Євгенія Кононенко - Віра, Надія, Яна. Читати текст твору повністю, скорочено

Надії було доручено прикрашати домашній паштет червоними смужками консервованого перцю. Пухка рожева маса неодмінно ма­ла бути вкрита запашними солодко-солоними пелюстками. А в епі­центрі тарілки мала бути трояндочка з маринованої цибулі, над ство­ренням якої ревно працювала сама господиня Віра. Запаморочливий голод краяв нутрощі. Здається, життя віддаш за те, щоб перед смертю всмак наїстися! Поки Віра заклопотано шукала черговий ніж для на­дання досконалості цибулевій троянді, Надя похапцем сунула в рота чайну ложку паштету. Розгнівана Віра помітила:

—   Ти що, маленька? Діти в мене за це отримують ложкою по го­лові! От-от сідаємо до столу! Перед першою чаркою всім буде дозво­лено щось під’їсти!

Віра любить вчити жити. Вона щиро вважає своє життя зразко­вим, свій спосіб життя єдино вірним і єдино вартим наслідування. Всі повинні мати законного чоловіка, окрему квартиру, двох дітей, неодмінно різностатевих, всі вихідні проводити на дачі, біля городу, де ціною життя треба вирощувати часник, селеру і солодкий перець Бичача Губа. А Надія відверто зневажає роботу на городі, розлу­чилася. не проживши з чоловіком і року, має єдииого сина і трива­лий позашлюбний зв’язок з одруженим і багатодітним заступником директора з науки інституту, де працює й сама. Щоправда, Надія — кандидат наук, працює над докторською і має публікації в закордон­них виданнях, що не може не викликати поваги. Та все одно, краще б мала мужа, і хай би він був і кандидатом, і автором статей.

За вікном виє чорний вігер з Дніпра. Блочний дім здригається, тремтить і, здається, от-от розлетиться на блоки. Опалення ще не уві­мкнули, і невідомо, чи цього року увімкнуть. Кухня — єдине тепле приміщення на всю чотирикімнатну квартиру з холом. Холодної осені всі жахіття нестабільного життя стають особливо жахливими. Зараз страшніше, ніж взимку. Бо, по-перше, взимку все-таки хоч якось, а опа­люють, і грізне передчуття: а раптом цього року ке дадуть тепла, при­родно минає. А по-друге, взимку попереду весна. А восени попереду зима, і не особливо страшно. Вірин день народження припав на холод­ні осінні дні, коли пронизливий вітер несе останнє листя і перший сніг, коли підвищують ціни, і неймовірно відтягають опалювальний сезон.

Але день народження в цьому домі гуляють завжди. Позаду — «поляна», накрита на роботі і застілля з родичами. А перша неділя після дати вже незліченну кількість років віддається інститутським подругам Надії та Яні. Надя, як завжди, прийшла вчасно і слухня­но виконує Вірині накази на кухні. А Яна, як завжди, десь у дорозі. Зараз дзвонитиме з поламаних автоматів, кричатиме, що скоро буде. А поки стоїть на Проспекті Академіків, ловиті. таксі. Потім розпо­відатиме, що довезли її за так, хто ж візьме гроші з такої пані? Що­правда, везли задовгим шляхом. Щоб якомога довше посидіти поряд з нею, подихати її парфумами.

—   Мар’янко,— кричить Віра до дочки,— неси усе це на стіл! Тіль­ки дивись за хлопцями, щоб ніхто нічого не тягав з тарілок!

Надія боїться, як би Вірин гнів не впав на голову її голодного си­на, що зараз разом з Віриними дітьми та її чоловіком Сашею сидить перед телевізором, здригаючись від голодних судом. А поряд накри­вається неймовірний стіл. Коли вже скінчиться це прокляте життя? Ходиш на день народження, наче до благодійної їдальні. Надія зга­дала, як нещодавно вони з сином зайшли до якогось кафе, і син так жадібно їв ті казенні млинці, що прибиральниця почала носити їм недоїдене з сусідніх столиків: «Хай дитина попоїсть!» Ледве забрала малого, який був ладен їсти недоїдки.

