Народна Освіта » Кримінальна журналістика » Проституція: чи подобається жінкам їхня робота?

НАРОДНА ОСВІТА

Проституція: чи подобається жінкам їхня робота?

 

 

 

анекдот про проституцію

Жіноча проституція є досить розповсюдженим явищем практично в усіх країнах світу. Виключенням є хіба що ті країни, в яких за заняття цим видом «бізнесу» передбачено смертну кару або дуже суворе покарання. Країни колишнього СРСР поповнили список тих територій, де проституція мас розгалужену систему. Ставлення законодавців до цього явище в різні часи змінювалося: явище то піддавали криміналізації, то декриміналіювували. Правоохоронні органи України «програли» війну з проституцією, відповідну статтю з Кримінального кодексу було вилучено. Однак, ставлення до повій у суспільстві продовжує коливатися на кшталт маятника: від категоричного несхвалення до нейтрально-позитивного.

Пост радянська проституція «експортується» в інші країни світу. На тлі цих процесів виникають такі явища, як торгівля живим товаром та сексуальне рабство.

 

Ihe female prostitution is a very spread-out phenomenon practically in all the countries of the world. Exceptions are found only in those countries, where this kind of business is regulated by the rules of death penalty or other extremely severe punishment. Countries of the former USSR added to the list ot the territories with л branched out system of prostitution Lawmakers' attitude to this phenomenon has been changing over time: one day this activity was criminalized, another day it was decriminalized. Ukrainian law enforcement “lost’’ the war against the prostitution; the corresponding article was cut of! from the Criminal Code. However the attitude of society towards the women of easy virtue resembles that the pendulum: from the absolute disapproval to neutral and even positive.

Post-soviet prostitution is “exported" to other countries all over the world. All of this contributes to such phenomena as trade in human beings and sexual slavery

Проституція - латинське слово - prostatuere - «виставлення на продаж».

Журналісти за всіх часів виявляли чималу цікавість до таємної теми торгівлі «тілом і теплом». Чи то тому, що звабливі вогні «легкого» життя «нічних метеликів» справді не дають спокою, що завжди цікаво читачеві, чи то тому, що десь на підсвідомому рівні представники другої найдавнішої професії відчувають духовну близькість із представниками професії, яка володіє лаврами першості.

Кепкувати на цю тему, безумовно, можна й більш витончено, однак облишимо. Якщо явище назване тепер і на даній території злом, то братії, що пише й віщає, не залишається нічого іншого, ніж активно приєднатися до викорінення даного зла. У цьому полягає суть громадянської позиції журналіста як свідомого солдата ідеологічного фронту.

Науковці радянських і навіть постперебудовчих часів, що трудяться на ниві кримінології, називали проституцію не інакше, як явищем «фоновим». Тобто існує серйозна, так би мовити, «доросла» злочинність: убивці, злодії, шахраї, організовані злочинні угруповання, торгівці й виробники наркотиків, корупціонери. З ними боротьба ведеться не на життя, а на смерть. А є своєрідне тло у всього цього свавілля - повії, наркомани, дрібні скупники краденого, жебраки з удаваними каліцтвами. Звичайно, це все поліпи на здоровому організмі будь-якого суспільства, але поліпи такі, які ще не перейшли в розряд смертельно небезпечних злоякісних пухлин, тому що ситуація була й буде перебувати під контролем.

Згадаймо лемент душі однієї екзальтованої дами у прямому ефірі на телешоу: «У нас сексу немає!». Саме такою була позиція керманичів радянського суспільства. Ну, а коли немає сексу, то немає й супутнього «фонового» явища...

Найбільш ранні писемні згадки про проституцію зустрічаються в стародавній Месопотамії. Проституція була завжди, тому що єдине знаряддя виробництва, яке не можна усуспільнити - це знаряддя виробництва саме те. Тільки форми ця діяльність набирала в різні часи різні. Усього лише дванадцять-п'ятнадцять останніх років торгівля тілом так активно виплеснулася на вулиці й площі міст, на вокзали, порти, а також стала ідеальним засобом викриття корумпованих і розтлілих чиновних чоловіків, що було успішно продемонстровано за допомогою тих же засобів масової інформації. З якою метою це було зроблено? Ну, ясна річ, не з метою привернути увагу громадськості до проблем дівчат «по виклику». Усе виглядало на екрані телебачення дуже логічно: ти мене породив, я тебе й уб'ю. Тобто явище «фонове» віртуозно розправляється зі своєю першопричиною. До того ж першопричина одного разу трапилася жирна й козирна - в обличчі самого російського Генерального прокурора!

Не намагаючись рекламувати заняття проституцією, як перспективний шлях до фінансової незалежності, не можна не відмітити, що сьогодні, так само, як і протягом багатьох віків, жінки звертаються до проституції з причини низької оцінки жіночої праці суспільством. За словами Бернарда Шоу, «проституція викликана не порочністю та аморальністю чоловіків. Вона просто є результатом того, що жінок недооцінюють та їм недоплачують. Якщо ми кінець кінцем одержуємо порок замість доброчинства, то лише тому, що більше за нього сплачуємо».

Не секрет, що проституція завжди пов'язана зі злочинністю, у тому числі й організованою. Кримінальному світу насамперед потрібні гроші - за всяку ціну. А бариші секс-бізнес приносить надзвичайні. Тому-то в усьому світі індустрію проституції тримають у своїх руках саме ті структури, які контролюють підпільну торгівлю зброєю й наркотиками. Залучаючи на свою сторону запроданців з числа державних чиновників.

Боротьба із проституцією на міжнародному рівні почалася ще наприкінці 19-го століття. У 1899 році учасники міжнародної конференції по боротьбі з торгівлею жінками, що проходила у Лондоні, звернулися до всіх країн із закликом про підписання багатосторонніх угод, перші з яких були прийняті у 1904 і 1910 роках. А відповідно до Конвенції, прийнятої у 1949 році Генеральною Асамблеєю ООН, торгівля людьми й експлуатація проституції, звідництво, схиляння або знайомство з метою проституції іншої особи, утримання, керування або участь у фінансуванні будинків розпусти визнані злочином міжнародного характеру. Вже у 1988 році Генеральна Асамблея Інтерполу прийняла три резолюції, спрямовані проти експлуатації повій і торгівлі людьми. У тому ж році відбувся міжнародний симпозіум з проблем торгівлі людьми за участю представників усіх континентів. На 61-й сесії Генеральної Асамблеї, що проходила у листопаді 1992 року в Дакарі, ще раз підкреслювалася необхідність вироблення рекомендацій з боротьби із цими видами злочинності.

