Олександр Довженко - Ніч перед боєм (скорочено) читати онлайн

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

 

 

(1894-1956)

Його називали «Гомером кіно XX століття* за широкомасштабне зображення рідної землі й народу, його трагічну долю та пошуки історичного шляху.

Він був поетом у кіно й писав твори художньої літератури з яскравими ознаками кінематографічності, започаткував у літературі жанр кіноповісті' .

У 2015 р. міжнародна організація ЮНЕСКО^{81 82}’ назвала його «німий* фільм «Земля* серед п’яти світових кіношедеврів, про які кажуть: найкращі фільми всіх часів і народів.

Він — це Олександр Петрович Довженко геніальний український кінорежисер, письменник, публіцист і художник. Митець багатогранно обдарований, пристрасний, щирий, а ще — великий син свого народу, який усе життя присвятив їй своїй УКРАЇНІ.

Олександр Петрович Довженко народився на хуторі В’юнище на Чер-нігівщиніЮ вересня 1894 р.

^етопт ІГІІ КООГДГІШТГІ

Роком раніше в іншому куточку України, місті Одесі, головний механік Новоросійського університету Йосип Тимченко сконструював кінознімальний апарат, за допомогою якого можна було створювати коротенькі кінострічки. Пошуки способів, як можна оживити статичні картинки, розпочалися дещо раніше, у 1878 р. Відтоді протягом двох десятиліть у різних країнах тривали експерименти зі знімання кіно. Але, за гіркою іронією долі, першість у цій справі приписують французам — братам Люм'єр, які в 1895 р. запатентували винахід. З кінця XIX ст. розпочалася велика епоха нового виду мистецтва — кіно.

Спочатку кінострічки були без звуку, наївні й коротенькі. Уявіть собі типову картину: тісний зал, який називали «ілюзіон», маленький екран, по якому дуже швидко й смішно, як на сучасного глядача, пересуваються люди, коротенькі титри під кадрами замість реплік героїв. Збоку за піаніно сидить тапер⁸³ і супроводжує зображення музикою.

Ще до більшовицького перевороту 1917 р. на території нашої країни працювало кілька приватних кінофабрик: «Южнорусское синематографическое акционерное общество Сахненко», «Южнорусское ательє "Родина”», кіноательє «Мирограф» в м. Одесі, яке пізніше стало кінофабрикою, харківське фотоательє Альфреда Федецького, який уперше в Україні почав знімати хронікальні фільми, та ін. Від короткометражок згодом перейшли до створення повнометражних фільмів. У першу чергу екранізували класику: «Богдана Хмельницького» за М. Старицьким, «Наталку Полтавку» й «Москаля-чарівника» за І. Котляревським та інші. Головні ролі в них виконували корифеї українського театру Микола Са-довський і Марія Заньковецька. На Одеській кінофабриці деякий час знімалася також неперевершена Віра Холодна⁷. Але перші десятиліття українського, як і світового, кінематографу можна охарактеризувати переважно як роки діяльності аматорів та ентузіастів.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Поясніть, чому перші десятиріччя кінематограф розвивали непрофесіонали.

Після жовтневого перевороту в умовах громадянської війни та встановлення радянської влади кіно стало засобом пропаганди, агітації, виховання й освіти. Його завдання роз’яснювати громадянам політику уряду й переконувати їх у справедливості його дій. Разом із тим у радянській Україні створювали й високої, як на той час, якості комерційні художні фільми. Так, наприклад, починаючи від 1926 р., за кількістю продажів у Європі українські фільми були на другому місці після американських.

У таких умовах розпочав свою кінематографічну діяльність Олександр Петрович Довженко.

Отож повернімося в 1894 р. до маленької хати Довженків на Чернігівщину. Сім’я була багатодітною навіть для тих часів — чотирнадцятеро дітей, із яких вижили тільки двоє Олександр і його сестра Поліна. У своєму «Щоденнику* в 1945 р., вже в зрілому віці, письменник так згадував про свою родину: вПригадую: основнії риси характеру нашої сім’ї — насміхались над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою. Ми любили сміятись, дражнити одне одного, сміялись у добрі і в горі, сміялися над владою, над богом і над чортом, мали велику любов і смик до смішного, дотепного, гострого. Дід, батько, мати, брати і сестри. Слів нам випало, проте, в житті багато, більш ніж сміху. І всі ми були добрі до людей *.

