Причини роздробленості Київської держави. Розвиток київського, Переяславського і Чернігово-Сіверського, Галицького і Волинського князівств » Народна Освіта


Народна Освіта » Історія України » Причини роздробленості Київської держави. Розвиток київського, Переяславського і Чернігово-Сіверського, Галицького і Волинського князівств






Причини роздробленості Київської держави. Розвиток київського, Переяславського і Чернігово-Сіверського, Галицького і Волинського князівств

 

1. Причини роздробленості Київської держави

Кінець XI - середина XIII ст. увійшли в історію Київської держави як період політичної роздробленості. Окремі землі прагнули до самостійного розвитку. Уже у XII ст. на території Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Черніго-во-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилося 12 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. становила 50, а в XIV ст. — 250 князівств.

Роздроблення дістало в науці назву «феодального», оскільки його визначальними причинами були утвердження й подальший розвиток феодального землеволодіння, вирізнення окремих земель і поява значних політичних центрів, їхнє прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва. Натомість політичну роздробленість Київської держави спричинили декілька факторів.

По-перше, великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління.

 

На початок XII ст. Русь займала площу майже 800 тис. км12, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь на той час не володів достатньо міцним, складеним і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвиненої мережі доріг, швидких видів транспорту чи засобів зв’язку для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Тому в запровадженні своєї політики великим князям доводилося покладатися на удільних володарів, яких часто обтяжувала така зверхність. До того ж вони самі були не проти посісти великокняжий престол.

По-друге, етнічна неоднорідність населення.

Не сприяло міцності держави і те, що в Київській державі поруч зі слов’янами,

що становили більшість населення, проживало понад 20 інших народів: на півночі й північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Більшість цих народів силою потрапили під владу київських князів або були ворожі їм.

По-третє, зростання великого землеволодіння.

Мірою розвитку господарства і феодальних відносин зміцнювалось і велике землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, воно посилило владу місцевих князів і бояр, які, своєю чергою, прагнули економічної самостійності та політичної відокремленості.

 

Велике землеволодіння утворювалося різними способами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їхньою купівлею. Наприкінці XI - у XII ст. набуває поширення практика роздавання земель боярам і дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській державі було понад три тисячі. Спершу це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен із нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева верхівка дедалі більше відчуває її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

По-четверте, відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

 

Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення кількості нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, почали енергійно виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, невизначеність і неврегульованість питання престолонаслідування досить суттєво розхитували Київську державу, складали основний зміст між-

усобних війн, у центрі яких здебільшого перебував Київ, що на той час був не тільки символом, а й засобом влади.

По-п’ яте, змінилася ситуація в торгівлі. Так, наприкінці XI ст. половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Русі-України було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, Візантія в 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати порти на своїй території, по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких і німецьких міст морський шлях на Схід, безпосередньо з’єднали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. До того ж у 1204 р. Константинополь, який був ключовим пунктом торговельного шляху «із варягів у греки», став жертвою четвертого хрестового походу. Унаслідок цього Київ залишився поза основними торговельними шляхами. Такий стан речей зумовив певний занепад Києва як центру торгівлі. З’являються нові центри торгівлі й торговельні шляхи. Дедалі серйозніше про себе починають заявляти Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Слід підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста в цей час ставали джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу місцевих князів.

По-шосте, постійні напади кочовиків і втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі-України.

Лише половці, за свідченням літописців, здійснили в 1055-1236 рр. 12 великих походів на руські землі, хоча, як вважають дослідники, насправді їх було набагато більше. До того ж половці понад ЗО разів брали участь у міжкнязівських усобицях.

 

Крім того, неодноразово в міжусобній боротьбі брали участь правителі сусідніх держав: Польщі, Угорщини, Литви тощо, які були не проти прихопити і частину земель Русі.

Період політичної роздробленості в історії Київської держави є закономірним етапом, що відображає не особливості розвитку руського суспільства, а загальноєвропейські тенденції. Він не передбачає занепад, а навпаки — розвиток окремих регіонів

У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-Сівер-ське (виокремилося з Чернігівського),

Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два в 1199 р. були об’єднані в єдине).

