Північно-Cхідна Русь. Утворення та зміцнення Московської держави

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь: чим відрізнялися в розвитку Володимиро-Суздальське князівство і Новгородська земля; як було зупинено німецький «наступ на Схід»; про монгольську навалу та її наслідки; як на просторах Північно-Східної Русі постала Московська держава.

Володимиро-Єуздальське князівство.

Починаючи від 30-х рр. XII ст. Київська Русь стала розпадатися на окремі князівства. До середини XII ст. на цих землях існувало 15 князівств, які лише формально залежали від Києва. Однак на цьому процес розпаду не припинився: князівства продовжували ділитися. На початку XIII ст. тут уже існувало близько 50 земель-князівств, які, у свою чергу, були поділені на сотні уділів. Одним із наймогутніших було Володимиро-Суздальське.

Північно-Східна Русь завжди була далекою окраїною східнослов’янських земель. До IX ст. тут жили угро-фінські та балтські пле-

мена. Лише на межі IX—X ст. сюди з Новгородської землі почали переселятися ільменські слов’яни, а з південного заходу — в’ятичі.

Чому східні слов’яни переселялися в глухі місця, що приваблювало їх тут? По-перше, у межиріччі Волги, Оки та Клязьми було досить придатних для землеробства територій. За наполегливої праці ці землі могли дати людині все необхідне для життя. По-друге, Північно-Східна Русь майже не страждала від нападів загарбників.

В XI—XII ст., коли ці землі стали активно заселятися, тут поряд зі старими містами (Ростов, Муром, Рязань) виникли нові — Ярославль, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Переяславль-Залеський та інші. Воло-димиро-Суздальське князівство спочатку називали Ростовським, потім Ростово-Суздальським (за назвами головних міст — Ростова і Суздаля). Його піднесення відбулося за князя Юрія, прозваного Долгоруким.

Юрій Долгорукий (1125—1157) залучав до переселення на свої землі селян з інших князівств, надаючи їм спочатку різноманітні привілеї, що сприяло господарському освоєнню нових земель. Він був одним із перших видатних державних діячів Північно-Східної Русі, за якого ці землі перетворилися на могутнє Ростово-Суздальське князівство.

Своє прізвисько Юрій Долгорукий отримав, мабуть, за намагання приєднати до своїх земель якнайбільше нових територій. Він вів боротьбу за загарбання Новгорода, втручався у справи далекого Галицько-Волинського князівства і намагався закріпити за собою великокнязівський престол у Києві. Юрій Долгорукий постійно воював із Волзькою Булгарією, яка намагалася перешкоджати торгівлі купців його князівства, закриваючи шляхи на Схід і Каспій. З ім'ям Юрія Долгорукого пов'язана перша літописна згадка про місто Москва.

Справу Юрія Долгорукого продовжив його син Андрій Боголюб-ський (1157—1174). Як і батько, він влаштовував військові походи проти Новгорода, Волзької Булгарії та Києва. Проте якщо батько бажав посісти великокнязівський київський престол, то син вирішив просто знищити давню столицю Русі. У 1169 р. військо Андрія Боголюбського штурмом узяло Київ і пограбувало його.

Більшість воєнних походів Андрія Боголюбського були невдалими. У поразках він звинувачував бояр і влаштовував розправи над ними. Зрештою бояри-змовники вбили свого князя.

Після боротьби за владу між братами Андрія Боголюбського новим князем став Всеволод Велике Гніздо (1176—1212). Своє прізвисько він отримав за те, що мав вісім синів і вісім онуків — усі наступні князі володимирські й московські до Івана Грозного (ХVІ ст.) включно були його нащадками.

На початку свого правління всі сили Всеволод спрямував на боротьбу проти боярства, яке не бажало посилення князівської влади. У цій боротьбі він спирався на міста і дворянство. Саме за нього у Во-лодимиро-Суздальському князівстві почала збільшуватися кількість дворян — людей, які служили князеві й отримували за це землю, прибутки та інші привілеї. Дворяни обіймали всі основні посади в князівстві: у війську, судочинстві, збиранні податків. Приборкавши бояр, Всеволод став усе частіше втручатися в справи інших князівств і вести війни проти сусідів. Він підкорив Рязанське князівство і в 1183 р. здобув блискучу перемогу над Волзькою Булгарією. Проте підкорити Новгородську землю не зміг.

