Народна Освіта » Світова література » Артур Конан Дойл - "Пістрява стрічки", "Спілка рудих" читати онлайн, критика, біографія письменника

НАРОДНА ОСВІТА

Артур Конан Дойл - "Пістрява стрічки", "Спілка рудих" читати онлайн, критика, біографія письменника

ДЕТЕКТИВНИЙ ГЕНІЙ

 

Літературний багаж. Що вам відомо про Шерлока Холмса? Завдяки чому цей герой здобув світову популярність?

 

Перше, що зазвичай спадає на думку у зв’язку з ім’ям Артура Конан Дойла, — це створений ним образ неперевершеного майстра детективних розслідувань містера Шерлока Холмса. Однак звернувшись до літературної енциклопедії, необізнаний читач буде здивований обсягом і розмаїттям творчої спадщини цього письменника. Адже, крім численних історій із життя знаменитого си-щика, він писав спортивні оповідання, морські новели, фантастичні романи, історичні твори, книжки про війну, п’єси та вірші. До речі, сам Конан Дойл не вважав оповідання й повісті про Холмса найкращими своїми творами. На певному етапі творчості втомившись від детективної теми, він навіть спробував «позбутися» цього героя — придумав сюжет, який завершувався описом загибелі сищика у двобої з підступним професо-

 

 

ром Моріарті. Проте публіка, не бажаючи розставатися зі своїм улюбленцем, вимагала продовження його пригод. Урешті-решт письменник здався й «воскресив» героя в серії оповідань «Повернення Шерлока Холмса».

Загалом Конан Дойл написав п’ятдесят шість оповідань і чотири повісті про Шерлока Холмса. їхню величезну популярність засвідчує той факт, що наприкінці XX ст. у світі діяло близько ста п’ятдесяти товариств прихильників знаменитого детектива. Працюючи над пригодами Холмса, письменник почасти спирався на досвід літературних попередників, які будували свої сюжети на розкритті складного злочину. Однак саме у творчості Дойла детективний жанр сягнув найвищого розквіту.

Образ Шерлока Холмса вийшов таким правдивим, що сучасники нерідко сприймали його як опис реальної людини. Деякі читачі навіть намагалися з’ясувати точну адресу славетного детектива або ж довідатися, хто зі знайомих автора приховується за ім’ям його персонажа.

Однак навряд чи образ Шерлока Холмса був би таким життєпо-дібним, якби письменник не вклав у нього часточку власної особистості. Недаремно ж син Конан Дойла стверджував, що чув від батька таке зізнання: «Якщо й був Шерлок Холмс, то це я сам».

А. Конан Дойл народився 22 травня 1859 р. в Единбурзі в сім’ї з давнім лицарським корінням і міцними культурними традиціями. Його дід, батько й дядьки були художниками. Майбутній письменник теж мав здібності до малювання, тому, на думку рідних, мав продовжити династію. Однак від матері Артур успадкував ще й дар оповідача, який згодом вивів його на письменницький шлях.

Дружна родина Дойлів жила досить скромно. Батько служив дрібним клерком, і його заробітків вистачало лише на те, щоб сяк-так підтримувати «убогий добробут». Виховуючись за таких умов, нащадок шанованого роду рано усвідомив, що повинен опанувати професію, яка забезпечувала б йому надійні статки. Він обрав медицину.

Закінчивши медичний факультет Единбурзького університету, Дойл певний час служив корабельним хірургом, а згодом відкрив власну лікарську практику в приморському містечку Саутсі. Пацієнтів у молодого лікаря було небагато, натомість вільного часу — вдосталь. Це й спонукало його до написання оповідань.

Та вже незабаром літературна творчість переросла межі хобі, і Дойл мусив визначитися з основним напрямом подальшої діяльності. У 1891 р. уже відомий на той час автор кількох історій про Шерлока Холмса вирішив стати професійним письменником. Утім, Дойл був надто енергійною людиною, щоб обмежитися тільки цим. Він грав у гольф, крикет і регбі, займався боксом, їздив на велосипеді, брав участь у міжнародному автопробігу й регаті; двічі висувався в парламент, а під час англо-бурської війни, щодня ризикуючи життям, керував польовим шпиталем. Відомо, що під час Першої світової війни п’ятдесятип’ятирічний письменник виявив бажання знову піти на фронт. Військове командування відхилило прохання Дойла, але душею він був разом зі співвітчизниками. Про це, власне, свідчать і укладений письменником багатотомний літопис війн Британської імперії, і названий на його честь траулер, що входив до складу англійського флоту...

Деякі зі своїх захоплень письменник передав знаменитому Шерлоку Холмсу. Та передусім цей герой «успадкував» від свого творця сміливість, почуття гідності та готовність служити ідеалам справедливості й добра.

 

Літературна кухня

Уперше образ Шерлока Холмса з’явився в повісті «Етюд у багряних тонах» (1887), яка, до речі, не мала читацького успіху. Однак за три роки один з американо-англійських часописів несподівано замовив Дойлу ще одну історію про цього героя, і письменник відгукнувся на пропозицію повістю «Знак чотирьох»...

На думку літературознавця В. Шкловського, сюжети численних творів про Шерлока Холмса побудовано за однаковою схемою:

1. Холмс і Вотсон (друг і помічник детектива) згадують розкриті в минулому злочини. По суті, це вступ, що створює «детективний» настрій і вводить читача в стан очікування.

2. Візит клієнта, який повідомляє про таємничий злочин.

3. Ділова частина оповідання — розслідування: Шерлок Холмс збирає докази й натяки.

4. Доктор Вотсон помилково тлумачить докази, виконуючи подвійну функцію: повести читача хибним слідом і водночас підготувати підґрунтя для подальшого «звеличення» детектива, який зуміє розкрити таємницю.

5. Розслідування на місці злочину. Злочинець. Докази на місці.

6. Офіційний сищик (його протиставлено Холмсу) презентує помилкову картину скоєння злочину.

7. Міркування Вотсона, який не розуміє, що до чого. Тим часом Шерлок Холмс, приховуючи напружену роботу думки, палить або грає на скрипці, після чого пояснює всі зв’язки між окремими фактами, але не робить остаточного висновку.

8. Розв’язка — здебільшого неочікувана.

9. Шерлок Холмс аналізує зібрані факти і робить остаточний висновок.

У наведеній схемі відобразилася важлива особливість детективних

оповідань Конан Дойла. Поруч із Шерлоком Холмсом, який наприкінці твору достеменно описує картину злочину, завжди знаходиться помічник Вотсон, що має свою, помилкову, версію розвитку подій. Інколи до цієї пари приєднується ще один персонаж — поліцейський. Він теж намагається тлумачити факти, але йде хибним шляхом. Так автор подає одні й ті самі події з різних точок зору.

Чесність, мужність, відданість батьківщині — такими були головні принципи життя Конан Дойла. Напевне, найкраще вдачу цього лицаря-романтика характеризує напис, вирізьблений на його могильному камені: «Вірний як сталь, прямий як клинок».

 

Перевірте себе

1. Які факти біографії Конан Дойла вас зацікавили? Що свідчить про активну життєву позицію письменника? У чому виявилася багатогранність його особистості?

2. Схарактеризуйте літературний доробок Конан Дойла.

3. Чи можна стверджувати, що основне місце у творчості Конан Дойла посідають оповідання й повісті про Шерлока Холмса? Відповідь поясніть.

4. Тема проекту «Екранізації пригод Шерлока Холмса».

 

Перед читанням. Часто заголовки творів про Шерлока Холмса містять натяк на загадку, що приховує злочин. Поміркуйте, на яку загадку може натякати назва оповідання «Пістрява стрічка».

ПІСТРЯВА СТРІЧКА

(Уривки)

 

Переглядаючи свої записи про більш як сімдесят пригод Шерлока Холмса, які я вів протягом останніх восьми років, і вивчаючи методи свого друга, я бачу між них багато трагічних, кілька кумедних, чимало дивних, але не можу назвати бодай однієї банальної, бо Холмс, працюючи з любові до мистецтва, а не заради грошей, ніколи не брався за розслідування, якщо справа не обіцяла чогось надзвичайного, навіть фантастичного.

З усього цього різноманіття я, проте, не можу пригадати нічого винятковішого за випадок, пов’язаний з добре відомою у графстві Суррей родиною Ройлоттів із Стоук-Морана. А подія, про яку я хочу тут розповісти, трапилася десь невдовзі по нашому знайомстві, коли ми з Холмсом, тоді ще обоє нежонаті, наймали разом квартиру на Бейкер-стріт. (...)

