Чи зможемо ми жити без корупції?

Корупція в Україні давно стала невід’ємною складовою суспільного та політичного життя. Люди поволі перестають реагувати на гасла, що закликають боротися з корупцією, розуміючи марність зусиль і видатків на таку боротьбу; міжнародні транші та державні (урядові) програми також не призвели до відчутних результатів. В Україні спостерігається явище ко-рупційної мімікрії - настільки тісно переплелися законні та незаконні дії представників державного сектору, що відмежувати їх, подеколи, означає зруйнувати всю систему суспільних відносин. На прикладі методу парадок-салізації пропонується аналіз природи детермінант і перспектив розвитку явища корупції в Україні.

В цій же лекції пропонується аналіз явища «транспарентність навпаки». Методи роботи прес-служб органів державної виконавчої влади є, почасти, вкрай неефективними та застарілими, спрямованими всередину «корпорації», а не назовні. Неякісний інформаційний продукт це цікавить медіа; останні скорочують обсяги співпраці з державним сектором і таким чином.. .стають закритими для влади.

Corruption in Ukraine has been an integral part of social and political life for a long time. Little by little people stop to react to slogans calling to fight against corruption, since they understand that efforts and expenses are wasted in this fight; international investments and state (government) programs also did not lead to appreciable results. The fact of corruption mimicry is observed in Ukraine: legal and illegal actions of state sector representatives interlaced so narrowly that to separate them means to destroy the very system of social relationships. Taking the method of paradoxalization as an example it is proposed to analyze the nature of determinants and perspectives of corruption development in Ukraine.

This lecture also proposes analysis of the “backward transparency” phenomenon. The operating methods of the state executive authorities press-services are frequently extremely inefficient and outdated, directed inside “the corporation”, instead of being directed outside. The bad quality informative product is not interested by media; the last ones reduce the capacity of interaction with state sector and so... they make themselves closed for state power.

«Є три головних ворога, які стоять зараз перед людиною: комуністичне чванство, неписемність та хабар»

Володимир Ленін, 1921 рік

На сьогоднішній день корупція є однією із складновирішуваних проблем, боротьба з нею стало справою державної ваги. Вироблення ефективних методів протидії криміналізації суспільства в цьому напрямку обіцяє підвищити імідж України на міжнародній арені. На жаль, вплив корупційних зв’язків на розвиток економіки, владних відносин та, відповідно, гальмування процесів формування громадянського суспільства ставить під загрозу подальшу інтеграцію України з світовою спільнотою і виводить корупцію в державі на рівень явища поліпроблемного. Як зазначає Є.Невмержицький, «корупція

- це соціально-політичне явище, змістом якого є обумовлена політичними, економічними, соціальними і психологічними факторами система негативних поглядів, переконань, установок і діянь окремих громадян, посадових осіб владних інститутів, державних і недержавних організацій, політичних партій, громадських організацій, спрямованих на задоволення особистих корисливих, групових або корпоративних інтересів шляхом підкупу, хабарництва, зловживання владою, надання пільг і переваг всупереч суспільним інтересам». Найрозповсюдженішими формами прояву корупції є: хабарництво; афери з фінансами і приховування валютної виручки; розкрадання державного або колективного майна; ухилення від сплати податків; зловживання владою, або службовим становищем; службовий підлог; вимагання; вплив на політичні процеси шляхом забезпечення перемоги у виборах до органів представницької демократії представників злочинних угруповань і корупціонерів; використання іс-нуючих та створення спеціальних груп тиску, лобіювання вигідних рішень і прийняття певних нормативно-правових актів.

Іншими словами, корупція вражає всі сфери суспільного життя, сприяє поширенню організованої злочинності, створює соціальну напругу, давно породила в громадян зневіру у здатності влади здійснити організаційні та практичні заходи щодо подолання системної кризи в державі. Давно вочевидь, що корупція реально загрожує національній безпеці, протистоїть конституційному і суспільному ладу, є причиною небувалого зростання в Україні тіньової економіки, уражає владні інституції, «інфікуючи» держслужбовців, політичних та громадських діячів. Корупція не обмежується звичним складом злочину «хабарництво» і, як явище деструктивне, не повинно розглядатися в одній площині, однозначно. Розвиток суспільних відносин є 6агатовекгорним, а відтак наслідки деструктивних, на перший погляд, процесів у суспільно-політичному житті держави можуть бути досить несподіваними. Погляд на явище корупції з позицій протилежного «вектора» нами характеризується як парадоксаліза-ція явища. Чинники, що дають можливість парадоксалізувати загалом деструктивне явище називаються умовними позитивами, тобто наслідками деструктивних, на перший погляд, явищ, які виявляються конструктивними за дотримання певних умов (ситуативно і\або тимчасово). Нижче йтиметься про негативне суспільно-політичне явище - корупцію; парадоксалізація полягатиме у відшукуванні в останній умовних позитивів.

Радянським Союзом явища корупції в цьому контексті виглядає надто спрощено. Не можна не погодитись з положеннями дисертаційного дослідження С.Рогульського, який детально зупиняється на питаннях розвитку корупційних проявів, починаючи від античної доби до сьогодення. Дослідження цього автора торкається не лише теренів колишнього СРСР. Автор відзначає, що корупція не може існувати без держави, оскільки будь-який прояв корупції це є зловживання владою, яка офіційно надана. Тобто корупція як явище виникає разом з появою такого соціального інституту, як держава. (А держава, як відомо, з’явилася задовго до створення СРСР). Аналізуючи етапи розвитку корупційних проявів, автор, доходить висновку, що з розвитком суспільства розвивається і система корупційних проявів, оскільки чим більше благ, тим більше можливостей їх неправомірного використання. «Досліджуючи корупційні прояви під час монархічної форми правління, приходимо до висновку, що небезпека полягає в тому, що влада є абсолютною, оскільки правління здійснюється монархом особисто. За демократичних режимів, де всі громадяни при досягненні певного віку мають право голосу і користуються загальним виборчим правом, голоси найбідніших виборців можна відкрито купити чи продати за гроші, або інші матеріальні цінності».