—   І ніби пристойно ми були одягнені,— розповідає Надя,— а от раптом нам було надано статус голодних собак!

Але цей випадок з життя подруги та її сина мало цікавить Віру.

—   Ти краще скажи, в тебе все по-старому? -- запитує вона.

—   Що ти маєш на увазі?

—   Ти знаєш, що я маю на увазі.

Не знаю.

—   Ну, твоє особисте життя.

—   Особисте життя? Перекладаю англійською резюме нашої ко­лективної праці.

—   Я не про те питаю.

—   Робота для мене є найособистішим.

—   Hy а заступник не розлучається? — запитує Віра.

—   А чого він має розлучатися? В нього троє дітей.

—   Господи! Троє! Він чимось думав, коли їх робив? — троє дітей завжди обурювали Віру. Так само, як і одне.

—   Яке тобі діло до його дітей?

—   Ні до його дітей, ні до нього самого мені і правда мало діла. Але тебе я знаю вже стільки років, що аж противно. Надто, ти ж не Янка, яка сьогодні з одним, а завтра з іншим. Треба щось робити.

—   Що робити?

—   Ну, давай сядемо і подумаємо, - Віра заходилася відкривати банку овочевого асорті,— подай мені того салатника, ні синій, у кві­точки, ага, дякую. Може вже все-таки прийшов час сказати, що не зустрічатимешся з ним, поки він одружений? На мужиків це діє.

—   Це абсолютно не входить в мої життєві плани.

—   Але ж це не життя! Послухай, Надю, ну що ми без мужиків? Подивись! — Віра гордо відчинила дві'рі на балкон,— балкон обшито склом, саморобна шафа охайно пофарбована, ось, глянь, все це Ca- ша! Подивись, як зроблено дверцята!

—   Віро, ну до чого тут твої дверцята? В світі відбуваються такі процеси І Мільйони людей втрачають старі цінності і не здобувають нових! А ти про якісь дверцята!

—   А що ж це таке, як не цінність? Куди б я іще складала увесь цей мотлох? — Віра розкриває дверцята, демонструє той мотлох, який не можна викинути і який у поганих господарів валяється по кутках.— А ось ящик для картоплі! Утеплений! З подвійними стінками! З ді­рочками! Для коханки такого не зроблять!

—   Віро, ну в мене балкона нема, куди я тулитиму того ящика?

—   Гаразд, Бог з ним, з ящиком, але ж подумай про сина! Як ти йо­му у вічі дивитимешся? Скоро він тебе спитає: мамо, куди ти ходиш?

—   Віро, я ходжу тільки на роботу... Як там Янка? Вона збирається?

—   Збирається. Дзвонила, аж верещала, що має розповісти нам багато цікавого. Ти ж її знаєш. Всі в неї закохані, всі од неї мліють. Комплекс самотньої жінки. Тільки заміж чомусь ніхто не бере.

—   Я теж самотня жінка, якої ніхто не бере заміж,— відповідає Надія,— Де в тебе ніж різати шинку?

—   Hy от же, лежить, на тебе дивиться! Тільки нарізай тонень­ко. А потім прикрасиш селерою... Ти все-таки була заміжньою, хоча й недовго. А тепер в тебе один постійний. А в неї цілий калейдоскоп! І дитя невідомо від кого!

—   Але не гірше за твоїх законних!

—   Та хіба я щось таке кажу? От у святенництві мене ніхто не звинуватить! Людочка — золоте дитятко! Та я речі після маленької Мар’янки нікому не віддавала, хоча в мене повно племінниць! Чека­ла, поки Янка народить Людочку! Мій же Саша її хрестив! Але що скаже мамі та Людочка, коли виросте?..

