Суспільство та основні теорії його вивчення

Існують такі теорії суспільства:                                                          

Атомістична теорія. Відповідно до цієї теорії, суспільство розуміється як сукуп­ність діючих особистостей та відносин між ними. Згідно з цією теорією, кожна людина представляється сидячою у центрі витканої нею павутини, яка зв'язує її безпосередньо з деякими іншими членами суспільства й опосередковано — з усім світом. У сучасній соціології цей підхід представлений «мережною теорією». У ній основний акцент робиться на діючих індиві­дах, які приймають соціально значущі рішення ізольовано один від одного. Розкриваючи механізми соціальної взаємодії людей, атомістична теорія є основою вдосконалення систем впливу на поведінку людей — менеджменту, реклами, піартехнологій тощо.

Теорії соціальних груп. Суспільство інтерпретується як сукупність різних пересіч­них груп людей. Прикладний характер такого підходу до аналі­зу суспільства яскраво проявляється в ході виборчих компаній. Кандидати, партії або блоки, які беруть участь у виборчому процесі, зацікавлені в одержанні найбільш повної інформації про реальне структурування електорального поля, докладної характеристики всіх більш-менш значущих соціальних груп суспільства та відомостей про характер їх взаємозв'язку.

Інституціональні або організаційні теорії 

Для прихильників такого підходу суспільство — це велика сукупність людей, які спільно здійснюють соціальне життя в межах цілого ряду інститутів і організацій. Саме соціальні інститути й організації гарантують сталі відносини між людь­ми, встановлюють стійку структуру всіляких форм колектив­ного життя, без них неможливо було б забезпечення потреб, гарантування організованого процесу колективної діяльності, регулювання конфліктів, розвиток культури тощо.

Розуміння суспільства як сукупності взаємозалежних і взаємодіючих соціальних інститутів та організацій більшою мірою властиво політичному керівництву країни — керівни­кам держави, уряду, парламенту, лідерам політичних партій. Розробляючи плани розвитку країни, держбюджет та ін. вони розглядають країну як сукупність конкретних інститутів і ор­ганізацій.

 Суспільство як соціальна система

Найбільш глибоке уявлення про суспільство, його приро­ду, механізми функціонування й розвитку можна одержати лише при розгляді його як соціальної системи. Даний підхід базується на двох основах — визнанні суспільства як реального соціального феномена та застосуванні системного підходу до його вивчення. Перша була закладена ще у вченнях О. Конта і Г. Спенсера, для яких суспільство було цілісним соціальним організмом. Вони розглядали його як історичний результат природно складних взаємин людей, стійку систему соціальних зв'язків і відносин між індивідами та соціальними групами, ре­гульованих законом, звичаями, і тим, що пізніше було названо соціальними інститутами.

Варто розмежовувати поняття «суспільство» як історично обумовлений спосіб спільної життєдіяльності людей і близькі, але не тотожні йому поняття «країна» і «держава».

Держава являє собою штучний політичний конструкт — ін­ститут, покликаний управляти цими взаємодіями, політична організація країни, що передбачає певний тип влади, наявність апарату керування.

Країна — територія, що має певні кордони і має державний суверенітет.

Суспільство — це сукупність усіх засобів взаємодії та форм об'єднання людей, що склалися історично, мають спільну тери­торію, спільні культурні цінності та соціальні норми, характе­ризуються соціо-культурною ідентичністю її членів.

Основні ознаки суспільства, за Е. Шилзом:

1) суспільство не є частиною якої-небудь більшої системи (автономність і самодостат­ність суспільства);

2) шлюби укладаються між представниками даного об'єднання;

3)  воно поповнюється здебільшого за рахунок дітей тих лю­дей, які вже є визнаними представниками об'єднання (самовід­творення).

4) об'єднання має територію, що вважається його власністю;

5) має власну назву і власну історію;

6) воно має власну систему управління;

7) об'єднання існує довше середньої тривалості життя окре­мого індивіда (цілісність і стійкість);

8)його згуртовує загальна система цінностей, звичаїв, тра­дицій, навичок, які називають культурою.

Системний підхід — це міждисциплінарний метод пізнання, що застосовується при до­слідженні та конструюванні складноорганізованих об'єктів — систем різних типів і класів. Розроблений у середині мйнулого століття, він широко застосовується при дослідженні складних об'єктів, що розвиваються, — багаторів­невих, ієрархічних, що, як правило, самоорганізуються, — біо­логічних, психологічних, соціальних, технічних та інших.

Система (від гр. — «складене із частин»,«з'єднане») — сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках між собою і утворюють певну цілісність, єдність. Показником цілісності є наявність у системи якості, відсутньої у всіх її еле­ментів.

Відповідно до загальної теорії систем, усе у Всесвіті органі­зоване в системи, що складаються із взаємозалежних елемен­тів, які є підсистемами більших за розміром. Цілісність систе­ми проявляється у. процесі її взаємодії із зовнішніми умова­ми свого існування, у ході якого вона здатна змінювати свою структуру. Повною мірою це стосується суспільства.

