О. Генрі - "Останній листок", "Дари волхвів" читати онлайн, критика, біографія письменника » Народна Освіта


Народна Освіта » Світова література » О. Генрі - "Останній листок", "Дари волхвів" читати онлайн, критика, біографія письменника






О. Генрі - "Останній листок", "Дари волхвів" читати онлайн, критика, біографія письменника

МАЛЕНЬКІ ДИВА ЖИТТЯ

 

Літературний багаж. Пригадайте твори А. Чехова, прочитані минулого навчального року. Чому цього письменника називають майстром стислого оповідання?

 

 

Творчість американського письменника О. Генрі перегукується з художньою спадщиною його сучасника А. Чехова. Так само як Чехов, цей автор був майстром стислих історій; так само як Чехов, мав неабияке почуття гумору.

Щоправда, сміх у книжках О. Генрі спрямований не на викриття людських вад, як у російського митця: він — ніби чарівне скло, крізь яке в буденності можна побачити романтику, а в життєвих труднощах — кумедні непорозуміння. Та й сюжети творів О. Генрі відрізняються від чеховських. Розвиток подій у них напруженіший, а фінал несподіваний і зазвичай щасливий. На одну з таких історій скидалося й життя самого О. Генрі. 63 64

Щоб заплутати сліди, Портер часто змінював місце проживання, ховався під чужими іменами й зрештою виїхав за кордон. Л невдовзі його наздогнала звістка про тяжку хворобу дружини. Не зваживши на небезпеку, Портер повернувся до Остіна, де відразу після похорону був заарештований і засуджений до п’яти років ув’язнення. Той період міг стати найтяжчим у його житті. Проте саме на цьому віражі доля несподівано усміхнулася і касир-невдаха Портер став успішним письменником О. Генрі.

 

Цікаві подробиці

Такому перетворенню мимохіть посприяло керівництво в’язниці, призначивши Портера наглядати за тюремною аптекою. Відтак у нього з’явилися і вільний час, і можливість усамітнюватися. А на ідею взятися за перо колишнього касира наштовхнуло бажання потішити свою маленьку донечку з нагоди Різдва. Не маючи грошей навіть на скромний сувенір, Портер вирішив заробити письменством. Спроба виявилася вдалою: його різдвяне оповідання надрукували у святковому числі журналу «Мак-Клюрс», і дівчинка знайшла в панчосі чудовий подарунок «від Санта Клауса», придбаний на батьків гонорар.

Свої наступні твори Портер підписував псевдонімом О. Генрі. І з кожною публікацією це ім’я привертало до себе дедалі більшу увагу. Публіка жадала хоч щось дізнатися про таємничого автора, який навіть рукописи до редакцій передавав через третіх осіб. Та чи ж могло комусь спасти на думку, що вподобані читачами твори написано за ґратами?!

Утім, і після дострокового звільнення О. Генрі прагнув жити непомітно й усамітнено. Він не мав бажання розповідати про себе, оприлюднювати свої портрети, спілкуватися з журналістами...

 

Літературна кухня

Письменницьку популярність О. Генрі пояснити неважко. По-перше, його твори оповідають про звичайних людей — таких само, як ті, кому ці твори адресовано. По-друге, кожна історія американського автора підтримує віру в щасливий випадок і прихильність долі.

Утім, була ще одна, суто «технічна», причина успіху: письменник розробив особливу схему побудови сюжету, що допомагала постійно збільшувати напруження читацького інтересу. Так, для творів О. Генрі характерні захоплива інтрига, чітко продумана композиція та несподіваний фінал. Розв’язка нерідко складається з двох фіналів, перший з яких є хибним. Зрештою, письменник зазвичай працював у жанрі новели — і це був вдалий вибір.

 

Літературознавча довідка

Новела — невеликий за обсягом прозовий твір, у якому йдеться про незвичайну пригоду. Новела схожа на оповідання, але відрізняється від нього напруженим сюжетом, для якого характерний стрімкий розвиток і несподіваний фінал. У новелістичному жанрі виділяють такі різновиди, як соціально-психологічна, детективна, гумористична, філософська новела тощо.