Одного квітневого ранку 1883 р. до будинку, у якому мешкали Шерлок Холмс і його товариш доктор Вотсон, завітала молода леді. Обличчя її приховувала густа вуаль. ^

— Доброго ранку, пані, — привітно мовив Холмс. — Мене звуть Шерлок Холмс. А це мій близький друг і помічник лікар Вотсон, у присутності якого ви можете говорити так само відверто, як і зі мною. Дуже добре, що місіс Хадсон здогадалася затопити камін. Прошу вас, сідайте ближче до вогню, а я зараз накажу принести вам чашечку гарячої кави, бо ви, бачу, тремтите.

— Я тремчу не від холоду, — стиха відказала жінка, пересідаючи до каміна.

— А чому?

— Зі страху, містере Холмс. Навіть більше, з жаху. — На цім слові вона підняла вуаль, і ми побачили, у якому вона жалюгідному стані: змарніла, аж сіра, неспокійні очі злякано бігають, немов у зацькованої тваринки. Риси обличчя, фігура — усе засвідчувало, що їй не більше тридцяти років, але у волоссі вже з’явилася передчасна сивина, і виглядала вона стомленою й виснаженою.

Шерлок Холмс ковзнув по ній своїм швидким, проникливим поглядом.

— Вам не треба боятися, — заспокійливо мовив він, нахилившись уперед і поплескавши її по руці. — Я певен, що ближчим часом ми все владнаємо. Я бачу, ви приїхали поїздом сьогодні вранці.

— Хіба ви мене знаєте?

— Ні. Але за вашою лівою рукавичкою я помітив квиток на зворотну дорогу. Ви вирушили в путь рано-вранці і, перш ніж дістатися до станції, довго їхали розгаслим путівцем на бідарці.

Дама рвучко сіпнулася і спантеличено глянула на мого друга.

— У цьому, люба пані, ніякої таємниці немає, — мовив він, усміхаючись. — Лівий рукав вашої жакетки заляпано грязюкою не менш як у семи місцях. Плями зовсім свіжі. А бідарка1, як ніякий інший екіпаж, обляпує їздця болотом, надто коли сидіти від кучера по ліву руку.

— Хай би як ви дійшли своїх висновків, але все було саме так, — сказала вона. (...) Сер, я не можу більше терпіти такого нервового напруження, я збожеволію, якщо так триватиме й далі. У мене немає нікого, хто міг би мені допомогти... (...) Я чула про вас, містере Холмс, від місіс Фарінтош, якій ви стали в пригоді в гірку для неї годину. (...) Зараз я не маю можливості належно винагородити вас за вашу послугу, але через місяць-два я вийду заміж із правом розпоряджатися своїми прибутками, і тоді ви переконаєтесь, що я вмію бути вдячною.

Холмс повернувся до письмового столу, відімкнув шухляду, дістав записника й зазирнув у нього.

— Фарінтош... — сказав він. — Так, так, пригадую той випадок із опаловою тіарою... Це було ще до нашого знайомства, Вотсоне. Можу вас запевнити, пані, що буду щасливий приділити вашій справі стільки ж уваги, скільки приділив справі вашої подруги. Що ж до винагороди, то моя робота і є для мене винагородою, але ви вільні відшкодувати у зручний для вас час ті витрати, на які я, можливо, буду змушений піти. А зараз прошу ознайомити нас з усім, що може допомогти нам скласти

 

думку про вашу справу. (...)

— Мене звуть Хелін Стоунер, я живу в домі свого вітчима — останнього представника одного з найстаровинніших в Англії саксонських родів Ройлоттів зі Стоук-Морана, що на західному кордоні графства Суррей.

Холмс ствердно кивнув головою.

— Мені знайоме це ім’я, — мовив він.

— Були часи, коли ця родина належала до найбагатших в Англії, її володіння сягали Беркширу на півночі й Хемпширу на заході. Проте в минулому столітті четверо

бідарка — двоколісний однокінний візок на одну або дві особи.

спадкоємців виявилися непутящими марнотратцями, а після них усе, що лишилося, перейшло до рук картяра, і він довів родину до зубожіння. Після нього зостався невеликий клаптик землі та будинок, споруджений двісті років тому, а нині заставлений і перезаставлений. Останній поміщик із цього роду ледве там животів...

 

Його єдиний син, теперішній мій вітчим, бачачи, що треба пристосовуватися до нових умов, позичив у якогось родича гроші, закінчив університет, одержав диплом лікаря й поїхав у Калькутту, де завдяки своїй професійній майстерності й сильному характеру здобув широку практику. Якось у його домі було вчинено крадіжку, і він, розлютившись, убив свого дворецького-тубільця. Ледве уникнувши смертної кари й відсидівши чимало років у в’язниці, лікар Ройлотт повернувся до Англії похмурою й розчарованою людиною.

В Індії він одружився з моєю матір’ю, місіс Стоунер, молодою вдовою генерал-майора артилерії, який служив у Бенгалії. Ми із сестрою Джу-лією були близнятами, і коли мати знову вийшла заміж, нам виповнилося по два роки. Маючи значні статки, що давали не менш як тисячу фунтів59 прибутку на рік, мати на час, поки ми будемо жити разом, передала всі права на цей прибуток лікареві Ройлотту з умовою, що він виділить кожній з нас певну щорічну суму, якщо ми повиходимо заміж. Невдовзі після нашого повернення до Англії моєї матері не стало: вісім років тому вона загинула в залізничній катастрофі під Кру. Після її смерті лікар Ройлотт облишив спроби одержати практику в Лондоні й разом з нами оселився в родинному будинку в Стоук-Морані. Грошей, що їх залишила моя мати, цілком вистачало на всі наші потреби, і здавалося, ніщо не потьмарить нашого життя.

Та з вітчимом сталися дивні зміни. Замість того, щоб заприятелювати із сусідами, які спочатку були дуже зраділи з того, що Ройлотт зі Стоук-Морана повернувся у своє родинне гніздо, і обмінюватися з ними візитами, він замкнувся у своєму будинку і, якщо виходив з нього — до речі, це траплялося досить рідко, — то лише для того, щоб люто полаятися з усіма, хто трапиться йому на очі. (...) Він зчиняв сварку за сваркою, дві з них закінчилися в поліції, і нарешті зробився пострахом для всієї округи. (...)

У вітчима немає ніяких друзів, крім мандрівних циган, він дозволяє цим волоцюгам ставати табором на тих кількох акрах60 порослої ожиною

землі, що залишилася від родового маєтку, а іноді, користуючись гостинністю цих циган, тижнями мандрує разом з ними. Ще він має пристрасть до індійських тварин, їх надсилає йому з Індії його постачальник, і зараз у нього по садибі вільно розгулюють гепард і бабуїн, яких селяни бояться так само, як і їхнього хазяїна. (...)

Далі міс Стоунер розповіла, що її сестра раптово померла за два тижні до власного весілля. ^

— Як я вже сказала, наш будинок дуже старий, і нині ми мешкаємо тільки в одному його крилі. На першому поверсі цього крила знаходяться спальні, у центральній частині будинку — вітальні. Перша від середини спальня доктора Ройлотта, друга — моєї сестри, а третя — моя. Спальні між собою не сполучаються, але всі виходять у спільний коридор. Я розповідаю зрозуміло?

— Цілком.

— Вікна всіх трьох кімнат виходять на газон. Тієї фатальної ночі лікар Ройлотт пішов до своєї спальні рано, але ми знали, що спати він не ліг, бо моїй сестрі завадив запах міцних індійських сигар, які він має звичку курити, і вона прийшла до мене. Якийсь час ми балакали з нею про її весілля, а об одинадцятій годині вона встала й намірилася іти до себе. (...)

