Християнська церква у XII—XV ст.

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь: що таке єресі і як із ними боролася церква; як і чому виникли жебрущі ордени; чому колись могутня влада римських пап від XIV ст. занепадає.

Єретики і боротьба з ними. Інквізиція. У перші століття існування християнської церкви, окрім офіційно прийнятих на церковних соборах поглядів на природу Христа і Божественної Трійці у суспільстві були поширені й інші. Такі погляди називалися єретичними, а осіб, що їх висловлювали, засуджували і проклинали як єретиків. Навіть після усталення християнського вчення випадки єресі були в Середньовічній Європі звичним явищем.

Чому ж виникали єресі? Однією з головних турбот людей Середньовіччя було питання про спасіння душі. Проте люди бачили, що церква, проповідуючи покірність і відмову від земних благ, накопичила значні багатства й отримала величезну політичну владу. У середовищі ремісників, купців, рицарів, простих священиків і монахів, інколи навіть знаті, час від часу з’являлися люди, які замислювалися над суперечностями між євангельським ученням і тим, що вони спостерігали в житті. Вони доходили висновку, що церква навчає неправильно. Тільки повна відмова від багатств і влади може врятувати душу людини. Отже, єретиками ставали люди, які сумнівалися, що офіційне вчення церкви спроможне врятувати їхню душу, а також ті, хто прагнув більш справедливого соціального устрою. Таким чином, єресі набували як релігійного, так і соціально-релігійного спрямування.

Основними центрами єретичних рухів ставали міста. Тут люди обмінювалися знаннями та своїми ідеями. Саме в містах жила більшість грамотних людей, що могли читати й тлумачити Святе Письмо.

Однією з найбільш відомих і поширених єресей було вчення катарів («чистих»), яких ще називали альбігойцями (за назвою міста Альбі — центру поширення єресі). Це вчення у XII—XIII ст. охопило південь Франції. Катари навчали, що Земля й порядки на ній не є божим творінням, а породжені дияволом; людина лише тоді зможе врятувати свою душу, коли розірве зв’язки із земним світом. Катари вели суворий спосіб життя і заради своєї віри готові були на все, навіть прийняти мученицьку смерть.

Альбігойська єресь (з анонімного джерела початку XШ ст.)

Група єретиків, що живуть у наших краях, вірять і мають сміливість стверджувати, що існують два божества: перше — добрий Бог і друге — дивне божество... вони заявляють, що світ і все, що в ньому відчутне на дотик, створено злим богом. Вони відкидають хрещення дітей, тому що в них немає віри, і, цитуючи Євангеліє, кажуть, що той, у кого немає віри, буде засуджений. Вони не вірять у воскресіння плоті. Вони називають обряди католицької церкви порожніми і безглуздими, тому що, говорять вони, ці вчення від людей і не мають опори.

1. Якими є основні положення вчення альбігойців? 2. Як автор документа ставиться до альбігойців?

Приблизно в той самий час виникла інша єресь — вальденсів. Легендарний засновник вчення П'єр Вальдо — багатий купець, зворушений сторінками Біблії, де йшлося про «святу бідність», — роздав своє майно бідним і зі своїми учнями став проповідувати Євангеліє.

Катари та вальденси заперечували необхідність існування церковної ієрархії та закликали до створення релігійних общин, що існували за часів Христа і його учнів-апостолів. Заклик до створення «бідної церкви» був близький тим, хто прагнув «дешевої» церкви і незалежності від пап.

Переслідування вальденсів і катарів не могло зупинити поширення єресі Європою. Тоді папа Інокентій ІІІ закликав усіх християн до хрестового походу проти земель, «заражених єрессю». Хрестові походи проти єретиків на півдні Франції дістали назву Альбігойських війн (1209—1229 рр.).

Християнське воїнство вогнем і мечем пройшлося багатими провінціями півдня. Альбігой-

ці чинили відчайдушний опір, але зрештою були винищені.

Ця перемога над єрессю сприяла об’єднанню Франції, але водночас призвела до розорення і знищення міст, убивства тисяч жителів.

Папи розуміли, що переможені єресі можуть з’явитися знову. Для боротьби з ними було вжито дієвих заходів. Усім мирянам заборонялося мати, читати й тлумачити Біблію. Це могли робити тільки люди, що здобули церковну освіту. Отже, головна книга християнства стала ще менш доступною для більшості християн.

У єпископствах створювалися спеціальні постійні комісії, які мали розслідувати будь-які прояви єресі, допитувати й засуджувати єретиків. За цими комісіями згодом закріпилася назва інквізиційних трибуналів. Інквізиторам дозволялося застосовувати тортури, щоб домогтися від єретиків визнання в найстрашніших гріхах, після чого їх привселюдно спалювали на вогнищі.

Проте багато єретиків відмовлялися від покаяння навіть під тортурами. Релігійні переконання як католиків, так і єретиків вирізнялися фанатизмом: люди були глибоко переконані, що тільки їхня віра є правильною, тому єретики погоджувалися йти у вогонь, а інквізитори були впевнені в правоті вироку. Попри всі зусилля церкви, викорі-нити єресі вона не змогла.

