній. Усередині собор прикрашали полірований мармур, різьблені колони, безліч виробів зі срібла, золота, коштовного каміння. Надзвичайне враження справляв урочистий хоровий спів під час церковних відправ.

Не могли не вразити киян і вуличні урочистості на чолі із самим імператором та різноманітні вистави - виступи мандрівних акробатів, музик, фокусників. Приголомшували й самі вулиці. Вони були забудовані кількаповерховими мармуровими будинками, мало не на кожній з них височів храм.

- Знаєш, Василику, коли б я не побувала там, то, певно, сама не повірила б у всі царгородські дива. Тримай дарунок, -дівчина розгорнула тонко мережану шовкову хусточку й поклала братові в долоньку маленького хрестика. - Хай буде тобі дороговказом у краях заморських. Батько казав, що з весною рушиш до Царгорода і ти - у науку.

Віщі слова

Багато чого бачили на своєму віку бистрі води Дунаю. Одначе такому блиску подивувалося б і Чорне море. Сяяли на сонці імператорові обладунки. Золото, коштовне каміння, найдорожчі тканини у вбранні могутнього володаря мали переконати князя русичів: не до снаги вовку левові пазурі. Війна з Візантією - марна справа: нікому не здолати її золотої величі. І хай кажуть про гордого Святослава, що нехтує він багатством. Не було ще серед людей того, кого б не заворожили діаманти імператорського меча. Імператор вдоволено посміхнувся: вирішив вдатися до хитрощів. Згадав бувальщину, переказ про яку переходив із одного європейського палацу до іншого.

...Якось з’явилися в стані Святослава візантійські посли, Принесли з собою багаті дарунки. Чого тільки не було серед коштовностей, загорнутих у дорогі візерунчасті килими! Так візантійці хотіли дізнатися, що більше полюбляє руський князь: золото чи шовк? Проте залишився байдужим Святослав до заморських дарів. Розчаровані посли ні з чим повернулися додому. Коли ж сповістили свого царя про невдачу, звелів він надіслати Святославові зброю, виготовлену руками найкращих майстрів Візантії. Довго милувався київський князь гострими мечами й списами, красно дякував цареві. На те царські радники мовили: «Лютим буде сей муж, бо багатством нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину».

-    Щось забарився руський володар, - урвав нитку роздумів імператор і раптом спохмурнів.

Кілька лодій розтинали дунайські хвилі, швидко наближа ючись до імператорського почту.

-    Чи не хитрувати надумав Святослав? - звернувся імпера тор до радників.

Ті спантеличено мовчали: після укладення миру нічого не змогли дізнатися про княжі задуми.

Імператор напружено вдивлявся в сонячне марево. Жоден човен не вирізнявся з-поміж інших. На кожному сиділо кільк£ десятків веслярів, маяли на вітрі бойові руські стяги. «Ні, немає між ними князя», - подумав імператор і відчув пекучий сором: похвалився золотом перед дунайськими хвилями та власною челяддю.

За мить срібна сурма проспівала гасло «Дорогу імперато ру!», й розкішний почет рушив од Дунаю.

-    Стійте! - заволав ватажок невеличкого військового загону залишеного, за імператорським наказом, на березі річки. -Онде він, Святослав, на човні, поклав весло й чекає на зустріч

...Імператорський хроніст швидко занотовував пригоди дня 971 р.: «Був Святослав помірним на зріст, не дуже низький і не дуже високий, з кошлатими бровами та світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надмірно довгим волоссям над верхньою губою (вусами). Голова в нього була зовсім гола але з одного її боку звисало пасмо волосся - ознака знатност роду. Міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіл£ цілком пропорційні. Виглядав він доволі суворим і диким Одне вухо його прикрашала золота сережка, оздоблена золотим карбункулом та двома перлинами. Одяг на ньому був білий і ви різнявся лише чистотою. Сидячи на ослоні для веслярів, він переговорив з імператором про умови миру й відчалив од берега».

-    Чекай же, Святославе, пощербиться твоя гордість і звитяга об моє золото! - презирливо скривив губи імператор, стежачи за княжими човнами, що швидко танули в блакитній імлі. -Покличте Феофіла й приготуйте мішок найкращого золота!

Тієї самої миті Феофіл, запопадливий та улесливий невільник, стояв перед імператором і слухав його наказ:

-    Вирушай до печенізького хана Курі, передай йому від мене ось цей дарунок і скажи, що Святослав з невеликою дружиною повертається на Русь.

«Подивимося, чого варті будуть руські мечі й великодушне попередження “Іду на ви”, з яким ти, княже, вирушав на ворога», - подумки виніс вирок князю-воїну імператор...

Багато води дунайської спливло в Чорне море, та живе й досі легенда про те, як на Дніпрових порогах був підступно вбитий з наказу візантійського імператора князь Святослав. Про нього ж кажуть його-таки словами: «Не осоромив землі Руської, бо ліг за неї кістьми. Мертві ж сорому не знають!»

Прозріння

Ніколи ще повернення до Києва не було таким тривожним. Крізь розчинене вікно Володимир позирав на розсвічене зорями небо, намагався вихопити з його мерехтливого блиску рятівне павутиння сну. Одначе сон, злегка торкнувшись повік, губився без сліду в зоряному плетиві. Нарешті, знесилений безглуздим змаганням, князь вийшов на ґанок. Легкокрила київська ніч кликала звабно і всевладно. Хіба встоїш перед її чарами?

За мить Володимир прямував до Дніпра. Дорога була добре відома, знайшов би її навіть із заплющеними очима. Вела вона до старого самітника Василія. Не раз на життєвім шляху звертався князь до нього за порадою й розважливим словом, щирість яких ніколи не брав під сумнів.

-    Не гризися. Сідай онде проти місяця, остуди голову зимним його промінням. А потім розповіси про свої клопоти, - гомонів старий.

Незабаром князя заколисала стареча розповідь. Звідкись із минулого йшов до нього дужий воїн, промовляв упевнено й поважно: «Не переймайся, брате-княже, повернуся з перемогою.