Легкі на спомин Яна з Людочкою дзвонять у двері. Вся компанія відривається від телевізора, дружньо поспішає в хол. Cauia відчиняє двері, хапає Яну в обійми, вимовляє звичне:

—   Привіт, люба кумо! І що то за кума, що з кумом не була?

—   Забери руки! Чуєш, що тобі кажуть? Руки! — відказує Яна, що зазвичай в такій ситуації довго цілується з кумом. Віра здивована: вона звикла до палких прилюдних обіймів свого чоловіка з давньою подругою, які вона всіляко заохочує, демонструючи в такий спосіб свою впевненість у Саші.

—   Що ж ти не пригорнешся до кума у своїй жіночій самоті?

Яна не відповідає, кидає дублянку кумові на руки, йде до кухні:

—   Знову готується азіятський стіл? В кращих традиціях україн­ського радянського жлобства? Привіт, Надю, ти тут знов за наймичку?

—   Ви бачили цю графиню? Вже й стіл їй не такий! Тобі смаже­них рябчиків чи галушок з медом?

—   Галушки з медом кушайтє самі, а від дичини під червоним вин­ним соусом не відмовлюсь.

—   Задня ніжка олениці під самогоном,— жартує Саша, звично ха­паючи Яну за задню кінцівку.

—   Ти гадаєш, що дуже дотепний? — кривиться Яна.

—   Ти що, знову триста діб без мужика, тому така люта? — обу­рюється Віра.

—   Вона, здається, більше мене не любить,— ображено зітхає Bi- рин Саша.

—   Я тебе ніколи не любила,— презирливо відповідає Яна.— Hy гаразд, я вже прибула, сідаймо до столу! Які затримки? Чи тут по­дають аперитив? Може Мартіні?

—   Ось Мартіні! — Саша гордо дістає з-під столу літрову пляш­ку з-під Мартіні, наповнену лимонною каламутною рідиною,— а ось і огірочки! Свої, здачі!

Яна завжди одягнена екстравагантно. Але зараз на ній щось таке, що ні в казці, ні пером. Тугі барвисті штанці до середини литки, про­сторий светр із задовгими рукавами, на шиї намотано відразу декіль­ка хусток. А Людочка посунула до кімнати, не виймаючи рук з білої хутряної муфточки, яку не дала із себе зняти, коли з неї стягли паль­течко.

—   Це остання паризька мода? — запитує Саша.

—   Як ти здогадався, що я щойно звідти?

І от нарешті уся компанія в складі Віри, Сапіі, Мар’яни, Саші- молодшого, Наді з Костиком та Яни з Людочкою розміщуються на­вколо щільно заставленого наїдками столу. 14-річна Мар’яна відмов­ляється сідати на кутку, чим викликає обурення своєї матінки Віри, яка шукає підтримки в гостей. Але виховний момент гостями не під­триманий, салати й соління заполонили розум і серця. Голодні очі жадібно стріляють по стравах. Руки тягнуться до тарілок з оселедця­ми та холодцями. Горлечка пляшок дзенькають біля чарок і келихів.

—   Hy що ж, Віро, за тебе, за твій дім!

—   За нашу мамуі

—   За тебе, мамо, щоб ти змінилася на краще!

Здіймаються келихи й чарки, працюють щелепи, тіла наповнює блажена тепла ситість, а душі — короткочасний спокій. Хоча йдеться про неспокійне: і про підвищення цін, і про фатальний холод, і про те, шо їстимемо в наступному році. Гаразд, цього року виживемо. А далі?

—   Город є, значить якось буде, А от шо робити тим, в кого нема городу — не знаю. Коханці не прогодують, навіть якщо їх і багато,— Мар'яна повела Людочку до своєї кімнати, а Саша-менший Кости- ка — до своєї, тому Віра дозволила собі казати правду,

—   До твого наступного дня народження ми з Роже надішлемо тобі трактора для твого городу,— реагує Яна на єхидне зауваження Віри,— якщо, звичайно, митниця пропустить.