О. Генрі написав двісті вісімдесят сім новел. Часто вони нагадують світлі казки, але, безперечно, містять і реалістичні елементи. Випадковість, яку зазвичай вводить у свої сюжети письменник, допомагає розкрити зовсім не випадкові риси людського характеру, показати саму сутність людини. Герої О. Генрі — пересічні клерки й кур’єри, продавці й секретарки, невизнані поети й художники, офіціанти й волоцюги. Проте в кожному з них митець знаходить «світильник душі», що випромінює любов. Саме це й надає на перший погляд розважальним, напів-казковим новелам О. Генрі щемливого гуманістичного звучання.

 

Перевірте себе

1. Розкажіть про життя О. Генрі.

2 Де і за яких обставин розпочався творчий шлях О. Генрі? Поясніть, чому письменник вирішив скористатися псевдонімом.

3. Дайте визначення жанру новели.

4. Стисло схарактеризуйте творчість О. Генрі. У чому полягає особливість його новел?

5. Теми проектів. «Твори О. Генрі на кіноекрані»; «Людські чесноти в оповіданнях О. Генрі»; «Гумор у творах О. Генрі».

 

Перед читанням. Читаючи новелу, визначте, у яких її епізодах, описах чи деталях виявляється властиве авторові почуття гумору.

 

ОСТАННІЙ ЛИСТОК

 

У невеликому районі на захід від Вашингтон-скверу вулиці просто збожеволіли й поділилися на маленькі смужки, що їх назвали «проїздами». Ці «проїзди» утворюють дивні кути та вигини. Одна вулиця навіть перетинає саму себе раз чи двічі. Якийсь художник виявив корисну властивість цієї вулиці. Скажімо, приходить збирач коштів з рахунком за фарби, папір та полотно, перетинає цю ж саму вулицю — і зненацька зустрічає самого себе на зворотному шляху, та ще й без жодного заплаченого за рахунком цента!

Тому незабаром у химерному старому Гринвіч-Вілліджі почала нишпорити мистецька братія, шукаючи помешкання з вікнами на північ, фронтони вісімнадцятого століття, мансарди в голландському стилі та низьку орендну плату. Потім вони завезли з Шостої авеню трохи олов’яного посуду, одну-дві електричні каструлі і стали «колонією».

Студія Сью та Джонсі знаходилася на горищі приземкуватого чотириповерхового цегляного будинку. «Джонсі» — фамільярне від Джоанна. Одна була зі штату Мен, друга — з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом1 в одному з італійських ресторанчиків на Восьмій вулиці і виявили таку близькість своїх поглядів на мистецтво, салат із цикорію та модні широкі рукави, що в результаті виникла спільна студія.

Це було в травні. А в листопаді нечемний і недобрий чужинець, якого лікарі звали Пневмонією, почав никати колонією, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. Східною стороною цей убивець крокував сміливо й нахабно, і рахунок його жертв ішов на десятки, але лабіринтами вузьких, порослих мохом «проїздів» його ноги рухалися повільно.

Містера Пневмонію аж ніяк не можна було назвати «галантним сивим джентльменом». Крихітна жінка зі здоров’ям, розніженим каліфорнійськими зефірами65 66, навряд чи була гідним суперником для старого бовдура із замашними кулаками, що потерпав від задишки. Та він уразив Джонсі, і вона лежала майже нерухомо на своєму фарбованому залізному ліжку, дивлячись через дрібні секції голландської віконної рами на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом своїх кошлатих сивих брів покликав Сью до коридору.

— Вона має один шанс зі... скажімо, десяти, — мовив він, збиваючи ртуть у термометрі. — І цей шанс полягає в її бажанні жити. Оця людська звичка приймати сторону похоронного бюро ставить усю фармакопею67 в ідіотське становище. Ваша дамочка вже вирішила, що вона не одужає. Чим вона цікавиться?

— Вона... вона сподівається колись намалювати Неаполітанську затоку, — відповіла Сью.