Хоча й тяжкий випадає похід, та здобуду тобі, володарю, славу». Володимир раптом прокинувся. Чомусь завжди, коли говорив із Василієм, пригадував свого побратима Ставра. Дотримався він тоді слова - переміг ворога. Та гіркою була перемога Ставр не повернувся з походу. Затужив Володимир, світ став йому немилий. І от одного дня з’явився Василій, зігнутий каліцтвом, у довгій одежині, з хрестом на грудях. Володимир уперше побачив його на одній з київських вулиць, щось знайоме вловив у погляді. Власне, цей погляд і врятував Василія від загибелі, коли князівські дружинники схопили його й ки нули в поруб. Володимир наказав звільнити в’язня, порадив йому переховуватися десь у гаях понад Дніпром. Згодом, під час полювання, зустрівся з ним іще раз. Познайомилися й потоваришували.

Найбільше цінував Володимир Василеву мудрість. Знав той стільки, що вистачило б на всіх княжих радників. У багатьох справах допоміг. Та до князівського палацу йти не хотів. Отак і жив самітником серед лісу.

-    Василію, чому не йдеш до Києва? - спитав Володимир. -Відтепер тебе не переслідуватимуть за твою віру, бо і я, великий київський князь, вже охрещений, а сьогодні, коли зійде сонце, хреститимуть усіх киян.

-    На все воля Божа. Давно тобі казав: де безсила зброя, допоможе віра. Об’єднає віра в Ісуса Христа руські землі, а де єдність - там і сила. Поважатимуть Київ як величну столицю свої й чужі. А русичі прилучаться, просвітлені Божим словом, до мудрості книжної, до освіти й знання.

-    Побудуємо по всій руській землі храми, - мріяв Володимир. - Для науки Божої будуть і школи, де навчатимуться боярські діти. Вірю - відступляться темрява й невігластво.

-    Мудро мовиш, князю. Адже каже Спаситель: «Не бороніть дітям приходити до Мене». А тепер час рушати додому, онде й сонечко сходить, - попрощався Василій.

Коли сонце розсипало перші промені, Володимир був на Дніпрі. Звідусіль сходилися кияни. Йшли жінки й чоловіки, старі й малі, багаті й бідні. Ніколи ще князь не бачив такої сили-силенної людей в одному місці. Усі роздягалися на березі й заходили у воду. Берегом ходили священики, читали молитву й осіняли киян золотими хрестами.

Раптом неподалік, серед натовпу, Володимир побачив згорблену постать. Самітник ішов до Дніпра з десятьма худенькими дітлахами - київськими сиротами.

-    Хреститися слід правою рукою, - навчав Василій. - Для цього три пальці з’єднуємо разом, а два (безіменний і мізинець) притискаємо до долоні. Трьома з’єднаними пальцями торкаємося спершу чола, потім живота, а далі правого й лівого плеча, зображуючи на собі хрест, і, опустивши руку, кланяємося. З’єднання трьох пальців символізує нашу віру у Святу Трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина й Бога-Духа Святого. Два притиснуті пальці є символом нашої віри в Сина Божого Ісуса Христа, який має два єства - є Бог і є людина, а для нашого спасіння зійшов з неба на землю. Під час хрещення руку покладаємо на чоло, щоб освятити наш розум і наші думки; на живіт - щоб освятити наші почуття; на плечі - щоб освятити сили нашого тіла і щоби благословення Боже було на наших вчинках. Хреститися треба за слів: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові...»

Діти зайшли у воду, а Василій, залишившись на березі, пристрасно молився. Коли обряд закінчився, він широко перехрестився. «Який він сильний у вірі своїй, - подумалося Володимирові. - Як колись був Ставр у ратній доблесті». Василій, відчувши на собі погляд, озирнувся.

-    Боже великий, та це ж він, - вигукнув Володимир і чимдуж кинувся обіймати свого давнього побратима.

Княжі настанови

-    Чув я від одного київського книжника, - молодий послушник озирнувся й стишив голос, - що росте десь у степах чар-зілля, яке нібито має надзвичайну силу над людською душею. Може, й тобі, брате, траплялося читати про нього?

-    Багато вигадують люди... - чернець схилився над книжками, розгорнув якусь, дуже давню, і вже почав був читати, та раптом підвів очі на послушника. - Про зілля, кажеш?

-    Було це, - переказував мені той книжник, - за давніх часів і далеко від нашої землі.

-    Землі Руської, - підхопив чернець, - що вже дванадцять літ не знала нападів степу, що квітла, як колись за Ярослава Мудрого, втішаючись миром і спокоєм. Бо знайшовся з-поміж руських князів справжній син цієї землі - поклав край князівським чварам, переміг кочівників-завойовників, відігнав їх аж за море. Чимало великих справ, що просвітили Руську землю, наче сонце, встиг завершити Володимир Мономах, так звали князя, але скінчився його земний вік.

Проте не скрізь жаль і скорботу викликала ця звістка. До котилася вона до половецького степу, надію та вояцький шал сколихнула в серцях кочівників. «Помстимося за Мономахові кривди. Буде Русь підкореною!» - загув степ молодими голосами. «А де ж знайдете собі провідників? - питали молодих сиві діди. - З усіх керманичів лишився в нас один хан Сірчан. і той нездужає». «Шукаймо його брата Отрока-хана, захопленого колись у полон Мономахом. Натішився вже він на чужині ситим супокоєм, хай повертається до рідного степу!» - галасу -вала молодь. І вирушив у далеку мандрівку наймудріший з половців - співець Ор. «Як не повернеш нам Отрока-хана, тс довіку житимемо зі своїм безталанням», - наказували йому в дорогу. Довго блукав світами Ор, аж поки знайшов Отрока. Та не переконав його ні словом своїм, ні співом: забув Отрок, іс дитинства живучи в князівських палатах, про свою вітчизну І тоді зважився мудрець на останнє - витягнув з пазухи гілоч ку сухого євшан-зілля...

-    Тож таки сталося диво? - нетерпляче перепитав послушник.

-    Диво? Отрок-хан справді спогадав дух рідного степу й повернувся додому... Та тільки не в зіллі сила, - чернець скруш но хитнув головою. - Бо й наші ліси та луки багаті на трави, а що з того. Помер Мономах, і знову залихоманило Русь князів ськими колотнечами.

-    Хіба ж не можуть князі, брати кровні, між собою порозу мітися?

