Іван Франко - " Захар Беркут" читати онлайн, критика, біографія письменника » Народна Освіта


Народна Освіта » Українська література » Іван Франко - " Захар Беркут" читати онлайн, критика, біографія письменника






Іван Франко - " Захар Беркут" читати онлайн, критика, біографія письменника

ПРО МИНУЛІ ЧАСИ

 

Мабуть, ніщо так не вабить своєю таємничістю допитливий людський розум, як загадкова, вкрита туманом віків давнина. І скільки докладається зусиль, аби хоч трішечки відхилити предковічну завісу! В усіх куточках планети працюють невтомні археологи, шукаючи надійно сховані скарби стародавніх цивілізацій. Немов захоплюючу книжку, читають вони історію людства по залишках осель і черепках посуду, вибагливих старовинних прикрасах і зброї. Там, у минулому, здійснювали наші предки славні подвиги і клали буйні голови за свою землю. Там, у лабіринтах сивої давнини, народжувались пісні і легенди, що бентежать нашу уяву й донині...

«Коли я хочу зобразити якийсь клаптик минулого, я стаю поважним, як астроном, який вивчає шляхи мандрівок різних зір».

Юліан Опільський

 

ІВАН ФРАНКО (1856-1916)

 

 

«До відважних світ належить...»

Живи, незламаний за

ґратами,

Розп’ятий на твердій

журбі;

Твори! Тебе народ

читатиме

І воскресатиме в тобі!

Д. Павличко

 

Ви вже мали нагоду мандрувати стежками дитинства Івана Франка, сміятися з пригод хитромудрого Фарбованого Лиса. А сьогоднішня наша розмова про творчість цього письменника - ніби приємна зустріч зі старим добрим другом. Адже перед вами - нова сторінка його життя і творчості, новий прекрасний твір про...

Яким, на вашу думку, може бути герой із таким промовистим ім’ям - Захар Беркут?

Навіщо ми знову звертаємося до життєпису людини, яка на довгі роки визначила шляхи розвитку нашої літератури і взагалі українського мистецтва? А послухаймо самого Івана Яковича: «Майже всі мої писання (...) напоєні, так сказати, кров’ю мого серця, моїми особистими враженнями і інтересами, усі вони є частина моєї біографії». Тому ми й відкриваємо нові сторінки його життя і творчості, аби кожне нове покоління читачів знаходило в них відповіді на одвічні питання.

Пам’ятаєте, хлопчиною І. Франко був допитливим і непосидючим, і часом цілими днями пропадав у кузні батька-коваля. Де ж би ще він наслухався тих «веселих та сумних оповідань», які зранку до пізнього вечора, мов струмок, жебоніли в батьковім «царстві вогню й заліза» і які глибоко западали в його дитячу душу? І саме там сформувався і постав перед людьми «...невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, енергійно зачерчена3 борода. Рудувате волосся непокірно пнеться, вуси стирчать. Скромно одягнений, тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить, - і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б’є об кремінь і сипле іскри. Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою». Так змалював Івана Франка один із визнаних класиків нашої літератури Михайло Коцюбинський.

На жаль, щасливе дитинство письменника тривало недовго - рано пішов з життя батько, мало пестила улюбленця й мама, чиї пісні, згадував

І. Франко, були «красою єдиною бідного мого тяжкого життя». Коли він дізнався, що неня помирає в Нагуєвичах, біг усю дорогу від Дрогобича до свого рідного села, просидів біля ліжка цілу ніч, а на ранок назавжди попрощався з найдорожчою в житті людиною, залишившись на світі круглим сиротою.

 

 

Роки в Дрогобицькій гімназії були добою справжнього змужніння. Зневажливе ставлення до нього й сидіння на найгіршій - «ослячій лаві» (такою зазвичай була доля більшості обдарованих українських школярів із бідних родин) долав уперто - відмінним навчанням, захопленим читанням вітчизняної та зарубіжної літератури та блискучими перекладами останньої.

Коли ж у 1875 році І. Франко їхав до Львівського університету, його літературний багаж уже був заповнений творами Шекспіра, Гете, Шиллера, Міцкевича, Словацького, власними перекладами Софокла і Гомера. А «Кобзар» Т. Шевченка талановитий юнак знав напам’ять.

Як ви гадаєте, твори яких саме письменників справляли на молодого Івана

Яковича найбільше враження?

Ще зі студентських років Іван Франко зрозумів найголовніше: «До відважних світ належить!» - і намагався бути таким і в полум’яних поезіях, і в синівському обстоюванні прав українського народу. Лишень вслухайтесь у щирі рядки поетичної збірки «З вершин і низин», виданої в 1887 році:

 

Ні, хто не любить всіх братів

Той щиро полюбить не міг

Як сонце Боже, всіх зарівно,

Тебе, коханая Вкраїно!

 

ДІЗНАЙТЕСЬ БІЛЬШЕ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Західна Україна, де жив Франко, перебувала тоді під владою Австро-Угорської імперії. Потужний талант і активна громадянська позиція не раз ставали причиною ув’язнень молодого письменника. Але й за ґратами він залишався вірним своєму покликанню. З-під пера Франка в ті нелегкі роки вийшло безліч прекрасних творів, з якими у вас буде можливість познайомитись у старших класах.

Серед них - «Іван Вишенський», поема про видатного письменника-полеміста українського Середньовіччя, що своїм запальним словом будив у серцях людей почуття честі й гідності. Інший незабутній образ - біблійний пророк Мойсей (поема «Мойсей»), про якого Франко переповів своєму народові з метою нагадати, що навіть із віковічного рабства завжди є вихід. Тому й самого Франка часто називали українським Мойсеєм.