—   З яким іще Роже? До якого ще рожна тебе прибило? — не сприймає Янииої обіцянки Віра.

—   А ось до такого,— Віра біжить до передпокою, несе свою сум­ку, витягає з неї купу кольорових фотокарток, пускає їх по колу. До­чекалася потрібного моменту. Поки товариство споживало соління й шинку, підтримувала банальну розмову: так, тяжко живеться, ін­фляція, ціни, А коли всі наговорилися про невиплату тих нещасних мільйонів, принесла ці фото. Ось вона біля парапету на набережній. Поряд — стрункий чорнявий поклав руку на плече. Це, очевидно, і є Роже. Ось напівтемрява ресторану. На столі свічки, висока пляшка.

—   Це — Мускадет 1989 року,— недбало пояснює Яна,— а це,— во­на тиче пальцем в тарілку на знимці,— форель щойно з грілю. В Ла- Рошелі її готують неперевершено.

—   У нас у Прибалтиці такі ж будиночки,— видушує з себе Ві­ра, розглядаючи фотокартки приморського міста з Яною в шортах по центру.

—   По-перше, Прибалтика давно вже не в нас,— відрізає Яна, по- друге, ти ж і в Прибалтиці не була ніколи, що ти там можеш знати? Тільки бачила картинки.

—   В мене завжди була сім’я,— як може, тримає оборону Віра— мені було не до поїздок в пошуках дешевих пригод.

—   Дешевих пригод шукати не варто. Пригоди мають бути до­рогими.

І от перед очима почесного товариства світлина, де Яна біля Би- фелевої вежі. Тут вже ніяких сумнівів. Яну з шиком возили по Фран­ції, а не по Прибалтиці.

—   ]<ііж\ть, Париж — дуже дороге місто...— нарешті видушила з себе Віра. Зате Надя виявила до Яниних дорогих пригод жвавий інтерес. Ко­лись, ще в студентські роки, Яна з Надею були франкоманками: разом ходили на Kj^fPCH французької мови, записували на касети французьких співаків, і мліючи під звуки Sous Ie сієї сі’ог мандрували пальцями по мапі Парижа: ось Pont Neuf₁ ось у північній частині міста пагорб Мон­мартр, а бульвар Монмартр далеко звідтіля, в колі Великих Бульварів.

—   І чого б це я мріяв про той Париж, коли на дачі стільки ро­боти? — любив повторювати Вірин Саша. Але ж от Яна на яскравій лискучій світлині стоїть біля символу справджених мрій так вагомо і зримо, що й самій Вірі на якусь мить і дача, і міцна сім'я здалися сумнівними цінностями.

—   Що ти відчула, коли вперше побачила усе це? — запитала Надія.

—   Ти певна, що цей тип одружиться з тобою? — запитала Віра.

—   Що я відчула? Ти знаєш, коли бачиш pour Ie Ьоп те, що сот­ні разів бачив на листівках чи в кіно, відчуваєш... ну, мабуть, роз­чарування... або щось таке... піби тебе дурять... поставили Норт Дам з пап’є-маше, а тобі кажуть, що він справдешній. Чесно кажучи, ме­не більше вразив Ліон, а не Париж. Цей собор Фурв’євр високо над Роною... думаєш, як ти жив на світі і навіть не :інав, що таке існує... Л щодо одруження, воно б мені ні на фіг не було би потрібно, але без цієї фіші він пас з Людочкою пе зможе забрати до Франції. Отже, бігаю, легалізую різні дурні документи.

—   Які документи? — запитала Віра.

—   Коли тобі буде треба, я тобі розповім.

—   Мені ніколи не буде треба. А поки пропонується гаряче — м’ясо в майонезі. По-французьки. За твоїм рецептом.

їли гаряче, а потім солодке. Доїлися до тяжкого переїдання. Не­давній жахливий голод, здається, був наснився.