Суспільство являє собою системну організацію соціальної взаємодії і соціальних зв'язків, що забезпечує задоволення всіх ос­новних потреб людей, саморегулююється та самовідтворюється.

І хоча загальна теорія систем склалася тільки в минулому столітті, саме поняття системи має тривалу історію. Ще за часи Античності була сформульована теза про те, що ціле більше суми його частин. Проблема цілісності пізнання, а потім і су­спільства займала значне місце в багатьох філософських шко­лах минулого.

Системний підхід дає ключ до розуміння системних об'єктів, виділяючи головні компоненти системи, зокрема:

1)елементи;2) структуру (спосіб взаємозв'язку елементів у ціле);3)функції.

Необхідно особливо підкреслити активну, домінуючу роль структури системи. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки підсумовуванням власти­востей його окремих елементів, скільки властивостями його структури, особливими системоутворюючими, інтегративни­ми зв'язками розглянутого об'єкта.

Специфіка соціальної системи полягає в тому, що вона скла­дається на базі тієї або іншої спільності людей (соціальної гру­пи, соціальної організації, суспільства), чия поведінка детермі­нується певними соціальними позиціями (статусами), які вони Займають, і конкретними соціальними функціями, які вони ви­конують, соціальними нормами та цінностями, прийнятими в даній соціальній системі, а також їх різними індивідуальни­ми якостями.

Основні характеристики суспільства як системи:

Цілісність. Є наслідком певного харак­теру зв'язків певних елементів і не допускає їх вільної зміни, що виходить за певні рамки. Це те, про що досить часто забуває більшість вітчизняних політиків, які пропонують свої програ­ми перебудови суспільства. Здебільшого пропоновані ними за­ходи або неможливі, або деструктивні для даної системи.

Відкритість. Взаємозв'язок із зовнішнім середовищем. Система формує і проявляє свої властивості в процесі взає­модії із середовищем.

Стійкість. Здатність зберігати свою структурно-функціональну організацію при зміні зовнішнього середовища.

Самодостатність. Джерела функціонування та розвитку перебувають у ній самій.

Самовідтворення. Суспільство постійно відтворює систему соціальних відносин, структур і соціальні якості індивідів, включених у їх функціо-нування.

Варіативність. У моменти порушення рівноваги системи вибір варіанта наступного її стану може відбутися під впливом якогось незначного чинника. Момент можливості такої зміни називається точкою біфуркації. Виникнення останньої може бути пов'язано, приміром, з парла-ментськими або президент­ськими виборами в країні.

Компенсаторність. Коли у суспільства виникає нова пот­реба або з якоюсь із існуючих потреб не справляється призна­чений для цього інститут, суспільство для збереження ста­більності віддає цю функцію, хоча б тимчасово, іншим інсти­тутам. Наприклад, коли після сильного снігопаду комунальні служби не встигають розчистити навіть основні міські магі­стралі, на допомогу їм спрямовуються військові підрозділи, студенти і співробітники вузів та ін.

Багаторівневгсть. Практично у всіх підручниках із со­ціології виділяються такі рівні суспільства:  Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда), Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів)  та Макрорівень (рівень суспільства в цілому).

Розвиток. Про нього докладніше поговоримо пізніше.

Які конкретно теорії розглядають суспільство як систему? Це соціальна філософія марксизму (історичний матеріалізм), створена у середині XIX ст. К. Марксом і Ф. Енгельсом і розроблена через століття структурно-функціональна те орія Т.Парсонса. Підкреслимо: обидві теорії системні, хоча й виникли ще до детальної розробки загальної теорії систем і системного підходу. Ви вже ознайомилися з ними у курсі філософії, проте аналізуючи сутність та відмінності формацій­ного і цивілізаційного підходів, нагадаємо основні положення цих теорій.

У марксизмі суспільство розуміється як система, що скла­дається з трьох основних сфер — економічної, політичної та ду­ховної (ідеологічної). Базовою, тобто такою, що лежить в основі і детермінує (зумовлює) основні параметри сфер виступає еко­номіка. Існує і четверта сфера — соціальна, для якої деякі со­ціологи знаходять місце між економікою та політикою. З цим важко погодитися, оскільки визначення цих сфер здійснюється за різними критеріями. 'Гри названі сфери виділяються на ос­нові змісту, тобто з приводу чого складаються відносини в су­спільстві — з приводу виробництва благ — економіка, з приво­ду влади — політика, з приводу норм і цінностей — культура. Соціальна ж сфера розкриває суб'єктивність суспільства, тобто розкриває — між ким і як складаються ці відносини з приводу виробництва, влади, норм і цінностей. Якщо три перші сфери можна зобразити як розташовані одна над одною, — економіка, політика, культура, то соціальна сфера — їх вертикальний зріз. Вона розкриває способи та механізми взаємодії людей, груп, прошарків і класів даного суспільства.

Економіка не тільки забезпечує суспільство ресурсами, необхідними для його життєдіяльності, але й зумовлює тип і рівень розвитку сфер політики й культури. Як підсистема су­спільства економіка включає в себе виробничі сили (людей з їх умінням та навичками, знаряддя й засоби праці, предмети пра­ці) та виробничі відносини, що є формою зв'язку елементів ви­робничих сил у процесі виробництва. Це відносини власності, відносини розподілу й обміну діяльністю.