Після такої мусованої атаки на міжнародному рівні національні законодавства, засновані на радянській системі права, почали «підтягувати» свої кодекси до світових стандартів і реалій доктрини обмеженого суверенітету.

Будемо чесними: у діях ініціаторів міжнародних зустрічей на вищому рівні в останні роки не було й частки популізму. Явище проституції, що стрімко набирає «оберти» у пострадянському деінтегро-ваному просторі, стурбувало не на жарт цивілізоване, у першу чергу європейське, співтовариство. Боротися з потоками жриць кохання, що мають при собі «червоношкірі» свідчення громадянської приналежності до одної шостої частки суші, іменованої раніше «супердержавою», ставало усе більш нестерпним. Партіями жриці, що висипалися на батьківщину, виправляли собі нові паспорти й поверталися назад. Ситуація нагадувала працю легендарного Сізіфа, тільки була ще більш безнадійною: каменів, які треба було зносити на гору, ставало усе більше й більше, множилися вони в геометричній прогресії...

Ситуація ускладнювалася тим, що внутрішнє законодавство ряду щойно утворених незалежних держав не передбачало практично ніяких серйозних санкцій за такий «експорт послуг» поза митним контролем.

Треба відзначити, що незалежні держави СНД одержали у спадщину від радянських часів не кращі традиції боротьби із проституцією. Навіть у молодій державі СРСР з найперших днів іі існування проституцію не бажали розглядати як злочин. Боролися з тими, хто проституцію експлуатував і створював для неї сприятливі умови.

Найбільший розмах проституція набрала у роки громадянської війни, у часи НЕПу, те ж спостерігається й зараз.

Ще у січні 1922 року нарком внутрішніх справ Микола Скрипник писав у своєму наказі: «У великих містах України: у Харкові, Одесі, Києві й інших - розвиток проституції набув загрозливих для суспільного здоров'я й Червоної Армії розмірів поширенням зарази й венеричних хвороб. У зазначених містах навіть є кубла розпусти, і проституція поширюється шляхом звідництва й сутенерства. Беручи до уваги, що утримання кубел розпусти, звідництво й сутенерство є діяннями кримінально карними, наказую вжити найрішучіші й енергійні заходи до ліквідації цих ганебних явищ у робітничо-селянській республіці. Такі кубла розпусти виявляти й закривати, винних осіб - заарештовувати, дізнання проводити у найкоротший строк і матеріали направляти в нарсуди». Дещо пізніше була підписана «Інструкція органам міліції УРСР по боротьбі із проституцією». Стражів правопорядку, відповідно до цього документу, зобов'язали «розкривати кубла розпусти, затримувати осіб, що заробляють звідництвом, притоноутриманням, вербуванням жінок для проституції й сутенерством». Проте, виконуючи з усією рішучістю й наполегливістю функції розкриття кубел розпусти, міліція не мала права застосовувати будь-які безпосередньо репресивні дії відносно окремих повій та їхніх клієнтів, залучаючи їх лише, якщо буде потреба, як свідків у даній справі.

Важко зрозуміти логіку такого законодавчого рішення. Навряд чи можна викорінити зло, порушуючи всього-навсього його керівну ланку. Звичайно, історії відомі випадки, коли картина загибелі воєначальника примушувала тікати цілу армію. Але проституція-то

- справа цивільна, сугубо індивідуальна й добровільна. Знищуючи інфраструктуру явища, силові структури не ліквідовують самого явища, а тільки провокують народження нової інфраструктури.

Безумовно, питання ці спірні. Але так чи інакше, а у Кримінальному кодексі України статті про відповідальність за заняття проституцією, з волі історії, не існувало. Тільки Адміністративний кодекс містив статтю, відповідно до якої «метелика» повинні були затримати, скласти протокол, потім негайно відпустити на всі чотири сторони, а зібрані матеріали відправити поштою у райадміністрацію за її місцем проживання, яка і виносить постанову про накладення штрафу. Все б добре, тільки найчастіше повії осідають у столиці або у великих містах і повертатися за місцем своєї прописки не поспішають. От так і ходили листи країною, а штрафи платити ніхто не прагнув...

Інші діючі особи злочинного ланцюжка - сутенери, диспетчери. З ними справа була ще простішою: стаття 210 Кримінального кодексу України передбачала за утримання кубел або за звідництво для розпусти досить суворе покарання - до п'яти років позбавлення волі. Однак навіть досвідчені пошуковики розводили руками від власного безсилля: щоб задокументувати протиправні дії хоча б однієї такої секс-фірми, міліція змушена була протягом декількох діб сидіти в засідці, влаштовувати «контрольні закупівлі», задіявши на це біля десятка оперативників. Як можна дозволити собі витрачати стільки людино-годин на всього-навсього «фонове», хоч і дуже резонансне, явище? До того ж через недосконалість того ж законодавства (вже карно-процесуального) гарантій, що всі затримані в остаточному підсумку потраплять на лаву підсудних, - немає. Докази у «інтимних» справах збирати дуже складно, та й клієнтура у цих кублах нерідко така бува..!

Прихильники легалізації проституції вважають, що секс-фірми (а їх у столиці України налічується, за твердженням оперативників, більше декількох сотень) - це панацея від всіх лих. Саме їхнє існування дасть можливість повністю контролювати індустрію секс-бізнесу, а повії, що працюють хаотично або під сумнівним «дахом», змушені будуть перейти на роботу в офіційні, легальні публічні будинки.