-    Легко це тим, у кого добро в серці й помислах. Адже збиралися руські князі на ради. Присягали, хрест святий цілували. Так було за життя Володимира Мономаха в Любечі. З’їхалися князі до Любецького замку. «Пощо, - питали один в одного, -ми губимо Руську землю, самі проти себе усобиці8 діючи? А половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце та обережімо Руську землю».

-    Чому ж не сталося так, як гадалося? - спитав юнак.

-    Бо шукаємо сили в зіллі... - чернець опустив очі, побачив розгорнуту книжку й поринув у читання.

-    А де ж вона? - збентежено допитувався юнак.

-    Ох, і цікавий ти, брате, - відірвавшись од книжки, дорікнув чернець. - Візьми он ту книжку. Почитай мудре Монома-хове слово. Може, збагнеш.

Юнак умостився в темному кутку на лаві, запалив свічку й розгорнув цупкий пергамент.

«Пишу це повчання вам, улюблені», - прочитав на початку. Плетиво літер ніби малювало на пергаменті день за днем сповнене тривог і праці Мономахове життя.

Ось він тринадцятилітнім хлопцем вирушає з батьківського палацу в далекий похід. Скільки доріг відтоді пройдено! Скільки невсипущої праці! «Сам робив я все, що було треба, - писав князь. - Весь лад і в домі своїм я наводив, і в ловчих порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів я сам дбав». Тож звертався Володимир Мономах до тих, які прочитають його повчання, з палкою настановою: «Не лінуйтеся, благаю вас... Лінощі - всьому лихому мати: що людина вміє, те забуде, а чого не вміє - того не вчиться».

Зажив Володимир Мономах слави справедливого володаря, який ніколи й бідної вдови не давав скривдити. Тому й синів своїх навчав: «Убогих не забувайте, не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його».

...Непомітно догоріла свічка, згасав і день. Час повертати книгу. Послушник згорнув її та підійшов до книжника.

-    Дякую, брате, за науку. Справді, не в зіллі сила. От тільки в чому?

-    Для того, певне, ми й народжуємося, щоб у праці й повсякденній науці, тримаючи, як казав Мономах, «очі долу, а душу - вгору», знайти відповідь на це питання.

Таємниця «Слова о полку Ігоревім»

«Скільки тих доріг у землі нашій! Несходимі... Незміряні... » - думки подорожнього, як і його кроки, були неквапливими, проте легкими й вільними. Не мав він ні надокучливого товариша, ні обтяжливої ноші, ні навіть імені. Лише палиця, невеличка торбинка й тінь-самота, якій він звик за багато років звіряти свою душу. Щоправда, безлика його супутниця т£ співрозмовниця з’являлася тільки сонячної днини.

Він завжди мандрував. Бо від народження було подаровано йому долю поета-співця. А що вік випав тривожний - не злічити спустошливих набігів войовничих сусідів, - то співав він про хоробрих богатирів - князів руських, які більше за власне життя любили рідну землю. Отак із піснями про вінценосних героїв ходив він від краю до краю, завжди збираючи навколо себе чималий гурт слухачів. Та з часом став помічати, що збайдужіли люди до його співу. Дивувався: невже непотрібні тепер герої? І раптом той камінь-прокляття: «Ніколи б тобі не бачити світу, як синам нашим, що наклали головами в князівських усобицях!» Страшна правда вогняним спалахом різонула очі: князівські чвари лихоманили руські землі, знекровлювали їх підступними заколотами одного брата-князя проти іншого, ти сячі життів забирали княжі усобиці.

І урвалася струна, замовкло серце. Думав, навік. Та випадок змінив його долю.

Одного дня на київському торговищі почув пісню. Скільки їх чув раніше, але жодна так не зворушувала. Співав її скоморох. Проте не його це була пісня, бо читав її з пергаментного аркуша. Звертався вуличний блазень не до мешканців Подолу а до вельможних князів. І не було в тих словах ні глузувань ні глуму, а тільки терпкий полиновий біль за землю Руську:

Перестали князі невірних воювати, стали один одному казати:

«Се моє, а се теж моє, брате!»

Стали вони діла дрібні вважати за великі, на себе самих підіймати чвари, -а невірні з усіх сторін находили, землю Руську долали.

Не встиг скоморох доспівати. Вихором налетіли дружинники, хижо блиснули їхні гострі мечі: «Чому, ворохобнику9, сієш непокору серед люду київського?»

Подорожній згадав, як позбирав розкидані аркуші, й ніби почув пісню знову. Тупотіли серед степу коні - повів князь Ігор полки свої хоробрі на землю Половецьку за землю Руську. Дзве ніла аж під небом криця10 - билися русичі проти ворога, шукаючи собі честі, а князеві слави. Плакали від жалощів трави -третього дня в полуденну годину похилилися Ігореві стяги.

Проте не була пісня безсилим голосінням. Той, хто склав її, вірив: щирі слова, хай і гіркі, як жива вода. Тому й звертався до могутніх князів зі своїм словом. Та чи був почутий? І чому замовк? Де загубився його слід?

Понад десять років шукав мандрівний поет ключі до таємниці. Обійшов Київщину й Чернігівщину, Волинську землю й Полоцьку, Смоленську і Владимиро-Суздальську - побував у всіх містах і містечках, названих у «Слові...».

Року 1198 прибув він до Галицької землі. Дорога стрімко піднімалася вгору. Подорожній поспішав: треба потрапити в місто до заходу сонця.

-    Яка справа привела тебе, чоловіче, до Галича? - спитав вартовий. - Часом не служиш ворогам нашого володаря - князеві Роману волинському й непокірним боярам галицьким, які вкотре задумали заколот?

Першу ніч у Галичі довелося ночувати у в’язниці. «Немає, видно, у Володимира Ярославича батькової сили, коли з такою пересторогою зустрічає прибульців, - лежачи на в’язці соломи, міркував мандрівник. - Навіть пергамент зі “Словом...” витрусили його запопадливі слуги. Нехай прочитає князь...»

Брязкіт ключів перервав думки.

-    Ось він, цей подорожній, - почувся голос вартового. - Не вір йому, княже, вельми хитрий, а ще й поет...