Збираючись до своєї кімнати, сестра сказала міс Стоунер, що останнім часом ночами чує дивний свист, але Хелін не надала цьому факту жодного значення. ^

— Тієї ночі я не могла спати. Мене непокоїло невиразне передчуття якогось нещастя. Ми із сестрою, як ви пам’ятаєте, були близнятами, а ви знаєте, якими тонкими є узи, що зв’язують їхні душі. Ніч була жахлива: завивав вітер, у шибки періщив дощ. І раптом серед усієї цієї гуркотняви пролунав пронизливий, переляканий жіночий крик. То кричала моя сестра. Я зірвалася з ліжка, накинула на себе шаль і вибігла в коридор. Коли відчиняла двері, мені здалося, ніби я чую тихий посвист, саме такий, як розповідала сестра, але за мить він змінився якимось брязкітливим звуком, неначе на підлогу впало щось металеве. Підбігши до сестриної спальні, я побачила, що замок відімкнуто й двері повільно розчиняються. Охоплена жахом, я мовчки дивилась на них, не знаючи, хто або що з них вийде. І от при світлі лампи, яка горіла в коридорі, я побачила за порогом свою сестру з пополотнілим від жаху обличчям — вона простягала руки, неначе шукаючи допомоги, й хиталася, мов п’яна. Кинувшись до неї, я обхопила її руками, але в цю мить ноги їй підігнулися, і вона впала додолу. Її руки й ноги аж виламувало в страшних судомах, усю її корчило від нестерпного болю. Спершу я була подумала, що вона мене не впізнала, але коли я схилилась над нею, вона раптом скрикнула тихим голосом, що я довіку не забуду: «Боже мій, Хелін!.. Це — стрічка!.. Пістрява стрічка!» Вона силкувалася ще щось сказати, показуючи пальцем у бік лікаревої кімнати, але новий напад судом урвав її мову. Я вибігла в коридор, голосно гукаючи вітчима, і побачила, що він у халаті вже виходить зі своєї кімнати, поспішаючи до мене. Коли

він підійшов до сестри, вона була непритомна, і хоч він улив їй у рот коньяку й послав по сільського лікаря, усі зусилля виявились марними, і вона, повільно згасаючи, померла, не прийшовши до пам’яті. (...)

Поставивши Хелін Стоунер кілька запитань, Холмс з’ясував, що під час розслідування обставин цієї трагедії слідів злочину виявлено не було. ^

— Справа ця дуже темна, — мовив він. — Прошу, будь ласка, розповідайте далі.

— Відтоді минуло два роки, і до останнього часу життя моє було ще самотнішим, ніж завжди. Але місяць тому один мій друг, якого я знаю багато літ, зробив мені честь, попросивши моєї руки. Його звуть Армітідж, Персі Армітідж, він другий син містера Армітіджа з Крейн-Вотера, що біля Редінга. Мій вітчим не заперечував проти нашого шлюбу, і навесні ми маємо повінчатися. Два дні тому в західному крилі будинку почався якийсь ремонт, стіну до моєї спальні було пробито, і я мусила перебратися до кімнати, де померла моя сестра, і спати в тому самому ліжку, де спала вона. І уявіть мій жах, коли минулої ночі, лежачи без сну й думаючи про її страшну долю, я раптом почула в нічній тиші тихе посвистування, яке було вісником смерті сестри. Я схопилася з ліжка й засвітила лампу, але нічого в кімнаті не побачила. Знову лягти спати я не змогла, бо була надто стривожена, тому одяглася і, щойно розвиднілося, вислизнула з будинку, найняла візника біля готелю «Корона», дісталася Лезерхеда, а звідти вранці приїхала сюди з єдиною метою — побачити вас і попрохати вашої поради.

— Ви вчинили мудро, — зауважив мій друг. — Але чи все ви мені розповіли?

— Так, усе.

— Міс Стоунер, ви розповіли не все. Ви вигороджуєте свого вітчима.

— Що ви хочете цим сказати?

Замість відповіді Холмс відкинув гарний мереживний рюш на руці нашої відвідувачки, яку вона поклала собі на коліно. На білому зап’ястку чітко проступало п’ять синьо-червоних плям: чотири поряд і п’ята навпроти них — від великого пальця.

— З вами поводилися жорстоко, — мовив Холмс.

Дівчина густо почервоніла й квапливо прикрила вкриту синцями РУку.

— Мій вітчим надто суворий, — відповіла вона, — і, мабуть, сам не відчуває своєї сили.

Запало тривале мовчання, під час якого Холмс, підперши підборіддя долонями, не відводив погляду від вогню, що потріскував у каміні.

— Справа надзвичайно складна, — нарешті мовив він. — Мені хотілося б з’ясувати ще тисячу подробиць, перш ніж дійти висновку, як діяти. (...)

Дізнавшись, що вітчим міс Стоунер поїхав у справах до міста, Холмс і Вотсон вирішили оглянути будинок у Стоук-Морані. Хелен поквапилася додому... Щойно вона вийшла, до кімнати увірвався незнайомець. ^

Його одяг являв собою дивну мішанину: чорний циліндр і довгий сюртук свідчили про лікарську професію їхнього власника, а високі гетри й мисливський на-гай, яким він вимахував, виказували в ньому сільського жителя. Чоловік був такий високий на зріст, що діставав циліндром до верхнього одвірка, і такий широкий, що зовсім затуляв двері. Його м’ясисте і вижовкле на сонці обличчя зі слідами огидних пристрастей густо мережили зморшки. Чоловік повертався то до мене, то до мого друга. Глибоко посаджені жовчні очі і тонкий хрящуватий ніс робили його схожим на якогось старого хижого птаха.

 

— Хто з вас Холмс? — спитав привид.

— Це моє ім’я, сер, але я не знаю вашого, — спокійно мовив мій компаньйон.

— Я лікар Грімсбі Ройлотт зі Стоук-Морана.

— Дуже радий, лікарю, — люб’язно відповів Холмс. — Прошу вас, сідайте.

— І не подумаю. Тут була моя падчерка. Я її вистежив. Що вона тут вам казала?

— А сьогодні трохи холоднувато, як на цю пору року, — зауважив Холмс.

— Що вона вам тут казала? — люто загорлав старий.

— Але я чув, що крокуси обіцяють цвісти добре, — незворушно вів далі мій друг.

— Ха, то ви хочете мене здихатися? — спитав наш новий відвідувач, зробивши крок уперед і розмахуючи нагаєм. — Я вас знаю, негідника! Чув про вас раніше. Ви — той Холмс, що скрізь суне свого носа. (...)

— Було дуже приємно поговорити з вами, — проказав він. — Коли будете виходити, добре зачиніть двері, бо тут дуже тягне.

— Я піду звідси, коли скажу все, що думаю. Не смійте сунути носа в мої справи. Я знаю, що міс Стоунер була тут, — я її вистежив! Сваритися зі мною небезпечно! Глядіть!

Він швидко пройшов уперед, схопив кочергу і скрутив її своїми засмаглими ручиськами.

— Тримайтесь від мене подалі! — гаркнув він і, жбурнувши зігнуту кочергу в камін, вийшов з кімнати.

— Надзвичайно приємний добродій! — мовив, сміючись, Холмс. — Я не такий велетень, але якби він не зачинив за собою двері, я показав би йому, що в руках у мене не менше сили, ніж у нього.

Говорячи це, він підняв кочергу й одним зусиллям вирівняв її. (...)

Перш ніж їхати до Стоук-Морана Холмс навідався до юриста, у якого зберігався заповіт покійної дружини лікаря Ройлотта. Із цього документа випливало, що заміжжя кожної з доньок небіжчиці значно скоротить статки їхнього вітчима. Тепер мотив можливого злочину був зрозумілий.

Про всяк випадок прихопивши револьвер, Холмс і Вотсон вирушили до маєтку Ройлотта, де на них уже чекала міс Стоунер. Холмс оглянув будинок і дійшов висновку, що до кімнати покійної сестри міс Стоунер неможливо було проникнути ані з вулиці, ані з коридору, якщо двері було зачинено ізсередини. Відтак сищик заходився вивчати саму кімнату. ^

Це була проста кімнатка з низькою стелею й широким каміном, одним з тих, які можна побачити лише в старовинних сільських маєтках. (...)

Холмс узяв стілець і мовчки сів у кутку. Його погляд, не минаючи жодної дрібниці, безупинно й уважно оглянув кімнату.

— Куди проведено цей дзвінок? — спитав він нарешті, показуючи на товстий шнур, що звисав над ліжком, торкаючись китицею подушки.

— До кімнати прислуги.

— Шнур на вигляд новіший від інших речей.

— Так, дзвінок зробили два-три роки тому.

— Мабуть, про це попросила ваша сестра?

— Ні, я ніколи не чула, щоб вона ним користувалася. Ми звикли обслуговувати себе самі.

— Справді, такий гарний шнур здається тут зайвим. Пробачте, але я ще затримаю вас на кілька хвилин, поки як слід не огляну підлогу.

Холмс ліг і з лупою в руці заходився повзати по підлозі, прискіпливо оглядаючи всі щілини між дошками. Так само уважно він обстежив і дерев’яні панелі на стінах. Потім підійшов до ліжка і якийсь час розглядав його й стіну, біля якої воно стояло. Нарешті взявся за шнур дзвінка і з силою смикнув його.