Після смерті Всеволода Велике Гніздо в 1212 р. єдине Володи-миро-Суздальське князівство було поділене на сім окремих князівств, а згодом розпалося на уділи.

«Пан Великий Новгород». Особливе місце серед руських князівств посідав «Пан Великий Новгород», як шанобливо називали його сучасники. Новгородські землі охоплювали величезну територію Північно-Західної Русі: від Балтійського моря на заході до Уральських гір на сході та від Білого моря й узбережжя Північного Льодовитого океану на півночі до межиріччя Волги й Оки на півдні.

Із давніх часів у Новгороді склався відмінний від інших земель-князівств суспільно-політичний устрій. Князівської династії в Новгороді не було. Князь передусім очолював військову дружину, яку приводив із собою. Дружина князя була лише невеликою частиною новгородського війська, основну його частину складало ополчення. Тому князі, спираючись на дружину, не могли захопити владу в місті.

Через послаблення влади київських князів Новгород усе більше ставав незалежним від Києва. Вирішальне значення для визначення відносин між новгородцями та їхніми князями мали події 1136 р., коли новгородці визнали князя Всеволода Мстиславича (онука Володимира Мономаха) неспроможним захищати місто і прогнали його. Відтоді в разі запрошення нового князя з ним укладали спеціальну угоду — ряд. За цим договором князеві заборонялося втручатися у справи міського управління, несправедливо карати новгородців, змінювати посадових осіб і мати власність у новгородських землях. Князь остаточно перетворився на посадову особу, яка не мала вищої влади та була підпорядкована вічу — народним зборам.

Віче було вищим органом влади в Новгороді. До складу віча входили 400—500 найзаможніших новгородців — велике боярство і багате купецтво. Воно мало право укладати мир, оголошувати війну, ухвалювати закони, усувати і запрошувати князів. На вічі обирали основних представників міської влади: посадника, тисяцького та архієпископа (владику).

Вищим станом новгородського суспільства було боярство. Саме багаті боярські родини керували політичним життям міста, володіли землями, лісами, рибними угіддями, що давали їм хутро, мед, віск, рибу та інші продукти. Зовнішня та внутрішня торгівля була основним джерелом багатства Новгорода. Саме в Новгороді, раніше ніж в інших містах Русі, з’явилися об’єднання купців, розвинулася система надання позик.

Отже, після подій 1136 р. в Новгороді до влади остаточно прийшла міська аристократія — боярство, купецтво та архієпископ. Уста-

новилася форма державного правління, що дістала назву боярська (аристократична) республіка.

• Повноваження вищих посадових осіб Новгородської республіки

У Новгороді було багато чудових архітектурних пам’яток. Син Ярослава Мудрого побудував тут Софійський собор, що за своєю красою і монументальністю не поступався Софії Київській. Дивували гостей міста своєю суворою, стриманою і величною красою Антоні-їв і Георгіївський монастирі, церква Спаса на Нередиці з її чудовими фресками та багато інших пам’яток.

Лівобережна і правобережна частини Новгорода з’єднувалися мостом через річку Волхов. На цьому мосту завжди з’ясовували стосунки в кулачних бійках ворогуючі політичні угруповання, із нього скидали в річку засуджених до страти злочинців.

Новгород був одним із найбільших міст Європи. Тут уже в 1044 р. кам'яними стінами було обнесено дитинець — центр міста, а не пізніше XII ст. дерев'яними стінами на земляному валу оточено ціле місто. Новгород був для свого часу містом високої культури. Вулиці вкривав дерев'яний настил, що постійно оновлювався, існували складні дренажні системи для відведення ґрунтових вод. Новгород був, мабуть, єдиним містом у Середньовічній Європі, де більшість населення була письменною. Під час розкопок археологи знайшли понад 800 берестяних грамот, на яких робили ділові та побутові записи, навчали грамоти дітей, писали нотатки, заповіти, вірші, листи коханим, боргові розписки тощо. Навіть прості теслярі позначали буквами колоди в зрубах.

