Юрій Винничук - Місце для дракона читати онлайн » Народна Освіта


Народна Освіта » Українська література » Юрій Винничук - Місце для дракона читати онлайн






Юрій Винничук - Місце для дракона читати онлайн

Юрій Винничук

(нар. 1952)

Юрій Павлович Вииничук народився 18 березня 1952 року в Івано-Франківську. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті місцевого педагогічного інституту за спеціальністю «учитель української мови і літератури».

Після інституту Винничук переїхав до Львова, працював вантажником, художником-оформлювачем. Упродовж кількох років він

 

входив до творчого колективу естрадного театру «Не журись», писав сценарії та пісні для вистав.

Частину життя письменник присвятив журналістській діяльності в газетах «Post-Поступ» та «Гульвіса».

Юрій Винничук відомий прозовими творами «Місце для дракона», «Ласкаво просимо в Щу-роград», «Діви ночі», «Мальва Ланда», «Весняні ігри в осінніх садах», «Танґо смерті», «Аптекар» та ін. Він є автором краєзнавчих книжок «Легенди Львова», «Кнайпи Львова», «Таємниці львівської кави», упорядником антології української фантастики «Огненний змій» та міфологічної енциклопедії «Книга бестій».

..........Україна І світ..................................................................

Твори Юрія Винничука перекладалися в Англії, Аргентині, Білорусі, Канаді, Німеччині, Польщі, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії.

За творчі досягнення Юрія Винничука двічі визнавали лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» (у 2005 і 2012 роках).

..........Опрацьовуємо прочитане....................................................

1.    Коли народився Юрій Винничук?

2.    Де він здобув освіту?

3.    Назвіть основні книжки письменника.

4.    Які факти свідчать про популярність творів Юрія Винничука?

5.    Із якими творами письменника ви знайомі?

(>. У зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми) запишіть у зошит відомості про письменника.

«МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА»

І ЄВРОПЕЙСЬКА МИСТЕЦЬКА ТРАДИЦІЯ

Повість «Місце для дракона» розповідає про вигадані події і вигаданих персонажів. Вона має ознаки літературної казки — оповідного твору, що часто використовує фольклорний досвід. Як і народна, літературна казка орієнтується на вимисел, звертається до проблеми добра і зла, навчає читачів співчувати герою. Однак при цьому вона виражає індивідуальне авторське розуміння життя. Звідси й відмінності, зокрема, порушення важливої у фольклорній казці вимоги — обов’язкового щасливого фіналу.

В останні десятиліття особливої популярності набуло таке мистецьке явище, як фентезі35. У нього є чимачо спільного з літературною казкою: творче осмислення міфологічних мотивів, зображення надприродних явищ та істот. Автори фентезі у своїх творах часто використовують середньовічні легенди про лицарів і драконів.

У давніх розповідях про подвиги героїв дракон виступає втіленням зла й надлюдської сили. У літературі минулого століття образ дракона зазнав суттєвих змін. Зокрема, у прозі Юрія Винничука запропоновано цікавий погляд на цей традиційний міфологічний образ. Повість українського автора поєднує риси літературної казки і фентезі: спирається на казкову історію про лицарів і дракона, однак цілком вільно, у дусі фентезі, осмислює традиційний мистецький досвід. Письменник не обмежується завданням розважити читача, а запрошує його до серйозних роздумів над сутністю людської природи та недосконалістю суспільних відносин.

ВИГАДАНИЙ СВІТ ЮРІЯ ВИННИЧУКА

Знайомтеся: восьмилітній Грицько — поет і філософ, християнин, вихованець мудрого Пустельника. Любить квіти, не вживає м’яса, не терпить насильства. І це все дракон, від якого чекають, що він чинитиме зло.

Злий дракон необхідний, бо князівству для нормального існування потрібна якась загроза. Коли є загроза для держави, то все легко пояснити: надмірні податки й повинності, недолугі розпорядження й прорахунки влади. Не так важливо, чи справжня ця загроза, чи вигадана. Чутки про дракона змінюють усе — нарешті є з ким боротися!

До того ж сам князь має особливий інтерес: мріє передати зятеві свої володіння. А тут не обійтися без героя-переможця, гідного князівни.