— А дзвінок фальшивий, — промовив він.

— Хіба не дзвонить?

— Ні, шнур навіть не прикріплено до дроту. Це дуже цікаво. Дивіться, його прив’язано до гака он там, якраз над отим маленьким душником.

— Справді, чистісіньке безглуздя. А я й не помітила цього.

— Дуже дивно, — бурмотів Холмс, смикаючи за шнур. — Дещо в цій кімнаті привертає до себе увагу. Наприклад, яким дурнем мав бути будівельник, щоб вивести душник у сусідню кімнату, коли нітрохи не важче було вивести його на свіже повітря!

— Душник зроблено також не дуже давно, — сказала Хелін.

— Приблизно тоді, коли й дзвінок, — зауважив Холмс.

— Так, у той час тут дещо переробили.

— Надзвичайно цікаві переробки — фальшиві дзвінки, душники, що не провітрюють. З вашого дозволу, міс Стоунер, ми тепер перенесемо свої дослідження в інші кімнати. (...)

Оглядаючи кімнату лікаря Ройлотта, Холмс помітив блюдце з молоком, які зазвичай ставлять для котів. Однак міс Стоунер запевнила його, що з тварин у будинку живуть лише гепард і бабуїн.

Цього разу його увагу привернув батіжок, що висів у кутку ліжка. Він був складений удвоє і зав’язаний так, що утворювалась петля.

— Що ви про це думаєте, Вотсоне?

— Досить звичайний батіжок. Не розумію тільки, навіщо треба було робити на ньому петлю.

— А це вже не зовсім звичайна річ, правда? Боже мій, скільки зла в цьому світі, і найгірше, коли злочини чинить розумна людина! Тепер я побачив достатньо, і, з вашого дозволу, міс Стоунер, ми пройдемося лужком. (...)

Аби дізнатися, що означає загадковий свист, Холмс вирішив разом з Вот-соном переночувати в кімнаті покійної сестри міс Стоунер. Сама Хелін тим часом мала потайки перебратися до свого колишнього помешкання.

Відтак друзі зупинилися в готелі, де, очікуючи від міс Стоунер обумовленого сигналу, мали нагоду обговорити свої спостереження над місцем злочину. Холмс попередив Вотсона про небезпечність ночівлі в будинку Ройлотта. ^

— Ви кажете про небезпеку. Очевидно, ви бачили в тих кімнатах щось таке, чого не бачив я.

— Ні, цього не було. Але припускаю, що висновків я зробив більше. А бачили ви те саме, що й я.

— Нічого вартого уваги, крім шнура, я не помітив, і, зізнаюсь, не можу уявити, якій меті він може служити.

— А душник ви помітили?

— Так, але не думаю, щоб маленький отвір між двома кімнатами щось та важив у цьому ділі. Він такий малий, що крізь нього не пролізе й пацюк.

— Я знав, що ми знайдемо цей отвір, ще до приїзду в Стоук-Моран.

— Дорогий мій Холмсе, невже?

— Так, знав. Пам’ятаєте, міс Стоунер сказала, що її сестра чула запах сигари, яку курив лікар Ройлотт. Це вказувало на те, що кімнати сполучено отвором, причому зовсім малим, бо інакше його помітив би слідчий під час огляду кімнати. Я зробив висновок, що тут має бути душник.

— Але яка в цьому шкода?

— Та зверніть увагу принаймні хоч на цікавий збіг у часі: зроблено душник, повішено шнур, і леді, яка спить у ліжку, помирає. Це вас не вражає?

— Не бачу між цими речами жодного зв’язку.

— А ліжко не здалося вам особливим?

— Ні.

— Його прикріплено до підлоги. Чи ви колись бачили щось подібне?

— Ні, не бачив.

— Дівчина не могла пересунути своє ліжко. Воно завжди мало залишатися в одному й тому самому положенні щодо душника й вірьовки, так-так, бо цей шнур ніколи не призначався для дзвінка.

— Холмсе! — вигукнув я. — Здається, я починаю розуміти, на що ви натякаєте. Отже, ми прибули сюди саме вчасно, щоб відвернути якийсь жахливий злочин.

— Так, досить майстерний і досить жахливий. Коли на криву стежку стає лікар, він — найбільший злочинець. Він має витримку й знання. (...)

Дочекавшись сигналу від міс Стоунер, Холмс і Вотсон потайки увійшли до будинку й причаїлися в кімнаті, де колись жила її сестра,

Присунувшись до мене і склавши долоні дудочкою, Холмс знову прошепотів мені у вухо, але так тихо, що я ледве почув його слова:

— Найменший звук зруйнує наші плани... Тримайте револьвер напоготові... Я сяду на край ліжка, а ви — на стілець.

Я вийняв револьвер і поклав його на край стола. Холмс приніс із собою довгу тонку лозину, і вона лежала біля нього на ліжку. Поряд з лозиною мій друг поклав коробку сірників і недогарок свічки. Потім він погасив лампу, і ми опинилися в темряві.

Ніколи не забуду тієї жахливої ночі! Я не чув ні звуку, навіть подиху свого друга, а проте знав, що він сидить з розплющеними очима за кілька футів від мене, у такому ж нервовому напруженні, як і я. (...) Вибило дванадцяту годину, першу, другу, третю, а ми мовчки сиділи й чекали чогось невідомого.

Раптом біля душника на мить тьмяно зблиснуло й одразу зникло світло, але після цього дуже запахло горілим гасом і нагрітим металом. Хтось у сусідній кімнаті засвітив потайний ліхтар. Я почув тихий звук якогось руху, потім знову запала тиша, хоч запах зробився ще дужчим. З півгодини я сидів, напружуючи слух. Зненацька почувся новий звук — м’який і заспокійливий, наче десь із киплячого чайника виривався тонкий струмінь пари. Тієї ж миті Холмс схопився з ліжка, витер сірника й заходився люто шмагати лозиною по шнуру.

— Ви бачите її, Вотсоне? — пронизливо скрикнув він. — Бачите?

Але я нічого не бачив. Саме тоді, як Холмс запалював сірника, я почув

тихе виразне посвистування, але раптовий спалах світла засліпив мої стомлені очі й не дав розгледіти, що саме так люто шмагав мій друг. Проте я побачив, що обличчя його зробилося білим, мов крейда, і на ньому застиг вираз жаху й огиди. (...)

— Що це може означати? — задихаючись, спитав я.

— Це означає, що все закінчено, — відповів Холмс. — І, можливо, все обернулося на краще. Візьміть револьвер і ходімо до кімнати лікаря Ройлотта. (...)

Нашим очам відкрилося незвичайне видовище. На столі стояв потайний ліхтар з напіввідсунутою заслінкою, кидаючи яскравий промінь світла на залізний сейф, дверцята якого було відчинено навстіж. Біля столу на дерев’яному стільці сидів лікар Грімсбі Ройлотт, одягнутий у довгий сірий халат, з-під якого виднілися його ноги, взуті в червоні турецькі капці без задників. На колінах у нього лежав той самий батіжок, що його ми бачили вдень. Ройлотт сидів, задерши підборіддя й втупивши сповнені жаху непорушні очі в куток стелі. На чолі в нього виблискувала якась незвичайна жовта стрічка з коричневими цятками. Здавалося, стрічка міцно обкрутилася довкола лікаревої голови. Коли ми ввійшли, Ройлотт не тільки не зворухнувся, він не вимовив ні звуку.

— Стрічка! Пістрява стрічка! — прошепотів Холмс.

Я ступив уперед. Тієї ж миті чудернацька прикраса на лікаревій голові заворушилася, над його чуприною з’явилася ромбовидна голівка й роздута шия бридкої змії.

— Болотяна гадюка! — вигукнув Холмс. — Найстрашніша індійська змія! Він помер через десять секунд після того, як вона його вжалила. Воістину, насильство обертається проти насильника, а той, хто копає комусь яму, сам у неї й потрапляє. (...)

Такі справжні обставини смерті лікаря Грімсбі Ройлотта зі Стоук-Морана. (...) А незрозумілі деталі справи, про які мені дуже кортіло дізнатись, пояснив Шерлок Холмс, коли ми наступного дня поверталися додому.

