Становлення і розвиток соціологічної думки в Україні в кінці 19 - на початку 20 століття
Серед представників національної інтелігенції, які істотно вплинули на розвиток соціологічної думки в Україні, можна назвати М. Драгоманова, І. Франка, Б. Кістяковського, М. Грушевського, М. Шаповала, В. Липинського.
Михайло Драгоманов (1841-1895) у своїй творчості більшою або меншою мірою торкнувся практично всіх проблем, які хвилювали в той час соціологію, — це визначення предмета соціології, методів пізнання, закономірностей соціальної еволюції, структури суспільства. Саму соціологію він розглядав як науку про суспільство. Незважаючи на різносторонність інтересів М. Драгоманова, головним предметом його дослідницької діяльності стала політична соціологія. Вчений сконцентрував свою увагу на проблемі децентралізації управління економічним і культурним життям. Нa прикладі переворотів, які почалися після Великої Французької революції, Драгоманов спробував довести, що дійсної політичної волі не існує доти, доки є централізоване управління. На його думку, революції не досягають своїх цілей тому, що самодержавство королів змінюється самодержавством парламентської більшості, залишаючи без зміни централізовану бюрократичну машину управління країною. Не заперечуючи певної ролі соціальної революції в історичному розвитку суспільства, М. Драгоманов підтримував ідею еволюційного розвитку. За його переконанням, досягнення соціалістичного ідеалу «можливо тільки в певній послідовності та при високому розвитку свідомості мас, а тому досяжне більше за допомогою освіти, усної пропаганди, ніж кривавих повстань». Вчений досить багато уваги приділяв національному питанню, вважаючи його одним з найважливіших. Вирішити його можна тільки через демократизацію суспільства, через досягнення політичних свобод. Все це досягається за умови всенародного земського представництва, загального контролю над діяльністю виконавчої влади й недоторканності свободи особистості та слова.
Іван Франко (1846-1916) — філософ за освітою, який отримав иопулярність більше як письменник, написав чимало праць соціологічного й соціально-політичного змісту. І. Франко був прихильником федеративного устрою держави. Розгляд цього питання займав значне місце в його науковій творчості. Федерація, на думку вченого, — це справедливе братство, що стверджує порядок, добро й узгодженість між громадами. Тільки федерація зберігає й оберігає саму широку та саму повну автономію особистості, громади, народу. І. Франко виступав за створення «народної держави», заснованої на представництві народних мас у парламенті. У такій державі немає місця пануванню одних і гнобленню інших, у ньому немає експлуатації. В «народній державі» всі проблеми вирішуються на користь народу. Незважаючи на свої соціалістичні ідеї, вчений не був прихильником диктатури пролетаріату. Для нього загальнолюдські цінності були більш важливими , ніж класові.
У своїх працях І. Франко так само піднімав проблему соціо- культурного розвитку України. Він підкреслював драматичність цього процесу, пояснюючи його постійною боротьбою українського народу із сусідами за незалежність. Стратегічне завдання, яке Україна має вирішити, на думку І. Франка, як найшвидше, — це перетворити величезні маси людей українського етносу в «цілісний культурний організм». Тільки в цьому випадку національна соціокультурна одиниця буде здатна на успадкування «загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може відбутися». Процес формування «цілісного культурного організму», за переконанням вченого, іде двома шляхами: зсередини — за рахунок нагромадження й поширення власного національного багатства, а також ззовні — за рахунок асиміляції цінностей інших культур, унаслідок розширення зв'язків українського народу з іншими народами.
Богдан Кістяківський (1868-1920) у своїх дослідженнях суспільства виходив із загальноєвропейських соціологічних традицій. Особливо йому імпонувала ідея К. Маркса про необхідність установлення причинно-наслідкових зв'язків між соціальними явищами. Однак, на відміну від К.Маркса, Б. Кістяковський вважав, що динаміку соціального прогресу не можна пояснити тільки виходячи з економічного чинника. Для пояснення явищ необхідно враховувати весь набір причинно-наслідкових зв'язків.
Суспільство для вченого — це система необхідних відносин між людьми та соціальними групами, переплетення причинно- наслідкових зв'язків, з одного боку, і втілення ідей про добро, справедливість, красу — з іншого. Тому Б. Кістяківський підкреслював необхідність вивчення ціннісних вимірів людського життя. Використання ціннісного походу в процесі вивчення соціальних явищ за Б. Кістяківським є однією з умов створення наукової соціології. Центральне місце в його соціології займає поняття «соціальна група». Вчений розглядав соціальну групу як сукупність загальних почуттів, прагнень, бажань, тому завданням соціології вважав установлення в цій групі причинних відносин, які мають характер безумовної необхідності і можуть будуватися на основі різних форм панування й підкорення.