У XIII ст. у результаті німецької колонізації Прибалтики сусідами Новгорода і Пскова стали Тевтонський орден та Орден мечоносців. Спроба рицарів розширити свої володіння на схід призвела до збройного протистояння. Так, князь Ярослав Всеволодович на чолі новгородського і переяславського війська вщент розбив хрестоносців

у 1234 р. під Юр’євом. Навесні 1238 р. князь Данило Галицький розгромив тевтонських рицарів, що захопили місто Дорогочин. За словами літописця, Данило напередодні битви проголосив: «Не ли-чить держати нашу Батьківщину крижевникам (хрестоносцям)!».

Проте на цьому боротьба не припинилася. Мечоносці й тевтонці, зазнавши в 1237 р. значних втрат у боротьбі проти русичів, об’єдналися. Східна частина Тевтонського ордену дістала назву Лівонський орден. Із Німеччини прибули на допомогу нові численні загони рицарів і почали готуватися до наступу.

Першого удару завдали шведи, які влітку 1240 р. висадилися на землях Новгородської республіки біля гирла річки Неви. Однак вони зазнали несподіваної поразки від молодого князя Олександра Ярославича. Перемога над шведами принесла князеві Олександру гучну славу та ім’я Невський.

Того самого року перейшли в наступ німецькі рицарі. Вони заволоділи містом Псков і всією Псковською землею та вторглися в Новгородську землю. Вирішальна битва відбулася 5 квітня 1242 р. на льоду Чудського озера і закінчилася блискучою перемогою русичів. Цю битву назвали «Льодовим побоїщем».

У 1243 р. було укладено мир, за яким установлювався кордон між Новгородом і Лівонським орденом. Перемоги руських князів зупинили наступ рицарів-хрестоносців на Схід.

Монгольська навала та золотоординське ярмо. На початку XIII ст.

в далеких степах під владою хана Чингізхана (Темуджина) об’єдналися монгольські племена. Європейці часто називали монголів «татарами» (за назвою одного з племен, завойованих монголами).

Підкоривши собі більшість монголів, Чингізхан здійснив ряд перетворень, що зміцнили його владу, а згодом сприяли успіхам у завойовницьких походах. Зокрема, було запроваджено десяткову систему організації суспільства й армії.

Усе доросле населення поділялося на тумени (10 тис. осіб), тисячі, сотні й десятки. Десяток зазвичай складався з членів одного монгольського роду. Такий поділ зберігався як у мирний, так і у воєнний час. На чолі кожного загону (десятка, сотні тощо) стояли командири, які призначалися з кращих воїнів. Існувало чітке підпорядкування нижчого вищому. Якщо хоча б один воїн із десятка тікав із поля бою або зраджував свого хана, то покаранню підлягав увесь десяток; якщо у зраді був винний десяток, то каралася сотня.

Ці перетворення дали змогу Чингізхану створити могутнє військо. Завдяки цьому порівняно нечисленний народ (близько 100 тис. воїнів: у кочовиків воїном був кожен четвертий або третій) зміг підкорити своїй владі величезні території.

У 1236 р. похід очолив онук Чингізхана Бату (Батий). Армія монголів (30—40 тис. воїнів) рушила на захід. Першою жертвою стала Велика Булгарія, після чого монголи підійшли до кордонів Рязанського князівства. Батий вислав до рязанців послів за «десятиною», тобто вимагав дати йому десяту частину людей, коней, зброї. На це рязанський князь Юрій відповів: «Тільки коли нас не стане, усе те ваше буде». Після облоги монголи захопили Рязань й убили князя разом з усіма жителями. Далі військо рушило на Володимиро-Суздальське князівство. Дорогою монголів наздогнав загін рязанського боярина Євпатія Коловрата. 1700 воїнів мужньо напали на орду, завдавши їй значних втрат, проте не змогли здолати сильне монгольське військо і загинули.

Володимиро-суздальський князь Юрій Всеволодович від’їхав на північ своїх володінь збирати сили, давши наказ обороняти Володимир-на-Клязьмі. Монголи взяли місто. Князь через необачність був несподівано атакований монголами в таборі на річці Сить і загинув разом зі своїм військом.

Пограбувавши князівство, монголи рушили на Новгород. По дорозі вони затрималися на два тижні під стінами містечка Торжок, яке мужньо оборонялося.