(Додамо, що були спроби формалізувати проституцію як законну професію. В США виник рух COYOTE (COYOTE - Call Off Your Old Tired Ethics - Відкинь свою стару набридлу етику). Цей соціальний рух кинув виклик традиційному ставленню до проституції. В 1970-80-хх роках COYOTE ініціював низку кампаній, що мали на меті позбавити проституцію історичних асоціацій з гріховністю та злочинністю. Організатори руху підкреслювали, що проституцію слід розглядати в світлі цивільного та трудового права, що також забезпечить жінкам свободу використовувати своє тіло за їхнім розсудом).

Але довгий час цей «глас народу» в Україні був у розряді непопулярних, засоби масової інформації його пропагували неохоче. Тиск з боку найближчих прикордонних сусідів, а також стурбованість із приводу сумнівного іміджу найдешевшого борделя в центрі Європи змусило законодавця покарання за заняття проституцією (дозвільно-заохочувальне - у вигляді адміністративного штрафу) істотно збільшити.

З 1-го вересня 2001 року в Україні набув чинності новий Кримінальний кодекс. До цього законодавчого дітища можна ставитися по-різному: захоплюватися або нещадно критикувати. Однак саме він ближче підсунув Україну до заповітного лона Європейського Союзу. Відповідно до документу, за створення або утримання місць розпусти й за звідництво передбачалося більш диференційоване покарання

- від штрафу до п'яти років обмеження волі (новий вид покарання в українському законодавстві) або ж до семи років позбавлення волі. Саме головне нововведення полягало в тім, що проституція сама по собі стала кримінально карним діянням. У статті 303 КК злочинні дії охарактеризовані були в такий спосіб: «Систематичне заняття проституцією, тобто наданням сексуальних послуг з метою одержання доходу». Ця ж стаття криміналізувала дії по «втягуванню в заняття проституцією шляхом використання насильства або погрози його використання, знищення або псування майна, шантажу або обману». Однак 10 лютого 2006 року ЗОЗ-я стаття КК була декриміналізована, і в міліції залишився тільки один важіль впливу на повій - Адміністративний кодекс, що передбачає штраф за відповідну діяльність.

У Головному управлінні'боротьби з організованою злочинністю МВС України констатують: у країні немає загальнонаціональних статистичних даних щодо масштабів поширення проституції. Встановити їх можливо лише після проведення спеціальних наукових і соціологічних досліджень та здійснення чіткої державної політики стосовно цього явища із залученням широких кіл громадськості. Але сумніватися в тому, що в Україні секс-бізнес розвинений досить широко, на жаль, не доводиться.

Кілька прикладів.

За даними оперативних співробітників підрозділів МВС, за самими скромними підрахунками, у Києві налічується понад 2 тисячі повій. Зустріти їх можна практично в кожному готелі, в клубах, оздоровчих комплексах, на вулицях, вокзалах і по виклику. До речі, 80 відсотків їх - панянки у віці від 18 до 25 років. Кожна третя - розлучена, кожна четверта має дитину, багато хто з них хворі на венеричні захворювання. У межах 70 відсотків столичних «жриць» - не місцеві. Більшість секс-фірм пропонують свої послуги через газети та Інтернет-сайти. Кожна фірма може доставити клієнтам за зміну до п’яти путан. їх обслуговує численна армія диспетчерів, охоронців, шоферів, сутенерів...

Інша точка України - Одеса - портове місто, те саме, куди легендарний Костянтин привозив «шаланди, повнії кефалі». Скільки сьогодні в Одесі повій - не знає ніхто. Навіть дані правоохоронних органів досить приблизні: від 500 путан до 3000. Та й з настанням курортного сезону до моря злітається величезна кількість «жриць», що населяють простори всієї Співдружності.

Про те, що журналісти у пошуках пригод і «смажених» фактів не постоять ні за якою ціною - справа відома. Саме їм відкриваються останнім часом багато таємниць, про які прості громадяни із задоволенням довідуються зі сторінок газет. До представниць другої найдавнішої професії перші ставляться більш ніж лояльно за умови, що ніякі реальні імена й прізвища, а також фотографії не стануть надбанням громадськості, розповідають потаємне. На відміну від журналістів, співробітникам правоохоронних органів ці специфічні панянки сповідуватися не поспішають.

Журналіст «Комсомольської правди в Україні» Вячеслав Воронков дуже професійно провів збір матеріалу, використавши виграшний прийом «маски». Він легко й невимушено вжився у роль клієнта. «Секс-кооператив» не змусив себе довго чекати - послуги були запропоновані хоч і обережно, але швидко.

Як зняти повію? Найчастіше операція ця виглядає так: зупиняється крута тачка, протягнена з вікна рука клієнта вказує на одну з дам, що сиротливо стоять на узбіччі. Відбувається коротка розмова. Якщо сторони сходяться в ціні (а в ці хвилини розмова йде саме про гроші), путана поринає в автомобіль. Сутенер або диспетчер, що перебувають поблизу, роблять запис у своєму кондуїті: «Машку забрали

о 23.30». Тепер, по приїзді, ця сама Машка повинна буде відзвітувати перед роботодавцем і віддати йому належну суму.

Треба відзначити, що сума ця не така вже і маленька - до половини заробітку з кожного клієнта. Однак повіям подітися нікуди - за ці гроші вони забезпечують собі надійний «дах» у випадку непорозумінь із представниками правоохоронних органів, а також якщо необережна «жриця» віддасть перевагу небезпечному сексу безпечному й підхопить яку-небудь специфічну болячку - тоді їй нададуть лікаря.

У середовищі «метеликів» як одеських, так і будь-яких інших існує так звана «табель про ранги». Це своєрідні «поняття» - хто є хто.

Наприклад, плечові - це повії, що обслуговують місця привалів водіїв-далекобійників. Як правило, вони підсаджуються в машину до водія і їдуть із ним сотню-іншу кілометрів. їхній гонорар не такий вже й високий - їжа, випивка, десяток гривень на дрібні витрати в дорозі. Вік таких повій коливається від 15 до 55 років. Найчастіше водії ставляться до плечових з особливою повагою, деяких з них возять із собою й по кілька років. Багато хто з дальнобійників зі стажем стверджують, що плечова - це не просто набір послуг. Це подруга, що може підставити «плече» у будь-якій складній ситуації - і масло допоможе поміняти, і колесо перебортувати, і від дорожнього рекету з нею рятуватися веселіше... Але не все насправді так безхмарно в житті плечових. Саме серед них найбільша кількість побитих, заражених венеричними захворюваннями, та й вбивають їх частіше, ніж інших. Тільки статистика вбивств плечових навряд чи ведеться - вони ж, мов перекотиполе, ховають їх теж нерідко невпізнаними...