Михайло Коцюбинський писав: «У Франка є прекрасна річ - лірична драма “Зів’яле листя”. Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою га-мою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».

Цікаво, а чи знаєте ви, що вже багато разів чули неповторні, мелодійні, трепетно-ніжні пісні, які належать Франкові? Давайте-но пригадаємо:

 

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти на мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

 

Або ось такі щемливі рядки:

 

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько - колюче терня?

Чом твої устонька - тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

 

Ну що, згадали? А це ж лише невеличка цеглинка із величезної будівлі храму, ім’я якому - поезія Івана Франка. Лише з великої любові могли з’явитися такі зворушливі слова!

Ви вже знаєте, що Іван Франко писав дитячі казки. А ще - оповідання, у яких легко можна знайти його спогади про власне дитинство. Хочете довідатись, яким було навчання українських дітей в Австро-Угорщині? Тоді почитайте «Олівець», «Грицеву шкільну науку», «Schonschreiben» («Чистописання»), «Отця-гумориста» та інші твори цього автора.

На сценах наших театрів ось уже багато років з незмінним великим успіхом іде спектакль «Украдене щастя» за однойменною п’єсою Івана Франка. Існують класичні кіноекранізації цього твору, проте у 2005 році створено ще й український міні-серіал за його мотивами. І знаєте, вражаюче сучасними виявилися герої цієї Франкової трагедії...

Чи бачили ви екранізацію хоч би одного твору І. Франка? Якщо ні, тоді саме на

часі переглянути фільм «Захар Беркут» та обмінятися враженнями про нього.

Іван Франко був, окрім того, великим авторитетом у справі книговидання й редагування. Багато українських письменників, із творами яких ви вже знайомі, зокрема Леся Українка, були вдячні Іванові Яковичу за допомогу й підтримку, за щиру й справедливу критику. Його ім’я - серед видавців таких поважних часописів та альманахів, як «Громадський друг», «Літературно-науковий вістник», «Перший вінок» і багатьох інших.

Письменника ніщо не могло зламати: ані перебування за ґратами, ані презирливе ставлення пихатого чиновництва, ані важка недуга, що часто приковувала до ліжка. Здавалося, що смерть старшого сина, Андрія, його улюбленця, батько пережити не зможе. Але не схилив він гордого чола й тоді, коли забрано було на Першу світову війну двох молодших синів, Тараса й Петра. У дні найважчої розпуки писав роботу важливу, «сердечну» - статтю «Тарас Шевченко». Тоді ж, у 1914 році, залишив у спадок нашій фольклористичній науці найбільший скарб - «Студії над українськими народними піснями».

Поет Петро Карманський згадував, що Франко тоді був подібний до «підстреленого орла, що впав з високої скелі на долину, волоче за собою підтяті крила і поглядом жахливого передсмертного суму дивиться на вас та кривавить вам серце».

28 травня 1916 року І. Франко, вірний син України, що все життя і творчість присвятив своєму народові, пішов із життя. Преса понад 50 країн світу відгукнулась на цю трагічну звістку. Лише львівська влада не знайшла місця, щоб поховати його в рідному місті. І до 1921 року стояла Франкова труна в чужому склепі на Личаківському цвинтарі Львова, аж поки він не був перепохований на тому місці, де зараз височить гранітний Каменяр, що розбиває молотом скелю. Ця фігура ніби символізує життєвий шлях незламного духом Івана Франка.

А знаєте, чому саме Каменяр?

Бо «Каменярі» - один з найвідоміших віршів Франка. У нього він уклав усю пристрасть громадянина, усю палкість патріота, увесь талант поета:

 

 

І всі ми вірили, що своїми руками Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт. Що кров’ю власного і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ.

Пам’ятник письменникові було встановлено в 1933 році на кошти, зібрані шанувальниками його таланту з усієї України.

У 1956 році за рішенням ЮНЕСКО100-літній ювілей І. Франка відзначав увесь світ. А 2006 рік ця організація також оголосила роком його пам’яті.

Творчість Івана Франка становить унікальне явище, цілу духовну епоху у вітчизняній історії і водночас є вселюдським надбанням. Видатний письменник, критик, перекладач, журналіст, соціолог, фольклорист, етнограф, історик, філософ - його багатющу спадщину не вмістить і сотня томів! І завершити розповідь про цю велику людину варто так само словами Івана Яковича: «Вкраїна воскресне!».

 

ЗАХАР БЕРКУТ

(Скорочено)

І

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки Зелеменя голосами стрілецьких рогів і криками численних стрільців.

Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину. Він святкував почин свого нового життя, - бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле одно пригір’я Зелеменя; недавно він появився в тих горах і побудував собі гарну хату і оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами. По учті рушили на лови в тухольські ліси. (...).

 

 

Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце - в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі із супротивними обставинами. Зараз із першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла і її рішучого, прямого характеру.

Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, - той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, - тому вони пригадувалися живо й виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов. (...).

Від самого досвіта в ловецькім таборі великий рух і тривожне дожидання. Боярські слуги від півночі звивалися, приготовляючи для гостей їду на цілий день, наповнюючи шипучим медом і яблучником подорожні баклаги. Тухольські пасемці1 й собі готовились, острячи ножі та тесаки, обуваючи міцні жуброві постоли і складаючи в невеличкі дорожні биса-ги3 печене м’ясо, паляниці, сир і все, що могло понадобитися в цілоденній трудній переправі. Максим Беркут, який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, вповні начальником сеї невеличкої армії, заряджував із правдиво начальницькою вважливістю й повагою все, що належало до діла, нічого не забуваючи, ні з чим не кваплячись, але й ні з чим не опізнюючись. Усе в нього виходило у свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок. Чи то між своїми товаришами-тухольцями, чи між боярами, чи між їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний у рухах і словах, мов рівний серед рівних. (...).