Володимир пильно подивився в очі в’язня, повернув пергамент і вже в дверях спитав:

-    Де ти взяв «Слово...»?

Несподіваний здогад вихором захопив уяву мандрівного поета.

-    Звідки ти знаєш, княже, що «Слово...» - не моє творіння?! Може, воно належить тобі?

Князь, здавалося, не почув зухвалого запитання. Навіть не глянувши на в’язня, мовчки вийшов.

По короткім часі плакали в Галичі дзвони: помер князь Володимир - син Ярослава Осмомисла, брат Ярославни, дружини новгород-сіверського князя Ігоря.

«Не сказав... Не сказав... » - гули вони про велику таємницю.

 

Очима чужоземця

Багато чужинців відвідувало Україну. Різні шляхи приводи ли їх до козацького краю. Одні подорожували, інші йшли війною, а були й такі, що потрапляли на береги Дніпра, викону ючи різноманітні службові доручення.

-    Чи сподівалися ви коли-небудь, що доля закине вас н£ Дніпро?

-    Був час, коли я й назви такої не чув.

Так перемовлялися, спостерігаючи за будівництвом фортец над Кодацьким порогом, два офіцери-французи - найманц польського короля. Проте один із них, інженер, не дуже уважно провадив розмову, його думка була зосереджена на чомусь іншому. Помітивши неуважність співрозмовника, інженерів приятель спробував пожартувати:

-    Вигадуєте пристрій, який зробив би вашу фортецю непри ступною для козаків? Поспішайте: польський король оголосиі винагороду тому, хто здолає запорожців. Якщо ж пощастить вам, Боплане, то станете найбагатшою людиною у світі, бо ж і за будівництво цієї фортеці вам добре платять.

Одначе й на такий жарт інженер не відповів. Балакучому ж офіцерові кортіло потеревенити, а тому він вирішив зачепити інженера за живе:

-    А їх, запорожців, не так уже й легко буде перемогти. Бо не лише відчайдушність і сміливість притаманні цим людям, а й глибокі знання сучасної військової техніки. Скажімо, чи чули ви, що козаки мають підводний флот?

Запитання влучило в ціль. Про техніку інженер Боплан міі говорити годинами. Тож охоче розповів своєму приятелеві все. що встиг дізнатися про зброю січовиків. А оскільки запитання стосувалося флоту, то й почав інженер саме з нього.

Він розповів про те, що море для козака - найважливіше ви пробування: справжнім козаком уважали того січовика, який побував на морі; джуру, який брав участь у морському поході. одразу ж записували до козацького війська.

-    Невеличкі, легкі козацькі човни-чайки, - вів далі Боплан, - чудово пристосовані до морських боїв. Що ж до підводного флоту, то я казав би про вміння триматися під водою. Тут козаки, справді, вдаються до здавна узвичаєних поміж ними хитрощів: тримаючи в роті довгу порожнисту очеретину, вони тривалий час можуть перебувати під водою непоміченими.

Захопившись, інженер почав розповідати про іншу зброю козаків:

-    Великої сили козацтву надає артилерія. Кажуть, що на Січі постійно є п’ятдесят гармат, які запорожці переховують у плавнях.

-    А хто ж виготовляє ті гармати? - поцікавився співрозмовник Боплана. - Адже серед козаків немає інженерів.

-    У тому-то й річ, що козаки - майстри на всячину. Вони власну зброю виробляють самі, дбаючи не тільки про технічну

>    t_»    ....    »    »    Y    »    »    »

досконалість, а й про її зовнішній вигляд. Їхні рушниці, пістолі, шаблі - неперевершені витвори мистецтва.

-    Подейкують, що козаки воюють не лише рушницями та списами, а й лопатами?

-    Так, - продовжував Боплан, - про запорожців кажуть, що немає у світі війська, яке вміло б краще будувати шанці, ніж вони. Та чи не найбільший винахід козаків - польовий табір, який вони використовують для оборони серед степу. Влаштувати такий табір дуже просто: козаки ставлять колом вози, з’єднують їх ланцюгами, а навколо - викопують рів. Такий козацький табір може тижнями тримати облогу.

-    Ви не марнуєте часу, інженере. Король був би вам вельми вдячний за таку вичерпну інформацію. Здається, його королівська милість збирається воювати з козаками, власне, тому й наказано будувати Кодацьку фортецю.

Інженер Боплан пробув в Україні сімнадцять років. Повернувшись додому, до Франції, він написав книгу «Опис України», у якій докладно розповів своїм землякам про побачене в козацькій землі.

Перша шабля Хмельницького

Світ побілів од дощу. Не було неба. Не було землі. Тільки злива білим муром скрізь, куди сягає око.

Рясний дощ притлумив відчуття небезпеки, і вершник спинився. Добре хоч на мить забути про війну, побути, як у дитинстві, наодинці з дощем, підставляючи теплим струминкам і обличчя, і душу.

Вершник стягнув важку мокру шапку, заплющив очі. Думкою полинув у широкі запорізькі степи. Чомусь згадав, як п’янко пахне богун-зілля. І затужив за ним серед отих боліт, річок, потічків, струмочків та білої зливи, що аж курилася вогким димом. Так раптом захотілося, щоб у лісистому волинському краї опинився його степовий побратим. Не сподіваючись на диво, все ж таки зупинився, озирнувся навкруги, силкуючись роздивитися бодай травину. Але шукаючи очима зілля, крізь завісу дощу за кілька кроків від себе він побачив дві постаті, почув холодний брязкіт зброї. «Вкотре врятувал£ мені життя богун-трава, - причаївшись у мокрих хащах, подумав вершник, - так, як і того разу, під Вінницею».

Дощ не вщухав, і спогади не полишали. Кілька років тому йому випало захищати Вінницю. Тоді саме доходила краю зима. Пастка для поляків була готова: за його наказом козаки на місці переправи прорубали в річці ополонки, а щоб не помітили вороги козацьких хитрощів, притрусили їх сіном і соломою, - здаля впадав у вічі «в’їжджений» шлях. Для переконливості сам увесь час крутився на тім шляху - і мало не втрапив в ополонку, але чомусь раптом стишив ходу коня, бо здалося, що війнуло запахом богун-зілля. І зупинив його перед самою ополонкою той духмяний запах степу... Вершник струсив із плечей чіпку втому та зник за дощовою запоною.