Самі неписьменні, батьки намагалися дати дітям ґрунтовну освіту.

Спочатку Сашко навчався в Сосницькій початковій школі, потім у Глухівському учительському інституті (нині — Глухівський національний університет імені Олександра Довженка). У школі йому легко давалися науки, мав відмінні оцінки, хоч вважав, що це «...вчителі самі чогось не розуміють, тож їм здається, що я відмінник». У Глухівському інституті він читав багато літературних творів, «що видавалися у Львові і читалися потай від педагогів як щось рідне, але заборонене». Ці книжки відкривати юнакові велич і трагедію його народа та виховувати прагнення працювати для його піднесення.

Після закінчення навчання через нестачу вчителів він працював учителем природознавства, географії, фізики, історії, гімнастики й малювання в Житомирському початковому училищі. Саме в ці роки О. Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху.

У 1917 р. він переїхав до Києва, де вчителював й одночасно навчався в Київському комерційному інституті (нині — Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) та Українській академії мистецтв. Жодного з вишів він так і не закінчив, тому що його захопили буремні події 20-х років XX ст. У 1918 р. він організовував петлюрівські загони й був ад’ютантом третьої окремої бригади Січової дивізії. У 1919 р.

О. Довженко повернувся до Житомира, де його заарештував Волинський ВЧК¹. Потім концтабір із формулюванням «ворог робітничо-селянського уряду». Звільнитися з неволі допоміг йому письменник Василь Еллан-Блакитний². Після встановлення радянської влади О. Довженко працював на різних посадах в Україні, потім на дипломатичній роботі в Польщі та Німеччині. Він не полишав бажання опанувати тонкощі образотворчого мистецтва, тому в Берліні близько року навчався в при-

' Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем — у 1917-1922 рр. — державно-політичний карний орган уряду більшовиків, створений для “боротьби з контрреволюцією і саботажем».

⁷ Елл&н-Блакитний Василь (справжнє ім’я Василь Михайлович Елланський) (1894-1925) — український революційний діяч і письменник.

ватній мистецькій школі у професора Віллі Геккеля, відвідував лекції в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. О. Довженко писав: в.. .У мене була віра в свої здібності й впевненість, що років через десять-п’ятнадцять наполегливої праці я вироблюсь у непоганого художника*.

 

Тому цілком закономірним було його рішення після повернення в Україну займатися живописом. О. Довженко працював карикатуристом та художником-ілюстратором у газеті «Вісті*.

Але в 1926 р. він, визнаний у Харкові митець, різко змінив своє життя, переїхавши до Одеси працювати на кінофабрику. Довелося всього вчитися з нлля — писати сценарії фільмів, опановувати ази режисерської професії.

Після перших невдалих спроб О. Довженко в 1928 р. приступив до створення кіноепопеї про український народ. Протягом 1928-1930 рр. з’явилися три стрічки, присвячені осмисленню національної історії, — «Звенигора», «Арсенал» та «Земля*. Пристрасний запал, піднесеність, натхнення, притаманні їм, представляли Олександра Довженка як поета в кіномистецтві, небайдужого до долі свого народу. Хоч його потрактування подій дещо відрізнялося від сучасного, у них втілено високу полум’яну любов до Батьківщини та віру в людину. Навіть у своїх помилках він був щирий і величний. Наприклад, фільм «Земля* (1930) був присвячений темі колективізації¹ українського села, у прогресивність якої О. Довженко свято повірив. Коли ж в Україні в 1933 р. радянська влада штучно організувала голод, митець зрозумів його причини й надзвичайно від цього страждав.

Фільм «Земля» в СРСР було піддано безпідставній і необґрунтованій критиці. Навіть світове визнання твору не змогло врятувати режисера від звинувачень. Минули роки, і час розставив усе на свої місця. У 1958 р. на Брюссельській всесвітній виставці 117 відомих кінознавців і кінокри-тиків із 20 країн назвали «Землю» одним із 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.

Коли почалася Друга світова війна, О. Довженко, хворий і вже не молодий, добровольцем пішов на фронт. Він працював кореспондентом газети «Красная звезда*, знімав документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945). Але головною зброєю в цей час для нього стало слово. Саме у страшний воєнний період народився Довженко-письменник. Він виступив з оповід-

' Колективізація — створення великих колективних господарств (колгоспів) на основі індивідуальних селянських дворів. Колективізація була формою нищення селян, у якій влада вбачала силу, що могла чинити їй опір, оскільки селян примусово виселяли зі своїх домівок, відбирали їхню власність.