Мирослава все ще стояла на місці, держачи руку гарного парубка у своїй руці й дивлячись у його хороше, сонцем опалене і здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице. В тій хвилі вона не почувала нічого, крім вдячності за рятунок від нехибної смерті. Але, коли Максим, трохи осмілившись, стиснув її ніжну, а так сильну руку, тоді Мирослава почула, як щось солодко защеміло її коло серця, як лице її загорілось стидливим рум’янцем - і вона спустила очі, а слово подяки, котре готове було вилетіти з її уст, так і завмерло на губах і розіллялось по лиці дивним чаром розгоряючого сердечного чуття. (...).

 

Чи такою ви уявляєте Мирославу?

 

ІІ

 

(...). Стародавнє село Тухл я - се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтора тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною. У ті давні часи, коли йде наше оповідання, Запала долина не була поросла лісом, але, навпаки, була управлена і годувала своїх жильців достатнім хлібом. Простягаючись звиш півмилі вдовж, а мало що не чверть милі в ширину, рівна й намулиста, обведена з усіх боків стрімкими скалистими стінами, високими декуди на три або й чотири сажні, долина тота була немов величезним кітлом, із якого вилито воду. І певно, що воно й не інакше було. Чималий гірський потік впадав від сходу до тої долини високим на півтора сажня водопадом, прориваючи собі дорогу поміж тісні, тверді скали, і, обкрутившися вужакою по долині, випливав на захід у таку ж саму тісну браму, розбиваючись поміж гладкі кам’яні стіни і гуркотячи ще кількома водопадами, поки чверть милі понижче не впав до Опора. Високі, стрімкі береги тухоль-ської кітловини покриті були темним смерековим лісом, що надавав самій долині позір ще більшого заглиблення і якоїсь пустинної тиші та відрубності від усього світу. Так, справді, се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна, - але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри. (...).

 

 

Чи збігається, на вашу думку, опис улоговини в селі Тухлі із картиною українського художника?

 

III

 

(...). Захар Беркут - се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. Правда, він не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, ані не ловив звіра в лісових нетрях, - та проте працювати він не переставав. Сад, пасіка й ліки - се була його робота. Скоро лишень весна завітає в тухольські гори, Захар Беркут вже у своїм саду, копле, чистить, підрізує, щепить і пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садівництві, тим більше дивувалися, що він не крився з тим знанням, але радо навчав кожного, показував і заохочував. Пасіка його була в лісі, і кожної погідної днини Захар Беркут ходив у свою пасіку, хоч дорога була утяжлива і досить далека. А вже найбільшим добродієм уважали тухольці Захара Беркута за його ліки. Коли було настане час, між Зеленими святами і святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом іде на кілька неділь у гори за зіллям і ліками. Правда, чисті та прості звичаї тодішнього народу, свіже тухольське повітря, просторі та здорові хати і ненастанна, та зовсім не надсильна праця - все те вкупі хоронило людей від частих і заразливих хороб. Зате частіше лучалися каліцтва, рани, на які, певно, ніякий знахар не вмів так скоро і так гарно зарадити, як Захар Беркут.

Але не в тім усім покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. «Життя лиш доти має вартість, - говорив він частенько, - доки

чоловік може помагати іншим. Коли він став для інших тягарем, а хіснане приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене, Боже, щоб я коли-будь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!». Ті слова - то була провідна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що він робив, що говорив, що думав, те робив, говорив і думав він із поглядом на добро і хосен інших, а поперед усього громади. Громада - то був його світ, то була ціль його життя. (...).

Мов стародавній дуб-велетень, стояв Захар Беркут серед молодого покоління і міг тепер бачити плоди своєї довголітньої діяльності. І, певно, не без радості міг він глядіти на них. Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанню, в радощах і в горю. Громада була для себе і суддею, і впорядчиком у всьому. Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа - громада сама, вся і завсіди, бачно берегла своє добро. Бідних не було в громаді; земля достачала пожитку для всіх, а громадські шпихліри2 та стодоли стояли завсіди отвором для потребуючих. Князі і їх бояри зависливим оком гляділи на те життя, в якім для них не було місця, в якім їх не потребували. Раз у рік з’їздив у Тухольщи-ну князівський збірщик податків, і громада старалась якнайборше позбутися немилого урядового гостя: через день або два він виїздив, обвантаже-ний усяким добром - бо податки у великій мірі платили тухольці натурою. Але в Тухольщині збірщик князівських податків не був таким самовладним паном, як по інших селах. (...).

 

Тихий шепіт вдоволення і радісної рішучості пройшов по громаді. Захар сів на своє місце. Хвилю стояла мовчанка на майдані, поки Тугар Вовк не наблизився до ради.

- Здорові були, громадо! - сказав він, дотикаючи рукою свого шолома, але не знімаючи його з голови.

- Здоров будь і ти, боярине! - відповіла громада. (...).

- Ми закликали тебе, боярине, перед суд громадський, щоб, заким осудимо твої поступки, вислухати твого слова. Яким правом і в якій цілі ти робиш кривду громаді?

- На суд громадський? - повторив, немов зачудований, Тугар Вовк, обертаючись лицем до Захара. - Я княжий слуга і боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр. (...).

При тих словах боярин гордим рухом руки вийняв із-за широкого ремінного пояса княжу грамоту і підняв її вгору, показуючи громаді.

- Сховай свою грамоту, боярине, - сказав спокійно Захар, - ми не вміємо її читати, а печать твого князя для нас не закон. Радше сам ти скажи нам, хто се такий, той твій князь?

- Як то? - крикнув здивований боярин. - Ви не знаєте князя Данила?