Особливістю міжусобної боротьби князів було те, що вона не зводилася до висування територіальних претензій, кордони князівств-земель були, як правило, непорушними. Зміна кордонів відбувалася лише в разі переходу уділу від одного князя до іншого. Ще однією особливістю було те, що всі удільні князі були між собою родичами і належали до однієї династії — Рюриковичів.

Які причини роздробленості Київськоїдержави? Які особливості роздробленості?

2. Київське князівство

З-поміж земель Південної Русі-України найважливіше місце посідало Київське князівство. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному аспекті земель Русі, у літописах згадуються 79 її міст. Головне місто — Київ, населення якого тоді становило близько 50 тис. жителів. Міста були центрами ремесла і торгівлі. Через Київське князівство пролягали Грецький, Соляний і Залозний торговельні шляхи. Основу господарства князівства складало орне землеробство.

Київ залишався релігійним центром Русі, куди прагнули потрапити прочани з усіх куточків держави.

Київська земля, що була давнім політичним і територіальним центром Київської держави, не перетворилася, на відміну від інших земель, на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній. Упродовж XII - першої половини XIII ст. до неї ставилися як до власності великокнязівського київського престолу і навіть як до спільної спадщини давньоруського князівського роду. Київське князівство поділялося на ряд удільних князівств: Вишгородське, Білгородське, Васильків-ське, Брягінське, Торчеське, Пороське (Михайлівське), Трипільське, Канівське.

 

Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу. Лише за одне століття (11461246 рр.) київський престол 46 разів переходив від одного князя до іншого.

У 40-х роках XII ст. розгорнулася жорстока боротьба за київський престол між родами Монома-ховичів і Ольговичів, а потім між різними гілками Мономаховичів.

У цій боротьбі князі брали собі за союзників половців, поляків, литовців та угорців. У такій княжій колотнечі фактичними господарями Києва стали бояри.

Вони виганяли або труїли небажаних князів, запрошували на престол того князя, який їм подобався.

Так, зокрема, сталося з володимиро-суздаль-ським князем Юрієм Долгоруким, який тричі захоп-

Літопис про погром Києва дружиною Андрія Боголюбсько-го (1169 р.)

«І грабували вони два дні увесь город — Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучуючи із мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна без рахунку, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали... і всі святині були забрані. Запалений був навіть монастир Печерський... І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні».

Із якою метою було здійсненено такий погром міста? Чому в церквах було забрано ікони, книги, ризи, дзвони, святині?

 

лював Київ, але в 1157 р. під час застілля його було отруєно, а його дружинників побито й пограбовано.

Водночас Київ страждав від князівської боротьби. В історію ввійшов страшний погром, заподіяний місту в 1169 р. князем Андрієм Боголюбським (син Юрія Долгорукого), який намагався знищити Київ як столицю-суперницю, натомість піднявши роль свого князівства.

Проте місто незабаром відновилося. А повторна спроба Андрія розорити місто в 1174 р. була невдалою.

Зрештою, київські бояри придумали хитру систему одночасного співправління двох князів із різних княжих родів. Ця система в останній чверті XII ст. забезпечила

місту відносний спокій і розвиток. Такими співправителями стали Святослав Всеволодович (належав до роду Ольговичів) (1177-1194 рр.) і Рюрик Ростиславич (належав до роду смоленських Ростислави-чів) (1180-1202 рр.). У цьому дуумвіраті першість мав Святослав. Саме він організував далекі походи проти половців 1183, 1185, 1187 рр., які змусили останніх відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. По смерті князів Київське князівство знову охопив вир міжусобної боротьби.

Після загибелі в битві з монголами на річці Калка в 1223 р. князя Мстислава Романовича політична роль Києва занепала. Київські князі вже не впливали на

перебіг подій. Останнім київським князем був Михайло Всеволодович (12351239 рр.), який, дізнавшись про наближення монголів, утік із міста в Угорщину. Напередодні страшної навали місто залишилося без князя, і його взяв під свою опіку галицько-волинський князь Данило.

Чому в роки роздробленості Русі за Київ точилася запекла боротьба між князями? Із якою метою володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський пограбував і спалив Київ?

3. Чернігівське князівство

 

Формування Чернігівського князівства завершилося в XI ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасна Тамань), посадив там намісником свого сина Святослава. Найбільш розвиненими були землі навколо Чернігова. Більша частина князівства була вкрита лісами. Економічних зв’язків між окремими районами майже не існувало. Серед міст вирізнявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Загалом у князівстві налічувалося більш ніж 40 міст. Князівство поділялося на 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).

