Народна Освіта » Правознавство » Становлення і розвиток соціологічної думки в Україні в кінці 19 - на початку 20 століття

НАРОДНА ОСВІТА

Становлення і розвиток соціологічної думки в Україні в кінці 19 - на початку 20 століття

Становлення і розвиток соціологічної думки в україні в кінці xix - на початку xx століття



Серед представників національної інтелігенції, які істотно вплинули на розвиток соціологічної думки в Україні, можна назвати М. Драгоманова, І. Франка, Б. Кістяковського, М. Грушевського, М. Шаповала, В. Липинського.

Михайло Драгоманов (1841-1895) у своїй творчості біль­шою або меншою мірою торкнувся практично всіх проблем, які хвилювали в той час соціологію, — це визначення предмета соціології, методів пізнання, закономірностей соціальної ево­люції, структури суспільства. Саму соціологію він розглядав як науку про суспільство. Незважаючи на різносторонність інтересів М. Драгоманова, головним предметом його дослідни­цької діяльності стала політична соціологія. Вчений сконцент­рував свою увагу на проблемі децентралізації управління еко­номічним і культурним життям. Нa прикладі переворотів, які почалися після Великої Французької революції, Драгоманов спробував довести, що дійсної політичної волі не існує доти, доки є централізоване управління. На його думку, революції не досягають своїх цілей тому, що самодержавство королів змінюється самодержавством парламентської більшості, зали­шаючи без зміни централізовану бюрократичну машину управ­ління країною. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історич­ному розвитку суспільства, М. Драгоманов підтримував ідею еволюційного розвитку. За його переконанням, досягнення соціалістичного ідеалу «можливо тільки в певній послідов­ності та при високому розвитку свідомості мас, а тому досяжне більше за допомогою освіти, усної пропаганди, ніж кривавих повстань». Вчений досить багато уваги приділяв національному питан­ню, вважаючи його одним з найважливіших. Вирішити його можна тільки через демократизацію суспільства, через досяг­нення політичних свобод. Все це досягається за умови всена­родного земського представництва, загального контролю над діяльністю виконавчої влади й недоторканності свободи осо­бистості та слова.

Іван Франко (1846-1916) — філософ за освітою, який от­римав иопулярність більше як письменник, написав чимало праць соціологічного й соціально-політичного змісту. І. Фран­ко був прихильником федеративного устрою держави. Розгляд цього питання займав значне місце в його науковій творчості. Федерація, на думку вченого, — це справедливе братство, що стверджує порядок, добро й узгодженість між громадами. Тільки федерація зберігає й оберігає саму широку та саму пов­ну автономію особистості, громади, народу. І. Франко виступав за створення «народної держави», заснованої на представниц­тві народних мас у парламенті. У такій державі немає місця па­нуванню одних і гнобленню інших, у ньому немає експлуатації. В «народній державі» всі проблеми вирішуються на користь народу. Незважаючи на свої соціалістичні ідеї, вчений не був прихильником диктатури пролетаріату. Для нього загально­людські цінності були більш важливими , ніж класові.

У своїх працях І. Франко так само піднімав проблему соціо- культурного розвитку України. Він підкреслював драматич­ність цього процесу, пояснюючи його постійною боротьбою українського народу із сусідами за незалежність. Стратегічне завдання, яке Україна має вирішити, на думку І. Франка, як найшвидше, — це перетворити величезні маси людей українсь­кого етносу в «цілісний культурний організм». Тільки в цьому випадку національна соціокультурна одиниця буде здатна на успадкування «загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може відбутися». Процес формування «цілісного культурного ор­ганізму», за переконанням вченого, іде двома шляхами: зсе­редини — за рахунок нагромадження й поширення власного національного багатства, а також ззовні — за рахунок асимі­ляції цінностей інших культур, унаслідок розширення зв'язків українського народу з іншими народами.

Богдан Кістяківський (1868-1920) у своїх дослідженнях суспільства виходив із загальноєвропейських соціологічних традицій. Особливо йому імпонувала ідея К. Маркса про не­обхідність установлення причинно-наслідкових зв'язків між соціальними явищами. Однак, на відміну від К.Маркса, Б. Кістяковський вважав, що динаміку соціального прогресу не мож­на пояснити тільки виходячи з економічного чинника. Для пояснення явищ необхідно враховувати весь набір причинно-наслідкових зв'язків.

Суспільство для вченого — це система необхідних відносин між людьми та соціальними групами, переплетення причинно- наслідкових зв'язків, з одного боку, і втілення ідей про добро, справедливість, красу — з іншого. Тому Б. Кістяківський під­креслював необхідність вивчення ціннісних вимірів людського життя. Використання ціннісного походу в процесі вивчення соціальних явищ за Б. Кістяківським є однією з умов створення наукової соціології. Центральне місце в його соціології займає поняття «соціальна група». Вчений розглядав соціальну групу як сукупність загальних почуттів, прагнень, бажань, тому за­вданням соціології вважав установлення в цій групі причинних відносин, які мають характер безумовної необхідності і можуть будуватися на основі різних форм панування й підкорення.