— Намалювати? Дурниці! Чи цікавиться вона чимось, про що справді варто було б думати, наприклад якимось мужчиною?

— Мужчиною? — в голосі Сью з’явилися металеві нотки. — Мужчини взагалі не варті... та ні, лікарю, ні про що таке вона не думає.

— Значить, вона просто ослабла, — сказав лікар. — Я зроблю все, на що спроможеться наука через мої посередницькі зусилля. Але як тільки мій пацієнт починає рахувати кількість екіпажів у своїй похоронній процесії, я віднімаю п’ятдесят відсотків від цілющих властивостей ліків. Якщо ви спонукаєте її хоч раз запитати про цьогорічну моду на рукава зимових пальт, я обіцяю, що її шанси покращаться від одного з десяти до одного з п’яти.

Коли лікар пішов, Сью зайшла до робочої кімнати і плакала, доки зовсім не розмокла японська паперова серветка, якою вона витирала сльози. Потім вона з бравим виглядом, насвистуючи регтайм, увійшла до кімнати Джонсі, несучи із собою креслярську дошку.

Джонсі лежала під ковдрою обличчям до вікна і не ворушилася. Сью припинила свистіти, гадаючи, що та заснула.

Вона встановила креслярську дошку і почала малювати пером ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді художники мусять мостити свій шлях у Мистецтво малюнками до журнальних оповідань, якими молоді автори мостять собі дорогу у Велику Літературу.

Виконуючи ескіз фігури головного героя, ковбоя із Айдахо, з моноклем і у франтуватих їздових штанях для родео, Сью почула тихий звук, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.

Джонсі лежала з широко розплющеними очима. Вона дивилася у вікно і рахувала — рахувала назад.

— Дванадцять, — сказала вона, а трохи згодом: — одинадцять, — а потім «десять» і «дев’ять»; потім «вісім» і «сім» — майже одночасно.

Сью стурбовано подивилася у вікно. Що там можна було лічити? За вікном виднілося лише голе похмуре подвір’я і за двадцять футів — глуха стіна цегляного будинку. Старезний плющ із шишкуватим стовбуром та підгнилим корінням видряпався, звиваючись, до половини цієї цегляної стіни. Холодний подих осені позривав листя з лози, і майже оголені мощі гілок чіплялися за розтріскану цеглу.

— Що там, люба? — запитала Сью.

— Шість, — сказала Джонсі майже пошепки. — Тепер вони опадають швидше. Три дні тому було майже сто. У мене аж голова розболілася їх рахувати. Але зараз це легко. Ось іще один упав. Тепер лишилося тільки п’ять.

— П’ять — чого, люба? Скажи своїй Сьюді.

— Листків. На лозі плюща. Коли піде останній, піду і я. Мені відомо про це вже три дні. Хіба лікар не казав тобі?

— Господи, я ніколи не чула про таку дурницю, — з королівською зневагою промовила Сью. — Яке відношення мають листки старого плюща до твого одужання? А ти ще так любила цей плющ, противне дівчисько! Припини це глупство. А лікар, навпаки, сказав мені сьогодні вранці, що шанси твого швидкого одужання становлять — зараз згадаю точніше — сказав, що вони становлять десять до одного! Послухай-но, це не гірше, ніж тоді, коли в Нью-Йорку ми їдемо в трамваї або йдемо повз споруджуваний будинок. А тепер спробуй з’їсти трохи бульйону і дозволь Сьюді знову взятися за свій малюнок, аби вона змогла продати його редактору й купити портвейну для своєї хворої дівчинки, а для себе, жаднюги, — відбивних із свинини.

— Не треба більше купувати вина, — сказала Джонсі, пильно дивлячись у вікно. — Ось іще один упав. Ні, я не хочу більше бульйону. Залишилося тільки чотири. Я хочу побачити, як ще до настання сутінок упаде останній. Тоді відійду і я.

— Джонсі, люба, — сказала, схилившись над нею, Сью, — обіцяй, що не розплющуватимеш очей і не дивитимешся у вікно, доки я не скінчу працювати, добре? До завтра я повинна здати ці малюнки. Мені потрібне світло, а то я закрила б штори.