ною прозою «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Мати», «Відступник», «На колючому дроті», «Незабутнє», «Народні рицарі», «Стій, смерть, зупинись!», «Повість полум'яних літ», «Україна в огні». Основна тема його творів цього часу — людина й війна, доля народу у війні. На повну силу автор зобразив національну трагедію, у цих творах звучав біль за рідну землю та народ. Але О. Довженко не побоявся порушити також проблеми, які інші замовчували: непідготовленість країни до боротьби з ворогом, байдужість і безвідповідальність влади в часи народного горя, причини появи зрадників та інші. За кіноповість «Україна в огні» О. Довженка піддали нищівній критиці. Влада побоялася знищити митця зі світовою славою так, як сотні інших, тому О. Довженка змусили переїхати до Москви й заборонили виїжджати до України. Письменник розумів, що це назавжди, тому у своєму «Щоденнику» записав: «Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі». Але навіть цій мрії О. Довженка не вдалося здійснитися. Олександр Петрович помер 25 листопада 1956 року. Тіло його покоїться в Москві на Ново-Дівичому цвинтарі. Україна має надію, що настане час, коли заповіт її великого сина можна буде виконати.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1.    Назвіть дві-три події з біографії О. Довженка, що найбільше вас вразили.

2.    Розкажіть про Довженка-рєжисера. Назвіть найвизначніші його кіно- та літературні твори.

3.    Поясніть, про що свідчить той факт, що фільм О. Довженка -Земля- двічі визнано світовим кіношедевром.

4.    Роздивіться репродукції портрета О. Довженка роботи А. Горської та автопортрета. Яке враження вони справили на вас? У чому символічність художнього полотна А. Горської?

5. Прочитайте та прокоментуйте крилаті вислови О. Довженка. Який із них ви обрали б собі як настанову до свого життя? Чому?

•    Думай неухильно тільки про велике. Підніми природу до самого себе, і хай Всесвіт буде відображенням твоєї душі.

•    Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий — зорі. Що кому.

•    Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка.

•    Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.

Оповідання «Ніч перед боєм» О. Довженко написав у 1942 р. за один місяць. Його надрукували в газеті «Красная звезда» російською мовою, а потім — у форматі маленької книжечки-метелика, яку поширювали на фронті. Ним зачитувалися бійці, водночас це був один із небагатьох Довженкових творів, схвально сприйнятих владою. У чому ж секрет популярності оповідання?

jeTOfTI'lIil КООРДІІШТГІ

Пригадаймо: початок війни⁸⁴ був відверто невдалим для Радянського Союзу. 1942 р. вся Україна, Білорусія, Прибалтика, частина Росії опинилися під німецькою окупацією. Ворог захоплював нові території: рвався на Волгу, Північний Кавказ, Кубань. У цих умовах, піддавшись паніці, частина військ Південного фронту майже без бпору залишила Ростов і Новочеркаськ. Населення почало розчаровуватись в армії та занепадати духом. Хід війни наближувався до трагічної кульмінації. У цих умовах 28 липня 1942 р. І. Сталін видав наказ № 227, у статті 10 якого зазначалося: «Ні кроку назад! Таким тепер має бути наш головний заклик. Потрібно наполегливо, до останньої краплі крові захищати кожну позицію, кожен метр радянської території, чіплятися за кожен клаптик радянської землі і відстоювати його до останньої можливості».

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

Скорочено

—    Товаришу командир! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут — і старі, що вже по півроку на війні, і молоді, ось вроді Овчаренка, що йтимуть до бою вперше, — усі ми знаємо, що завтра бій буде великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?

Іван Дробот, молодий танкіст із надзвичайно приємним і скромним лицем, хвилювався.

—    Правду, — одповів просто і спокійно Герой Радянського Союзу² знаменитий їхній командир Петро Колодуб. — Продовжуйте, Дробот, що ви хотіли сказати перед боєм.

—    Я хотів спитать вас, хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну і невтомну, хоч ви на вид такий, пробачте, і

маленькі, і недуже неначебто й здорові, так от, звідки воно у вас береться, оте все, що говорять, і самі ми знаємо, що ви з любого пекла виходите переможцем, так от, що ви є така за людина, скажіть нам неофіціально, так, ніби ми і не на війні зовсім. Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? Чи, може, я не так висловився, пробачте.