Незабаром полковник Богун був у козацькому таборі.

Козаки хвилювалися. Дощ лопотів по чубатих головах, кре мезних плечах, дужих руках, вибілював сорочки й засмагу, та не міг змити тривогу з козацьких душ.

-    Військо без гетьмана, як бджоли без матки! Ходімо за батьком Хмельницьким, без нього все одно - погибель! - чулося крізь дощ.

-    Як же ми здобудемо нашого гетьмана, коли тримає його в полоні зрадливий хан?!

-    Щось і Богун мовчить. Певно, іржа побила його шаблю, а голими руками не повоюєш.

-    Ех, поле Берестецьке, домовино козацька! Старшині до нас байдуже, виряджають посольства до короля польського, радяться з ним про мир і власні привілеї. Хіба за таке ми три роки кров лили-проливали?!

-    Видно, взяла смерть в облогу табір козацький. Як не допо можуть полякам їхні гармати, так прислужаться голод і зрада, Скільки-то ми ще протримаємося без хліба?!

Пекли серце ті гіркі слова. А ще колола очі страшна правда як не поталанить вивести українську армію з оточення, то загине навіки козацька слава. І зволікати не можна й дня! У тому

Іван Богун пересвідчився, об’їжджаючи напередодні місцевість. Адже бачив на власні очі, як лагодять поляки через річку Пля-шівку гаті, щоб затопити козацький табір. І небо допомагає ворогові, виливаючи такими дощами, як сьогодні, силу-силен-ну води! Відтак із твердим наміром домогтися свого вирушив Богун до гетьманського намету на раду.

У ніч проти 30 червня 1651 р. старшинська рада обрала полковника Івана Богуна наказним гетьманом та ухвалила - вириватися з оточення.

Вранішній туман надійно приховував зміни в розташуванні української армії. Під захистом кількатисячного загону кінноти, яким керував особисто Іван Богун, трьома переправами, намощеними з возів, кожухів, обрубаних кущів і хмизу, відходили основні козацькі сили. «Якби ж то хоча б кілька годин протримати поляків в омані! Якщо ж не повірить польський король козацьким хитрощам, збагне, чому наші посли погодилися раптом на ганебний мир, - бути битві!» - наказний гетьман міцно стискав зброю.

...Коли туман розвіявся, поляки побачили спорожнілий козацький табір.

- Не інакше як Богунова справа, - перемовлялися польські вояки після переможного бою проти тих козаків, які не встигли вийти з оточення. - Лисячу вдачу має той полковник. Знову вислизнув... Хто ж тепер упіймає лиса за хвоста?

Врятовані козацькі полки поверталися додому. Лив дощ, і кожен знав: загояться рани, будуть нові перемоги. Бо попереду, як завжди, перша шабля Хмельницького - відважний полковник Іван Богун.

На перехрестях таємної війни

Генеральний писар Іван Виговський переглядав листи, отримані останнім часом від іноземних володарів та їхніх послів. «Ваша світлість», «світлий і вельможний», «найсвітліший» - так зверталися чужинці до гетьмана Хмельницького.

Стриманість і обережність, а часом і лукава підступність від чувалися в тих звертаннях. Не з власного бажання, а з примусу гарячої криці козацьких шабель визнавали родовиті чу жоземці керманича покозаченої України рівнею собі. Тому так багато прихованих ворогів у гетьмана Хмельницького. Тож доводиться пильнувати, вміти читати між рядками, мислити глибоко, очі всюди маючи, - такі закони таємної війни.

Двері гетьманської канцелярії рипнули.

-    Здоров був, козаче, - радо відповів Виговський на привітання давнього знайомця. - Як там у землі лядській? Що нового чути від пана короля?

Прибулець за звичкою уважно оглянув світлицю. Пересвідчившись, що генеральний писар сам, витягнув із шапки згор нуті папери.

-    Вчасно приніс. Сьогодні саме зустріч гетьмана з польськими послами. Не завадить йому знати про наміри польського уряду, - Виговський розгорнув папери і почав уважно їх вивчати.

То були шифровані звіти особистого камергера польського володаря Василя Верещаки. Ось уже три роки він допомагає козакам у війні проти Речі Посполитої. Юнак здобув у короля особливу довіру, разом з ним буває на всіх таємних нарадах що проводяться в королівському палаці. Василеві повідомлення Хмельницький цінує надзвичайно.

-    Зайдеш за гетьманськими настановами для пана камерге ра ввечері, - проводжаючи гостя, мовив генеральний писар. -Подивимося, якої нам заспівають посли його величності під час обіду.

У посольській світлиці після нетривалих перемовин із геть маном зчинилася метушня. Звідки відомо Хмельницькому слово в слово те, про що лише має відбутися розмова? «А з чим ти приїхав, пане старосто, - під час переговорів брав на кпини гетьман голову посольства, - і що доручив мені передати пан воєвода, я все те знаю... » Таки володіє Хмельницький таємною зброєю розвідки! Та ще й як володіє! І це теж додає йому впев неності в перемозі. Не один польський можновладець здриг нувся від палких Богданових слів: «Виб’ю з лядської неволі ввесь руський народ... За кордон війною не піду, на турків і татарів шаблі не підніму, досить маю всього на Україні - досить вигоди, достатку й пожитку в землі і князівстві своєму по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальше ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи! А будуть і за Віслою кричати, знайду я їх там напевно. А схоче хто з нами хліб їсти, хай буде послушний Запорізькому Війську».

Ось вона, Богданова гостинність!

Похмурі й мовчазні польські посли в супроводі генерального писаря прибули до гетьманського двору «хліба їсти». Садиба Хмельницького зустріла їх щоденними господарськими клопотами й туркотом голубів.

Так скромно не жив жоден володар! «Добре було б мати в цій господі свого нишпорку. Та схоже, що й цього разу таємне доручення короля залишиться невиконаним», - міркували посли, роздивляючись буденну й непоказну обстановку світлиці, де відбувався обід.

Справді, як можна звабити багатством того, хто над усе цінує волю?