— Ти що, не можеш малювати в іншій кімнаті? — непривітно запитала Джонсі.

— Я краще буду тут з тобою, — відповіла Сью. — А ще я не хочу, щоб ти весь час дивилася на оте ідіотське листя плюща.

— Як тільки закінчиш — скажи, — мовила Джонсі, заплющуючи очі, — бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Мені набридло чекати. Мені набридло думати. Я не хочу більше ні за що триматися, я хочу зірватися і полетіти далеко-далеко, як отой бідолашний зморений листок.

— Спробуй поспати, — сказала Сью. — Мені треба покликати Бермана, щоб він позував для мене рудокопом-відлюдником. За хвилину я повернуся. Не рухайся, доки я не повернуся.

Старий Берман був художник, що мешкав на першому поверсі під ними. Йому було за шістдесят, він мав бороду, як у мікеланджелівського Мойсея68, що кучерями спадала з голови сатира на тіло маленького бісеняти. У мистецтві Берман був невдахою. Сорок років він тримав у руках пензля, але так і не зміг доторкнутися хоча б до краю мантії своєї Музи. Він усе хотів написати шедевр, але цього так і не сталося. Декілька років він не малював нічого, крім випадкової халтури для торгівлі чи реклами. Він заробляв трохи грошей, позуючи для тих молодих художників у колонії, які були не в змозі оплачувати послуги професіоналів. Він пив забагато джину69 і все ще вів балачки про свій майбутній шедевр. У всьому іншому це був капосний дідок, що глузував з чужої доброти і вважав себе привілейованим сторожовим псом, що захищав двох молодих художниць зі студії на мансарді.

Сью знайшла Бермана внизу, у його погано освітленому лігвищі. Від нього сильно відгонило ялівцевими ягодами. У кутку на мольберті стояло полотно, що двадцять п’ять років чекало на перший мазок майстра. Вона розповіла йому про химеру Джонсі і про те, як вона боялася, що й насправді вона відлетить, легка і тендітна, мов той листок, коли ослабне її нетривкий зв’язок із цим світом.

— Майн Гот! — скрикнув той. — Чи є у світі такі дурні люди, які ладні вмерти тільки через те, що з тієї бісової лози падає листя? Я про таке не чув. Найн, я не позуватиму для твого придуркуватого відлюдника. Як ти дозволила, щоб така неймовірна нісенітниця навернулася їй на думку? О, бідолашна міс Джонсі!

— Вона дуже хвора й слабка, — сказала Сью, — і лихоманка хворобливо вплинула на її розум, сповнивши його дивними фантазіями. Що ж, містере Берман, можете не позувати мені, якщо не хочете. І все-таки я гадаю, що ви... ви — гидкий старий базікало.

— Ти говориш, як жінка! — вигукнув Берман. — Хто сказав, що я не позуватиму? Ходімо. Я піду з тобою. Півгодини я намагався сказати тобі, що позуватиму. Майн Гот! Тут зовсім не місце хворіти таким гарним дівчатам, як міс Джонсі. Колись я напишу шедевр і всі ми неодмінно поїдемо звідси. Так-так, неодмінно поїдемо!

Коли вони зійшли нагору, Джонсі спала. Сью опустила штору аж до підвіконня і зробила знак Берману, щоб той ішов за нею в іншу кімнату. Там вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на плющ. Потім якусь хвилину вони мовчки дивилися одне на одного. Ішов сильний холодний дощ зі снігом. Берман, у своїй старій синій сорочині, всівся, зображаючи рудокопа-відлюдника, на перевернутого чайника, що зображав уламок скелі.

Коли Сью прокинулася наступного ранку після короткого сну, вона побачила, що Джонсі широко розплющеними неживими очима втупилася в опущену зелену штору.

— Підніми її, я хочу подивитися, — пошепки наказала вона. Сью стомлено скорилася.