Дробот почервонів од свого довгого запитання. Йому здалося, що він неясно висловився, і від цього він зовсім розгубився.

—    Ні, дякую, Іване, ви прекрасно і тонко висловили свою думку, і я з великою охотою вам одповім, тим більше, що секрет таки у мене дійсно є.

Всі бійці і командири, — а їх було в землянці чоловік тридцять, — раптом заворушились і, розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли. Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх. Поклавши на похідний столик люльку, він трохи почекав, поки стало зовсім тихо.

—    Це було на Десні, — почав знаменитий капітан, усміхнувшись. — Да... одним словом, звичайний наш український дід-рибалка перевернув мені тоді всю душу. Хто з бійців, що пізнали увесь тягар торішнього німецького вторгнення, не пам'ятає цього діда? Пригадуєте осінь? Що не ріка, то й драма, то й діди, мов добрі річні духи. Вони були сміливі, діди оті, сердиті і не боялися смерті. Дехто сказав би, що вони не любили нас. Часом їхня нелюбов і навіть презирство до нас не мали впливу. Було таке?

—    Було, — зітхнули в кутку землянки.

—    Ну, так от слухайте. [...] Ми відходили без зв’язку, без артилерії, ми одступали на схід день і ніч. Ворожі кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених товаришів, падали з ними, проклинали все на світі і йшли далі. Ніде правди діти, були такі, що й стрілялися од розпачу, і гордості, й жалю. Були й такі, що кидали зброю і з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу пройти мимо.

Колодуб примовк замислившись.

—    Нас було небагато, чоловік п’ятнадцять. Було кілька танкістів з розбитих танків, були кулеметники, політпрацівники, два бортмеханіки, навіть один полковник без полку. Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником. Сади колгоспам садив, співав пісень, дівчаточок любив та, мабуть, що й усе.

Капітан Колодуб так тепло і разом з тим з такою тонкою, знайомою всім

іронією усміхнувся, що за ним тихо усміхнулася вся землянка.

—    Ми вибилися з сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом велика ріка. А німці були недалеко. Чимало з нас не вміло плавать. Нам показали хату перевізника.

—    Тікаєте, бісові сини? — спитав нас дід Платон Півторак, що виходив уже з сіней з веслом, сіткою й дерев’яним ковшем для виливання води з човна. — Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все — перевези та перевези. Савко! — крикнув Платон до сусідньої хати. — Ходім, Савко. Треба перевезти, нехай вже тікають. Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть, останні.

Савка вийшов із своєї хатки і дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесятий, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. Був би він сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору светр не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив чималий хлопець з двома опачинами.

—    Еге-ге! Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете. — сказав дід Савка і хитро подивився на нас. — Одежа ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, та?!

—    Ходім уже, годі! — сказав Платон.

Пішли. [...]

—    Не знаю, чого вони оце так тікають, — сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. — Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.

—    Еге! — погодився Савка. — Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не замажешся.

—    Душа несерйозна, розбалувана, — сердився Платон. — Візьми мого Левка. Як він на Кохин-Голі' тих, як їх, бачив? Всіх до одного вичистив. Читав листа? Полковник Левко Півторак — я понімаю! А це — казна-що, не люди.

Ми йшли стежкою мовчки у густих лозах. [...]

—    Скажіть, а де ж річка? Далеко річка?

—    А ось і річка.

Дійсно, лоза зразу кінчалась, і ми вийшли на чистий піщаний висип. Перед нами була тиха широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темні ліси, а над річкою і над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.

Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, внизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними і жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі^{85 86} палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це одбивапося в воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне. Природа була ніби в змові з подіями і попереджала нас своїми грізними знаками. [...]

—    Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платон. Він стояв уже біля човна з веслом. — Повезем уже, а там, що Бог дасть. Не вміли шануватися, так уж повезем, тікайте, чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїн! — загримав дід на когось із нас.

Ми розсілися у човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думку.

—    У тебе готово, Савко?

—    Можна.

—    А хмар наперло... Ач, що робиться! Страшний суд⁸⁷, чи що, починаєть-

ся? — Дід Платон подивився на небо і плюнув у долоню. Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега. [...]

Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і на суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих почувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.

Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував із Савкою свою розмову, образливу і гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило, щось хотілось йому додумати до кінця. Він ніби думав уголос:

—    Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати якесь дермо собаче та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні¹, а новому.

—    Еге! — почувся ззаду голос Савки.

—    А це ж усе гроші!

—    Еге!

—    Вставай, — каже, — вези, годі спати. А я три ночі не спав, возив.

Платон трохи помовчав.

—    А оце недавно, перед вечором, перевозив із Митрофаном одну партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить — вези, каже, мерщій, куркуль²! їй-богу, правда. А в самого руки тремтять і очі викарячені, немов у носаря чи в окуня, од страху. От пак людина, хай Бог милує.

—    А, чорті-що.

—    Еге. Так товариші заступились, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда обижаєш? Та чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну ти подумай... О, здорово гуцає. — Прислухався Платон до гарматних пострілів. — Скоро, мабуть, появиться герман³.

Прогриміли постріли важких німецьких гармат. Пролетіли перелякані качки.

—    «Діду, перевези...» — сердився Платон.

—    Еге, — підхопив Савка. — А не знають, трясця їх матері, що вже кому на війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме... Бери вліво, бистра велика, — загрібав Савка опачиною.

—    Беру. Коли б оце Левко із своїм полком та був тут, той би не одступив, ні. Той би цього човна повернув назад, та по шиях, по шиях! — розсердився Платон і наліг на весло. — Той не одступить, ні, чорта з два!

—    Еге! Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить. Куди твоє діло! — сказав Савка і плюнув на долоню. — А ці думають урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров’ю довго... Це ж усе доведеться забирать назад!

—    А доведеться! — підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. — Шутка сказать, скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров!

Я дивився на діда Платона і з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу.

¹    Реміння (розм.) — збірн. до ремінь.

²    Куркуль — у СРСР —зневажлива назва заможного селянина.

³    Герман — тут: німець.

—    Наша частина змушена була відступити, — сказав полковник.

—    Балакай. Не вміли битися. От тобі і відступ, — сказав Платон. — Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказано: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.

—    А де ваша ненависть? — підхопив Савка.

—    Еге, а вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема! — Дід Платон аж крякнув і підвівся на кормі. [...]

—    Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, — крикнув Троянда і навіть встав од хвилювання.

—    Значить, душа в тебе мала, — сказав Платон. — Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока і бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.

—    Ну, а якщо душа велика, а людина нервова, — образився Троянда і розсердився сам на себе. Був він до чорта розумний і дотепний, а тут весь дотеп наче всох.

—    А ти прикуй себе од страху ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смерті, — сказав Платон. — А там уже живі розберуть колись, який ти був, нервений чи ні. А то виходить, що ненависті в тобі багато, а нервів і себелюбства ще неначе більше. От і — «перевезіть, діду». А ненависть твоя на щось інше витратиться. Яка ж ціна їй, коли умирать не вмієш?

—    Ну, це не всякий може, — пробелькотав щось збитий з пантелику Троянда.

—    Отож-то й є. А треба, щоб усякий міг, коли ворог суне. їсти ж хліба усякий требує. І язиком галакать усі навчились. [...]

—    Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить — «діду, перевези»!

—    Еге, — промовив Савка. — Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте тікать! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, й дитячої крові.

—    Не знаю, як ти, Савко, — сказав Платон, — а мене б із Дніпра чи з Десни не те що Ггтлер, а сам нечистий би не вигнав, прости, Господи, не при ночі згадуючи.

—    Легко сказати, діду, а от побачили б ви танкетки! — виправдувався лейтенант Сокіл.

—    Ну і що ж? — перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. — Скільки вона вас там може убити, тая танкетка? Все одно вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на Кохин-Голі, чули, що зробив з тими, як їх?.. Танкетки, — розгнівався дід. — Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в піснях про Морозенка співають: «Де проїхав Морозенко — кривавая річка». О! Ото був воїн!

Я не витримав далі дідових розмов, — так важко було мені його слухати. В цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.

—    А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають наші душі, не печуть нас пекельним вогнем? — простогнав я йому в самі очі.

—    А що мені думати? — подивився на мене дід Платон. — Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам на прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль — це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливі! — сказав дід Платон і примовк. Він висловив, нарешті, свою думку. Це була його правда. Він стояв на кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас. [...]

Приїхали.

Човен м’яко уткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни — і вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду...

Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи у лози.