- Ні, не знаємо ніякого князя. (...).

- Ти помилився, старче! - сказав Тугар Вовк. - Усі ми - власність князя, зі всім, що маємо, з худобою і землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка - то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче.

Мов удар обуха в тім’я, так оглушили ті слова Захара Беркута. Він похилив свою сиву голову додолу і довгу хвилю мовчав, не знаючи, що й казати. Мертвецьки понуро мовчала й уся громада. Вкінці Захар устав. Лице його ясніло. Він підніс руки догори, до сонця.

- Сонце преясне! - сказав він. - Ти, благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей, то ти зітри їх із лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу! (...).

- Постій, боярине, я ще не скінчив, - сказав спокійно Захар Беркут. -Отсе ти згадав про свою честь і раз у раз говориш про свої великі заслуги. Будь ласкав, скажи нам, які се твої заслуги, щоб і ми могли вшанувати їх! (...).

- Я воював і проти монголів над Калкою. (...).

І за тим словом Захар устав і, звертаючися до громади, сказав:

- Чи може хто свідчить за ним або против нього? (...).

Перед громаду вийшов нестарий ще чоловік, каліка, без руки і ноги, навхрест перекалічений. Лице його було порите глибокими шрамами. Се був Митько Вояк, як звала його громада. (...).

- Мовчи, підлий рабе! - скрикнув, побліднівши, боярин. - Мовчи, а то тут буде й конець твойому нужденному життю!

- Боярине, я тепер не раб твій, але вільний громадянин, і тілько моя громада може веліти мені мовчати. Я досі мовчав, але тепер мені велять говорити. Чесна громадо! Свідоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике і страшне: він зра...

- Мовчав досі, то мовчи і далі! - ревнув боярин, блиснув топір, і Мить-ко Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.

Охнула громада й зірвалася на ноги. Страшний крик залунав довкола.

- Смерть йому! Смерть! Він зганьбив святість суду! На раді забив мужа нашого!

- Смерди погані! - скрикнув до них боярин. - Не боюсь вас! От так буде кождому, хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мої вірні слуги, сюди, до мене! (...).

- Боярине, - сказав Захар, - ти смертельно провинивсь проти Бога і громади. Ти на суді забив свідка, нашого громадянина. Що він хотів проти тебе свідчити, ми не дізналися і не хочемо знати, - нехай твоя совість судить тебе. Але своїм убійством ти признався до вини і поповнив нову вину. Громада не може тебе терпіти на своїй землі. Віддалися з-між нас! За три дні віднині прийдуть наші люди, щоб розвалити твій дім і загладити навіть слід твого буття у нас.

- Нехай приходять! - крикнув люто боярин. - Побачимо, хто чий слід загладить. Я плюю на ваш суд! (...).

 

Як виявив себе в цій ситуації Захар Беркут, а як - Тугар Вовк?

Хіcна - користі;

Хосен - користь.

Шпихлір - комора.

IV

 

Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїни та смерть. Страшенна монгольська орда з далекої Азії налетіла на нашу країну, щоб на довгі віки в самім корені підтяти її силу, розбити її народне життя. Найперші міста: Київ, Канів, Переяслав упали і були зруйновані до основи; їх слідом пішли тисячі сіл і менших городів. Страшний начальник монгольський Бату-хан, прозваний Батиєм, ішов на чолі своєї стотисячної орди, женучи перед собою вчетверо стільки всяких полоняників, що мусили битися за нього в перших рядах, - ішов поздовж руської землі, розпускаючи широко свої загони і бродячи по коліна в крові. (...).

В тій хвилі монголи почули прихід чужих людей і з диким криком похапали за луки та окружили їх.

- Хто їде? - закричали різними голосами, то по-нашому, то по-свому.

- Поклонник великого Чінгісхана! - сказав по-монгольськи Тугар Вовк. Монголи стали, витріщивши очі на нього. (...).

З рабським ушануванням розступилися монголи перед незнайомим приїжджим, що говорив їх мовою та ще й таким певним тоном, до якого вони привикли від своїх ханів та бегадирів8. В одній хвилі начальник варти здав своє місце на другого, а сам, допавши коня, погнав до табору, якої, може, чверть милі віддаленого від вартового огнища. (...).

- Від якого царя приносиш нам вісти? - спитав його Пета.

- Я не знаю ніякого царя, крім великого Чінгісхана, пана всього світа! - сказав боярин. Се була звичайна формула піддання. Пета тоді поважно, але радо, простяг бояринові руку.

- Впору приходиш, - сказав Пета, - ми дожидали свойого союзника.

- Я знаю свій обов’язок, - сказав Тугар Вовк. (...).

- Які шляхи і в чиїх руках? - спитав коротко Пета.

- Один шлях дуклянський, горі Сяном-рікою, а потім через низький гірський провал. Шлях широкий і вигідний, топтаний уже не раз руськими й угорськими воєнними силами. (...).

- Другий шлях, тухольський, хоч вужчий і не так рівний, але зате ближчий і рівно безпечний. На тім шляху засіків нема, ані княжих бояр нема. Самі хлопи пильнують його.

- Хлопів ваших ми не боїмося! - сказав з погордою Пета. (...).

- Позволь мені слово сказати, великий бегадире, - сказав один із начальників монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, з лицем темно-оливкової барви, одітий у шкіру степового тигра, що все разом аж надто свідчило про його походження з туркменського племені. Се був страшний, безтямно смілий і кровожадний войовник, Бурунда-бега-дир, супірник у славі з Кайданом1. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно перевищав Пету своєю відвагою; перед його шатром кожного вечора було два рази більше свіжих голів, ніж перед шатром усякого іншого вояка. Але Пета не завидів йому тої смілості, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундою у штуці ведення великих мас і кермо-вання великими битвами та походами. (...).