Велику увагу у своїй творчості Б. Кістяківський приділив соціологічному аналізу права. Право, на думку українського вченого, характеризується подвійною природою: з одного боку, це зовнішня форма існування волі й справедливості, з іншого боку — це сфера соціальних відносин між окремими людьми та соціальними групами, сукупність норм, що становить ком­проміс між різними вимогами. Право дає можливість досяг­ти компромісу між різними соціальними групами, установити порядок у суспільстві, скріпити його. Б. Кістяковський вважав, що теорію права необхідно поєднати з дослідженням соціаль­них відносин, соціальних конфліктів та інтересів.

Михайло Грушевський (1866-1934) вивчав проблеми дер­жавності України, відстоюючи ідеї її суверенності. Історія українського народу, зазначав вчений, — це історія національ­ного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На цьому історичному ґрунті виросли такі ідеали ук­раїнського народу як воля, рівність, боротьба за справедливість і автономію. Використовуючи соціологічний підхід до аналізу українського етнокультурного матеріалу, М. Грушевський довів, що український народ існує як окремий культурний і ет­нічний об'єкт, а тому має право на власну державу. М. Грушевський — один з тих, хто стояв у витоків української академічної соціології. На думку вченого, соціологія має дослід­жувати типові для соціального розвитку стани й тенденції ево­люції (закономірності) у кожній сфері людського життя. У су­спільстві такими тенденціями є: самозбереження роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих індивідів, розподіл праці та ін. Визначення цих законів-тенденцій, що за­дають ритм соціальних процесів, робить соціологію реальною наукою про загальні напрямки й форми соціального розвитку.

М. Грушевський вважав, що соціальний прогрес визначаєть­ся рівною мірою як біологічними, економічними, так і психоло­гічними чинниками. Залежно від того, які чинники домінують, ним було виділено три етапи розвитку людської спільності. Для першого етапу характерне домінування біологічних чин­ників розвитку досоціальних форм організації, відділення люд­ських спільнот від тваринного світу, виникнення економічних чинників, об'єднання людей у рід, плем'я, виникнення звичаїв, традицій. Другий етап характеризується розпадом племінно-ро­дової організації, що відбувається під впливом економічної дифе­ренціації, розвитку приватної власності. На третьому етапі фор­мується класова держава, що супроводжується наростанням ін­дивідуалізму, егоїзму, нерівності. У класовій державі з'являються соціальні верстви з монархом на чолі, нові форми релігії та куль­тури. Для збереження своєї влади пануюча верхівка використовує інструменти ідеологічного впливу  - психологічну обробку насе­лення для нейтралізації й ослаблення почуття несправедливості. Таким чином, аналізуючи соціальні факти й соціальну еволюцію, М. Грушевський дійшов висновку, що вирішальну роль у зміню­ванні людського життя відіграє зміна колективістських тенденцій на індивідуалістські і навпаки. Боротьба цих двох тенденцій обу­мовлює ритм соціальної еволюції.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) працював у напрямку, який можна визначити як «соціологія українського суспіль­ства». Враховуючи досвід розбудови державності України в часи гетьмансько-козацьких подій, В. Липинський вважав, що на чолі української держави має стояти гетьман. Гетьман для вченого — це та людина, яка походить із стародавнього аристократичного роду, не входить до жодної партії, захищає права та свободу громадян і представляє Україну у світі.

На думку В. Липинського, все українське суспільство ділить­ся на класи. Клас — це органічна група, що складається з різних колективів працівників. Завдяки органічному об'єднанню на основі спільної діяльності, в них формуються загальні психічні переживання, які передаються з покоління в покоління. Голо­вним класом в українському суспільстві В. Липинский вважав селянство. Оскільки Україна традиційно є аграрною країною, то і носієм державної ідеї має бути клас, пов'язаний із сіль­ським господарством (хліборобством). Саме в селянстві вче­ний вбачав творця незалежної української держави.

Істотне місце у творчості В. Липинського займає розробка проблеми циркуляції еліти. Вчений вважав головною рушій­ною силою соціального розвитку еліту (правлячу верству). Еліта характеризується дієвістю й авторитетом. На думку Липинського, існує три типи еліти — охлократична, класокра- тична й демократична. Охлократична еліта характерна для та­кого типу соціальної організації, в якій немає поділу на класи, а є політично безформений, економічно недиференційова- ний натовп. У такому випадку еліта формується з кочівників і непродуктивних членів людських об'єднань. Класократична еліта характерна для соціальних організацій, в яких існують класи, мораль і віра в закони. Демократична еліта з'являється тоді, коли розпадаються органічно об'єднані класи і виникає хаотичний конгломерат демократично рівних індивідів. Роз пад класів супроводжується втратою загальної моралі й віри. На їх місце приходить раціональність. Оскільки демократична еліта формується з людей різних поглядів, переконань, не об- тяжених релігією або мораллю, вона не здатна створити націо­нальну державу і створює монархічну диктатуру. Історія — це зміна політичних режимів і циркуляція еліт.

Таким чином, особливість соціологічної думки в Україні кінця XIX — початку XX ст. полягає в тому, що для неї був характерний пошук рішення проблеми національного відрод­ження, формування національної еліти.

 

Н.М. Семке

Категорія: Правознавство

Автор: admin от 4-04-2012, 17:48, Переглядів: 6886