Стометрівниці - у минулому це привілейована каста повій, які, як кажуть, опустилися й підсіли «на голку». Якщо раніше вони перебували в елітному розряді й працювали за викликом - у барах і готелях, то тепер їхній гонорар коливається від ЗО до 50 гривень (менше 10 доларів).

У випадку відсутності грошей вони готові прийняти й порцію-іншу наркотику. Вважається, що вони найагресивніші серед представниць свого цеху.

Організовані - про них мова йшла вище. Вони перебувають під контролем у «неньок» (диспетчерів) і сутенерів. їм доводиться частіше за інших піддаватися приниженням з боку клієнтів. У багатьох є діти, безробітні чоловіки, яких змушені годувати. Останнім часом у цю категорію почали потрапляти молоденькі вчительки, яким платять мізерну зарплатню, медсестрички й представниці інших не об-лещених любов'ю злиденної держави професій.

Бомонд - це повії, які працюють за ставками не нижче ста доларів за дві години. Серед них чимало дів з вищою освітою, знанням декількох іноземних мов у їхньому середовищі нікого не здивуєш. Обслуговують іноземців, «нових росіян», представників влади (останнім найчастіше розплачуватися нема чим, тому в таких взаєминах переважає бартер - послуга за послугу). Працюють такі панянки звичайно в готелях, ресторанах або водять клієнтів на спеціально зняті для таких випадків квартири, що перебувають у престижних центральних районах міста. Коли бомондівські повії назбирають певну суму грошей і відчують, що починають «виходити в тираж», то прагнуть перейти на маленьку секс-стежку й починають працювати скоріше для душі, ніж для заробітку. В Одесі, за оцінками фахівців, таких налічується не більше тридцяти. Київ теж не може «похвастатися» їхньою чисельністю.

Вокзальні - це переважно леді, що спилися, або малолітки-бомжата. Серед них є такі, які колись перебували на самих верхніх щабелях секс-бізнесу, але сьогодні їхні послуги оцінюються в п'ятдесят гривень або пляшку горілки. Серед цих панянок найчастіше зустрічаються носії небезпечних венеричних захворювань.

Так вийшло, що Одеса стала першим містом у СНД, де повії створили щось на зразок профспілки. Кожна із «жриць» відраховує один відсоток в «общак», гроші з якого витрачаються за колегіальним рішенням «повій у законі» (тобто авторитетів) і йдуть на виховання дітей колег по роботі, у тому числі на оплату їхнього навчання у вищих навчальних закладах, родинам повій, що перебувають з тих чи інших причин у місцях позбавлення волі, родинам «жриць», що загинули «при виконанні». З «общака» можна також одержати певну позичку на виправлення здоров'я, на поїздку за кордон... Цивілізований підхід!

Але відкладемо піднесені вигуки. Суспільна мораль давно прийшла до того, що проституція - це зло, а значить, з ним потрібно боротися, як з будь-яким злом - нещадно, методично, однозначно. Судіть самі: тільки за один черговий «наліт» на одеських повій таких було затримано 57. З них 22 виявилися носіями ВІЛ-інфекції, а 7 - хворіли на запущені форми різних венеричних захворювань (секс без запобігання коштує у три рази дорожче, ніж звичайний!). У більшості з них у кишені валізки поруч із «рятівним» презервативом лежав пухирець із клофелином або газовий балончик. Проституція

- «фонове» явище. Але як же легко це «тло» проступає на перший план загального «полотна». Грань, виявляється, дуже тонка, місцями навіть розмита. Не гидують «жриці» підкинути клієнтові у келих таблетку-іншу клофелину, який, змішуючись із алкоголем, знижує тиск настільки, що клієнт втрачає контроль над своїми діями, «відключається» (якщо хворе серце, може не прокинутися або опинитися у реанімації з обширним інфарктом). За цей час спритна діва встигає почистити не тільки зуби, але й кишені свого залицяльника, а потім успішно зникнути. Такими речами, звичайно, з місцевими не займаються - можна серйозно поплатитися. Але відряджених та іноземців, що вірять у чистоту душі української повії, вистачає завжди...

Проблема повій портового міста вже кілька років розглядається як міжнародна. Якось до Одеси завітала делегація правоохоронців з Німеччини. Основне питання, яке цікавило їх, - як зупинити масований наступ одеських повій на простори Бундеса? Загальна кількість повій у Німеччині становить близько 200 тисяч, причому половина з них - громадянки інших держав. Виловлені й депортовані «жриці» через якийсь час знову опиняються на берегах Рейну, тому, підрахувавши витрати на виселення з країни однієї повії, німецькі фахівці вирішили домовлятися з одеською владою про взаємодію. Інакше кажучи, про те, щоб місцева одеська влада залучала жриць до суспільно-корисної праці.

Чи варто було декриміналізувати відповідну статтю Кримінального кодексу? Однозначної думки у цьому питанні немає. Адже світовий історичний досвід довів, що одним (хоч і суворим) законом навряд чи можна враз розрубати Гордіїв вузол складних хронічних соціальних проблем, що лежать в основі такого явища, як проституція.

Як це не сумно, але факт залишається фактом: умови життя багатьох східноєвропейських жінок різко погіршилися й продовжують погіршуватися. Найменш стійкі добровільно йдуть на панель, що є для них єдиною можливістю швидко заробити відносно багато грошей. Деяких заманюють у капкан обіцянками працювати за кордоном на інших, кращих умовах, дехто потрапляє у когорту закордонних путан за допомогою шлюбних агентств.

Методи вербування найрізноманітніші: це й участь у конкурсах краси, і обіцянки високооплачуваної роботи «офіціантками», «гувернантками», «покоївками». Тим, що погодилися працювати, оформлюють паспорти, вивозять у ту чи іншу країну, де паспорти відбирають, а жінок продають у борделі. Зрозуміла справа, без документів, грошей і знання іноземної мови їм нічого не залишається, як займатися проституцією.