- Говори, брате Бурундо! - сказав Пета.

- Дозволь мені з десятитисячним відділом іти тухольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бік, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, і прорівняю тобі дорогу.

Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубаці з уст таке розумне слово. І справді, план Бурунди був хоч і смілий, та зате дуже розумний, і Бурун-да був єдиний смільчак до виконання сього плану. (...).

 

Як ви гадаєте, який план зародився в Бурунди?

 

VI

 

(...). - Що діяти? Що починати? Як боронитися? - гуло в народі. Одна думка переважала всі інші: вийти громадою перед тіснину і боронитися від монголів до остатньої краплі крові. Особливо молодіж наставала на те. (...).

Далі, коли гамір трохи втишився, заговорив Захар Беркут.

- Хоч то воєнне діло - не моє діло і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук, - але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб’ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити. Сини наші погибли з їх рук, кров їх обагрила нашу землю і кличе нас до пімсти. Чи пімстимось ми на ворогах наших, на нищителях нашого краю, коли відіб’ємо їх від свого села? Ні, а тілько, відбиті від нашого села, вони з подвійною лютістю кинуться на інші села. Не відбити, але розбити їх - се повинна бути наша мета! (...).

Мирослава довго, з увагою і пошаною гляділа на нього.

- Дозволь, чесний батьку, - заговорила вона тремтячим з внутрішнього зворушення голосом, - сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.

- Мій син! - скрикнув Захар. - Здоров і живий! О Боже! Де ж він? Що з ним діється?

- Не лякайся, батьку, тої вісти, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.

- В неволі? - скрикнув, мов громом прошиблений, Захар. - Ні, то не може бути! Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе в неволю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино! 10

- Ні, батьку, я не лякаю тебе, воно справді так. Я ж тепер просто з монгольського табору, бачила його, говорила з ним. Силою і п ідступом узяли його, закували в залізні пута. Хоч без рани, а весь облитий був кров’ю ворогів. Ні, батьку, твій син не подав ім’я твоє в неславу!

 

 

- І що ж він говорив тобі?

- Казав мені йти до тебе, батьку, потішити тебе у твоїй самоті й тузі, стати тобі за дочку, за дитину, бо я, батьку (тут голос її ще дужче затремтів), я... сирота, я не маю вітця!

- Не маєш вітця? Невже ж Тугар Вовк погиб?

- Ні, Тугар Вовк живий, але Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи... зрадив... свій край і пристав... у службу монголів. (...).

- Говори, говори! - сказав Захар, поглядаючи знов на неї.

- Максим радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна їх обступити й вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тілько поробити засіки у вивозі при водопаді й повиносити із села все добро громадське, все збіжжя, весь хліб, усю худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. «Тут, - казав Максим, - побідите їх, або ніде інде!». Так радив Максим. (...).

- Доню моя! - сказав він. - Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдиві слова мойого сина, - з них віє його смілий дух!

Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку! (...).

 

Чому Захар Беркут назвав Мирославу своєю дочкою?

 

VIII

 

(...). Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки у воді, сумне, безрадне. Хоч і як мілка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний стовп, стояв над водяною площею і раз у раз доливав до неї нової води, - от що лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплодного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрібувати1 щастя, бо інакше, - Бурунда чув се добре - вся та маса монголів піде врозтіч, розбігнеться, гнана власною тривогою. Бурунда велів цілому війську зібратися докупи, збитися в тісну масу. (...). 

 

IX

 

(...). Вся тухольська громада зібралася тепер перед тим остатнім ворожим становищем. Спустили ще дві плоті, щоб, окружаючи ворогів, турбували їх іззаду стрілами; але і спереду, з берегів, градом летіли тухоль-ські стріли й каміння на ворогів. Та більша часть тих стріл не долітала навіть до становища Бурунди; інші, хоч і долітали, не могли зробити туркоманам ніякої шкоди. Ближче ж підступати тухольці боялися задля затроєних стріл, а швидко, видячи нешкідливість свойого стріляння, покинули тоту роботу і стояли спокійно. Високо на скалі стояв старий Захар, не зводячи очей зі свого сина, що стояв між ворогами і зручними рухами обминав густі стріли та каміння. А віддалік, серед тих, що стріляли, стояла Мирослава, а погляди її летіли бистріше, ніж її стріли, у ворожу купу, серед якої тепер стояло все, що було найдорожче їй у життю: батько й Максим. За кожною пущеною з тухольських луків стрілою завмирало її серце. (...).

- Бегадире, - сказав до Бурунди Тугар Вовк, - чи не можна нам як-небудь спасти своє життя?

- Нащо? - сказав понуро Бурунда.

- Все ж таки життя краще, ніж смерть! (...).

- Спробуймо! - сказав Бурунда і, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Біля нього став Тугар Вовк і почав махати білою хусткою. (...).

- Кажи їм, що, коли хотять мати сього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо загинути, але і йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде.

- Тухольці! - кричав Тугар Вовк. - Начальник монголів обіцяє вам віддати вашого полоняника живого й здорового і жадає, щоб ви за те нас, кілько нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї долини! В противнім разі жде вашого сина неохибна смерть.

Немов хотячи доочне показати їм усю правдивість тої погрози, Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима. (...).

- Захаре, - сказали старі тухольці, обступаючи його, - ми думаємо, що можна приняти се предложения. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.

- Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді другий раз розіб’ємо її.

- Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибель! Глянь, сокира над його головою!

- Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю! (...).

- Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина, - сказав один із загірних молодців. - Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати.

- Ні! - сказав обурений Захар, - се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують

ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю рукою! (...).