Весняне бездоріжжя і втрати змусили Батия повернути назад. У верхній течії Оки орда несподівано застрягла на сім тижнів біля Козельська. «Зле місто», як його назвали монголи, зрештою було захоплено, а всі його жителі загинули.

Після відпочинку у 1239 р. орда знову рушила в похід, цього разу на південь. Розоривши Чернігівське і Переяславське князівства, взимку 1240 р. монголи взяли в облогу Київ та врешті захопили його. Останнім пунктом оборони Києва стала Десятинна церква. Хоробрі захисники міста загинули під її уламками.

Після загарбання Києва Батий рушив далі на захід. Він вогнем і мечем пройшов землями Галицько-Волинського князівства, спалив Володимир, Галич та інші міста. Спустошивши руські князівства, війська монголів не зупинилися. Похід у Європу, як і всі попередні, був ретельно підготовлений. Монголи пройшлися Польщею, Угорщиною, Чехією, Далмацією, Сербією, Болгарією. Повернувшись у степи, вони заснували в причорноморських і прикаспійських землях державу, що дістала назву Золота Орда. Руські князівства більше ніж на 200 років опинилися під тягарем монгольського ярма.

Золота Орда була складовою частиною величезної імперії монголів, що розкинулася від Тихого океану до Чорного моря. Це була найбільша імперія в історії людства.

Початок піднесення Москви. 1147 рік

вважають датою заснування Москви за князювання володимиро-суздальського князя Юрія Долгорукого. Проте центром самостійного князівства вона стала лише в XIII ст. після монгольської навали. Імовірно, першим московським князем був Михаїл Ярославич Хоробрий (1247—1248). Остаточне виокремлення Московського князівства датується 70-ми рр. XIII ст. До цього часу воно входило до складу Володимирського князівства.

Династію московських князів започаткував молодший син Олександра Невського Данило. Це удільне князівство було одним із

найменших. До нього входили лише околиці Москви. За Данила Олександровича відбулися перші територіальні придбання: у 1301 р. він захопив у Рязанського князівства Коломну, у 1302 р. оволодів Переяславом. У 1303 р. його син Юрій захопив у Смоленського князівства Можайськ. Усе своє життя Юрій провів у боротьбі проти тверського князя за Велике князівство Володимирське, але загинув в одній із сутичок. Після смерті Юрія князем став його брат Іван Данилович Калита (1325—1341). Слово «калита» означає «грошовий мішок». Це був князь-скнара. Про його багатства ходили легенди, проте насправді все воно могло вміститися в одній скрині. Володіння Калити були значно меншими, ніж сучасна Московська область. Проте за його правління відбулися вагомі перетворення, що змінили долю Московського князівства.

Причини перетворення Москви на центр об'єднання земель

Північно-східної Русі

• Зручне географічне розташування: важливі торговельні шляхи та захищеність від набігів кочовиків.

• Особисті якості московських князів, які не зупинялися ні перед чим задля досягнення поставленої мети.

• Швидке зростання кількості населення за рахунок переселення з розорених монголами районів.

• Встановлення московськими князями союзу з Ордою.

• Вдала господарська політика князів, що забезпечила швидкий економічний розвиток земель.

• Перехід на службу до московських князів бояр і дворян із різних куточків колишньої Київської Русі.

• Чітко визначена система престолонаступництва.

• Перетворення Москви на духовний центр після перенесення до неї резиденції митрополита.

Заповітною мрією московських князів було отримання ханського ярлика на велике князювання, а це означало право на збір данини для Золотої Орди. Основним суперником Москви в боротьбі за ярлик було Тверське князівство. У боротьбі між князівствами застосовувалися будь-які засоби: підступи, доноси, убивства. Зрештою ярлик у 1328 р. дістався Івану Калиті. Політику Івана Калити продовжили його сини й онуки.

Правління Дмитрія Донського. Куликовська битва. У 1362 р.