—    Постійте трохи, — сказав Платон, спершись на весло. — Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, яку вічі дивитись?

—    Передайте, що ми повернемось. Не дрейфте, діду. Повернемось! — спробував підбадьорити діда Троянда. [...]

Ми пішли в лози.

Я йшов останнім і думав про діда Платона. «Спасибі йому, — думав я, — що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця огонь уночі... Правдо, чом же ти часом така гірка та солона!»

Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип.

Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.

—    Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, — сказав я, задихаючись. — Ми вас, діду, ніколи...

—    Іди, не крутись перед очима, — сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози і падали в Десну.

—    Оце, друзі мої, і все. Оце і весь секрет, — сказав капітан Колодуб і запалив люльку. Всі в землянці зітхнули.

—    Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато постріляв у наступі і гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? — голос капітана зазвучав, як бойова сурма. — Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. — Капітан Колодуб усміхнувся. — А все ж таки нічого в світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і...

—    І сказати йому, що він помилявся, товаришу Герой Радянського Союзу. Моє шанування! Ну як? — почувся з боку дверей улесливий голос Троянди, що вже з півгодини як приїхав на фронт і зайшов до землянки.

—    І поклонитися діду Платону в ноги за науку, — сказав капітан Колодуб, ніби і не почувши зовсім Троянди.

Стало тихо. Ніхто не рухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.

—    Ні, товаришу капітан, не поклонитесь ви діду Платону, — зітхнув молодий танкіст.

Всі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований.

—    Діда Платона, товаришу капітан, уже нема живого, — сказав Дробот. — Ото як ви пішли у лози, через годину прибігли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був приказ негайно переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло їх вщерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:

—    Савко, прости мене!

—    Бог простить.

—    У другий раз!

—    Бог простить.

—    Прости утрете!

—    Бог простить.

—    Прости і ти мене, Платоне, — сказав дід Савка.

—    Бог простить.

—    У другий раз!

—    Бог простить.

—    У третій раз!

—    Бог простить.

Та за третім разом як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Все потонуло — і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег

—    А хто ж ти такий? — тихо спитав капітан Колодуб.

—    Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині...

—    Встать! — скомандував Колодуб.

Всі встали. Цілу хвилину сім'я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і урочистий. Він стояв із закритими очима. Потім на мить він став на одно коліно, і всі послідували за його рухом.

—    Готові до бою? — спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон на Десні.

—    Готові на будь-який огонь!!!

Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко на обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.

ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ ^{88 89 90}

4.    Розкажіть, яким був бойовий дух бійців на момент зустрічі з дідами Платоном і Савкою. Чи виправданим був їхній відступ? Відповідь підтверджуйте цитатами.

5.    Поясніть, як дід Платон охарактеризував усіх бійців, що відступали. Чи справедливою була така його оцінка? Чи жалів він їх? Свою відповідь обґрунтуйте.

6.    Перевізники тричі згадують у розмові з бійцями про нове реміння. З якою метою автор акцентує увагу на цій художній деталі?

7.    Проаналізуйте мовлення діда Платона. Чим ви поясните саме такий добір ним слів?

8.    Прочитайте пейзаж — передвісник горобиної ночі. Яка його роль у творі?

9.    Розкажіть, який урок патріотизму дали діди-перевізники бійцям. Зробіть припущення. якою могла бути поведінка Петра Колодуба в подальшому, якби він не зустрів Платона й Савку.

10.    Поясніть, чому про дідів автор розповів устами Петра Колодуба через півроку після їхньої зустрічі.

11.    Назвіть використані в оповіданні міфологічні та релігійні образи. Поясніть, що вони означають і з якою метою автор їх використовує.

12.    Порівняйте характери дідів-пєрєвізників. Що між ними спільне, а чим вони відрізняються? Відповідь підтверджуйте цитатами.

13.    Розкажіть, у чому полягав подвиг дідів Платона й Савки. Поясніть значення сцени їхнього прощання. Що означали слова діда Платона «уміти умирать»?

14.    Поясніть, з якою метою автор згадує у творі образ Морозенка. У чому його символічне значення? Відповідь обґрунтуйте.

15.    У своїх прозових творах О. Довженко використовував елементи кінопоетики:

•    «крупний»план;

•    монтаж епізодів-кадрів;

•    виразні та лаконічні діалоги;

•    переключення дії.