- Е, що нам так довго ждати! - скрикнув наостанку Бурунда. - Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!

І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.

Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна, вбійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені1, впала, оббризкана кров’ю, мов сухе поліно, у воду.

Ревнув із лютості і з болю Бурунда і лівою рукою стис Максима за груди, а його очі з виразом пекельної ненависті звернулися на зрадливого боярина.

Але в тій самій хвилі Максим похилився і з цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу і покотився у воду, потягнувши за собою й Максима.

А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купу ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі, - і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду. (...).

- Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! - залунали громові окрики і понеслися широко по лісах і горах. - Батьку Захаре! Твій син живий! Твій син вертає до тебе!

Тремтячи з глибокого зворушення, зі сльозами на старечих очах, піднявся Захар. (...).

 

 

- Батьку мій, що тобі такого? -скрикнув Максим, бачучи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.

- Нічого, синку, нічого, - сказав по-тихо, з усміхом Захар. - Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: «Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!» (...).

Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице. (...).

- Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! - сказав Захар. - У тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв’язок у нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні й не розірве свого сердечного зв’язку з чеснотою й людяним норовом!

І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.

- А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки і браття! Нинішня наша побіда - велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм на-їздникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!

Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, всміхнувся, і по хвилі вже його не стало.

 

 

Чому Тугар Вовк в останню хвилину вирішив врятувати Максима?

Рамено - плече.

 

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

 

Повторюємо

1. Які факти біографії І. Франка вам найбільше запам’ятались?

2. Назвіть головних і другорядних героїв повісті «Захар Беркут».

3. Яка епоха (період) в історії України зображена в повісті? Від якої ворожої сили боронилась тухольська громада?

4. Хто з героїв твору є уособленням справжнього патріотизму?

5. Чим відрізняється мова героїв твору від сучасної літературної мови? Згадайте, як називаються такі елементи мови.

6. Визначіть тему повісті.

 

Міркуємо

1. Перерахуйте галузі науки, літературні жанри, у яких працював Іван Франко.

2. З’ясуйте, у чому головне значення подвигу тухольців.

3. Поясніть, що стало причиною зради Тугара Вовка. Чому його вчинки виглядають такими ганебними? Чи має він у тухольській громаді послідовників?

4. Що засуджує письменник у повісті «Захар Беркут»?

5. Які спільні риси можна віднайти в образах Захара Беркута й Максима?

6. Чим приваблює образ Мирослави? Як вона поставилась до негідного вчинку свого батька?

7. Перекажіть близько до тексту уривок повісті, який вам сподобався найбільше.

 

Аналізуємо

1. Складіть цитатні плани до характеристики образів усіх головних героїв твору. Визначте спільні художні засоби, якими автор змальовує героїв-однодумців.

2. Що об’єднує двох, на перший погляд зовсім несхожих ватажків монгольського війська - Пету і Бурунду? За допомогою яких художніх засобів вони зображені?

3. Розгляньте образ Захара Беркута. Які саме риси характеру дозволили йому бути очільником громади?

4. Чому Максим назвав Мирославу «спасителькою Тухольщини»?

5. Які епізоди з твору свідчать про те, що Захар Беркут інтереси громади ставив вище за особисті? Процитуйте відповідні уривки з тексту і прокоментуйте їх.

6. Як мова Захара Беркута допомагає розкрити такі риси його характеру, як урівноваженість, почуття власної гідності, велика сила волі?

7. У яких словах Захара Беркута розкрита провідна ідея повісті?

 

Дискутуємо

1. Дайте загальну характеристику життєвого і творчого шляху Івана Франка, користуючись усіма відомостями, одержаними за час навчання в школі.

2. Поясніть, опираючись на відповідні цитати з тексту, чому саме таким було ставлення Бурунди до Тугара Вовка.

3. Чому Захар Беркут радив тухольцям не відбити, а розбити татаро-мон-гольських завойовників?

4. Хто з героїв повісті подобається вам найбільше? Чому?

5. Як ви розумієте проблему вибору людини у вирішальній ситуації? Проілюструйте свою думку на прикладі повісті «Захар Беркут».

6. Які загальнолюдські морально-етичні цінності пропагує повість?

7. Поясніть, на яких принципах базувалось життя тухольської громади, як саме причетний до нього Захар Беркут.

8. Якою, на вашу думку, є роль пейзажних малюнків у повісті? Що в кожному конкретному випадку хотів підкреслити автор?

 

«Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти!»

 

Давайте-но, перш ніж починати розмову про повість «Захар Беркут» та її героїв, знову прислухаємось до слів Івана Франка: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли вона сама жива й сучасна».

Славний вчинок громади невеличкого села Тухля, що зупинила й потопила в підступній гірській улоговині монгольське військо, не випадково зацікавив І. Франка. Адже легенди й перекази про це віками мандрують у Карпатських горах і на полонинах, а в історичних хроніках 1241 року зафіксована кривава й жорстока навала кочівників на Карпатську Русь. Письменник говорив, що основа його повісті «взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про витоплення монгольської ватаги і ін.). Дійові особи зрештою видумані, місцевість описана по можливості вірно». Та й чого б не описати Франкові мальовничого села Тухля, коли він сам не раз бував у ньому, а біля криниці, де колись пив воду, милувався гірськими краєвидами, зараз стоїть пам’ятник письменнику.

 

 

Тож у далекому ХІІІ столітті в самому серці карпатського краю жила вільна й щаслива громада на чолі з дев’яностолітнім Захаром Беркутом -людиною мудрою, розважливою і справедливою. Коли Тугар Вовк захотів привласнити тухольську землю, чекав його суд громади. Пихатий і зарозумілий боярин не визнав присуду, більше того - вирішив помститись гордим горянам, подавшись до ватажків монгольського війська Пети і Бурунди, аби допомогти їм спопелити не лише Карпатський край, а й землю угорську.