московським князем став дев’ятилітній Дмитрій Іванович (1362— 1389). На відміну від своїх попередників, які діяли хитрістю та обманом, Дмитрій більшість питань вирішував силою. Майже щороку йому доводилося воювати. У 1375 р. Дмитрій, організувавши

великий похід проти Твері, примусив її визнати його владу і відмовитися від претензій на велике князювання. Також він припинив сплачувати данину монголам. Така політика князя стала можливою через внутрішні чвари в Орді. Проте монгольські хани не бажали втрачати контроль над князівствами, і зіткнення було неминучим. Обидві сторони ретельно готувалися до вирішальної битви. Монгольський хан Мамай зібрав величезне військо (за різними відомостями — 100—200 тис. воїнів) із монголів і найманців-ге-

нуезців, а також уклав союз із литовським князем Ягайлом, який рухався на допомогу Мамаю з 80 тис. воїнів. Військо Дмитрія Івановича теж було великим і налічувало 100—150 тис. воїнів.

Два війська зійшлися на Куликовому полі, де в Дон впадає річка Непрядва. За літописом, бій розпочався вранці 8 серпня 1380 р. з двобою монгольського воїна Челубея і руського богатиря Олександра Пересвєта. Розігнавши своїх коней, воїни зіткнулися у відчайдушному поєдинку та обидва впали мертвими. Після цього більшість монголів рушила в атаку. Монголам вдалося розгромити кілька руських полків, і вони почали оточувати основні сили противника.

У вирішальний момент із засідки в тил монголам ударив засадний полк, що змінило перебіг бою. Монголи почали відступати,

а невдовзі відступ перетворився на втечу. Монголи зазнали поразки. За перемогу на Куликовому полі Дмитрія Івановича прозвали Донським. Хоч ця перемога і не поклала край монгольському пануванню, проте підірвала сили Орди.

У 1382 р. несподівано монгольський хан Тохтамиш підступив до Москви і спалив її. Князь Дмитрій швидко відбудував столицю, однак йому знову довелося визнати зверхність Орди.

У 1389 р. Дмитрій Донськой раптово помер. В історії він залишився як великий полководець, організатор перемоги на Куликовому полі та будівник перших кам’яних стін навколо Москви. Ці стіни будувалися з білого каменю, і відтоді Москву називають білокам’яною. Крім того, Дмитрій здійснив ще одну справу, яка мала далекосяжні наслідки для Московської держави. Він змінив систему успадкування престолу.

Дмитрій домігся від свого брата Володимира Андрійовича відмови від права престолонаступництва на користь свого сина Василія. Тепер влада від великого князя, а згодом царя, переходила від батька до сина, а не до брата. Ще одним результатом правління Дмитрія Донського стала остаточна перемога Москви в боротьбі проти Твері за володіння великим князівством Володимирським, яке стало вотчиною наступників князя.

Становлення Московської держави. Іван ІІІ.

Після смерті Дмитрія Донського його наступником став син Василій I (1389—1425). Він не відзначився ані гучними перемогами, ані великими реформами. Проте за його правління було зроблено першу спробу приєднання значних володінь і створено ту соціальну базу, на яку спиралася влада великого кня-

зя — боярство. Це були великі землевласники, які отримали свої землі в спадок і походили з родів удільних князів.

У 1393 р. Василій I приєднав землі Нижньогородського князівства до Москви. Проте на шляху до подальших придбань стали Литва й Орда.

Майже 25 років правління вже в новому, XV ст., були для Москви тяжкими: три війни проти Литви; набіг монголів під проводом Едигея в грудні 1408 р., що був надзвичайно спустошливим для Москви; постійні конфлікти з Новгородом, а на додаток смерть старшого сина, наступника Івана, що призвела до відродження старого конфлікту: хто правитиме після смерті великого князя — син, брат чи небіж.

У міжусобній боротьбі переміг син Василія І Василій II, який дістав прізвисько Темний.

Василій ІІ (1425—1462) продовжив політику зміцнення Москви як центру Північно-Східної Русі. Усі, хто зазіхав на його владу, підлягали знищенню. Успіхи його політики були забезпечені не особистими рисами князя, а вдалими діями радників. Свою недалекоглядність він особливо переконливо виявив у заповіті, яким знову поділив князівство на уділи для синів. На щастя, попередня централізаторська політика пустила настільки могутнє коріння, що нового розпаду володінь не сталося.

Його наступник Іван ІІІ (1462—1505) продовжив політику, започатковану його попередниками. У 1471 р. московське військо рушило на Новгород. На річці Шелоні відбулася битва, у якій новгородці зазнали поразки. Новгород потрапив у залежність від Москви. У 1492 р. новгородський вічовий дзвін — символ незалежності міста — було знято і відвезено до Москви. Відтоді всі новгородські землі остаточно увійшли до складу Московської держави.