У період свого розквіту в середині XII ст. князівство справляло великий вплив на сусідні землі та навіть претендувало на роль об’єднувача земель Русі.

Ольговичі були одним з найвпливовіших княжих родів. Певний час вони володіли і Києвом. Саме тоді в Києві було збудовано Кирилівську церкву, яка стала усипальницею чернігівських князів. Проте протягом XII - першої половини XIII ст. князівство не знало спокою. Часті зміни князів, облоги, пожежі стали звичними для Чернігова. Але всупереч цьому саме в той час місто швидко зростало і багатіло.

Найвідомішим чернігівським князем був Михайло Всеволодович (1224-1234 рр.). Він намагався вступити в боротьбу за київський престол. Але в 1234 р. Михайло був змушений тікати з Чернігова, що був узятий в облогу вій-

ськами Данила Галицького. Наступного року він помстився, ставши галицьким князем, а потім останнім перед монгольською навалою — київським. У 1246 р. Михайло був страчений у Золотій Орді за відмову поклонитися язичницьким ідолам. Згодом він був канонізований православною церквою, як і одна з його доньок Феодулія (Євстафія Суздальська). Інша його донька Марія склала життєпис свого батька.

І Яка особливість Чернігівського князівства?

 

4. «Слово о полку Ігоревім»

Успішна антиполовецька боротьба київського, волинського, галицького, переяславського і смоленського князів на чолі зі Святославом Всеволодовичем викликала заздрість новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, який увесь час ухилявся від спільних походів. Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, він звернувся до своїх васалів із закликом здійснити самостійний похід: «Підемо в похід і собі славу здобудемо!» Але похід 1185 р. обернувся трагедією. Військо Ігоря загинуло в битві на берегах річки Каяли, а сам він потрапив у полон. Ця трагедія, як пише літописець, відкрила «ворота на Руську землю». Половці почали спустошувати землі Переяславщини, Чернігівщини, Київщини. Лише завдяки значним зусиллям ворога спромоглися відбити.

Саме цьому невдалому походу Ігоря Святославича і присвячено твір невідомого автора «Слово о полку Ігоревім». «Слово...» написане яскравою поетичною мовою. Незвично виразним і ліричним є «плач Ярославни», пронизаний народною поезією. Улюбленим образом автора є сокіл. У творі автор різко засудив князівські чвари і закликав до єдності.

Перестали князі невірних воювати,

Стали один одному казати:

«Се моє, а се теж моє. Брате!»

Стали вони діла дрібні Вважати за великі,

На себе самих підіймати чвари, —

А невірні з усіх сторін находили,

Землю Руську долали.

(Переклад (Максима Рильського)

Історики висувають безліч гіпотез стосовно того, хто написав цей твір. Деякі навіть стверджують, що це підробка. Відомо лише, що наприкінці XVIII ст. рукопису списку знайшов О. Мусін-Пушкін, а саме «Слово...» було надруковане у 1800 р.

Які подіїлягли в основу «Слова о полку Ігоревім»? Яка головна думка твору?

5. Переяславське князівство

Переяславське князівство як один із трьох осередків формування Русі склалося ще з його розподілу між синами Ярослава Мудрого. На відміну від інших князівств, у XII - першій половині XIII ст. Переяславське князівство не мало політичної самостійності й було цілком залежним від Києва, а згодом — від Суздаля і Чернігова. У ньому, здебільшого, сиділи князі, які претендували на київський престол, або ті, хто отримував це князівство як компенсацію за відмову від претензій на Київ. Територія князівства була порівняно невеликою. На сході й півдні переяславські землі межували зі степом. Тут розташовувалися опорні пункти оборони від кочовиків: фортеці Воїнь, Лубни, Полтава. Окрім стольного Переяслава, інших великих міст земля не мала.

Попри небезпечне сусідство зі Степом, господарство князівства було розвиненим: на родючих землях збиралися великі врожаї, випасалися численні стада худоби. Проте згодом часті набіги кочовиків зумовили занепад господарства. Князівство стало отримувати продовольчу допомогу від київських князів.