Які провідні мотиви твору, на вашу думку, пов’язані з образом Захара Беркута? 

Але недарма тухольська громада обрала своїм очільником Захара Беркута, для якого найбільшим скарбом у житті була честь, найсвятішим -служіння правді і справедливості. Як не краялось його серце від батьківського болю, але у відповідь на пропозицію відпустити рештки переможеного монгольського війська в обмін на життя сина він мужньо промовив: «Міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада». Він розуміє, що громада повинна здійснити майже неможливе: зупинити ворога і знищити його в тухольській улоговині. Адже, якщо не зупинити цю криваву хвилю, вона покотиться далі, до сусідів, спустошуючи, немов сарана, усе на своєму шляху. Гідною Захар Беркут вважає лише самопожертву: «...погинемо всі до останнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть».

Яскравою ниткою у тло повісті вплетена історія кохання юних і чистих душею Мирослави, доньки Тугара Вовка, і Максима Беркута. Дівчина, не пробачивши батькові ницої, підступної зради, стає поряд із Захаром Беркутом на захист рідного села. А юнак, закоханий у Мирославу, вважає, як і батько, найвищими цінностями у світі честь, гідність, любов до батьківщини. Саме вони, ці двоє самовідданих волелюбних героїв, символізують високі ідеали єдності, патріотизму наших далеких предків, ідеали, актуальні й нині, бо становлять предмет гордості й пошани кожного народу.

Яких ще персонажів і з яких художніх творів можна поставити в один ряд із

Мирославою та Максимом?

Не менш важливим є образ тухольської громади, що в одному потужному пориві ненависті до жорстокого ворога піднялась пліч-о-пліч на боротьбу з ним: «Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанню, в радощах і в горю. Громада була для себе і суддею, і впорядником у всьому». Саме в розкритті цього образу автор реалізує одну з провідних думок твору: сила народу в його згуртованості, лише завдяки єдиному могутньому пориву можна відстояти свою Батьківщину й знищити найсильнішого ворога. Франко хотів продемонструвати читачеві, що справжньою бідою для держави є розбрат, криваві князівські міжусобиці, що зсередини ослаблюють країну, відсутність державницького мислення в тих, хто мусив би найперше дбати про могутність країни.

У яких творах, прочитаних вами раніше, утверджуються подібні ідеї єдності

руських земель?

Так само промовистим є образ Тугара Вовка. Ви вже знаєте з історії України, що наша земля завжди була ласим шматком для багатьох загарбників. Вони нещадно шматували її, бо не завжди, як тухольці, боронились наші предки. Тугар Вовк - класичний образ зрадника, що готовий ціною життя своїх співвітчизників здобути владу й багатство. Він демонструє всі риси людини, позбавленої честі й сумління: жорстокість, презирливе ставлення до простих людей, пихатість і разом з тим - плазування перед ворогом; основна мета його життя - гроші, нехай брудні й криваві, здобуті ціною найгіршого злочину - зради.

Як ви гадаєте, у чому причина зради Тугара Вовка? Чи міг би він вчинити

інакше?

Виразними і повнокровними образами постають монгольські ватажки - Пета і Бурунда. Протягом твору, як ви помітили, ці персонажі дуже змінюються. Спершу - це хижі звірі, що прийшли на чужу землю палити й нищити, убивати й брати в полон. Якою страшною постає перед очима читача картина монгольського табору: «Немов з пекла, неслися з долини дивні голоси, іржання коней, брязкіт зброї, переклики вартових, гомін сидячих при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко - роздираючі серце зойки мордованих старців, жінок і дітей, в’язаних і ведених у неволю мужчин...». А наприкінці твору - принижений і приречений Бурунда, ватажок без війська! Іван Франко справедливо змальовує міць і гартованість монгольського війська та його керманичів. Потужним було військо Бату-хана, що мріяв подолати весь світ, - непросто тухоль-цям було подолати кращі його загони!

А які описи найбільше запам’ятались вам?

Також дуже важливу роль у творі відіграють художні засоби. Іван Франко добирає настільки влучні епітети й порівняння, що текст повісті набуває одразу потужного динамізму і перед читачем постають яскраві зорові образи й картини: «Ось нараз щезло сонце за чорною живою хмарою, що стіною тягне з заходу, наповняючи повітря диким вереском і спускаючись над Тухлею. Це віщуни і невідступні товариші орди - гайворони та круки - тягнуть незліченними стадами, чуючи поживу. Зловіще птаство б’ється в повітрі, розривається плахтами і кидається в різні боки, мов хмари, биті бурею. Тухольські сумирні стріхи відразу вкрилися чорними гістьми, а гамір їх клекотів, мов кип’яток у величезнім кітлі. Німо, нерухомо стоячи над стрімкими берегами своєї котловини, гляділи тухольці на погане птаство і в душі проклинали тих віщунів смерті й руїни».

Напевно, ви погодитесь, що картини карпатської природи, монгольської навали, загибелі ворожого війська виписані автором з непереверше-ною художньою майстерністю і пристрастю.

Чи звернули ви увагу на те, що в мові персонажів, авторській оповіді чимало слів, які вам трапляються вперше? Як гадаєте, з якою метою письменник використовує діалектизми?

Використання діалектних слів надає повістуванню особливого колориту, неповторності. Ви немовби переноситеся не лише до Карпат, де відбуваються події, а й до легендарного минулого горян. Адже поряд із діалектизмами автор використовує історизми, архаїзми, а ще - мовні конструкції, характерні для тогочасного мовлення.