Із приєднанням Новгорода землі головного суперника Москви — Твері — опинилися в оточенні, і 1485 р. тверичі визнали владу Івана ІІІ. Того самого року Іван ІІІ оголосив себе «государем усієї Русі», в офіційних документах почала з’являтися назва «Росія» (грецький переклад назви «Русь»). До того ж його одруження з візантійською принцесою Зоєю (після хрещення — Софією) Палеолог дало змогу Москві претендувати на роль центру православ’я після загибелі Візантійської імперії.

Зростаюча могутність дала змогу Івану ІІІ остаточно позбутися монгольської залежності. У 1476 р. він відмовився сплачувати данину, а 1480 р., коли хан Ахмед рушив на Москву військо, вивів йому назустріч своє. Тиждень стояли два війська на протилежних

берегах річки Угри, не наважуючись розпочати битву. Це протистояння монгольських і руських військ дістало назву «Стояння на Угрі». Зрештою 11 листопада 1480 р. ханське військо відступило. Цей день вважається датою падіння монгольського ярма.

При великому князі існував дорадчий орган — Боярська дума, членів якої князь призначав із-поміж знаті. До порад думи князі, як правило, дослухалися.

Важливою справою Івана ІІІ було створення в 1497 р. першого збірника законів Московської держави — Судебника. У ньому було чітко визначено владні повноваження посадових осіб, норми покарання за злочини. Судебник також започаткував документальне оформлення залежності селян від їхніх землевласників. Було встановлено Юріїв день (26 листопада), за тиждень до якого і тиждень після якого селянинові дозволялося переходити до нового господаря. Крім того, Іван ІІІ започаткував створення центральних урядових установ — при-казів, що відповідали за певні галузі управління державою.

Отже, за Івана ІІІ було в основному завершено об’єднання земель Північно-Східної Русі в єдину Московську державу, зміцнено владу великого князя, який став іменуватися государем. На карті Європи постала нова централізована держава, що розпочала боротьбу за панування у Східній Європі.

Ин Культура Московської держави. Монгольська навала остаточно визначила розбіжність історичної долі різних частин колишньої Київської Русі. Відповідно, це значною мірою вплинуло і на

культурні процеси. Існуючі раніше регіональні відмінності стали ще більш відчутними. Культура Північно-Східної Русі формувалася на основі культурних надбань Володимиро-Суздальського, Новгородського, Псковського та інших князівств.

Монгольська навала на деякий час призупинила розвиток культурного життя регіону. Лише на межі XIII—XIV ст. відбулося пожвавлення в розвитку культури, а від середини XIV ст. вже спостерігалося піднесення, центром якого стала Москва. Це було пов’язано з тим, що Москва була центром об’єднання земель Північно-Східної Русі, а згодом очолила боротьбу проти монгольського ярма.

Наочним свідченням пожвавлення культурного життя Московської держави стало кам’яне монументальне будівництво, що наприкінці XIV ст. набуло широкого розмаху. Витвори московських архітекторів у Звенигороді й Загорську, які збереглися до наших часів, — це порівняно невеликі храми. Усі спроби самостійно відновити будівництво великих храмів не мали успіху. Лише після запрошення італійських майстрів вдалося реалізувати проекти московських правителів. Хоча архітектурний ансамбль Московського Кремля створювався з допомогою італійців, він мав усі риси, притаманні російській культурі.

Перлиною забудови Кремля вважається Успенський собор. Зведений за зразком собору у Володимирі, він став кафедральним храмом митрополита всієї Русі. Тут вінчали на царство, проводили земські собори. На соборній площі було збудовано Архангельський собор як усипальню великих князів. Дещо раніше було зведено Грановиту палату — приміщення для проведення урочистих прийомів. Архітектурною відзнакою споруд стали куполи у вигляді цибулини й шатрові чотирисхилі дахи.