Коли ніч запалила над Україною свої тьмяні ліхтарі, з Чигирина до Варшави полетіло двоє вершників. Один - від гетьмана до королівського камергера з новим завданням. Другий - від польських послів до самого короля зі словами виправдання. «Найприкріше, що ми не можемо мати певних відомостей про ворогів, бо здобути шпигуна - річ неможлива». Отож на перехрестях таємної війни поки що перемога на боці Хмельницького.

Несподівана зустріч

Тарас Шевченко почув, що його гукають, зупинився й озирнувся круг себе, шукаючи поглядом знайомих.

-    Мої вітання, дорогий друже! - добродій, давній Тарасів знайомий, щиро всміхався. - Давненько не зустрічалися, земляче.

Шевченко спробував пригадати, коли востаннє вони бачилися. Справді, давно. Ех, доле! Тепер, після повернення із десятилітнього заслання, Тарасові щодня випадають такі зустрічі. Скільки теплих спогадів вони дарують!

-    Не повіриш, Тарасе, з ким я тебе оце зараз познайомлю.

Тільки по цих словах Шевченко звернув увагу на чоловіка

шляхетного вигляду, що стояв поруч.

-    Прошу, - не вгавав балакучий земляк, - син твого колишнього пана Василь Павлович Енґельґардт.

Тарас пильно подивився на незнайомця. Це прізвище враз нагадало Шевченкові його давнє лихо - кріпацтво:

 

...В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло... Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи І помолитись не дають.

 

Тарас Шевченко задумливо дивився на чоловіка, що стояв перед ним, потім спокійно простягнув молодшому Енґельґард-ту руку й мовив:

-    Великі й предивні діла твої, Господи.

-    Тарасе Григоровичу, - трохи ніяковіючи, мовив Енґель-ґардт, - я палкий шанувальник ваших віршів. Щиро радію, що нарешті вас звільнено. Сподіваюся, не збираєтесь залишати творчості?

І знову зароїлися невеселі думки, огорнула серце туга.

Свій присуд Тарас Шевченко почув 30 травня 1847 року: «Вислати рядовим^ Під найпильніший нагляд, заборонивши писати й малювати». Тоді тяжке передчуття неминучої смерті, що станеться далеко від рідної землі, отруїло його молоду душу:

 

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить.

І не пом’яне.

 

А вже 31 травня ранком випроваджено його з тюремного каземату й посаджено на віз - почалася невесела подорож За десять діб переїхав він майже 2000 верст. Пити, їсти, відпочивати можна було тільки тоді, як перепрягали коней: дуже вже поспішали вивезти подалі від столиці небезпечного ук раїнського поета й художника.

22 червня опинився Шевченко в солдатській казармі. Зміря ли його, записали рядовим, дали йому номер і військовий, затісний на нього, одяг. «Ти за політичну справу потрапив у солдати?» - ніби й тепер чує запитання офіцера. «Так», - відповів. «Не - “Так”, а “Точно так, ваше благородіє!”» - вдарила, мов батогом, вимога.

«Немає гірше, як неволя!» - віршам звіряв свій біль, свою тугу. «До того ж, - записав у щоденнику, - мені заборонене малювати. Одтято найблагороднішу частину мого вбогого життя. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б на та кий холодний, нелюдський присуд»...

Так і не почувши відповіді, Енґельґардт вибачився й попрощався. Тарас Шевченко попрямував до своєї майстерні. Дорогою пригадав той день, коли його було викуплено з кріпацтва. Клопотаннями друзів було зібрано потрібну суму грошей -2500 карбованців. Саме за стільки продали портрет Василя Жуковського роботи Карла Брюллова. Так Енґельґардт отримав гроші й написав відпускну. Сталося це 22 квітня 1838 року. Тарасові було тоді 24 роки. І той день став найкращим у житті. Тепер він вільний, тепер йому скрізь двері відчинені, тепер він може навчатися малювати!

Коли пошили новий одяг, Шевченко пішов із Сошенком до якоїсь установи і там зареєстрували акт визволення.

Наступного дня о 10-й годині він прийшов до Брюллова. Відтоді почав відвідувати Академію мистецтв на кошти Товариства заохочування художників. А ще писав вірші.

Під кінець 1838 року познайомився він із дідичем з Полтавщини Петром Мартосом, який замовив власний портрет акварельними фарбами. Одного разу, прийшовши на позування, Мартос побачив на підлозі надірваний аркуш. Піднявши його, прочитав вірші:

Червоною гадюкою Несе Альта вісті...

Зацікавившись цими рядками, Мартос довідався, що в молодого художника чимало віршів - має їх повну скриньку під ліжком. Згодом, 1840 року, коштом Мартоса з’явилася в Петербурзі невеличка книжечка під назвою «Кобзар».

...«Розворушив мені спогади цей Енґельґардт», - відімкнувши майстерню, подумав Шевченко.

А далі запалив свічу, сів, розгорнув щоденника й записав: «Багато-пребагато зворушилося в мене в душі під час зустрічі з сином мого колишнього пана. Але забуття - тому, що минуло, а мир і любов - тому, що є тепер».

І все-таки до тебе думка лине...

 

І

 

-    Миколко, що сталося? Ти, здається, не слухаєш мене? -Лариса Петрівна пильно дивилася на свого учня, намагаючися збагнути причину його неуважності.

-    Гляньте лишень на небо, - тільки й мовив хлопець.

М’яка єгипетська блакить, зазвичай така лагідна й прозора, просто на очах розпалювалася якимсь шаленим вогнем. Кількг хвилин - і небо над Хельваном палало криваво-червоною загравою.

-    Оце, певно, і є дихання пустелі, - задумливо мовила Лариса Петрівна. - Нам, Миколко, треба про все докладніше роз питати в когось із тутешніх. А он і Саїд з Мухаммедом. Біжи поцікався, що воно таке?

Миколка зіскочив з місця, а за мить повернувся збуджений і зацікавлений.

-    Це хамсин! - переможно вигукнув він. - «Хамса» - арабською п’ять. Саїд казав, що піщаний вітер місцеві люди пов’язують із цим числом, бо дме він ніби п’ятдесят діб або ж число днів, що ділиться на п’ять.