Зазначимо, що в СРСР досить довгий період часу саме слово «корупція» не визнавалося. Воно ввійшло у вжиток (спершу кримінологів, згодом і спеціалістів з матеріального права) лише наприкінці 80-х - на початку 90-х років. Відповідні явища розглядалися за видовим, а не родовим об’єктом - «хабарництво», «зловживання службовим становищем» тощо. І так само, як свого часу влада робила вигляд, що не помічала існування такого явища, як «вор у законі» (до 80-х років минулого століття), так само до того ж самого періоду ніхто «не помічав» такого явища, як корупція. «Заперечуючи термін, влада заперечила і поняття, а значить, і явище, тим самим заздалегідь прирекла на невдачу й аналіз цього явища, і будь-яку боротьбу з його проявами». Звичайно, подвійні стандарти в законотворчості та, відповідно, науці обернулися непоправними збитками: робота з вивчення цього явища систематично не велася, а відтак ніхто не будував кримінологічні прогнози, не розробляв профілактичні заходи. Лише геополітичні процеси, що спричинили підняття «залізної завіси» та, може, й небажаної, але вимушеної інтеграції колишніх республік СРСР, а нині - незалежних держав до світового співтовариства,

- саме ці процеси змусили спершу обережно, а потім уголос говорити про корупцію як про явище, при тому явище масове.

Разом з тим, нами обстоюється парадоксальна точка зору, що в ідеологічному сенсі корупція мала певні позитивні риси. Назвемо їх

- умовними позитивами, оскільки жодне явище в природі не може бути однозначно «чорним» або ж ідеально «білим». Хоча, безумовно, жоден «умовний позитив» не слугуватиме для нас підставою для штучної позитивізації громадської думки щодо корупційних діянь.

По-перше, з радянських часів повелося так, що з корупційними проявами в державному апараті боролися переважною мірою представники цього апарату (йдеться про партійний контроль, який подеколи був набагато ефективнішим за контроль прокурорський). Це призвело до того ментального наслідку, що державні органи незалежної України (як і решти незалежних держав колишнього СРСР) перебрали на себе функції борців з цим явищем. Громадськість, як і за часів СРСР, була повністю усунена від контролю за цією «звитяжною боротьбою». До світлих часів сформованого громадянського суспільства було ще надто далеко (як, по великому рахунку, і зараз), тому боротися з корупцією продовжують ті, хто найбільшою мірою репрезентований в корупційних зв’язках на державному рівні. В чому ж полягає позитив? В тому, що за практично всіма органами державної влади та управління закріплені функції боротьби з корупцією. Якщо демократичні процеси в суспільстві пожвавляться настільки, що громада почне контролювати виконання цих функцій, є надія на зрушення в бік подолання цього явища. Якби функції по боротьбі з корупційними проявами були лише на правоохоронних органах або лише на громаді, або лише на незалежних медіа - такий стан справ навряд чи б забезпечив ефективність антикорупційної діяльності.

Другий умовний позитив також виглядає ментально сформованим. Мова про те, що за радянських часів корупція виступала альтернативою плановій економіці, вона була слабким та кволим праобразом ринкових відносин. Наприкінці 80-х років, коли ринкова економіка почала своє паралельне існування з економікою плановою, безлад у фіскальній та контролюючій системах пояснювався великою мірою тим, що, завдяки відлагодженим корупційним зв’язкам, достатньо було здійснювати контроль за новоствореними суб’єктами підприємницької діяльності так би мовити «в-півока». Корупція вже на той час виконувала серйозну компенсаторну функцію сфери державного управління. Саме на відсоток цієї компенсаторної функції невпинно послаблявся тотальний контроль в усіх сферах економіки та народного господарства.

Кримінальний кодекс України не визначає поняття корупції, а отже корупція не є кримінально-правовим інститутом. Включити до Кримінального кодексу України статтю під назвою «корупція» неможливо через особливу складність цього поняття, адже корупція

- це комплекс дій, а стаття передбачає відповідальність за конкретне діяння. Якщо в Кримінальному кодексі, гіпотетично, з’явиться стаття, в диспозиції якої буде міститися саме «комплекс дій», такий підхід може призвести до того, що співробітники правоохоронних органів та судів діятимуть за аналогією. Злиття понять може призвести до того, що особи будуть в одних випадках притягуватися до адміністративної відповідальності, а в інших - до кримінальної, що, в свою чергу, може слугувати підгрунтям для зловживань. Деякі теоретики права пропонують критерієм розмежування корупційних діянь (правопорушення-злочин) зробити, наприклад, цінову вартість винагороди (якщо йдеться про хабар) чи розмір шкоди, завданої незаконними діями особи. Але жоден з теоретиків права не може запропонувати таку модель, за якої законодавча підтримка буде такою, що правоохоронна та правозастосовча практика працюватиме не лише на подолання окремих правопорушень чи злочинів, що мають корупційні ознаки, а на знищення в цілому корупційної системи взаємовідносин у державі. Поки що така модель виглядає лише як утопія