Отже, наше знайомство з повістю «Захар Беркут» практично завершилось. Іще кілька запитань і завдань - і ви попрощаєтесь із красунею Мирославою і в ідважним Максимом, відчайдушними тухольцями і зловісними привидами нашого минулого - загарбниками і зрадниками.

 

ПОДОРОЖ ЛІТЕРАТУРАМИ СВІТУ

А чи відомі вам приклади з історії інших народів, де оборонці Вітчизни під проводом хороброго ватажка вважали б за краще віддати життя за рідну землю, але не скоритися ворогові?

Кожен народ має хоч одного мудрого і хороброго очільника-зви-тяжця, а Україна може пишатися багатьма прикладами героїзму своїх предків. Завдяки письменникам та історикам ми й дізнаємось про них. Адже берегти історичну пам’ять - святий обов’язок кожної людини.

На світі багато народів - різних, несхожих, з власною історією, культурою, побутом. Але спільним - і це найголовніше, що їх усіх об’єднує, -є кодекс честі: усюди перед патріотами вдячно схиляють голови, зрада ж вважається найбільшим злочином.

Не лише нашій землі доводилось переживати скрутні часи ворожих набігів. Колись страшна навала сарацинів12 загрожувала підкорити молоді європейські країни. І склав тоді французький народ героїчний епос ХІІ століття - «Пісню про Роланда». У ній розповідається про те, як мужній граф Роланд, витязь короля Карла, героїчно загинув у боротьбі із сарацинами. Він не визнавав підступності й лицемірства ворога, прагнув відкритої боротьби. Найбільшим скарбом була для нього лицарська честь!

 

Відчув Роланд, що морок очі криє,

На ноги став, напруживши всі сили, -

В лиці червоної ні краплі крові,

До скелі темно-бурої підходить

І десять раз у розпачу і гніві 

Мечем об камінь б’є. А сталь дзвенить 

І навіть не щербиться. І молить граф: 

«О матір Божа, поможи мені!

 

Мій добрий меч, о Дюрандале вірний,

Коли я вмру, ти більше не потрібний! 

А скільки битв з тобою виграв я,

А скільки царств завоював тобою

Для імператора з сідою бородою!

Ти не потрапиш в руки страху нам, -

Тобою володів такий васал,

Яких не зна вже Франція-краса!».

 

ВАШ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИЙ СЛОВНИК

Історйчна повість - епічний прозовий твір, сюжет якого побудований на історичному матеріалі. Тут широко представлені важливі події, видатні діячі минувшини на широкому тлі сучасних їм епох. І, звичайно, цим творам притаманний історичний колорит. Він передбачає наявність таких прикмет минулого: імена історичних героїв, давні географічні назви, описи старовинних звичаїв, уживання історизмів та архаїзмів. Наприклад: «В тій цілі орда поділилася на три часті: одна, під проводом Кайдана, пішла бессарабськими степами в Волощину, друга, під проводом Пети, відділилася від головної орди в землі Волинській і поперек Червоної Русі, через Пліснесько, змагала до верхів’я ріки Дністра...».

Сюжет (із французької - «предмет») - термін на позначення події чи низки подій, покладених в основу твору. Але це не лише перебіг зображуваних сцен і картин, а й віддзеркалення переживань, думок, емоцій автора. Сюжет також передбачає розкриття характерів героїв під час розвитку подій.

Сюжет складається з п’яти основних елементів:

1. Експозиція (з латинської - «опис») - частина твору, яка передує розвиткові подій. У ній окреслюється загальна картина: фіксується час, місце дії, може відбуватись перше знайомство з учасниками подальшого конфлікту, з’ясовуються його умови, причини та обставини.

2. Зав’язка - точка відліку конфлікту протилежних сил, визначення проблеми, що впливатиме на хід подальших подій.

3. Розвиток подій - ще називається перипетіями сюжету. Це той компонент, що представляє власне перебіг подій, у яких розкриваються заявлені у творі проблеми і характери.

4. Кульмінація (з латинської - «вершина») - момент найвищого напруження в розвитку подій, найбільш екстремальна ситуація (випробування) для героїв твору, етап максимального виявлення протиріч між сторонами конфлікту.

5. Розв’язка - остаточне вирішення конфлікту, зображеного у творі, завершення основних подій і сюжетних ліній.

 

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

В українського композитора Б. Лятошинського є музичний твір «Золотий обруч». Прослухайте його запис, поміркуйте і дайте відповідь на таке запитання: які з прочитаних вами уривків повісті «Захар Беркут» можна було б продекламувати під цю музику? Обов’язково аргументуйте свою думку. А ще спробуйте виконати таке завдання: поділіть сторінку зошита на дві частини; в одній із частин запишіть умовні назви уривків повісті (наприклад: «Розмова Тугара Вовка з тухольцями»). А в колонці поруч напишіть назви відомих вам музичних творів, мелодіями яких можна було б супроводжувати читання (декламацію) цих уривків.

 

ЛІТЕРАТУРНА П’ЯТИХВИЛИНКА

Уявіть себе кінорежисером. Вам запропонували знімати ремейк старого фільму «Захар Беркут». І найголовніше ваше завдання -знайти виконавців на ролі героїв твору. Спробуйте протягом п’яти-семи хвилин пригадати відомих вам українських акторів і визначити, хто саме з них зможе виконати ролі Захара, Мирослави, Максима, Тугара, Пети та ін. Кожен із вас може запропонувати свій акторський склад, аргументувавши його підбір. Оберіть конкурсне журі, яке, зрештою, довірить знімати фільм саме тому, у кого буде максимально продуманий вибір акторів на ролі.

 

Це матеріал підручника Українська література 7 клас Міщенко

 

Автор: asia2016 от 21-02-2017, 15:12, посмотрело: 1727