Визначте, які із зазначених засобів він використав в оповіданні «Ніч перед боєм».

16.    Поміркуйте, у чому актуальність цього твору. Чи можна провести аналогії між подіями 1941-1942 рр. і сучасністю? У чому вони виявляються?

Сергій Ейзенштейн⁹¹ так охарактеризував О. Довженка: «...серед пас пова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер паш. Свій. Спільний. Пород нами була людино, яка створила нове в галузі кіно*.

 

В оповіданні «Ніч перед боєм» художньо узагальнено об'єктивні картини початкового періоду війни. О. Довженко досліджував тему захисту рідної землі та героїзму людей у боротьбі з ворогом. Гасло «Ні кроку назад!» з офіційного наказу № 227 перегукувалося з художньою ідеєю твору, але втіленою емоційно

та пристрасно. «Перемагають горді, а не жалісливі» — такий урок давав О. Довженко воїнам-захисникам.

Оповідь у творі веде Герой Радянського Союзу Петро Колодуб. Автор зображує всього кілька годин у перші місяці 1941 року, коли окремі розрізнені загони радянської армії відступали під натиском ворога. У центрі твору — образи двох дідів, Платона й Савки. У своєму «Щоденнику» О. Довженко записав про них: «Діди-перевізники — це образ епохи. Діди-перевізники через ріки. Харони'. їх багато. Вони сміливі, не бояться смерті і ніби зговорились».

Чому автор для розповіді про українські воєнні реалії використовує образи античної міфології? Міфологічний образ річки Стікс, через яку переправлявся Харон, символізував зв'язок двох світів — живих і мертвих. В оповіданні «Ніч перед боєм» річка Десна — очищення душ, а Платон і Савка стали ніби духовними поводирями воїнів, провідниками від стану зневіри до впевненості в перемозі. Переправившись на другий берег, бійці були вже іншими, готовими скоро повернутися й визволити рідну землю. Після розмови з Платоном і Савкою вже не жалість до себе, а «нестерпний вогонь пропік наскрізь» їх і пробудив у них ненависть до ворога та прагнення до перемоги.

lAirnefuu/rnufico в- Колі м/ислїїгщгп&

1. На каналі YouTube перегляньте фільм «Земля», реставрований Національна центром Олександра Довженка. Зверніть увагу, шо музичний супровід до нього створив український етно-гурт «ДахаБраха».

2. Визначний російський режисер Арсеній Тарковський, батьки якого — вихідці з України, — перед початком знімання нової картини обов'язково запрошував своїх колег переглянути «Землю». Як ви думаєте, що саме надихало його у фільмі О. Довженка? Свою відповідь представте у формі есе. ⁹²

ТИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Творче життя О. Довженка було пов’язане з кінофабрикою Всеукраїнського фотокіноуправління, що пізніше була реорганізована в Київську кіностудію імені Олександра Довженка. Саме тут він зняв «Арсенал» і «Землю».

Об'єднайтеся з однокласниками у творчу групу та проведіть дослідження цієї сторінки біографії митця. Підготуйте проект і презентуйте його в класі або оприлюдніть на сторінці в соціальних мережах.

ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

Об'єднайтеся з однокласниками у творчу групу. У мережі Інтернет знайдіть інформацію, як написати сценарій. За оповіданням «Ніч перед боєм» створіть кіносценарій. Оприлюдніть його в Інтернеті та організуйте обговорення. Удоскональте ваш сценарій пропозиціями інших творчих груп.

Ьилуюємл

Тим із вас, хто зацікавився долею 0. Довженка, радимо прочитати два твори самого режисера й письменника: геніальну автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна» та найповніший варіант щоденника (Довженко О. П. Щоденникові записи. — Харків, 2015).

А в історико-документальній книжці кінорежисера та кінознавця Олександра Безручка представлено не відомі раніше документи про письменника (О. Безручко.Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб. — К.: Сучасний письменник, 2008).

Не залишать вас також байдужими надзвичайної емоційної сили твори О. Довженка «Мати» та «На колючому дроті», присвячені періоду Другої світової війни.

МУЗЕЙНА МАНА УКРАЇНИ

Дізнатися більше про генія планетарного масштабу, українського Леонардо да Вінчі, красеня з обличчям пророка ви зможете, відвідавши {віртуально чи реально):

Сосницький літературно-меморіальний музей О. П. Довженка; Музей Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. 

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Коваленко