Але що це?! Після заливного дощу і несамовитих поривів вітру, що тривали цілісіньку ніч, до цегляної стіни все ще тулився один листок плюща. Це був останній листок на лозі. Ще зелений біля стебла, зі своїми щербатими краями, яких торкнулася жовтизна тління і розпаду, він відважно висів десь за двадцять футів над землею.

— Це останній, — сказала Джонсі. — Гадала, що вночі він неодмінно впаде. Я чула, який сильний був вітер. Він упаде сьогодні, і в ту ж мить я помру.

— Моя люба! — мовила Сью, схиливши зморене обличчя над подушкою, — подумай про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що ж я без тебе робитиму?

Та Джонсі не відповіла. Найсамотніша річ у світі — це душа, що готується податися у свої далекі й таємничі мандри. Здавалося, химера заволодівала нею дедалі дужче, у міру того як слабшала павутинка, що поєднувала її з друзями і зі світом.

День минув, але навіть у сутінках вони бачили самотній листок, що тримався біля стіни на своєму стеблі. А потім, коли настала ніч, знову скаженів холодний північний вітер, а дощ продовжував періщити у вікна і з барабанним стукотом падав на землю з низьких голландських покрівель.

Коли розвиднілося, невблаганна Джонсі знову наказала підняти штору. Листок плюща досі висів на своєму місці.

Джонсі довго лежала і дивилася на нього. А потім вона покликала Сью, яка підігрівала для неї курячий бульйон на газовій плиті.

— Я була поганою дівчинкою, Сьюді, — сказала Джонсі. — Щось змусило той останній листок залишитися, щоб показати, якою огидною я була. Гріх бажати собі смерті. Тепер можеш принести мені трохи бульйону і молока, а в молоко налий трохи портвейну, а ще... ні, принеси мені спочатку дзеркальце, потім обмости мене подушками, щоб я сиділа й дивилася, як ти куховариш.

А через годину вона промовила:

— Сьюді, сподіваюся, що колись я таки намалюю Неаполітанську затоку.

Лікар прийшов удень, а коли він уже збирався піти, Сью під якимось приводом вийшла за ним у вітальню.

— Шанси рівні, — сказав лікар, узявши у свою руку тендітну й тремтячу руку Сью. — Добрий догляд — і ви переможете.

 

А тепер я мушу оглянути ще одного хворого внизу. Його ім’я Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він стара слабка людина, і перебіг хвороби тяжкий. Надії на його видужання немає, але сьогодні його заберуть до шпиталю, щоб полегшити страждання.

Наступного дня лікар сказав Сью:

— Вона в безпеці. Ви перемогли. Усе, що зараз потрібно, — це харчування і догляд.

Того-таки дня під вечір Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, із задоволенням в’яжучи яскраво-блакитний і нікому не потрібний вовняний шарф, і обняла її однією рукою, разом із подушками.

— Хочу дещо тобі повідомити, біла мишко, — мовила вона. — Містер Берман помер сьогодні в шпиталі від пневмонії.

Він хворів лише два дні. Уранці першого

дня швейцар знайшов його внизу у своїй кімнаті знесиленим від болю. Його черевики та одіж промокли наскрізь і були холодними, мов крига. Ніхто не міг зрозуміти, де він був тієї жахливої ночі. Уже потім знайшли ліхтар, який ще горів, зрушену зі свого місця драбину, кілька розкиданих пензлів і палітру зі змішаними на ній зеленими й жовтими фарбами. А тепер подивися у вікно, люба, і поглянь на той останній листок плюща, що притулився до стіни. Тебе не дивувало, що він ніколи не тріпотів і не колихався від вітру? Отож, люба, оце і є шедевр Бермана — він написав його тієї ночі, коли впав останній листок.

Переклад В. Горбатька

 

Літературний практикум

1. Яке враження справила на вас прочитана новела? Чи вірите ви в правдивість розказаної в ній історії? Відповідь обґрунтуйте.

2. Складіть план сюжету новели. Спираючись на нього, опрацюйте запропоновані запитання.