Одне слово, драконові зовсім не залишають вибору. Людям конче потрібен ворог — справжнє втілення зла. Та зрештою виявляється, що зло зовсім не в драконі, а... в самих людях, які сповідують «драко-нячі закони». Не випадково у творі ставиться риторичне запитання: «Де взяти ще стільки драконів, аби кожен із нас мав кого розіп’ясти?»

Особливу роль у повісті відіграють дружба, любов, самопожертва і зрада. Князь підтримує дружні стосунки з драконом, щоб хитрістю домогтися бажаного. Лише після смерті нового товариша він повною мірою усвідомлює огидність свого вчинку, що насправді дорівнює зраді.

Між Пустельником і драконом складаються взаємини наставника й талановитого учня, що розкривають їхні найкращі риси. Старий самітник навіть і не сподівався, що виховає такого ідеаліста.

Натомість дракон Грицько розуміє, що вже не здатен на втечу й усамітнення. Свою поезію він творить для людей: «...я пишу для них».

Вигаданий світ Юрія Винничука можна сприймати також як алегорію. У творі не бракує авторських підказок, які допомагають провести паралель між алегоричними образами та авторитетними подіями євангельської історії, що суттєво поглиблює філософський зміст повісті.

МІСЦЕ ДЛЯ ДРАКОНА Повість-казка (Скорочено36)

Не від того я помру.

Що на світі буде война.

А від того, що вона Мого вірша не достойна.

Ярослав Довган

РОЗДІЛ І

У вікні дзижчала муха, і нудотливе оте дзижчання навівало сон, так само як і порипування віконниць од непомітного вітру. Спекот-ливий полудень порозморював усе довкола, жовтою від пилюги

і сонця вуличкою пленталася баба Дрімота і мак розсипала — куди мак сипне, там усе й засне, а по нивах недожатих блукала Полудни-ця із серпом і пильнувала, чи не зостався який сміливець на полі у полудень дожинати, але не було нікого, бо добре відомо, що від По-лудниці нічим не відкупишся і не відмолишся — махне серпом по шиї, та й край. <...>

Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. <...>

Відколи князь посів батькові володіння, запанувало на люботин-ських землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи по своїх добрах та й наливалися тлущем, якось самі собою відійшли в забуття турнії, а якби й збрело князеві затіяти щось таке, то невідомо, що б з цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках ні меча, ні списа, тільки посміховисько із себе зробили б. Сусіди перестали зазіхати на спірні прикордонні села й містечка, хоча раніше затівалися баталії навіть через задрипаного хутора чи старого вітряка, якого хтось на межі поставив. Ніхто ні в кого не викрадав доньки, нікому жита не толочив від час ловів. Потроху оця сумирність передавалася й міщанам та селянам, ба навіть бурсаки втихомирились і не влаштовували колотнеч на ярмарках та міських ринках.

Спокій і затишок запанували в князівстві, й полудень став богом, якому хоч і молилися, проте жертву приносили зовсім маленьку, майже непомітну жертву, а в нагороду здобули нудьгу, котра, мов іржа меч, пороз’їдала душі люботинців, а що ті одвикли боронитися, запанувала вона безроздільно, викликаючи неймовірну лінь та роз-мореність. Здавалося, всі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел та господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну. І коли якийсь чужинець заїжджав у ті краї, то навіть сонце над Люботином здавалося йому куди вгодованішим і сит-нішим, ніж на батьківщині.

Раніше князь утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало йому в дзвінкий гріш, розпустив його. <...> Деколи його опановувало бажання струсити з себе оту сонливість і бездіяльність, кидався щось робити — затіє, було, собор будувати, вже й підвалини закладуть, та раптом махне рукою й більше не з’являється на будові, а майстри розповзуться по домівках, і ніхто потім про собор не згадує.

З літами одступав сон від нього, а натомість сповзалися лихі тривоги, прокрадалися в груди сухі й сичали під горлом, як люті вужі. Безсоння зривало вночі його з ліжка і змушувало блукати, наче сновиду чи привида, лункими покоями замку, і кроки його викликали моторош у сторожі.