 

Найвизначнішим із переяславських князів був Володимир Глібович — онук Юрія Долгорукого, який правив у 1169-1187 рр. Його головною турботою була боротьба з половецькими ханами Кобяком і Кончаком. Після невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря проти кочовиків Переяславське князівство опинилось у край тяжкому становищі. У1186р. половці обступили місто. У такій скруті Володимир зміг розгромити половців під стінами міста, а наступного року разом з іншими князями відігнати їх далеко від Русі. Проте під час походу 1187 р. він застудився і невдовзі помер. Саме в оповіді про смерть цього князя літописець ужив стосовно земель Південної Русі назву «Україна»:

«І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато постогнала».

Це — найдавніша згадка назви «Україна» в писемних джерелах. Другу згадку про Україну цей же літописець подає під 1213 р., розповідаючи, що князь Данило [Галицький] «прийняв верестій, і Угровеськ, і Верещин, і Столп’є, Комов, і всю Україну».

З діяльністю якого князя пов’язано першу літописну згадку назви земель Південної Русі «Україна»?

6. Галицьке князівство

Галичина була розташована у східних передгір’ях Карпат, у верхів’ях річок Дністер і Прут. У X ст. за правління Володимира Великого землі Галичини, заселені білими хорватами, частково тиверцями та уличами, увійшли до складу Київської держави. Вони мали вдале розташування, будучи недосяжними для нападів кочовиків зі степу. Ці землі були густозаселені та господарська розвинені, а їхні міста стояли на важливих торговельних шляхах із Заходу. Крім того, в Галичині містилися значні родовища солі — важливого товару, яким забезпечувалися вся Київська держава та сусідні держави.

Ще до входження до складу Русі в Галичині існувало державне утворення білих хорватів, сформувалася власна владна верхівка, яка стала основою для майбутнього багатого й могутнього боярства.

 

Формування Галицького князівства розпочалося в другій половині XI ст. Після смерті Ярослава Мудрого в Галичині формувалася власна династія, родоначальником якої став онук Ярослава — тму-тараканський князь Ростислав Володимирович. Його сини Рюрик, Володар і Василько в 1084 р., діючи спільно і спираючись на підтримку місцевих бояр, самочинно проголосили себе князями в цих землях. Ними були засновані три удільні князівства. Спроби великого київського князя вигнати їх звідти не мали успіху, і тоді на Любецькому з’їзді було визнано їхнє право на ці землі як на вотчину. Проте ще впродовж п’ятдесяти років їм доводилося підтверджувати своє право в боротьбі з угорцями, поляками та київськими князями.

По смерті братів між їхніми нащадками спалахнула міжусобна війна, перемогу в якій здобув Володимир Володарович на прізвисько Володимирко (11241152 рр.). Він у 1141 р. об’єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі та відстояв у боротьбі з Києвом його незалежність. Проте в останньому бою Володимирко загинув.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володимирка Ярослава (1152-1187 рр.).

 

Йому відразу, як і батькові, довелося відстоювати своє право на княжіння в боротьбі з київським князем (згодом волинським) Ізяславом Мстиславичем. У битві поблизу Теребовлі молодий Ярослав здобув перемогу. Удруге йому довелося боротися за право на княжіння зі своїм братом Іваном Берладником — князем без володіння, який упродовж багатьох років марно намагався здобути собі уділ. Бер-ладника підтримували київський князь і частина бояр, проте, не домігшись свого, він був змушений тікати до Візантії, де й помер.

 

Саркофаг Ярослава Осмомисла

 

Маючи великий талант державного діяча, Ярослав, уміло застосовуючи і дипломатію, і силу, домагався свого. За часів його правління до Галицького князівства були приєднані землі аж до пониззя Дунаю, що відкривало нові торговельні шляхи по Дністру й Дунаю та сприяло розвитку міст князівства. Ярослав установив дружні відносини з Польщею та Угорщиною, а щоб запобігти їхнім можливим нападам, зблизився зі Священною Римською імперією. Галицькі воїни брали участь навіть в одному з хрестових походів. Ярослав вів боротьбу з половцями, будував укріплені міста на кордонах галицької землі. Станом на середину 80-х років XII ст. Ярослав, якого прозвали Осмомислом (тобто багатодумним), став найвпли-вовішим князем на Русі.