A. З якої події розпочинається твір?

Б. Який шлях розвитку подій спочатку окреслюється в новелі?

B. Коли у творі відбувається справжня розв’язка?

3. Чому лікар вважав стан Джонсі небезпечним? Що, на його думку, могло відіграти вирішальну роль в її одужанні?

4. Пригадайте першу характеристику Бермана. Яке враження вона на вас справила? Як змінилася ваша думка про цього героя наприкінці новели?

5 Які почуття спонукали Бермана намалювати листок на стіні? Чому він нікому про це не розповів? Чи можна стверджувати, що герой пожертвував собою заради одужання хворої дівчини?

6. Подискутуймо! Чи можна вважати намальований Берманом листок шедевром, про який він мріяв усе життя? Поясніть свою думку.

Як, на ваш погляд, складеться життя Джонсі через десять років? Усно опишіть його.

8. Філологічний майстер-клас. Розкрийте зв’язок між назвою новели та долями Джонсі й Бермана.

9. Творча лабораторія Напишіть твір на тему «Дива, які творить звичайна людяність (За новелою О. Генрі “Останній листок”)*.

 

Перед читанням. Під час читання твору визначте в ньому особливості, притаманні новелістиці О. Генрі.

 

ДАРИ ВОЛХВІВ

 

Один долар вісімдесят сім центів. Це було все. Із них шістдесят центів — монетками по одному центу. Вона відвойовувала кожну монетку, торгуючись із бакалійником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж вуха палали від мовчазного осуду її скупості, викликаної надмірною ощадливістю. Делла тричі перелічила гроші. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.

Що було діяти — хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку й заплакати. Так Делла і зробила. Отже, маємо дійти повчального висновку, що життя складається зі сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання переважають.

Поки господиня переходить поступово від першої стадії до другої, огляньмо її господу. Мебльована квартира за вісім доларів на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсім убога, але щось спільне із цим

 

поняттям, безперечно, має.

Унизу, у вестибюлі, скринька для листів, у щілину якої не ввійшов би жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якої жодному смертному не пощастило б витиснути ніякого звуку. На дверях була ще прикріплена картка з написом «М-р Джеймс Діллінгем Янг».

Слово «Діллінгем» розтягнулося на всю довжину в той недавній час процвітання, коли власник цього імені одержував тридцять доларів на тиждень. Тепер він заробляв тільки двадцять доларів, і літери в слові «Діллінгем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитися їм до скромного, без претензій «Д». Та хоч би коли містер Джеймс Діллінгем Янг, приходячи додому, піднімався у свою квартиру на верхньому поверсі, його завжди зустрічав вигук «Джим!» і гарячі обійми місіс Джеймс Діллінгем Янг — її ви вже знаєте як Деллу. А це й справді так гарно!

Делла перестала плакати і провела пуховкою по щоках. Вона стояла біля вікна, сумно дивлячись на сірого кота, який прогулювався по сірому паркану в сірому дворі. Завтра Різдво, а в неї тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джимові! Вона місяцями економила буквально кожен цент, і ось це все, що вдалося зібрати. За двадцять доларів на тиждень далеко не заїдені. Витрати були більші, ніж вона розраховувала. Витрати завжди більші. Тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джимові! Її Джимові! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Різдво. Щось особливе, рідкісне, коштовне, хоч трохи гідне високої честі належати Джимові.

Між вікнами кімнати стояло трюмо. Можливо, вам ніколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовій мебльованій квартирі. Дуже худа і дуже рухлива людина, спостерігаючи швидку зміну своїх відображень у його довгих та вузьких дзеркалах, може дістати досить точне уявлення про свою зовнішність. Делла була струнка, і їй пощастило опанувати це мистецтво.

Вона раптом одійшла од вікна і зупинилася перед дзеркалом. Очі її сяяли, як діаманти, але за якихось двадцять секунд обличчя втратило свої кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки і розпустила своє довге волосся.