Проте внесок майстрів Московської держави в скарбницю світової культури не обмежується архітектурним ансамблем Кремля. Важливим елементом культурного розвитку Московії став іконопис. Найвидатнішим іконописцем був Андрій Рубльов. Він розписав собори в Троїцькому монастирі (місто Загорськ), Успенський собор у Володимирі тощо. Найвідомішим твором А. Рубльова є ікона «Трійця». Традиційний біблійний сюжет живописець наповнив глибоким поетичним і філософським змістом. Усупереч канонам у центрі композиції він розмістив чашу — символ жертовної смерті, а по колу — трьох ангелів. Усі елементи ікони органічно поєднані, передаючи головну ідею твору — самопожертви як найвищого стану духу, який створює гармонію життя.

Нові історичні реалії вплинули і на літературу Північно-Східної Русі. Після короткої перерви відновилася традиція літописання.

Визначною літописною пам’яткою епохи є Лаврентіївський літопис, який доводить опис подій до 1305 р. Перший Московський літопис з’явився лише на початку XV ст. Укладений митрополитом Кіпріаном, він містить відомості про всі землі колишньої Київської Русі. У середині XV ст. в Москві з’являється перша книга зі всесвітньої історії — «Хронограф».

Патріотичне піднесення, що охопило Північно-Східну Русь у зв’язку з боротьбою проти монголів, знайшло відображення і в народній творчості. Билинні герої Київської Русі стали борцями проти монголів. До XIV ст. належить поява нового фольклорного жанру — історичної пісні. Прикладом цього є «Пісня про Щелкана Дудентійовича», у якій описані реальні події: повстання у Твері в 1237 р. проти монгольського баскака.

Перлиною літературної творчості тієї доби стала поема «Задонщина», створена Софонієм-ря-занцем невдовзі після Куликовської битви. Вона сповнена радості й гордості за перемогу русичів. Цей твір доповнює «Сказання про Мамаєве побоїще», що крім опису реальних подій містить і деякі легендарні епізоди.

У Північно-Східній Русі продовжували складати «житія» про подвижників православної церкви (митрополит Петро, Сергій Радонезь-кий).

Популярними в Московії були й описи подорожей в інші землі. Визначною літературною пам’яткою є «Ходіння за три моря» тверського купця Афанасія Нікітіна, який із примхи долі потрапив до далекої Індії. Крім опису інших країн і народів, твір відображає моральні якості автора, його відданість батьківщині та православній вірі.

Запитання і завдання

1. Коли розпочався процес політичної роздробленості Русі? 2. Назвіть най-могутніші держави, що виникли на північно-східних теренах Русі. 3. Яка битва дістала назву «Льодове побоїще»? 4. Яке руське князівство першим зазнало монгольської навали? 5. У якому році була заснована Москва? 6. Хто започаткував династію московських князів? 7. Коли відбулася Куликовська битва? Хто здобув у ній перемогу? 8. У якому році Московська держава позбулася монгольської залежності?

9. Розкрийте причини політичної роздробленості Київської Русі. 10. Чому в Новгороді не сформувалася власна князівська династія? 11. Чому саме Москва стала центром об'єднання земель Північно-Східної Русі? Яку політику проводили перші московські князі? 12. Як складалися відносини московських князів з Ордою? Як це вплинуло на піднесення Москви? 13. Охарактеризуйте правління князя Дмитрія Івановича. Чому його назвали Донським? 14. Які наслідки мала Куликовська битва для подальшого розвитку Північно-Східної Русі?

15. Складіть план пункту «Пан Великий Новгород» і підготуйте розповідь за ним. 16. Визначте основні риси політики Івана ІІІ. 17. Визначте основні риси культури Московської держави.

Практичне заняття «Виникнення слов'янської писемності. Кирило і Мефодій»

Мета: з’ясувати зміст діяльності братів Кирила та Мефодія, їхній внесок у становлення слов’янської писемності.

Запитання і завдання для роботи на практичному занятті

1. Опрацюйте наведений матеріал.

2. Об’єднайтеся в малі групи, обговоріть прочитане і дайте відповіді на запитання.

1) Хто такі брати Кирило та Мефодій?

2) Чому їх називають творцями слов’янської писемності?

3) Що спонукало їх до цієї праці?

4) Як була створена слов’янська абетка?

5) Який алфавіт був узятий за основу?

6) Які нові букви створили брати для позначення звуків слов’янської мови?

7) Чи можна діяльність братів назвати подвигом?