-    Що ж, поспостерігаємо, - відказала Лариса Петрівна і вже на сходах, ще раз глянувши на небо, задумливо додала:

 

Рудий хамсин в пустині розгулявся,

Жагою палений, мчить у повітрі,

Черкаючи пісок сухими крильми,

І дише густо полум’ям пекучим...

 

II

 

У затишному холі Лариса Петрівна й Миколка спробували повернутися до занять. Та, певне, гарячий хамсин, що вже повновладно господарював надворі, не полишав почуття й думки ні вчительки, ні учня. Тим паче, що Лариса Петрівна - відоме українська поетеса, знана під творчим ім’ям Лесі Українки, як справжній митець не могла залишатися байдужою до грізного й водночас дивовижного явища природи. Підступна хворобг змусила її багато подорожувати. Ось і тепер у Єгипті перебувала на лікуванні. «Не розчарував мене Єгипет, а ще більше при чарував», - писала поетеса в листі до матері. Враження були настільки сильними й надихаючими, що викликали бажання творити. Того року в Хельвані Леся Українка написала низку віршів «Весна в Єгипті», де відтворила своє замилування кра їною сонця. Проте й у далекій чужині письменниця не забул£ про Батьківщину. Бо ні сонце, ні всі чари природи не могли заступити млистих поранків рідної землі, що кликали її, мов пташину з вирію:

 

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

 

Адже там, у рідних волинських лісах, губилося найбільше диво - загадка життя.

Ще з дитинства в Лесиній уяві жили Мавка й Перелесник, Русалка й Водяник, Марище й Доля, Лісовик і Той, що греблі рве... Якось, слухаючи казку про лісову дівчину Мавку, маленька Лариса Косач дивувалася: виявляється, все те лісове товариство не знає смерті; наче дерева, воно взимку засинає, а навесні - знов пробуджується до життя.

-    Якби люди мали таку здатність, - мріяла дівчинка.

-    Людям дається велике випробування, - пояснювала мама. - Хто пронесе іскру любові, як Мавка, через усі перешкоди й зваби, не проміняє її ні на які вигоди, той отримає в нагороду те, що не вмирає. Але для цього людина мусить бути сильною.

Згодом дівчина часто згадувала мамині слова. Яким же тяжким виявилося її випробування! Нестерпний біль, що запускає пазурі в саме серце, і чужина.

Навіть гарячий подих пустелі виявився безсилим притлумити тугу за Батьківщиною, рідними та близькими. Тож не дивно, що в далекому Єгипті з’явилася сповнена суму й любові до України поема «Бояриня». Та нещасливою виявилася доля цього твору. Щирі почуття до рідної землі, палкий заклик до земляків позбутися ганебних невільницьких кайданів і стати вільними так налякав ворогів української державності, що поема понад 70 років замовчувалася. І лише коли Україна стала вільною державою, Лесине слово повернулося до рідного народу.

 

III

 

-    Ларисо Петрівно, що вразило вас найбільше? - усе ще приголомшено і якось таємниче запитав Миколка.

-    Кольори, - відповіла Лариса Петрівна. - Мене вабить таке їх поєднання. Як на Україні під час вечірньої зорі.

За вікнами шурхотів піском гарячий вітер, обіднє сонце сипало золотисто-червоними променями, кожен думав про своє. Хто знає, може, саме в ті хвилини в душі Лесі Українки народжувалися слова:

 

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...

Ти бачиш Україну - привітай!

Українська маніфестація

Київ нагадував весняну річку. Щохвилини його вулиці залюднювалися більше й більше: бурхлива повінь революції витягала з затишних осель навіть літніх господинь. Рвучкий березневий вітер надимав вітрила жовто-блакитних прапорів підхоплював недбало полишені ранкові газети й розносив но вину до найвіддаленіших куточків міста: «Всі на українську маніфестацію!» Саме з таким гаслом з’явилося того дня -19 березня 1917 року - перше число нової київської газети «Вісті з Української Центральної Ради».

-    Діду, йдіть-но краще з дороги, - жартували юнаки-гімна-зисти, звертаючись до сивого, вибіленого, мов зима, селянина. який розгублено позирав то на заюрмлені вулиці, то на газету що її підняв був з бруківки.

-    Що воно за причина така, - бурмотів сам до себе старий, -людей багато, а спитати ні в кого.

-    То питайте в нас, діду, але спершу відійдіть з дороги, - вигукувала молодь.

-    Приїхав, синочки, я здалеку, хочу перед смертю поклонитися святій київській землі, подивитись на предивні наш церкви. Тепер шукаю храм Святої Софії.

-    Вам щастить, діду, бо й ми туди прямуємо. Давайте ваші клунки й рушаймо разом.

-    Як не жартуєте зі старого, то пристану до вашого гурту Може, між молодими й сам помолодшаю.

За кілька хвилин їх захопив багатотисячний вир киян. Не бавом селянин зовсім оговтався й розпитував гімназистів про всі київські новини.

-    Перше, про що мені скажіть, хлопці, - так це про сьогод нішній день. Куди йдуть усі ці люди?

-    А ось читайте, діду, - відповів один гімназист і вказав н£ великий заголовок у газеті, яку все ще тримав старий, -«Українська маніфестація».

-    Що воно - ота маніфестація?

-    Це ми з вами, діду, і весь люд, що поруч нас. Вийшли н£ вулиці на заклик Української Центральної Ради, бо хочемо господарювати у власній хаті самі.

-    Чув, що в Росії немає вже царя. То, може, й справді Україна вирветься на волю?

-    Тому-то й треба підтримати Центральну Раду: хай у світі знають, що маємо свій уряд, якого народ поважає. Тоді легше буде домовитися з сусідами, домогтися визнання ними права України на незалежність.

-    То що, вже маємо свій уряд - Центральну Раду?

-    Якщо ми підтримаємо Центральну Раду, віддамо за неї свої голоси, то вона, безперечно, незабаром стане нашим урядом.

-    Велику справу робите, хлопці.

-    Так і ви з нами. Зараз підійдемо до міської думи. Там матиме слово голова Центральної Ради Михайло Грушевський. А звідти попрямуємо до Софії - на народне віче.