Ия Жебрущі ордени ченців. Не всі люди, що замислювалися над спасінням душі, були єретиками. Духовні пошуки освічених людей Середньовіччя вели їх шляхом власного усвідомлення вчення Ісуса. Частина людей, невдоволених існуючими в церкві порядками, намагалася діяти на межі між єрессю та офіційною церквою.

Найвідомішим діячем, що виступав за оновлення християнства, був Франциск Ассизький (1182—1226). Завдяки його діяльності проповідь набула особливого значення, а він став одним із засновників нових організацій християн — жебрущих орденів.

Франциск народився в сім'ї' купця з італійського міста Ассизі. Молоді роки він провів у бенкетах і всіляких розвагах, але знайомство з Євангелієм змінило життя Франциска. Вирішивши в усьому наслідувати Христа, він відмовився від майна, залишив дім і, живучи як жебрак, усі сили віддавав молитвам, посту й проповідям Слова Божого. Не маючи церковної освіти, він звертався до слухачів зрозумілою їм простою мовою.

Із часом у Франциска знайшлися послідовники, із яких згодом і утворився чернечий орден францисканців. Вони створили новий вид чернецтва. Францисканці жили в євангельській бідності, не усамітнювалися в тиші за стінами монастирів, а йшли до народу й несли Слово Боже. Ченці-жебраки швидко здобули авторитет серед простого народу.

Поява нового ордену поставила перед папою завдання: визнати його чи оголосити ченців єретиками. Папа Інокентій ІІІ збагнув, що новий орден може стати опорою папства й посилить авторитет католицизму.

Одночасно з францисканцями виник орден Святого Домініка. Його засновник чернець Домінік (1170—1221) своїми проповідями намагався боротися проти ідей єретиків-альбігойців. У нього виникла думка створити братство ченців, які б боролися проти єретичних вчень. На відміну від францисканців, домініканці велику увагу приділяли вивченню Святого Письма. Ченці-домініканці славилися своєю вченістю, часто обіймали кафедри в кращих університетах. Найвидатніші богослови Середньовіччя Альберт Великий і Фома Аквінський були домініканцями.

Найбільш підготовлені для диспутів з єретиками, домініканці відігравали головну роль у трибуналах, проводячи допит і вчиняючи суд над єретиками. Домініканці називали себе «псами господніми» (латин. Domini canes). Вони мали освічувати людей, проповідувати істину і ревно охороняти церкву від єретичних вчень. На емблемі ордену було зображення пса, який несе в щелепах палаючий смолоскип.

Церковна криза. Занепад папства. Ідея об’єднання християнського світу під духовною й світською владою пап не відповідала реаліям часу, оскільки в житті Європи першочерговими стали державні та національні інтереси. Ідею універсальної держави, що об’єднувала всіх християн, заступила ідея національної держави, що об’єднувала людей тільки за певною ознакою: на той час це було підданство якомусь королю. Із цим не погоджувалися римські папи, намагаючись за будь-яку ціну повернути втрачений вплив у суспільстві. Гостроти конфлікт набув під час протистояння між папою Боніфацієм VIII і французьким королем Філіппом IV, який кошти, що були зібрані як церковна десятина, залишив у державі. У свою чергу папа готувався відлучити Філіппа IV від церкви. Однак король Франції направив до Рима військо на чолі зі своїм радником Гійомом Ногаре, який мав заарештувати папу, щоб той постав перед французьким судом. Між Боніфацієм VIII і радником короля відбулася суперечка, під час якої той ударив папу по щоці залізною рукавицею. Папа Боніфацій VIII через декілька тижнів помер. Новим папою став Климент V. Папську резиденцію було перенесено до міста Авіньйон, яке перебувало під впливом Філіппа IV. Розпочався майже 70-річний «авіньйонський полон» пап (1309—1377 рр.) і поступовий занепад папства.

За відсутності пап занепадав і Рим. У місті точилася боротьба за владу. Згодом папа Григорій XI повернув папський престол до Рима, однак невдовзі помер. Його наступником став Урбан VI. Він настільки зловживав владою, що його скинули кардинали й новим папою обрали Климента VII. Проте Урбан VI відмовився підкоритися, через що на папському престолі опинилося два папи: один був у Римі, інший — в Авіньйоні. Обидва папи відлучили один одного від церкви. Почалися непорозуміння й на інших рівнях: на одну церковну посаду претендувало по два священики. Ніхто не знав, який же папа справжній і, відповідно, хто мав претендувати на посади єпископа тощо. Розкол католицької церкви дістав назву «Велика схизма» (1378—1417 рр.).

Більшість людей почала схилятися до думки, що питання церкви потрібно вирішувати всім — священнослужителям і мирянам, тобто скликати собор. Перша спроба розв’язати проблему на соборі в Пі-зі закінчилася черговим розколом: обох пап оголосили єретиками та обрали нового. Проте ті не визнали рішення собору, тому в Римі головували вже три папи. У 1414 р. в місті Констанці було скликано новий собор, який нарешті поклав край цій суперечці. Загальновизнаним папою римським став Мартін V.