— Спочатку я дійшов був цілком помилкових висновків, — сказав він, — що показує, дорогий Вотсоне, як небезпечно спиратися на другорядні факти. Присутність циган, слово «стрічка», ужите бідолашною дівчиною, без сумніву, для того, щоб змалювати побачене нею страхіття, коли вона запалила сірника, — цього вистачило, щоб я пішов зовсім неправильним шляхом. На своє виправдання можу тільки сказати, що я одразу ж переглянув свою версію, як тільки мені стало ясно, що небезпека, хай би яка вона була, прийшла до мешканця кімнати не крізь вікно й не у двері. Як я вже вам сказав, мою увагу зразу ж привернув душник та шнур від дзвінка, що спускався аж до ліжка. Коли ж з’ясувалося, що дзвінок фальшивий, що ліжко прикріплено до підлоги, то в мене з’явилася підозра, що шнур — це просто місток, по якому щось могло б перебратися від душника до ліжка. Я тут-таки подумав про змію, а коли зважив ще й на той факт, що лікареві возять з Індії різних тварин, то відчув, що, очевидно, натрапив на правильний слід. Ідея використати отруту, яку неможливо виявити хімічним способом, могла виникнути тільки в хитрої, жорстокої людини, що виховувалася на Сході. Перевагою цієї отрути, з погляду лікаря, було й те, що діє вона блискавично. Слідчий повинен був мати воістину гостре око, щоб розгледіти два маленьких темних проколи, залишені на тілі отруйними зміїними зубами. Потім я згадав про посвистування. Звичайно, лікар мав кликати змію назад, щоб жертва не побачила її, коли почне світати. Мабуть, даючи змії молоко, злочинець привчив її вертатися до нього. Він пускав змію в душник найкращої, на його думку, години, твердо знаючи, що вона поповзе вниз по шнуру і спуститься на ліжко. Змія могла вжалити або й не вжалити сплячу, дівчину міг рятувати, нехай навіть протягом цілого тижня, якийсь випадок, але раніше чи пізніше його падчерка стала б жертвою чорного задуму.

Я зробив ці висновки ще до того, як увійшов до кімнати лікаря. А коли оглянув його стілець, то зрозумів, що він має звичку ставати на нього, очевидно для того, щоб дістатися до душника. Сейф, блюдечко з молоком і батіжок з петлею остаточно розвіяли мої сумніви. Металеве клацання, яке чула міс Стоунер, було, очевидно, наслідком того, що лікар квапливо зачиняв дверцята сейфа, куди ховав змію. А що зробив я, аби довести правильність моїх висновків, вам уже відомо. Тільки-но я почув зміїне сичання, — ви, безперечно, теж його чули, — я зразу ж засвітив світло й напав на змію.

— Через що вона полізла назад у душник...

— І повернулася до свого хазяїна. Я таки стьобнув її кілька разів, і це так її розлютило, що вона напала на першого стрічного. Отже, я, безперечно, певного мірою винен у смерті лікаря Грімсбі Ройлотта, але не можу сказати, щоб це лягло на моє сумління надто важким тягарем.

Переклад М.Дмитренка

 

Запитання і завдання до прочитаного

1. Як на початку розмови з ранковою гостею Шерлок Холмс виявив дивовижні аналітичні здібності?

2, Перекажіть історію загадкової смерті сестри міс Стоунер. Які деталі цієї історії видалися вам дивними під час читання твору?

3. Які факти спрямували розслідування Холмса хибним шляхом?

4, Як детектив розкрив злочин?

Доведіть прикладами або цитатами з тексту, що Шерлок Холмс цікавився лише незвичайними злочинами; звертав увагу на деталі, яких не помічали інші; умів за незначними подробицями відновити повну картину минулих подій; був наділений неабиякою фізичною силою, сміливістю, витривалістю та блискавичною реакцією; був прихильником принципу справедливості; мав непересічне логічне мислення.

6 Схарактеризуйте образ доктора Вотсона. Чи був він добрим помічником Холмса? Обґрунтуйте свою відповідь.

7. Чим, на вашу думку, Шерлок Холмс відрізняється від сищиків з інших детективних творів?

 

Перед читанням. Читаючи оповідання, знайдіть приклади іронічного зображення жаги до легкого збагачення.

 

СПІЛКА РУДИХ

(Уривки)

 

Якось завітавши до Шерлока Холмса, доктор Вотсон застав у нього містера Вілсона — огрядного літнього джентльмена з вогняно-рудим волоссям. Щоб ознайомити знаменитого сищика зі своєю справою, цей пан приніс газету, у якій було надруковано оголошення:

«Спілка рудих

У рахунок посмертного дару покійного Ієзекіїля Гопкінса з Лебанова, штат Пенсільванія, США, відкрито ще одну вакансію, на яку має право член Спілки; платня чотири фунти на тиждень за суто номінальну службу. Кожний чоловік з рудою чуприною віком понад двадцять один рік, здоровий тілом і духом, може бути прийнятий до Спілки. Звертатись особисто в понеділок об одинадцятій годині в контору Спілки, Фліт-стріт, Попс-корт, 7».

 

— Що це, хай йому всячина, може означати? — вигукнув я, прочитавши дивне оголошення двічі.

Холмс задоволено захихотів і аж засовався у своєму кріслі — ознака того, що в нього піднесений настрій.

— Не дуже ординарне оголошення, еге ж? — спитав він. — А тепер, містере Вілсоне, поверніться назад і розкажіть про себе, про свою домівку і той вплив, який це оголошення справило на ваше життя. А ви, докторе, зверніть увагу, що це за газета і за яке число.

— Це «Морнінг кронікл» за двадцять восьме квітня тисяча вісімсот дев’яностого року. Рівно два місяці тому.

— Чудово. Далі, містере Вілсон.

— Ну, я вже казав вам, містере Холмс, — мовив Джейбез Вілсон, витираючи з лоба піт, — що маю невеличку позичкову касу на майдані Кобург, неподалік Сіті. Діло не дуже велике, і останніми роками я ледве заробляв собі на прожиття. Колись я мав двох помічників, але зараз — лише одного; мені було б важко і одному платити, але він згодився працювати за половину платні, аби вивчити справу.

— А як звуть цього послужливого юнака? — спитав Шерлок Холмс.

— Вінсент Сполдінг, і він давно вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Вправнішого помічника, містере Холмс, годі й шукати. Я чудово розумію — він міг би влаштуватися набагато краще і заробляти вдвічі більше від того, що я йому плачу. Але, кінець кінцем, як він задоволений, то нащо мені підказувати йому такі думки?

— Справді, нащо? Вам дуже поталанило, бо ж у вас працює службовець, якому ви платите значно менше, ніж платять за таку роботу деінде. А серед службовців у наш час це рідко кому трапляється побачити. Як на мене, ваш помічник — ще більш незвичайне явище, ніж саме оголошення.

— О, він має й свої вади, — промовив містер Вілсон. — Я ще не бачив такого завзятого фотографа. Клацає фотоапаратом, коли слід би було набиратися розуму, а потім ховається в підвал, наче кріль у нору, і проявляє знімки. Оце основна його вада, але в цілому працівник він добрячий. Не зіпсований.

— Отже, він і зараз у вас?

— Так, сер. Він і чотирнадцятирічна дівчина, що варить їсти, як уміє, та прибирає. Оце й усі, хто зі мною живе, бо я вдівець, а дітей у мене немає. Ми всі троє живемо тихо, сер, під своїм дахом, податки платимо — та й годі. А оголошення вибило нас із колії. Сьогодні минуло рівно вісім тижнів з того дня, коли ось із цією газетою в руці до мене ввійшов Сполдінг і сказав:

«Який жаль, містере Вілсон, що Господь Бог не створив мене рудим».

«Чому?» — спитав я.

«Та тому, — відказав він, — що в Спілці рудих є вакансія. Той, хто її посяде, ніби спадщину дістане. У них, здається, вакансій більше, ніж людей, і члени правління сушать собі голови, придумуючи, що робити з грішми. Якби моя чуприна змінила колір, це тепленьке місце неодмінно було б моє».

«А що це за Спілка?» — спитав я. Розумієте, містере Холмс, я великий сидень, і оскільки клієнтів не шукаю — вони самі приходять до мене, — часом цілими тижнями не переступаю порога своєї домівки. Тим-то не дуже й знаю, що відбувається в світі, і завжди радий послухати новини.

«Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих?» — спитав Спол-дінг, широко відкриваючи очі.

 

«Ніколи».

«Це дивно, бо ви — один з тих, хто має право посісти вакансію в цій Спілці».

«А чого варта ця вакансія?»

«О, двох сотень фунтів на рік, але робота не бий лежачого і не заважає займатися іншими справами».

Ну, ясна річ, від такої новини я нашорошив вуха — адже моє підприємство кілька років давало мені наймізерніший прибуток, і зайвих двісті фунтів дуже б мені придалися.

«Розкажіть мені про цю Спілку все, що знаєте», — попросив я.