Єдність виробничих сил та відповідних їм виробничих від­носин утворює спосіб виробництва. Його рухомою частиною виступають виробничі сили, які безпрестанно розвиваються, на відміну від виробничих відносин, що зберігають свою фор­му. На якомусь етапі такого розвитку сукупність накопичених змін вступає у протиріччя з існуючою формою виробничих відносин, які починають виступати тормозом подальшого росту виробничих сил. Відбувається перехід до нового типу виробничих відносин, які відповідають досягнутому рівню ви­робничих сил.

Наведемо приклад. Первісне суспільство з примітивним рів­нем виробничих сил ледве забезпечувало просте відтворення первинного роду, могло базуватися тільки на спільній колек­ційній праці та колективній власності. Голодний до смерті мисливець не намагався з'їсти здобич на місці, а з останніх сил ніс її до голодаючої спільноти (общини). Він рятував не тільки спільноту, а й себе, оскільки іншого разу його власне спасіння в аналогічній ситуації буде залежати від здобичі, принесеної ін­шим членом роду. Хоч наївно бачити в цьому акт свідомості — така модель поведінки була продиктована інстинктом самозбе­реження. З виникненням землеробства і скотарства, а разом з ними й доданого продукту, що створював саму можливість для частини суспільства не займатися матеріальним виробниц­твом, відразу виникають класи та класовий поділ суспільства. Як зазначав Ф. Енгельс, вже на ранньому етапі розвитку сус­пільства голова, що планує роботу, навчилась перекладати її на чужі плечі. Однак у цей час відбувається не тільки виникнення нового типу виробничих відносин і способу виробництва.

Цей перехід значною мірою зумовив виникнення самої політичної сфери, оскільки в її основі лежить не тільки потреба в інституті влади як інструменті злагодженої діяльності вели­ких мас людей, але й потреба в інструменті віднімання дода­ного продукту. Без примусу, з власної волі людина не віддасть продукт своєї праці, на виробництво якого витратила свої жит­тєві сили. У рамках всього суспільства можливість одного кла­су привласнювати плоди іншого забезпечувалась політичним домінуванням першого над другим.

Відбуваються і зміни у сфері культури — вона поповнюється таким компонентом як ідеологія, що покликана лігітимізувати це політичне домінування, запевнити в його природності, спра­ведливості і т.д.  І якщо на ранніх етапах розвитку класового сус­пільства це забезпечувалося здебільшого за допомогою релігії, то з часом все більшу роль починають відігравати світські теорії.

Тому суспільство являє собою цілістну систему, в якій всі елементи не просто взаємопов'язані, але й базуються на певному способі виробництва. Відповідно у марксизмі виділяють п'ять історичних типів суспільства, які називаються суспільно- економічними формаціями, це:

первісний лад;

рабовласницький лад;

феодалізм;

капіталізм;

комуністична формація.

Перехід від однієї формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція — це корінний якії ний переворот у всій соціально-економічній і політичній системі суспільства. Економічною основою революції є конфлікт між зростанням виробничих сил суспільства та застарілою, консер вативною системою виробничих відносин. Цей конфлікт пос тійно поглиблюється та проявляється у посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби. Першим актом соціальної революції є завоювання політичної влади. На основі інструментів влади клас, що переміг, здійснює перетворення в усіх інших сферах суспільного життя. Таким чином виника­ють передумови для формування нової системи соціально-еко­номічних і духовних відносин. З точки зору марксистів, велика і стратегічна роль революцій полягає в тому, що вони знищу­ють перепони на шляху суспільного розвитку.

        Зовсім інший погляд пропонують прихиль­ники функціональної школи, засновником якої є американсь­кий соціолог Толкотт Парсонс.

Постійне відтворення способів взаємозв'язку і взаємодії компонентів, а отже, збереження цілісності і стабільності сус­пільства забазпечується шляхом виконання суспільством пев­них функцій. Т. Парсонс визначає основні функції, без яких система як така існувати не може, це:

- здатність до адаптації (забезпечується економічною під­системою суспільства);

- ціледосягнення (забезпечується політичною підсисте­мою);

 - інтеграція (забезпечується правовими інститутами та звичаями);

 - відтворення структури (забезпечується системою віру­вань, мораллю й органами соціалізації).

Чим послідовніше здійснюється функціональний поділ діяльності на рівні інститутів і соціальних ролей, тим стабіль­ніше сама соціальна система. Ця модель виявляється дуже продуктивною для вирішення практичних задач забезпечення стабільності будь-якої соціальної системи — від сім'ї, фірми, корпорації до суспільства в цілому. Однак її слабким місцем є розкриття механізму розвитку. Тим більше що соціальні протиріччя, які, на думку багатьох соціологів, є джерелом роз­витку і пронизують будь-яку систему, Парсонс розглядає як прояв дисфункції, з якою необхідно боротися.

Сьогодні для нас особливої гостроти набуває теорія розвит­ку, спираючись на яку ми змогли б розробити стратегію пере­творення України на високорозвинену країну.

Н.М. Семке