Треба віддати належне ловцям людських душ - вербування через шлюбні агентства - це більш витончений спосіб торгівлі живим товаром. Ділки обіцяють і багатого чоловіка, і райське життя, і фешенебельний котедж... У такий спосіб у їхні тенета потрапляє багато довірливих дівчат.

Згадаймо дорогих німецьких товаришів, стурбованих потоком українських повій до берегів Рейну, а також відверте бажання взаємодіяти з одеською міліцією. Та тільки гостям варто б почати, як кажуть, із себе. Адже в самій Німеччині на поставці молодих жінок спеціалізується близько 60 шлюбних агенцій, які мають сотні філій. Бажаючі одружитися, німецькі чоловіки повинні акуратно сплачувати рекламу в спеціальних каталогах і інтернеті, за що їм обіцяють підшукати покірну й одночасно сексуальну домашню господарку. Але, на жаль, нерідко трапляється, що очікування «щирих арійців» не виправдуються, і скоростиглі шлюби по оголошеннях розвалюються. Жінка, що залишилася без засобів до існування, повинна або повертатися на батьківщину, або переходити від чоловіка до чоловіка. Кінець цієї доріжки - на гачок до сутенера. Весь процес посередництва німецьких шлюбних агентств • від надсилання нареченій адреси до самого весілля - обходиться клієнтові приблизно у п'ять тисяч євро. Фірми-свахи найчастіше пропонують нареченим «право на обмін» або «жінку на пробу», про що жінки не підозрюють, як і про те, що їхні розпрекрасні фізіономії й форми друкують у каталогах за назвою «секс-товар». І, між іншим, жінки з дітьми й жінки старші сорока років у подібні каталоги, за дивним збігом обставин, ніколи не потрапляють...

Нерідко активну допомогу подібним секс-ділкам надають держ-службовці. Такі випадки були встановлені під час однієї великомасштабної поліцейської операції в Ганновері. Та й у німецькій пресі трапляється промайнуть повідомлення про підкуп чиновників, навіть поліцейських.

Ніхто не сумнівається, що більшість «жриць» відправлялися за кордон за власним бажанням, але відомі випадки, коли дівчат відверто обманювали. Хоча способи розпізнати заздалегідь, з якою фірмою маєш справу й не дати перетворити себе в раба, існують, але потрапляють на гачок не тільки через агенцію по працевлаштуванню, а й під виглядом заміжжя, і по студентському «обміну». А фантазія вітчизняних работоргівців - безмежна.

Початок злочинної мережі перебуває найчастіше під дахом цілком легальних фірм, що мають ліцензії на надання послуг із працевлаштування. Фірми ці доходи від своєї діяльності мають невеликі: в Україні цифра коливається від 1000 до 1200 доларів. Користуються вони тим, що реально ніхто не цікавиться, чим займається фірма, що обіцяє працевлаштування за рубежем, і скільки проданих рабинь припадає на одного легально працюючого. Не перевіряються ніким і газетні оголошення відповідної тематики. А щоб залучити українського посередника до відповідальності, потрібне свідчення потерпілого. Найчастіше такі посередники не чекають, доки їхні жертви повернуться додому - фірма ліквідується раніше.

Як захистити себе від подібних ділків? У першу чергу повинні насторожити пропозиції високого заробітку для тих, що не має достатньої кваліфікації й не знає мови, особливо якщо пропозиція заробити стосується розвинених країн, де вимоги на ринку праці дуже високі. Бажано спочатку довідатися, чи існує з тією країною, яку пропонують як місце роботи, договір про працевлаштування.

Ідучи у фірму, знайдену за оголошенням, варто поцікавитися в центрі зайнятості, чи має вона ліцензію на працевлаштування. Назва й адреса фірми, зазначені в документі, повинні збігатися з фактичними. Не зашкодить зв'язатися по телефону з іноземною фірмою-роботодавцем і поцікавитися, чи дійсно вона запрошує на роботу людей і на яких умовах. При цьому не варто використовувати перекладача, порекомендованого фірмою. Крім того, довідки можна навести й у комерційних відділах посольств відповідних країн.

Потрібно звернути увагу на те, що людина, яка відрекомендувалась агентом служби працевлаштування, повинна мати на це нотаріально завірене доручення від імені фірми. Найкраще виписати реквізити останньої й поцікавитися, чи працює там даний громадянин. Є ще кілька тонкощів. По-перше, робочу візу за законом можна одержати тільки особисто. Тому гроші, заплачені фірмам-посередникам за «візову підтримку», як правило, виявляються викинутими на вітер. Якщо людина й одержить візу, то гостьову, що не дає права на роботу. По-друге, обіцянка роботи не може бути словесною -обов'язково повинен бути складений контракт на працевлаштування, що включає такі пункти, як «країна перебування, найменування фірми-роботодавця, її адреса й телефон, обов'язки сторін, умови праці, умови оплати, умови проживання, термін дії контракту, умови соціального захисту, умови перебування, відомості про відповідальну особу в іншій країні, його повноваження». До підписання контракту з роботодавцем стягнення попередніх плат забороняється. Якщо ж на них наполягають, то є сенс відразу ж розвернутися й піти. По-третє, контракт не зайве скласти й з фірмою-посередником. І останнє: щоб не пропасти безвістно в чужій країні, ніколи й нікому не можна віддавати свій паспорт.

Звичайно, подібні застереження у повному обсязі не потрібні тим жінкам, які заздалегідь знають, що їдуть за кордон торгувати собою. Вони готові на все, але теж дуже часто потрапляють у спритно розставлені сіті: ті умови, які їм обіцяють підпільні роботодавці, не виконуються, вони перетворюються в дійсних «рабинь кохання».

Ні за кордоном, ні в нас не новина, що повії використаються організованими злочинними угрупованнями для виконання цілого ряду досить специфічних функцій, як то: обслуговування ділків та лідерів злочинного світу, одержання великих валютних коштів від іноземних громадян, проникнення у конкуруючі угруповання, компрометація посадових осіб для подальшого залучення їх до діяльності корумпованих структур, виконання функцій «навідниць» у середовищі грабіжників, рекетирів та інше.