«Як ви самі бачите, — промовив Сполдінг, показуючи мені оголошення, — Спілка має вакансію, а тут є й адреса, куди ви можете звернутися по подробиці. Як я зрозумів, Спілку заснував американський мільйонер Ієзекіїль Гопкінс, великий дивак. Сам він був рудий-руді-сінький і тому дуже приязно ставився до всіх рудих. Коли ж Гопкінс помер, з’ясувалося, що всю величезну спадщину він залишив у руках своїх повірених, доручивши їм використовувати проценти для забезпечення тепленькими місцями людей з рудим волоссям. Платять чудово, а роботи майже ніякої».

«Але ж рудочубих мільйони, — зауважив я, — і кожний захоче посісти таке місце».

«Не так уже їх і багато, як вам здається, — відповів він. — Ви ж бачите, в оголошенні запрошуються самі лондонці, причому лише дорослі. Цей американець народився в Лондоні і виїхав з нього аж у юності, тож йому й закортіло зробити для цього міста щось приємне. Крім того, я чув, що до Спілки рудих нема чого звертатися тим, у кого чуприна ясно-руда, темно-руда чи ще якась, а не по-справжньому яскраво-сяюче-вогненно-руда. Коли ви хочете спробувати, містере Вілсон, вам треба піти до їхньої контори, хоч і навряд чи варто відволікатися від свого діла заради кількох сотень фунтів». (...)

У супроводі помічника містер Вілсон вирушив за вказаною в оголошенні адресою, але, побачивши, що конкурентів зібралося аж надто багато, вирішив відступитися. Тимчасом Сполдінг був налаштований на боротьбу, тож допоміг йому пробитися крізь натовп до контори.

Після успішної співбесіди Вілсон отримав вакансію. Відтак за солідну платню щодня з ранку до обіду він мав сидіти в конторі, переписуючи «Британську енциклопедію». Виходити в робочий час категорично заборонялося. Містер

Вілсон побоювався, що за такою чудовою посадою приховується шахрайство, але помічник розвіяв його сумніви.

Щодня містер Джейбез Вілсон старанно переписував енциклопедичні статті. А за два місяці, прийшовши на службу, побачив на зачинених дверях контори оголошення про те, що Спілку рудих розпущено. Усі його намагання з’ясувати, що сталося, не мали жодного результату. Саме тому містер Вілсон вирішив звернутися по допомогу до Шерлока Холмса. Сищик погодився розслідувати цю дивну справу.

— Ми спробуємо все з’ясувати. Та спершу кілька запитань, містере Вілсон. Оцей ваш помічник, який звернув вашу увагу на оголошення, скільки він у вас до того служив?

— Десь із місяць.

— Як ви його знайшли?

— Він прийшов за оголошенням.

— Він був єдиний претендент?

— Ні, їх з’явилося з дюжину.

— Чому ви взяли саме його?

— Бо він був моторний і заправив недорого.

— Половину платні?

— Так.

— Який він із себе, цей Вінсент Сполдінг?

— Невеличкий на зріст, кремезний, моторний, на обличчі ні бороди, ні вусів, хоч йому вже під тридцять. На лобі — біла пляма від кислоти.

Холмс випростався на своєму стільці, надзвичайно схвильований.

— Я так і думав, — сказав він. — Чи не помітили ви в нього у вухах дірочок для сережок?

— Помітив, сер. Він сказав, що їх проколола циганка, коли він був іще хлопцем.

— Гм! — промовив Холмс, розслабившись і поринувши у свої думки. — Він і досі у вас?

— Так, сер, я оце тільки недавно його бачив.

— А як він займався вашими справами, коли вас не було?

— Не можу поскаржитися, сер. Та зранку роботи в моїй касі не дуже багато.

— Чудово, містере Вілсон. За день чи два я матиму задоволення повідомити вас, якої я думки про цю подію. Сьогодні субота, і я сподіваюсь, що в понеділок ми все закінчимо.

— Ну, — сказав Холмс, коли наш відвідувач пішов. — Що ви про це думаєте?

— Нічого не думаю, — щиро признався я. — Неймовірно таємнича справа.

— Ну, найбільш химерні речі виявляються найменш таємничими, — зауважив Холмс. — Саме банальні, безбарвні злочини розгадати буває найважче, так само як упізнати людину, що її обличчя нічим не вирізняється. Але із цим випадком я мушу діяти негайно.

— А що ви збираєтесь робити? — спитав я.

— Курити, — відповів Холмс. — Завдання на три люльки. Прошу вас не обзиватися до мене хвилин із п’ятдесят. (...)

Коли визначений час сплив, Холмс запропонував Вотсону поїхати на вулицю, де знаходилася позичкова каса містера Вілсона. ^

Нарешті біля позичкової каси він двічі чи тричі щосили вдарив по бруківці своєю палицею, далі підійшов до дверей і постукав. Двері відчинив жвавий, чисто поголений молодик і запросив Холмса увійти.

— Дякую, — відповів Холмс, — але я хотів лише спитати вас, як пройти звідси на Стренд.

— На третьому перехресті праворуч, на четвертому ліворуч, — швидко відповів помічник Джейбеза Вілсона, зачиняючи двері.

— Моторний хлопець, моторний, — зауважив Холмс, коли ми подалися геть. — Щодо моторності, то він, на мою думку, посідає четверте місце в Лондоні, а щодо хоробрості, то може сміливо претендувати на третє. Я чув про нього раніше.

— Очевидно, — сказав я, — помічник містера Вілсона дуже багато важить у цій таємниці зі Спілкою рудих. Я певен, ви спитали дорогу тільки для того, щоб подивитись на нього.

— Не на нього.

— А на що ж?

— На коліна його штанів.

— І що ж ви побачили?

— Те, на що й сподівався.

— Нащо ви стукали в бруківку?

— Любий докторе, зараз треба спостерігати, а не розмовляти. Ми — розвідники у ворожій країні. Ми вже дещо знаємо про Сакс-Кобург-сквер. Ходімо тепер досліджувати стежку з другого її боку. (...)

 

— Дайте мені роздивитися, — промовив Холмс, зупиняючись на розі й уважно дивлячись уздовж вулиці. — Я повинен запам’ятати, у якому порядку стоять тут будинки. (...) Ну, докторе, ми своє зробили, тепер можна трохи й розважитись. (...)

Мій друг кохався в музиці і був не лише добрим виконавцем, але й неабияким композитором. (...)

У його незвичайній вдачі повсякчас виявлялася двоїста природа цієї людини, і я часто думав, що дивовижна точність та проникливість народилася в ньому в боротьбі з поетичним, схильним до споглядання життєвим началом. Він легко переходив від цілковитої розслабленості до всепереможної енергійності. (...) Побачивши його того вечора на концерті в Сент-Джеймс-холі, коли він поринув у світ музики, я відчув, що для тих, на кого він вийшов полювати, настають скрутні часи.

— Ви, докторе, певно, хочете йти додому, — зауважив він, коли ми вийшли на вулицю.

— Безперечно, куди ж іще.

— А я повинен зробити одну справу, вона забере в мене кілька годин. На Кобург-сквері затівається щось серйозне.

— Серйозне?

— Там готується великий злочин, але я впевнений, що ми встигнемо перешкодити йому. Щоправда, сьогодні субота, і це значно ускладнює справу. Мені потрібна буде ваша допомога.

— О котрій годині?

— Не раніше як о десятій.

— Я буду на Бейкер-стріт о десятій.

— Дуже добре. Але слухайте, докторе, справа небезпечна. Будьте ласкаві, покладіть у кишеню свій револьвер.

Він помахав мені рукою, рвучко повернувся і зник у натовпі. (...)

Була чверть на десяту, коли я вийшов з дому. Я проминув Гайд-парк, потім Оксфорд-стріт і опинився на Бейкер-стріт. Біля під’їзду Холмсо-вого помешкання стояли два кеби61. (...)

— От ми й зібралися! — сказав Холмс, застібаючи ґудзики своєї горохового кольору куртки й беручи з полиці важкий мисливський хлист. — Вотсоне, ви, здається, знайомі з містером Джонсом із Скотленд-Ярду? Дозвольте представити вас містерові Меріуезеру, який має взяти участь у сьогоднішньому нічному поході. (...)

Ваша ставка, містере Меріуезер, у цій грі — тридцять тисяч фунтів, а ваша, Джонсе, — це людина, яку ви хочете схопити.