У подружжя Джеймс Діллінгем Янг було дві речі, якими вони дуже пишалися. Одна — це золотий годинник Джима, що належав колись його батькові та дідові, друга — волосся Делли. Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б своє волосся біля вікна, щоб затьмарити блиск оздоб і коштовностей її величності. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, і зберігав би всі свої скарби в підвалі, Джим, проходячи повз нього, завжди діставав би свій годинник, щоб побачити, як Соломон рве собі бороду від заздрощів.

Прекрасне волосся Делли розсипалося каштановими хвилями, сяючи, мов струмені водоспаду. Воно спадало нижче її колін і вкривало, наче плащем, майже всю її постать. Потім вона знову, нервуючи і поспішаючи, підібрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, і дві чи три сльози впали на потертий червоний килим.

Мерщій надіти старенький коричневий жакет і старенький коричневий капелюшок! Махнувши спідницею, Делла кинулася до дверей і вибігла з дому на вулицю, а в очах у неї ще поблискували діамантовими краплями сльози.

Вона зупинилася перед дверима з вивіскою: «М-м Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся». Делла вибігла на другий поверх і спинилася, переводячи дух, серце її швидко билося. Мадам Софроні була здоровенна білява жінка із сухими манерами.

— Чи не купите ви моє волосся? — спитала Делла.

— Я купую волосся, — відповіла мадам. — Зніміть капелюшок, треба подивитися, що за товар.

Знову заструменів каштановий водоспад.

— Двадцять доларів, — сказала мадам, звично зважуючи в руці волосся.

— Давайте мерщій, — промовила Делла.

Дві години після цього пролетіли на рожевих крилах — вибачайте за банальну метафору. Делла бігала по крамницях, шукаючи подарунок Джимові.

Нарешті знайшла. Безперечно, ця річ була створена для Джима, і тільки для нього. Нічого схожого не було в жодній іншій крамниці, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий і строгий, він привертав увагу коштовністю матеріалу, з якого був зроблений, а не мішурним блиском — саме такими мають бути всі гарні речі.

Він навіть був гідний годинника. Побачивши його, Делла відразу дійшла думки, що ланцюжок повинен належати Джимові. Він був такий, як Джим. Скромність і гідність — ці якості були в них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли лишилося ще вісімдесят сім центів, і вона поспішила додому. З таким ланцюжком Джим у будь-якому товаристві зможе дістати свій годинник, глянути, котра година, бо хоч який чудовий був той годинник, а Джим іноді дивився на нього крадькома, бо висів він не на ланцюжку, а на старому шкіряному ремінці.

Коли Делла повернулася додому, її захоплення трохи вщухло, натомість з’явилися передбачливість і розсудливість. Вона дістала щипці для завивання, запалила газ і почала виправляти спустошення, вчинені великодушністю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогі друзі, велетенська праця.

За сорок хвилин її голова вкрилася дрібними кучериками і Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втік з уроків. Довгим, уважним і критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.

«Якщо Джим не вб’є мене з першого погляду, — подумала, — то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Коні-Ай ленд а1. Але що, що могла б я зробити з одним доларом і вісімдесятьма сімома центами?!»

О сьомій годині кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плиті, чекаючи, коли на ній смажитимуться котлети.

Джим ніколи не спізнювався. Делла затиснула в руці платиновий ланцюжок і сперлася на краєчок стола біля вхідних дверей. Невдовзі вона почула його кроки внизу на сходах і на мить зблідла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життєвих дрібниць і тепер швиденько зашепотіла:

— Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще подобалася йому!

^оні-Айленд — центр розваг для простого народу в тогочасному Нью-Йорку.

Двері відчинилися, Джим увійшов і причинив їх. Його худе обличчя було заклопотане. Бідолаха, у двадцять два роки він мав годувати сім’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, і рукавичок у нього не було.

Джим увійшов і завмер, наче сетер, що збирається кинутися на перепелицю. Його очі спинилися на Деллі, у них був вираз, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це не були ні гнів, ні здивування, ні докір, ні жах — жодне з тих почуттів, яких вона могла сподіватися. Він просто пильно дивився на неї, і на обличчі в нього був отой дивний вираз.