Найскладнішою проблемою для князя була постійна боротьба з боярством, яке не хотіло погодитися з утратою свого домінуючого впливу. У цій боротьбі Ярослав так і не досяг бажаного успіху.

У 1171 р. бояри спалили на вогнищі коханку князя, бояриню Настуську з половецького роду Чагрів, оголосивши її відьмою, і повернули до Га-

Про Ярослава Осмомисла (Зі «Слова о полку Ігоревім») Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти

На своїм золотокованім престолі,

Підперши гори угорські Своїми залізними військами,

Заступивши королеві дорогу,

Зачинивши ворота на Дунаї,

Через хмари каміння кидаючи,

Суд по Дунаю рядячи.

Грози твої по землях течуть.

Одчиняєш ти браму Києву,

Стріляєш із отчого столу золотого На султанів у далеких землях.

(Переклад Максима Рильського) Яку «Слові...» визначається роль князя Ярослава Осмомисла?

 

лича законну дружину князя Ольгу, яка з частиною бояр переховувалась у Польщі. Хоча князь змирився з ситуацією, мир у сім’ї так і не настав. Ольга знову виїхала в Польщу. Помираючи, Ярослав заповів, щоб його позашлюбний син Олег, більш здібний до державної справи, успадкував владу в Галичі, а Ольжиного сина відправив в уділ у Перемишль.

 

Чому боярство Галицькоїземлі сформувалось як міцний стан?

 

7. Волинське князівство

 

На північний схід від Галичини було розташовано Волинь із розлогими та лісистими долинами. Ці землі були густо заселеними та економічно розвиненими. Ще до входження їх до складу Русі тут існував могутній дулібський союз племен.

У складі Русі Волинська земля мала традиційні міцні зв’язки з Києвом. Із часів Ярославичів київські князі вважали її своєю вотчиною і не бажали віддавати у спадкове володіння будь-якій князівській лінії. Унаслідок цього до середини XII ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж волинський престол займали ставленики київських князів. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Монома-ха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142, 11461154 рр. Ізяслав, який усе своє життя боровся за київський престол, не сподівався, що він надовго затримається в Києві, і 1170 р. разом із родиною переїхав до Володимира, перетворивши князівство на свою вотчину.

За об’єднання і зміцнення Волинського князівства боролися його син Мстислав Ізяславич (1154-1170 рр.), а також його наступник Роман Мстиславич (1170-1205 рр.), якому довелося відіграти вирішальну роль у подальшій долі Волинського і Галицького князівств та всієї Південно-Західної Русі.

Чому Волинське князівство утворилося пізніше за інші князівства на українських землях?

висновки

У другій половині XII - на початку XIII ст. відбувся остаточний розпад Русі на окремі князівства, які, своєю чергою, поділялися на уділи. На південноруських землях постали Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства. Усі вони мали певні відмінності у своєму розвитку і різну подальшу історичну долю. Певний час зберігався авторитет Києва як політичного центру Русі. Але постійна боротьба за нього між князями призвела до його занепаду і, відповідно, зміцнення регіональних центрів. У кожному утвердилася власна княжа династія, але всі походили від Рюрика, тобто були родичами. Це було однією з особливостей роздробленості Русі порівняно з іншими європейськими країнами, що породжувало примарну надію про майбутню єдність колишньої Київської держави. Роздробленість засвідчувала новий закономірний етап розвитку земель Русі.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Яка причина жорстокої міжусобної боротьби між князями у другій половині XII — на початку XIII ст.?

2. Назвіть імена наймогутніших князів другої половини XII — першої половини XIII ст.

3. Під яким роком в історичних джерелах уперше згадується назва «Україна»?

4. Укажіть чільні епізоди історії Київського, Чернігово-Сіверського і Переяславського, Галицького і Волинського князівств.

5. Чи призвела поява самостійних князівств до припинення існування Київської держави? Свою відповідь обґрунтуйте.

6. Яку роль відіграло боярство у становленні незалежного Галицького князівства?

7. З’ясуйте позитивні й негативні сторони роздробленості для розвитку Русі.

 

Це матеріал підручника Історія України 7 за7 клас Гісем О. В.

 

Категорія: Історія України

Автор: vlad2017 от 26-01-2017, 14:41, посмотрело: 656