— Авжеж, Джон Клей — це вбивця, злодій, фальшивомонетник і зломщик, — сказав Джонс. — Він ще молодий, містере Меріуезер, але вже неперевершений у своїй професії, і на жодного іншого злочинця в Лондоні я не надів би наручників так охоче, як на нього. Він дивовижна людина, цей молодий Джон Клей. Його дід був герцог, а сам він учився в Ітоні і в Оксфорді. Мозок його так само вправний, як і пальці, і хоч ми на кожному кроці натрапляємо на сліди його дій, проте не знаємо, де шукати його самого. Одного тижня він здійснює крадіжку зі зломом у Шотландії, іншого — збирає гроші на будівництво дитячого притулку в Корнуелі. Я вже кілька років ганяюсь за ним, а ще й разу його не бачив.

— Сьогодні я матиму приємність представити його вам. Я також мав одну чи дві невеличкі справи з містером Джоном Клеєм і згодний з вами — він неперевершений у своїй професії. Проте вже початок на одинадцяту, і нам час вирушати. Ви вдвох сідайте в перший кеб, а ми з Вотсоном поїдемо за вами слідом.

Під час нашої тривалої поїздки Шерлок Холмс був не дуже балакучий і, відкинувшись на спинку сидіння, мугикав почуті на концерті мелодії. Ми довго котили безкінечним лабіринтом освітлених газовими ліхтарями вулиць, поки нарешті дістались до Фарінгдон-стріт.

— Тепер уже близько, — зауважив мій друг. — Цей Меріуезер — директор банку, він особисто зацікавлений у сьогоднішній справі. Я подумав, що нам незле буде мати коло себе і Джонса. Він непоганий хлопець, хоч і зовсім непридатний до своєї роботи. Але в нього є одна позитивна риса: він хоробрий, як бульдог, і чіпкий, як рак, коли вже хтось потрапить йому до рук. Ну, от ми й приїхали, нас уже чекають.

Кеби зупинилися біля банку, яким керував містер Меріуезер. Через бічні двері товариство спустилося в підвал будівлі. Холмс попросив супутників поводитися якомога тихіше, щоб не сполохати злочинців... ^

— Це через наше французьке золото, — пошепки мовив голова. — Нас уже кілька разів попереджали, що його можуть спробувати вкрасти.

— Французьке золото?

— Так. Кілька місяців тому в нас виникла потреба зміцнити свої ресурси, і ми із цією метою позичили у французького банку тридцять тисяч наполеондорів. Згодом стало відомо, що ми навіть не розпакували грошей і що вони лежать у нас у підвалі. У ящику, на якому я сиджу, — дві тисячі наполеондорів, перекладених свинцевою фольгою. Наш запас золотих зливків зараз набагато більший, ніж прийнято тримати в одному відділенні, і члени правління виявляють із цього приводу неабиякі побоювання.

— До того ж вельми обґрунтовані, — зауважив Холмс. — Ну, а тепер час трохи підготуватися. На мою думку, десь за годину настане вирішальний момент у всій цій справі. (...)

Холмс зачинив дверцята ліхтаря, і ми поринули в суцільну темряву — таку чорну, якої раніше я ніколи не бачив. (...)

Раптом моє око вловило проблиск світла. Спершу це була всього лише тьмяна цяточка на камінній підлозі. Далі вона видовжилась і перетворилася на жовту смужку, потім несподівано й безшумно утворилася щілина і з’явилася рука — біла, майже жіноча рука, яка ніби щось шукала в колі світла. Із хвилину або й більше рука, карлючачи пальці, стирчала з підлоги. Потім вона так само раптово зникла, і знову все потонуло в мороці, світилася тільки, як і перше, тьмяна цяточка, що позначала щілину між плитами підлоги.

Проте світло зникло лише на мить. З різким скреготом одна із широких кам’яних плит відсунулась набік. Утворився широкий квадратний отвір, з якого заструменіло світло ліхтаря. Звідти визирнуло чисто виголене, схвильоване обличчя... За мить незнайомий уже був коло отвору і тяг нагору свого спільника, теж маленького та гнучкого, з блідим обличчям і кучмою яскраво-рудого волосся.

— Шлях вільний, — прошепотів він. — Ти взяв мішки й зубило? О, чорт! Стрибай, Арчі, стрибай, а я їх затримаю!

Шерлок Холмс рвонув уперед і вхопив пришельця за комір. Другий пірнув назад у нору — тільки піджак затріщав, коли Джонс учепився йому в поли. У світлі ліхтаря блиснуло дуло револьвера, але хлист

Холмса опустився на руку, що його тримала, і зброя з брязкотом упала на камінну підлогу.

— Марні зусилля, Джоне Клей, — чемно промовив Холмс, — у вас немає ніяких шансів.

— Бачу, — відповів той з граничним спокоєм. — Але в мого напарника все гаразд, хоч ви й відірвали йому полу піджака.

— Біля дверей його чекає аж троє, — скептично зауважив Холмс.

— Ого! Ви, бачу, продумали все до дрібниць. Мушу поздоровити вас.

— А я вас, — відповів Холмс. — Ваша вигадка з рудим волоссям — нова і надзвичайно вдала.

— Зараз побачиш свого напарника, — проказав Джонс. — По норах він лазить вправніше, ніж я. Ну, давай надіну тобі браслети.

— Прошу, не торкайтеся мене своїми брудними руками, — мовив наш бранець, коли на його зап’ястках клацнули наручники. — Вам, мабуть, невідомо, що в моїх жилах тече герцогська кров...

— Гаразд, — відповів Джонс, витріщивши очі й хихикаючи. — Так от, будьте ласкаві, сер, пройти нагору, там ми подамо вам кеб, щоб одвезти вашу вельможність у поліцію.

— Оце вже краще, — спокійно мовив Джон Клей.

Він зробив нам трьом загальний уклін і незворушно подався геть у супроводі детектива.

— Містере Холмс, — сказав Меріуезер, коли ми рушили з підвалу слідом за ними, — я навіть не знаю, як наш банк може віддячити вам чи винагородити вас. Немає сумніву, ви запобігли, придушили в зародку одну з найреальніших з усіх мені відомих спроб пограбувати банк.

— У мене були свої власні невеличкі рахунки з містером Джоном Клеєм, — зауважив Холмс. — На цю справу я трохи витратився і, сподіваюсь, банк відшкодує збитки. По суті ж — я вже дістав цілком достатню винагороду, бо мав нагоду взяти участь у єдиній у своєму роді справі й почути дивовижну розповідь про Спілку рудих...

— Розумієте, Вотсоне, — почав Холмс, коли ми сиділи вранці на Бейкер-стріт, — від самого початку було зрозуміло, що оголошення в газеті про Спілку рудих і переписування «Британської енциклопедії» мало єдину можливу мету — щодня на кілька годин усувати з дому нашого не надто розумного лихваря. Шлях, яким цього досягнуто, дивний, але вигадати щось краще справді важко. Спосіб досягти мети, безперечно, підказаний винахідливому розумові Клея кольором волосся його підручного. Чотири фунти на тиждень — це проста принада, на яку спіймався Вілсон, та й що вони для них важили, коли гра йшла на тисячі! Вони дають у газеті оголошення, один шахрай тимчасово наймає помешкання для контори, другий — підохочує свого хазяїна спробувати щастя, і обидва забезпечують собі можливість щодня користатися з його відсутності. Почувши про помічника, який найнявся за половину платні, я зразу збагнув, що в нього є на це поважні причини.

— Але як ви вгадали, що то за причини?

— Якби в домі була жінка, я запідозрив би звичайнісіньку інтрижку. Проте підстав для цього не виявилося. Діло в нашого клієнта невеличке, та й удома немає нічого, що могло б виправдати такі складні приготу-вання й такі витрати. Отже, їх цікавило щось поза межами будинку. Але що? І тут я згадав про любов помічника до фотографії і про те, що він постійно сидить у підвалі. Підвал! Ось де кінчик провідної нитки! Потім я навів довідки про цього помічника рудого і з’ясував, що мені доведеться мати справу з найбільш зухвалим й відважним злочинцем у всьому Лондоні. Авжеж, він щось робив у підвалі — багато годин на день протягом кількох місяців.

Що б це могло кінець кінцем означати? Додуматись можна було лише до одного: він робив підземний хід у якусь іншу будівлю.

Отаких висновків я дійшов, коли ми подалися глянути на місце подій. Я здивував вас, постукавши палицею по бруківці. Це я дізнався, у який бік робиться підкоп — перед будинком чи позаду. Перед будинком його не було. Тоді я подзвонив, — як і сподівався, двері відчинив помічник. У нас із ним траплялися сутички, але в очі один одного ми ще не бачили. Та я не дивився на його обличчя. Коліна його штанів — ось що цікавило мене. Ви, мабуть, і самі помітили, які вони в нього зношені, м’яті, брудні. Вони свідчили про довгі години копання. Залишилося з’ясувати одне: куди вони підкопуються.