Велику увагу у своїй творчості Б. Кістяківський приділив соціологічному аналізу права. Право, на думку українського вченого, характеризується подвійною природою: з одного боку, це зовнішня форма існування волі й справедливості, з іншого боку — це сфера соціальних відносин між окремими людьми та соціальними групами, сукупність норм, що становить компроміс між різними вимогами. Право дає можливість досягти компромісу між різними соціальними групами, установити порядок у суспільстві, скріпити його. Б. Кістяковський вважав, що теорію права необхідно поєднати з дослідженням соціальних відносин, соціальних конфліктів та інтересів.
Михайло Грушевський (1866-1934) вивчав проблеми державності України, відстоюючи ідеї її суверенності. Історія українського народу, зазначав вчений, — це історія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На цьому історичному ґрунті виросли такі ідеали українського народу як воля, рівність, боротьба за справедливість і автономію. Використовуючи соціологічний підхід до аналізу українського етнокультурного матеріалу, М. Грушевський довів, що український народ існує як окремий культурний і етнічний об'єкт, а тому має право на власну державу. М. Грушевський — один з тих, хто стояв у витоків української академічної соціології. На думку вченого, соціологія має досліджувати типові для соціального розвитку стани й тенденції еволюції (закономірності) у кожній сфері людського життя. У суспільстві такими тенденціями є: самозбереження роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих індивідів, розподіл праці та ін. Визначення цих законів-тенденцій, що задають ритм соціальних процесів, робить соціологію реальною наукою про загальні напрямки й форми соціального розвитку.
М. Грушевський вважав, що соціальний прогрес визначається рівною мірою як біологічними, економічними, так і психологічними чинниками. Залежно від того, які чинники домінують, ним було виділено три етапи розвитку людської спільності. Для першого етапу характерне домінування біологічних чинників розвитку досоціальних форм організації, відділення людських спільнот від тваринного світу, виникнення економічних чинників, об'єднання людей у рід, плем'я, виникнення звичаїв, традицій. Другий етап характеризується розпадом племінно-родової організації, що відбувається під впливом економічної диференціації, розвитку приватної власності. На третьому етапі формується класова держава, що супроводжується наростанням індивідуалізму, егоїзму, нерівності. У класовій державі з'являються соціальні верстви з монархом на чолі, нові форми релігії та культури. Для збереження своєї влади пануюча верхівка використовує інструменти ідеологічного впливу - психологічну обробку населення для нейтралізації й ослаблення почуття несправедливості. Таким чином, аналізуючи соціальні факти й соціальну еволюцію, М. Грушевський дійшов висновку, що вирішальну роль у змінюванні людського життя відіграє зміна колективістських тенденцій на індивідуалістські і навпаки. Боротьба цих двох тенденцій обумовлює ритм соціальної еволюції.
В'ячеслав Липинський (1882-1931) працював у напрямку, який можна визначити як «соціологія українського суспільства». Враховуючи досвід розбудови державності України в часи гетьмансько-козацьких подій, В. Липинський вважав, що на чолі української держави має стояти гетьман. Гетьман для вченого — це та людина, яка походить із стародавнього аристократичного роду, не входить до жодної партії, захищає права та свободу громадян і представляє Україну у світі.
На думку В. Липинського, все українське суспільство ділиться на класи. Клас — це органічна група, що складається з різних колективів працівників. Завдяки органічному об'єднанню на основі спільної діяльності, в них формуються загальні психічні переживання, які передаються з покоління в покоління. Головним класом в українському суспільстві В. Липинский вважав селянство. Оскільки Україна традиційно є аграрною країною, то і носієм державної ідеї має бути клас, пов'язаний із сільським господарством (хліборобством). Саме в селянстві вчений вбачав творця незалежної української держави.
Істотне місце у творчості В. Липинського займає розробка проблеми циркуляції еліти. Вчений вважав головною рушійною силою соціального розвитку еліту (правлячу верству). Еліта характеризується дієвістю й авторитетом. На думку Липинського, існує три типи еліти — охлократична, класокра- тична й демократична. Охлократична еліта характерна для такого типу соціальної організації, в якій немає поділу на класи, а є політично безформений, економічно недиференційова- ний натовп. У такому випадку еліта формується з кочівників і непродуктивних членів людських об'єднань. Класократична еліта характерна для соціальних організацій, в яких існують класи, мораль і віра в закони. Демократична еліта з'являється тоді, коли розпадаються органічно об'єднані класи і виникає хаотичний конгломерат демократично рівних індивідів. Роз пад класів супроводжується втратою загальної моралі й віри. На їх місце приходить раціональність. Оскільки демократична еліта формується з людей різних поглядів, переконань, не об- тяжених релігією або мораллю, вона не здатна створити національну державу і створює монархічну диктатуру. Історія — це зміна політичних режимів і циркуляція еліт.
Таким чином, особливість соціологічної думки в Україні кінця XIX — початку XX ст. полягає в тому, що для неї був характерний пошук рішення проблеми національного відродження, формування національної еліти.
Н.М. Семке
Автор: admin от 4-04-2012, 17:48, Переглядів: 6886