—   А все-таки, стан голоду — значно комфортніший за тяжку си­тість. Коли голодний, чогось хочеться і прагнеться. А коли так огид­но ситий — не хочеться нічого,— зітхає Надя.

—   Більше тебе не частуватиму,— образилась Віра,— будеш їсти недоїдки по їдальнях.

І от нарешті діти наїлися солодким, і вже не бігають до столу за яблуками і мандаринами, засіли за свої ігри. А Саша, як завжди, пере­брався до спальні, і у суміжній зі спальнею вітальні чутно, як батько сімейства захропів. Це звичний акомпанемент жіночих посиденьок.

Віра чекає саме цього моменту застілля, щоб узяти пляшку сухо­го (поліровочку) і розпочати правдиві задушевні розмови з подруга­ми юності.

—   Нє, баби, час такий, що хош-не-хош, а станеш повією. Остан­нім часом у нас подружня любов тільки в день зарплатні,— Віра при всій своїй непохитній порядності та високій моралі любить погомо­ніти про секс у колі найближчих подруг.— Ніякого натхнення лізти до нього під ковдру, якщо три місяці нічого не носив. Навіть у таку холоднечу.

—   І я можу...— скупа на відвертості Надя не підбере потрібних слів,— ніяк не можу настроїтися на еротичний лад, якщо він у відпо­відний момент не прошепоче на вушко, шо купить мені на наступний місяць проїзний квиток,..

А щаслива Яна, в якої життя зараз на підйомі, не наважується розповідати про те, які рушники й шампуні у французьких готелях,

і, сама того від себе не чекаючи, співчутливо запитує Віру:

—   Він же ж в тебе був підрядився будувати якісь дачі, і ніби за пристойні гроші.

—   А де ті гроші?.. Втім, хіба ми зараз про гроші... Hy скажи, Яно, як там ті хвалені французи у койках, чи це правда щось особливе?

Яна серйозно поставилась до Віриного запитання і глибоко за­мислюється, щоб дати якомога точнішу відповідь.

—   Hy що вам сказати, наших-то в мене було достатньо, а француз лише один... Щоб побудувати кореляційний ряд, треба мати вибірку не менш, як з десяти елементів з обох множин. Я не можу похвалити­ся таким глибоким знанням французів.

—   Це в тебе ще попереду...

—   Не піддівай її, Вірко, бо вона вийде з наст рою і не зможе відпо­вісти на твоє питання,— зауважує Надія, якій теж цікаво.

—   Лексика в них дуже багата,— нарешті відповіла Яна, відзна­чивши найхарактернішу деталь,— вже як ми з Надею ту французь­ку вчили, поки ти бігала з молоковідсосками по молочних кухнях! Перші відмінниці були! Але, виявляється, там є такі дієслова, такі іменники... У французькій мові сім тисяч таких слів... На тебе, Надю, теж був би попит на цьому ринку.

—   Куди мені до тебе, Яно.

—   Ні, ні, без дурнів. На тебе б знайшлося ще більше бажаючих. В мене все назовні, а в тебе все всередині. Ти знаєш стільки цитат... Там у них такі жінки взагалі заміж не виходять.

—   А що ж вони роблять?

—   Так живуть... Ти б теж спробувала дати об’яву, до газети Таппопсе. Поки вашу установу не ліквідували разом з усіма директо­рами і заступниками.

—   Яку об’яву? Ти познайомилася з ним за об’явою?

Віра не любить, коли Янка з Надією починають обговорювати свої проблеми, не звертаючи уваги на неї, на господиню. Врешті-решт в чиєму домі вони п'ють? Чиє вино цмулять?

—   Hy і хто ж він такий, твій хранцуз? Чим займається?

Яна витягла із сумки барвистого журнальчика, розкрила його пе­ред Вірою.

—   Ось.

На кожній сторінці — по декілька фотознімків різноманітних бу­динків і замків.

—   Це все його?

—   Яка ти... навіть і не знаю. І в Ротшильда стільки нема. Роже — агент з нерухомості,— гордо пояснила Яна.