8) Поясніть передсмертні слова Кирила, звернені до брата Ме-фодія: «Ми з тобою — як два воли: від важкої ноші один упав, другий повинен продовжувати дорогу». Чи виконав цей заповіт Мефодій?

3. Зробіть висновки відповідно до мети роботи.

Кирило і Мефодій — брати, слов’янські просвітителі та проповідники християнства, творці слов'янської абетки, перші перекладачі богослужбових книг слов’янською мовою.

Кирило (світське ім’я Константин, бл. 827 — 14 лютого 869 р.) і його старший брат Мефодій (світське ім’я Михайло, бл. 815 — між 6 і 19 квітня 885 р.) народились у місті Солунь (нині Салоніки, Греція). Стародавній Солунь був двомовним містом, у якому крім грецької мови лунав слов’янський говір. Спочатку Мефодій зробив непогану військово-адміністративну кар’єру, служив воєводою близько десяти років. Потім постригся у ченці.

У 843 р. Кирило навчався у Константинополі при дворі візантійського імператора Михаїла III. Одним із його вчителів був патріарх Фотій. Саме під його керівництвом відбувалося становлення Кирила як видатного вченого та богослова свого часу. Він добре знав слов’янську, грецьку, латинську, єврейську та арабську мови. Приблизно у 850 р. імператор Михаїл III і патріарх Фотій направили Кирила до Болгарії, де він навернув у християнство багато болгар. Після невдалої місії в Сирію Кирило разом зі своїми учнями прийшов до монастиря, настоятелем якого був його брат Мефодій. У монастирі довкола Кирила і Мефодія утворилася група однодумців і виникла ідея щодо створення слов’янської азбуки.

Перед Кирилом і Мефодієм стояли важкі завдання. Треба було не лише вигадати нові букви, у тому числі й для специфічних слов'янських звуків, але й продумати будову писемної мови, створити слова й поняття, необхідні для правильної передачі Святого Письма. до того ж треба було перекласти значний обсяг тексту мовою, у якої ніколи не було писемної традиції.

Відомо, що у 863 р. Кирило разом із братом Мефодієм та учнями склав старослов’янську азбуку і переклав із грецької болгарською мовою основні богослужбові книги — вибрані місця з Євангелія, Псалтиря, Апостольські послання.

У 863 р. Кирило і Мефодій переселилися до Моравії, щоб проповідувати християнство. Вони перекладали церковні книги з грецької мови слов’янською, навчали слов’ян читання, письма і ведення богослужіння слов’янською мовою. Брати пробули в Моравії понад три роки, а потім вирушили з учнями до Рима.

Серед частини богословів західної церкви існувала думка, що хвала Богові може виголошуватися лише трьома мовами, якими було зроблено напис на Хресті Господньому: єврейською, грецькою і латиною. Тому Кирило і Мефодій, що проповідували християнство в Моравії, були сприйняті як єретики і викликані до Рима. Проте після того як Кирило передав Папі Римському Адріану II знайдені ним мощі Святого Климента, той затвердив богослужіння слов’янською мовою, а перекладені книги наказав покласти в римських церквах та дозволив їх поширювати.

Після приїзду до Рима Кирило тяжко захворів і невдовзі помер. У 870 р. Мефодій повернувся до Паннонії. Він та його учні постійно зазнавали утисків і заборон поширення слов’янської писемності, проте не кинули справи, яку розпочав Кирило. У 881 р. Мефодій на запрошення імператора Василія I Македонянина приїхав до Константинополя. Там він провів три роки, після чого разом з учнями повернувся до Моравії. В останні роки свого життя Мефодій разом із двома учнями-священиками переклав слов’янською мовою майже весь Старий Заповіт. У 885 р. Мефодій помер. Відспівування Мефодія відбувалося трьома мовами — слов’янською, грецькою та латиною.

Після смерті Мефодія його противники домоглися заборони слов’янської писемності в Моравії. Багато учнів було страчено, деякі переселилися до Болгарії та Хорватії. У Болгарії і згодом в інших країнах слов’янська азбука набула поширення.

Таким чином, Кирило і Мефодій заклали основи слов’янської писемності та літератури. Оригінали їхніх творів не збереглися.

Це матеріал з підручника Всесвітня Історія 7 клас Гісем, Мартинюк