Фахівці Інтерполу вважають, що на сьогоднішній день розглядати проституцію тільки на національному рівні не має сенсу. У світі створені й успішно діють мафіозні структури, чия діяльність істотно впливає на життя мільйонів жінок. Скромні підрахунки, звичайно, але, нібито, тільки в Європі щорічний обсяг торгівлі жінками становить від 50 до 100 тисяч осіб.

Міжнародна торгівля живим товаром - один з найбільш прибуткових у світі видів бізнесу поряд з торгівлею зброєю й наркотиками. Погіршення добробуту приводить до того, що ряди повій беззупин-но поповнюються десятками тисяч росіянок, українок, білорусок і представниць інших держав колишнього СРСР.

Деякі закордонні експерти вважають, що це явище за своїм розмахом перевершує традиційну азіатську проституцію й давно стало нещастям для Європи. Але в рішенні цього питання вперед пішли, знову ж таки, представники об'єднаної Німеччини.

На високому дипломатичному рівні було ухвалене рішення фінансувати проект боротьби із «статевою» мафією на кордоні між Німеччиною й Чехією.

Саме ця ділянка, як магнітом, притягує до себе східноєвропейських повій, які в пошуках багатої клієнтури стікаються туди, а звідти роз'їжджаються по всій Європі.

Дослідження показало, що третина з них хворі на венеричні захворювання, а деякі, до того ж, є носіями ВІЛ-інфекції.

Що ж стосується самого Берліну, то в ньому діє, щонайменше, 500 борделів, у яких трудиться більше 5 тисяч жінок. Половина з них -вихідці з країн колишнього СРСР.

Що ж, у Німеччині сьогодні фінансують профілактичні запобіжні заходи щодо проституції. В Україні справа виглядає трохи інакше: встигають тільки «бити по хвостах», але, треба віддати належне працівникам правоохоронних органів, часом дуже навіть успішно. Як приклад можна згадати кілька історій.

Батько трьох дітей і законослухняний грецький бізнесмен Костянтин Муратіді познайомився зі Світланою Кириленко в одному з «масажних салонів» у місті Салоніки. (Зрозуміло, чим заробляла собі на хліб насущний заповзятлива киянка). Грек запропонував повії зайнятися більш прибутковим бізнесом: продавати українських дівчат у грецькі публічні будинки.

Нові друзі вдарили по руках, і машина закрутилася. За оперативним даними, работоргівці переправили з України не одну партію путан, перш ніж злочинців затримали під час відправлення чергової партії.

Вербуючи дівчат, вони відверто розповідали їм про те, чим саме ті будуть займатися в Греції, називали конкретні розцінки на різні сексуальні послуги. За їхніми обіцянками, кожна із завербованих могла заробити на місяць 1200-1700 доларів, віддаючи половину заробітку Муратіді й Світлані.

Таким чином, за кожний статевий акт «рабиням любові» належало 20 доларів чистими. Муратіді барвисто описував закордонне життя й переконував, що працювати в Салоніках масажистками з наданням сексуальних послуг значно вигідніше, ніж звичайною служницею (до того ж, влаштувавшись на роботу служницею, немає ніякої гарантії, що не доведеться робити ті ж сексуальні послуги, тільки задарма). Крім того, вербувальник обіцяв дотримуватися максимуму прав і свобод «масажисток», за якими і клієнта, і вид сексуальних послуг дівчата могли вибирати й мали право відмовлятися.

Присутня під час цих переговорів Світлана Кириленко слугувала начебто живою ілюстрацією безхмарності й перспективності найдавнішої професії. Муратіді вміло виліпив з неї романтичний образ сучасної Золушки, яка, обслуговуючи принців і багатіїв, накопичила капітал і стала незалежною.

Звичайно, не варто сумніватися в поінформованості й тих дівчат, на яких були розраховані пропагандистські прийоми вербувальників. Це були далеко не Золушки, вони прекрасно розуміли, куди й навіщо їдуть, тому потерпілими в цій історії (докладно описаній в київській газеті «Вечірні вісті») їх не назвеш аж ніяк.

Організатори «секс-туру» в якості авансу оплачували підопічним оформлення закордонних паспортів, дорогу, нелегальний перехід кордону на ділянці між Болгарією й Грецією. Правда, у ці деталі подорожі завербованих не посвячували, стверджуючи, що доставка в Салоніки цілком законна й безпечна. На місці прибуття дівчатам обіцяли житло, «офіційну» роботу в масажному кабінеті, захист від влади й місцевої поліції, який Муратіді, нібито, платив 6000 доларів на місяць. Цікаво, що він радив дівчатам брати із собою в дорогу не більше 40 доларів - мовляв, усе буде о'кей, а коли почнете заробляти

-    повернете 400 умовних одиниць за оформлення документів і переїзд...

«Жриці» насправді розуміли, куди їдуть. Але навряд чи вони усвідомлювали, що з самого початку їх заганяють у пастку, з якої немає виходу: не володіючи грецькою мовою, без грошей, без офіційних віз для легального в'їзду в Грецію й дозволу на проживання на її території, з чималими для них борговими зобов’язаннями перед работоргівцями, вони повністю потрапляли у залежність. А іншими словами • у рабство.

Крапку у цій історії поставив суд. Муратіді опинився в місцях позбавлення волі строком на сім років, а його подруга - на п’ять.

Як складається доля повій з країн колишнього СРСР за кордоном

-    до цієї теми засоби масової інформації звертаються нерідко. Так, багато хто із «жриць» намагаються вирватися з неволі, щоправда, деяким це вдається. Європейська співдружність виявила бажання допомагати таким панянкам. Практично в кожному великому місті Європи створені спеціальні пересувні пункти довіри. Передбачається, що жінки, які потрапили у сіті сутенерів, будуть одержувати тут необхідну допомогу, а надана ними інформація дасть можливість вести боротьбу із транснаціональною злочинністю більш ефективно.