Роже — не власник агенції, а лише її службовець. їздить по країні, зустрічається з тими, хто хоче продати нерухомість, оцінює її, забезпе­чує рекламу. Власне, подорожуючи з Яною, він суміщав приємне з ко­рисним: і завдання фірми виконував, і коханій жінці показував країну.

—   Та що ж це за робота така — купи-продай? Як ти зі своєю за­кінченою вищою і недописаною супервищою співіснуватимеш із спе­кулянтом?

—   Сама ти спекулянтка,— образилась Яна,— На посередницькій діяльності тримається світ.

—   Але ж ми якось жили без усякого посередництва, і, як видно тепер, жили зовсім непогано.

—   Без посередництва? Хіба ти не розумієш, що основним посе­редником була партія?

—   Озвалася колишня комуністка.

—   Та ще й не рядова, а колишній член бюро райкому.

—   А я ніколи не приховувала свого членства,— гордо відпові­ла Яна.— Я з тих, хто підривав партію із середини! Скільки всього було випито під портретами членів Політбюро! Скільки оселедців було загорнуто в плакати Слава КПРС! Скільком комуністам я осо­бисто попсувала моральне обличчяі — мрійливо поринула в спога­ди Яна.

—   А тепер тебе потягло на світовий імперіалізм,— зауважила Віра.

—   Тепер це зветься постіндустріальний світ,— виправила подруїу юності Надія.

—   Усе на світі треба пережити,— відповіла цитатою з класика Япа.

За вікном полетіли перші в цьому році дрібні сніжинки. З Дніпра

з ревом повіяв сердитий вітер. Незважаючи на випите, з’їдене і май­стерно засклений балкон, холод діставався під хустки і пледи на пле­чах і на колінах,

—   Кінець світу,— тихо промовляє Віра, допиваючи келих сухо­го,— може ти й правильно робиш, що тікаєш звідсіля до теплої країни.

—   Мені чомусь пригадався кінець першої дії «Днів Турбіних»,— зітхає Надія, також через силу допиваючи сухе, щоб не лишалось на сльози.

Мамо, увімкнули опалення,— влетів до вітальні Саша- молодший.

—   Мамо, в них увімкнули опалення! — закричав Костик.— Може і в нас увімкнуть!

—   Людочка спить,— приклала пальця до губ Мар'яна.

—   Треба рушати,— підвелася Надія.

—   Візьмемо таксі,— позіхає Яна.

Поки Яна натягає на сонну Людочку білу шубку, Віра затягає Надю до кухні і енергійно шепоче:

—   Ти ж не бери приклада з Янки! Краще міцніше тримайся за за­ступника! Ти же любиш його!

—   Мамо, ти вже готова? — до кухні заходить одягнений Костик.

—   А може затримаєшся ще трошки, Надю? А Саша прокинеться і проведе вас із Костиком до автобуса.

—   Ні, краше я з Яною на таксі,— втомлено відповідає Надія.

Надії до центру міста, Яні — на протилежну околицю. їм по доро­зі. Людочка у французькій шубці з муфточкою спить у Яни на руках.

—   Боже, тобі ж важко! Дай, я потримаю, поки ти одягнешся! — Віра бере Людочку з рук Яни. Саша-старший ще гучніше захропів у спальні. Яна знімає з себе одну зі своїх хусток, пов’язує її на шиї в Мар’яни.

—   І що ти таке робиш! — обурюється Віра.— У дівки і без того голова не туди дивиться.

—   А ти добре знаєш, куди, власне, має дивитись голова? — за­питує Надія.

—   Ти хочеш сказати, ніби ти знаєш?

—   Hi, я не знаю,— відповіла Надія.

—   Зате я знаю, куди! — вигукує Яна, забираючи у Віри Людоч­ку-— Вперед! Треба дивитись тільки вперед!

—   А вперед — це куди? — тихо запитує Надія.