Сотні жовто-блакитних прапорів майоріли над Києвом. Стотисячна українська маніфестація наближалася до Київської думи. Там зі словами вітання зверталися до людей найвищі достойники міста. І раптом - усе стихло. Піднесений голос закликав громаду: «Присягнімо під прапором Шевченка, що будемо боротися й не складемо зброї, аж поки не виборемо рідному краю волі!»

-    Оце, діду, і є Михайло Грушевський - голова Центральної Ради. А що важить його слово - дивіться самі.

На якусь мить запала врочиста тиша. А потім сталося неймовірне: люди як один стали на коліна, підняли руки вгору й заприсягли. Передні лави підхопили Грушевського на руки й понесли на другий поверх думи, на балкон, і звідти показали його народові.

-    Не богатир, а яку силу має! - сказав селянин.

-    Коли б нам усім його мудрість... Михайло Грушевський -найшанованіший український учений-історик, зі студентських літ досліджує історію нашого народу. Він переконаний, що українці гідні мати свою державу. Ось чому, не вагаючись, Грушевський погодився очолити Центральну Раду.

-    Воно й добре: Україні потрібні розумні голови, - міркував старий.

-    Чекали в Києві на приїзд Грушевського з нетерпінням. Центральна Рада утворилася, коли професора ще не було в Україні: не повернувся із заслання. Коли ж, нарешті, приїхав на Батьківщину, то дізнався про своє обрання головою Української Центральної Ради. І тоді з гордістю сказав: «Це для мене найбільша честь, якої я коли-небудь зазнавав».

...Колона маніфестантів наближалася до Софії Київської.

Там, як і за княжих часів, мало відбутися народне віче. Над майданом вільно майорів український прапор, приторочений до булави Богдана Хмельницького. Кияни та гості з усієї Укра їни вітали ухвалу Центральної Ради.

-    Щасливий я, хлопці, що побачив Святу Софію такого дня, - обіймаючи гімназистів, розчулено мовив селянин. - Повезу додому віру, що за вільну Україну стоятимуть мільйони.

Про що розповіла прадідусева медаль

-    Агов, хто вдома? - з передпокою пролунав бадьорий бать ків голос.

Дмитрик, зрадівши, схопив малюнок і кинувся в таткові обійми.

-    Нарешті, тату, не міг тебе дочекатися. Готуємося до завтрашнього свята, - хлопчик розгорнув аркуш з незакінченим малюнком, - але без твоєї допомоги боюсь, що не впораюся.

-    Чекай, чекай, давай усе по порядку: що за завдання?

-    До Свята Перемоги ми в школі готуємо виставку «Пам’ять землі». Наш клас потрудився завзято: впродовж року ми побували на екскурсії в музеї Великої Вітчизняної війни, у парку Слави. Скрізь фотографувалися, тож маємо гарний альбом, А вчора порадилися й дійшли думки, що пам’ять землі - це й пам’ять родин, що живуть на цій землі. Виявилося, що в сім’ях багатьох дітей зберігаються воєнні фотографії, листи тих років... А я згадав, - Дмитрик гордовито виструнчився і навіть трішки, щоб здаватися вищим, піднявся на пальцях, - згадав про прадідусеву нагороду, що зберігається в різьбленій скриньці.

По цих словах хлопчик іще раз розгорнув перед татом малю нок: на аркуші було зображено медаль з написом «За оборону Києва», прикріплену п’ятикутною колодкою до гілочки лавру,

Дмитрик особливо пишався, як у нього вийшли бійці н£ передньому плані медалі.

-    У тебе чудовий малюнок,- похвалив тато. - Яка ж допомога від мене?

-    Розумієш, до малюнка треба написати коментар, щоб було зрозуміло, про які події війни зберігається пам’ять у нашій родині.

-    Он воно що... - батько пригорнув сина, замислено глянув за вікно: з їхнього горішнього поверху було добре видно, як кучерявився молодою зеленню правий дніпровський берег.

Війна до Києва прийшла 22 червня 1941 року. На світанку.

Того дня місто здригнулося від першого бомбового удару, а за місяць стало фронтовим. Усе в ті дні дихало в Києві війною: майже 200 тисяч киян стали воїнами Червоної армії, десятки людей працювали на спорудженні захисних укріплень, шанців, протипіхотних і протитанкових перешкод. Навіть школярі брали участь в обороні Києва, яка тривала 73 дні. Та хоч як самовіддано боролися солдати та мешканці міста, 19 вересня 1941 року до Києва ввійшли завойовники. Так розпочалася доба окупації. Кожен день, прожитий під владою окупантів - а таких днів було 778, - приносив киянам неймовірні страждання. Найбільша трагедія окупованого Києва - урочище Бабин Яр, де загинуло понад 100 тисяч людей. Багатьох киян було вивезено на примусові роботи. Якщо перед війною в Києві було 930 тисяч мешканців, то коли окупація скінчилася - лише 180 тисяч.

Героїчною сторінкою історії рідної землі є події, пов’язані зі звільненням Києва. Під шквальним кулеметним вогнем загони Червоної армії в жовтні 1943 року переправлялися через Дніпро, проте наступати схилами правого дніпровського берега було важко. Тоді командування вирішило вдатися до маневру: під прикриттям ночі бійці-визволителі переправилися назад на лівий берег, просунулися трохи на північ. Неподалік села Літ-ки просто по дну Десни переправилися радянські танки. Наступ на Київ розгорнувся біля села Лютіж. Зараз там - музей, експозиція якого розповідає про звитяжні події. З Лютізького плацдарму - так називається місце, з якого розпочато наступ для звільнення Києва, - було завдано рішучого удару, і 6 листопада 1943 року Київ звільнили...

З розповіді батька Дмитрик довідався, що його прадід став солдатом у перші воєнні місяці, на фронт він пішов з Києва, а в 1943 році повернувся до рідного міста серед лав визволителів. Тут, під Києвом, отримав тяжке поранення. Медаллю «За оборону Києва» був нагороджений у 1961 році - саме того року відзначали двадцяту річницю трагічних подій осені 1941 року, пам’ять про які увічнили встановленням державної нагороди.

Наступного дня хлопчик разом зі своїми однокласниками вшанував героїв хвилиною мовчання. Він думав про прадідусе-ву медаль і про те, що День Перемоги - і його свято.

 

 


загрузка...
загрузка...

Категорія: Історія України