Інша історія. Злочинну групу очолила жінка, мешканка міста Черкаси. Вона займалася відбором кандидаток на аналогічну роботу в Арабські Емірати. Правоохоронцям стали відомі імена тридцяти жінок, що були об’єктами торгівлі й сексуальної експлуатації в порнографічному бізнесі, а також дев'ятнадцяти жінок (семеро з яких

-    неповнолітні), яких готували до виїзду за рубіж. Діяльність цього угруповання планувалася за попередніми замовленнями, що надходили з Еміратів. Черкащанка відбирала молодих жінок і, користуючись своїми зв’язками у корумпованому чиновницькому світі, швидко оформляла майбутнім повіям виїзні документи. Одночасно на її рахунок у банку перераховувалися гроші - 10 відсотків комісійних від зароблених повіями грошей...

Ще один «подвиг» работоргівців зареєстрований у тій же Черкаській області. Цього разу кримінальна справа була порушена щодо міжнародного злочинного формування, що складалося з підданого

Греції, що мешкав у Туреччині, і турка, який працював в одному з престижних готелів Стамбулу. Вони займалися набором і переправленням до Туреччини панянок віком від 18 до 25 років для подальшої сексуальної експлуатації. Торгівці діяли дуже просто: через газету оголосили набір дівчат для роботи офіціантками в турецьких ресторанах і готелях. Кандидаткам на роботу оплатили вартість оформлення закордонних паспортів і, на відміну від попередніх черкаських ділків, видали «жрицям» невеликі аванси. Але коли жінки прибували в Стамбул, їх відразу продавали в борделі по 700 доларів.

Як притягають до відповідальності торговців «живим товаром» або власників «будинків терпимості»? В якості прикладу можна згадати випадок затримки в Полтаві тридцятирічної Ганни - матері двох неповнолітніх дітей. Вона довго займалася звідництвом та вербуванням повій, але карний розшук мав у своєму розпорядженні слабку доказову базу, і передати до рук правосуддя не вдавалося. А заповзятлива полтавчанка, звільнившись з посади продавця цілодобового кіоску, дуже оперативно розставила тенета по всьому місту для бажаючих швидко й «легко» заробити. На неї працювали десятка три жінок, серед яких були й молоденькі студентки, і заміжні жінки, що мають дітей. Знайомилася з ними Ганна на вулиці, пропонувала гарні заробітки, усіляко облещувала. А вибратися з її «організації» було вже неможливо - «ненька» мала у своєму розпорядженні солідний компрометуючий матеріал на всіх своїх робітниць і вміло «приборкувала» непокірних за допомогою шантажу.

Траплялося навіть, Ганна забирала з дому «робітниць», пояснюючи їхнім чоловікам, що жінки йдуть няньчити її дітей за солідну винагороду. Гроші вони й справді приносили, тільки не тих няньчили... Година втіх із «жрицею» коштувала 20-30 доларів, з яких сама повія могла розпоряджатися лише чвертю: інше загрібала «ненька». Треба сказати прямо, що, за полтавськими мірками, це були не так давно ще досить солідні гроші. До того ж Ганна мала цілу інфраструктуру: охоронців, таксистів, «підгодованих» покоївок у готелях... Що стосується таксистів, то саме завдяки одному з них такому свавіллю на очах у всіх був покладений край. Відрекомендувавшись таксистові потенційним клієнтом, співробітник міліції сів у салон машини, куди через якийсь час підсіла й Ганна. Розмова з нею (обговорення угоди, торг і вибір повії) був записаний на диктофон. Як тільки купюри, номери яких зафіксували, виявилися в руках ні про що не підозрюючої «неньки», її затримали.

У проституції завжди було щось пікантне, приваблююче увагу, як уже говорилося спочатку, працівників творчих професій - журналістів, сценаристів, кінорежисерів, продюсерів. Нерідко завдяки представникам цих професій ми мали можливість прочитати або подивитися досить талановиті здобутки. Тобто повіям усього світу треба віддати належне: вони виступають не тільки в ролі «жриць», але й муз. А ще вони всіляко намагаються боротися за свої права, заявляють про їх повсюдно і навіть ...проводять всесвітні з'їзди. Про один такий форум повідомлялося у репортажі Галини Сапожнико-вої, журналістки «Комсомольської правди».

Зібралися повії в столиці Таїланду - Бангкоку. Роль «наших» повій там виконують узбечки, казашки, молдаванки, росіянки, українки. Заробітки тут низькуваті, проте панянки виграють на контрасті: на тлі смугленьких і худеньких азіаток пишні білі тіла вважаються дійсною екзотикою. «Наші» дуже швидко окупували курортну Пата-йю й начисто відбили в тайок азіатських клієнтів.

З'їзд проходив бурхливо. Зі сцени була прочитана декларація: «Проституція - не злочинна діяльність, а економічне поняття. Проституція повинна підпадати не під кримінальне право, а під закон про працю й суспільне здоров'я. Ми закликаємо пресу змінити стереотипи, навчитися поважати нас й іменувати експертами в секс-питаннях ... Загальнолюдські права повіям-мігрантам! Страховку й компенсацію секс-працівникам Таїланду з урахуванням національного доходу від секс-індустрії!» Повія Чантавипа Аписук, що скликала з'їзд, активніше всіх розповідала журналістам про нелегкий хліб собі подібних. Вона виявилася ... професійним соціологом із двома університетськими освітами - тайською та бостонською. А її робота в «Емпауер» - організації захисту прав секс-працівників, яку вона заснувала п’ятнадцять років тому, - це науковий проект, що передбачає боротьбу з проституцією незвичайними методами: за допомогою уроків англійської, безкоштовної освіти, підготовки секс-трудівниць до навчання в університетах і абсолютній легалізації секс-індустрії, що автоматично зводить саме ПИТАННЯ до рівня банальної медичної процедури. Оплачував, до речі, цей захід Всесвітній банк.

Найбільше людей, запрошених на форум, юрбилося біля експозиції «Житлова кімната повії», експонати якої були абсолютно справжніми - їх люб'язно надали делегатки. На вішалці біля вузької кушеточки скромно висіли незліченні мереживні підв'язки, купальнички, розшиті блискучими бусинками, карнавальні маски й пухнастий хутряний ліфчик. Поруч - шухлядка, у якій дзвіночки, леза на мотузочках, штучні квіти й ароматичні палички.