Завернувши за ріг, я побачив, що міський і приміський банки стоять впритул до контори нашого друга, і зрозумів: загадку розгадано.

Ви поїхали після концерту додому, а я відвідав спершу Скотленд-Ярд, а потім голову правління банку. Результати ви бачили.

— А як ви здогадалися, що вони спробують пограбувати банк саме цієї ночі? — спитав я.

— Коли вони закрили свою контору Спілки рудих, це означало — їм уже байдуже, дома містер Джейбез Вілсон чи ні, іншими словами — вони закінчили підкоп. До того ж для них було важливо використати його чимшвидше, бо підкоп могли виявити, а золото вивезти. Найзручніший день для них — субота, бо це давало їм для втечі аж два дні. Із цих міркувань я й припустив, що вони з’являться сьогодні вночі.

— Ви міркували бездоганно! — захоплено вигукнув я.

— Цей випадок урятував мене від нудьги, — сказав Холмс, позіхаючи. — Та леле, я знову відчуваю, як вона огортає мене! Усе моє життя — безперервне зусилля врятуватися від банальної одноманітності існування. А отакі маленькі загадки допомагають мені в цьому. (...)

Переклад М.Дмитренка

 

Запитання і завдання до прочитаного

1. Як Шерлок Холмс схарактеризував справу, яку взявся розслідувати? Чи погоджуєтеся ви з такою характеристикою? Поясніть свою думку.

2. Як детектив розгадав злочинний задум? У яких епізодах виявилися його надзвичайні аналітичні здібності?

3. Розкрийте сутність «методу Шерлока Холмса». Чи хотіли б ви опанувати цей метод? Яке практичне застосування, на вашу думку, він може мати в повсякденному житті?

4. Творча лабораторія. Застосуйте «метод Шерлока Холмса» на практиці: установіть зв’язок між особливостями поведінки кількох своїх однокласників та їхніми звичками й уподобаннями.

 

Детективи Е.А. По на кіноекрані

 

Твори Е.А. По неодноразово було екранізовано. Зокрема, у 1970-х роках здобув популярність цикл з дев’яти фільмів за найвідомішими творами письменника, знятий американським режисером Роджером Корманом.

А нещодавно кіномитці спромоглися вповні відтворити багатство фантазії По за допомогою найсучасніших спецефектів і комп’ютерної графіки. Яскравим прикладом сучасного прочитання творів класика стала стрічка «Ворон» (2012) американського режисера Джеймса Мак-тіга, у якій переплелися факти біографії письменника й сюжети його оповідань. У кінофільмі злочинець скоює серію вбивств за детективними історіями По. Відтак поліція долучає письменника до розслідування і намагається використати його творчу уяву, щоб запобігти подальшим злочинам.

 

1. Перегляньте кінофільм «Ворон» (режисер Дж. Мактіг, 2012 р.). Порівняйте факти біографії Е.А. По, викладені в підручнику, з їх кінематографічною версією. Як ви гадаєте, чому режисер змінив біографічні відомості про письменника?

2. Чому, на вашу думку, фільм отримав назву «Ворон» (адже так називається вірш, а не детективне оповідання По)?

 

Кінематографічна шерлокіана

 

Перший кінофільм про Шерлока Холмса вийшов 1900 р. в Нью-Йорку. Власне, то був фрагмент тривалістю сорок п’ять секунд: злодій виходить з кімнати, входить знову й вилазить через вікно, дивуючи своєю поведінкою Холмса. За століття, що минуло відтоді, геніальний детектив з’явився у двохсот одинадцяти кінострічках. Ця вражаюча цифра, зафіксована в «Книзі рекордів Гін-неса», засвідчує, що історії про Шерлока Холмса екранізували частіше за будь-які інші твори світової літератури.

До найкращих фільмів про сищика з Бейкер-стріт належить легендарний радянський серіал «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона». Головні ролі в ньому блискуче виконали Василь Ливанов (Шерлок Холмс) і Віталій Соломій (доктор Ватсон). Обираючи саме цих акторів, режисер фільму Ігор Масленніков певною мірою орієнтувався на малюнки Сіднея Паже — приятеля Конан Дойла й першого ілюстратора «Пригод Шерлока Холмса». Глядачі високо оцінили бездоганний смак,

почуття міри, дотепність і майстерність акторів, чудову роботу режисера, прекрасне музичне оформлення, здійснене композитором В. Дашкевичем. Заслугою творчої команди є й те, що в телесеріалі напрочуд точно відтворено атмосферу Англії кінця XIX — початку XX ст.

 

 

1. Розгляньте кадри з телесеріалу «Пригоди Шерлока Холмса і доктора Ватсона». Які риси характерів героїв Дойла відтворили в них актори?

2. Які серії із циклу І. Масленнікова про Шерлока Холмса ви б порадили переглянути своїм знайомим? Чому?

 

Підсумкові запитання і завдання

 

Перший рівень

1. Який письменник увійшов в історію літератури як засновник детективного жанру?

2. Назвіть персонажів повісті «Золотий жук».

3. Хто такий Шерлок Холмс?

 

Другий рівень

1. Виконайте одне із запропонованих завдань.

А. Хто виявився злочинцем в оповіданні А. Конан Дойла «Пістрява стрічка»? Якою була причина злочину?

Б. У якому оповіданні жертві злочину довелося переписувати «Британську енциклопедію»? Кому й для чого це було потрібно?

2. Прокоментуйте назву повісті По «Золотий жук».

3. Назвіть і схарактеризуйте оповідача у творах про Шерлока Холмса.

 

Третій рівень

1. Назвіть особисті якості Леграна, що допомогли йому розгадати таємницю золотого жука.

2. Схарактеризуйте особливості композиції повісті По «Золотий жук».

3. Які художні прийоми створюють атмосферу таємничості в оповіданнях Конан Дойла про Шерлока Холмса?

 

Четвертий рівень

1. Дайте визначення поняття «літературний детектив». На прикладах прочитаних творів укажіть характерні ознаки детективної літератури.

2. Що таке точка зору в літературному творі? Проілюструйте відповідь прикладами з прочитаного оповідання А. Конан Дойла.

3. Складіть порівняльну характеристику доктора Вотсона і Шерлока Холмса.

 

Теми творів

1. «Шерлок Холмс і доктор Вотсон — класичний детективний дует».

2. «Зображення винахідливості та кмітливості в оповіданні Е.А. По “Золотий жук”».

3. «Закони детективного жанру в оповіданнях А. Конан Дойла про Шерлока Холмса».

 

Клуб книголюбів

1. Виконайте одне із запропонованих завдань.

А. Порівняйте повість «Золотий жук» з романом Р.Л. Стівенсона «Острів Скарбів». Які елементи пригодницької літератури, «винайдені» По, використав Стівенсон?

Б. Складіть порівняльну характеристику Леграна, героя повісті Е.А. По «Золотий жук», і Шерлока Холмса з оповідань А. Конан Дойла.

2. Поясніть, чому англійський письменник Г. Уеллс сказав: «Шерлок Холмс — це людина, яка ніколи не жила, але ніколи й не помре».

3. Подискутуймо! Чи погоджуєтеся ви з тим, що Шерлок Холмс міг розслідувати злочини без доктора Вотсона? Обґрунтуйте свою позицію.

4. Як ви гадаєте, чи зміг би Легран розкрити злочин, описаний в оповіданні «Спілка рудих» (або «Пістрява стрічка»), а Шерлок Холмс — знайти скарб золотого жука? Поясніть свою думку.

5. Прочитайте кілька оповідань А. Конан Дойла про Шерлока Холмса, які не ввійшли до підручника. Чи можна стверджувати, що їх побудовано за схемою, описаною В. Шкловським (с. 204)? Обґрунтуйте свою відповідь.

6. Творча лабораторія. Групова робота. Розділившись на дві групи, виконайте одне із запропонованих завдань.

А. З огляду на художні особливості творів Е.А. По та А. Конан Дойла складіть порадник «Як написати класичний детектив?».

Б. За прочитаними оповіданнями А. Конан Дойла складіть «досьє» на Шерлока Холмса.

 

Це матеріал з підручника Зарубіжна Література 7 клас Волощук

 

Автор: asia2016 от 18-02-2017, 21:40, Переглядів: 19541