Делла зіскочила зі столу й кинулась до нього.

— Джиме, милий, — вигукнула вона, — не дивись так на мене! Я обстриглася і продала волосся, бо я б не пережила, якби нічого не змогла подарувати тобі на Різдво. Воно знову виросте! Ти ж не гніваєшся, ні? Я повинна була це зробити. Волосся в мене росте дуже швидко. Поздоров мене з Різдвом, Джиме, і будьмо щасливі. Ти ж навіть не знаєш, який гарний, чудовий подарунок я приготувала для тебе!

— Ти обстригла волосся? — насилу спитав Джим так, наче не міг усвідомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.

— Обстригла і продала його, — відповіла Делла. — Але ж я тобі все одно подобаюсь? Я ж така сама, тільки з коротким волоссям!

Джим здивовано оглянув кімнату.

— То, виходить, твого волосся вже нема? — спитав він з якимсь безглуздим виразом.

— І не шукай його, не знайдеш, — відповіла Делла, — кажу ж тобі: я його продала — обстригла і продала. Сьогодні Святвечір, Джиме. Будь зі мною ласкавий, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосся на моїй голові і можна було б перелічити, — в її голосі раптом прозвучала глибока ніжність, — але ніхто й ніколи не зможе виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джиме?

І Джим раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромні — відвернімося на якихось десять секунд і займімося чимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадуть неправильні відповіді. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Цей туманний натяк ми роз’яснимо пізніше.

Джим витяг з кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл.

— Зрозумій мене правильно, Делл, — сказав він. — Ніяка стрижка, ніякі нові зачіски не примусять, щоб я розлюбив тебе, дівчинко. Однак розгорни цей пакунок — іти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився.

Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому — ой леле! — прийшли, як то буває тільки в жінок, потоки сліз та зойки. Довелось негайно вдатися до всіх заспокійливих засобів, які тільки були в господаря квартири.

Річ у тому, що на столі лежали гребінці, набір гребінців — бічні й задні, — якими Делла давно милувалася на одній з бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би

до її волосся. Гребінці коштували дорого, вона знала це, і її серце давно вже нило від того, що не було ніякої надії купити їх. Тепер вони належали їй. Але де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці?

А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, всміхнулась і промовила:

— У мене дуже швидко росте волосся, Джиме!

Делла підскочила, як ошпарене котеня, і вигукнула:

— О господи!

Джим ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості.

— Ну, правда ж гарний, Джиме? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година, хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, який вигляд він матиме з ланцюжком.

Але Джим не послухався — він ліг на кушетку, заклав руки під голову і всміхнувся.

— Делл, — сказав, — давай сховаємо свої подарунки до іншого часу. Вони занадто гарні, щоб так зразу ними користуватися. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, пора смажити котлети.

Волхви, ті, що принесли дари немовляті у яслах, були, як ви знаєте, мудрі люди, надзвичайно мудрі люди. Вони винайшли звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрі, і дари їхні були мудрі, не виключено, що їх можна було навіть замінити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьми-доларовій квартирі і зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були найму-дріші. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудріші тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхви.

Переклад Ю. Іванова

 

Запитання і завдання до прочитаного

1. Які деталі в новелі свідчать про нестатки молодого подружжя? Чи були Джим і Делла щасливою парою? Поясніть свою думку.

2, Якими різдвяними подарунками обмінялися герої твору? Чим вони пожертвували заради цих сюрпризів?

3. Подискутуймо! Чи мали сенс маленькі жертви, на які пішли Джим і Делла? Відповідь аргументуйте.

4, Як О. Генрі ставиться до своїх персонажів? Обґрунтуйте відповідь прикладами з прочитаної новели. У яких епізодах або деталях твору розкривається властиве письменникові почуття гумору?

5. Філологічний майстер-клас. Розкрийте зміст зіставлення героїв новели О. Генрі з волхвами.

 

Це матеріал з підручника Зарубіжна Література 7 клас Волощук

 

Автор: asia2016 от 18-02-2017, 21:49, посмотрело: 3598