Бібліотека на з'їзді теж працювала «за темою». Там можна було знайти посібники про те, чи можна повії курити на робочому місці (у ліжку), як продезінфікувати ванну перед і після прийому клієнта й скільки разів можна використати одне й те ж простирадло. Була там і інструкція з безпеки: що потрібно зробити, якщо який-небудь негідник захоче покористуватися послугами безкоштовно й нападе (вкусити його за руку й постаратися ліктем влучити в шию, при нагоді штрикнути пальцями в очі, якщо ж затягує в машину - треба бити коліном у пах, якщо погрожує ножем, то поговорити з ним по душам і краще віддати, що просить). Інструкція говорила: «Запам’ятай, що всі клієнти - потенційні нападники, а всі нападники - потенційні вбивці». Або ще: «Завжди будь готова до атаки й не вживай під час роботи наркотики, щоб зайве не розслабитися. Залиш їх на потім...». Або така перлина: «Якщо нападнику вдалося притиснути тебе до підлоги, - дзвони у дзвінок або свисти у свисток, який ти завжди повинна носити з собою».

Не менш цікавою виглядала пам'ятка для клієнта. «Відвідування повії буде набагато приємнішим, якщо: ви ввічливі, не занадто п'яні, домовилися щодо ціни й урахували, що її не можна цілувати в губи.

І запам'ятали, що це не любовний зв'язок, а всього лише професійне обе лугову ва н н я ».

Пам'ятка для повії нагадувала інструкцію з орієнтування на місцевості для бійців спецпідрозділу: «Знайди найбільш відкрите й безпечне місце, заздалегідь продумай можливість втечі, уважно розглянь клієнта, поговори з ним, щоб оцінити потенційний ризик. У випадку небезпеки кричи «Пожежа!» і біжи на жваву вулицю. Будь сильною й пильною». Є там і рекомендації з приводу того, що робити, якщо продаєшся в перший раз, а також, що робити, якщо виходиш «у тираж» за віком.

Є й інструкції медичного характеру. Наприклад: «Після того, як ти взяла з клієнта гроші (а їх завжди варто брати до роботи), скажи йому, що хочеш перевірити його здоров’я. Поясни, що ти обстежуєш абсолютно всіх клієнтів для того, щоб гарантувати чудове обслуговування. Обстеж його до того, як він піде в туалет, щоб йому не вдалося сховати можливі проблеми. Надягни рукавички. Якщо все нормально, не забудь помити руки й відправ клієнта в душ. Якщо щось здається тобі підозрілим - звернися до менеджера. Перевірка повинна проходити непомітно, сексуально, еротично...». Якщо хтось скаже, що це любовна гра, то у відповідь можна скептично поморщитися. Це більше походить на роботу молодшого медичного персоналу в маніпуляційній... Тож високий рівень професіоналізму не викликає сумнівів.

Всі ці інструкції видаються в Австралії, де до повій ставляться більш ніж лояльно й де організації секс-працівників зареєстровані в окружних департаментах охорони здоров'я нарівні з професійними спілками невропатологів або масажистів. Там же видається специфічний журнал за назвою «Професіонал».

Не можна не згадати карту світу, на якій учасники міжнародного конгресу повій маленькими червоними прапорцями відзначали території, де є секс-індустрія. Ця інтерактивна карта показувала, що секс-робота - явище глобальне і що «жриці любові» активно діють в усіх куточках земної кулі. Африка була втикана прапорцями від верху до низу, на Франції - їх три, на Алясці - два, у Лондоні - один, Латинська Америка - «квітла» червоним кольором, США - теж, на Канаді - усього один прапорець, як і на маленькому острівці Тристан-да-Кунья в Атлантичному океані...

Замість висновків. Сьогодні очевидно те, що світ на грунті розглянутого питання поділився на дві частини. Одна - категорично «проти» проституції й намагається на всіх можливих рівнях - законодавчому, виконавчому, фіскальному, суспільно-засуджувальному

-    боротися із цим явищем. Інші прийшли до висновку, що ніщо не здатне перемогти непереборне бажання кращої половини людства торгувати своїми незаперечними достоїнствами, тому замість непримиренної боротьби обрали іншу тактику: «Не можеш боротися

-    очоль». У країнах з таким підходом проводяться з'їзди, видається відповідна література, повія є членом профспілки й повноправним платником податків... На жаль, золотої середини в цьому питанні бути не може, а який з підходів є цивілізованіший - скаже історія. Як розсудив у свій час Вищий Розум, стерши з лику землі два зовсім сумирних міста - Содом і Гоморру...

Список використаної та рекомендованої для самостійного опрацювання літератури:

1.    Широченко В. Як боролися із проституцією при НЕПе //Людина і закон. - 2000. - № 2(3)

2.    Широченко В. Борделем у центрі Європи може стати Україна //Людина і закон. - 2000. - №2(3)

3.    Волошок В. Лихо глобального масштабу//Людина і закон. - 2000. -№2(3)

4 Бодня Т. Продані в рабство за власним 6ажанням//Вечірні Звістки.

- 2001. - 16 травня

5.    Воронков В. Секс-стайні для секс-ко6илиць//Комсомольська правда в Україні. - 2001. - 23 травня

6.    Волкова А. На доходи від власного секс-бізнесу молода полтавчанка містила не тільки двох своїх дітей, ще й три десятки повій, охорону й водіїв таксі// Факти. - 2001. - 17 травня

7.    Широченко В. Москва для трьох //Людина і закон. - 2000. - №11

8.    Колюбакін В. Як не потрапити на вудку рабовласника//Вечірні Звістки. - 2001. - 12 січня.

9.    Сапожникова Г. Наш кореспондент побувала в Таїланді на всесвітньому конгресі повій //Комсомольська правда в Україні. - 2000. - 7 грудня.

10.    Криминология/ Под ред.Дж.Ф.Шели/ Пер.с англ. - СПб., Питер, 2003. - 864 с.: ил. - (Серия «Мировая юриспруденция»).

Автор: admin от 28-06-2013, 16:22, Переглядів: 4568