У князя була донька — прекрасна Настасія. Прийшла їй пора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність князівни здобувалася в турніях чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає? Нема війн, нема розбійників, не з’являються ані злі чаклуни, ані людожери, кудись поділися страшні бататоголові дракони. Звідки візьметься геройство? Чого доброго, князівна задівується, і князь не матиме спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи його пращури. Ось вони осудливо зиркають на нього із портретів, і ніде сховатися йому від їхніх поглядів, які пропікають, наче залізо розпечене. Далебі, вже пора діяти, не має він права зволікати, інакше проклянуть його й духи предків, і наступні покоління.

Ці тривожні думки проникли в його сон і вирвали звідти, ще пробував заколисати себе сонливими хвилями, навмисно й очей не розплющував, але даремно. Звівся на ноги й рішучим кроком попрямував до дверей. Сторожа дрімала, опершись на галябарди.

—    Дідько б вас побрав! Отак ви вартуєте свого пана? Швидко мені воєводу сюди!

Прибіг захеканий воєвода. Став перед князем, вибалушивши здивовані очі та кривлячи рота в гамованому позіханні.

—    Слухайте сюди,— сказав князь.— Так далі не піде. Ми котимося в прірву,— тут він зробив паузу, щоб заспаний воєвода встиг перетравити сказане.— До чого дійшли вже? Я доньку заміж не годен видати. За кого її віддам? Де герої? Де лицарі, уславлені подвигами? Га? Я вас питаю!

Воєвода роззявив було рота, проте тільки для того, щоб випустити на волю «ги-и-и-х», бо голова його, ще не освіжіла після сну, не могла ніяк второпати, що від нього хоче князь.

—    Мовчите? Отож-бо. А чи задумувалися ви коли-небудь, на якого біса вас тримаю і гроші плачу? Ви ж воєвода, так? А де ваше військо?

—    Та ви ж самі казали...

—    Знаю! То були інші часи. <...> Доста панькатися. Оголосіть по всьому краю, що від дня святого Онуфрія запроваджуються турнії. Мій старий закон, який забороняв герці між лицарями, скасовую. Все зрозуміло?

—    Та зрозуміло,— зітхнув воєвода.— Мені зрозуміло, а як іншим? Ну, оголошу набір до війська. Гадаєте, підуть? За ті пару талярів? Та кожен колишній вояк уже так з вухами в господарство заліз, що тою мізерією його не спокусиш. Він оно збіжжя вивезе до Чехії, то заробе стілько, що, дивись, і сам зможе військо набирати.

—    А ви присилуйте.

—    Добре сказати — присилуйте. Чим присилую? Оцими двома руками? Хіба сторожу вашу познімати. Та й те, скільки тої сторожі? Селюхи іно за ціпи візьмуться — розбіжиться ваша сторожа, як курчата перед шулікою.

—    Що ви верзете? А закон? Я встановлював закони чи мої діди? Хіба насміляться вони піти проти закону?

—    Е-е, ваша милість, тут ви трошки той... Самі ж, вибачайте, начхали на закон. А ваші підвладні з вас-таки приклад і взяли... Та хоч би й закон. Що з нього? Хіба за часів вашого татуня, царство їм, не гнали батогами людей до війська, не посилали вояків данину збирати, не садили у в’язниці? А був же закон! Але тоді хоч було чим той закон підтримувати. А нині залишились я та ви. Хіба удвох і підем данину збирати. Ну, ще тих бомків з-за дверей візьмеш. Лицарі, що за ці роки зібрали по своїх добрах, то те й пробенкетували.

Князь нічого нового для себе не почув, але тому, що не раз і сам про те все мислив, стало на душі гірко й похмуро.

—    То що порадите? — спитав.

—    Не хтів я раніше казати, поки ще всього не перевірив, та, здається, Господь змилостивився над нами.

—    Ви про що?

—    Пригнався днями до мене побережник. І знаєте, яку новину приніс? Каже, бачив дракона.

—    Та йдіть!

—    Каже, біля Бистриці.

—    Справжнього дракона?

—    Ну та справжнього. З крилами. Все як має бути. Вогонь видихає. Здоровий, каже, як гора.

—    І де він живе?

—    У тій самій печері, де жив той дракон, що його при вашому дідові забито було.

—    Ти диви! Господи, чим я віддячу тобі за ласку твою? — вклякнув під образами й помолився, а як устав з колін, то радість світилася в його очах, а плечі розправилися, наче й не згорблювалися ніколи.

—    Нині вранці я посилав людей, і вони підтвердили. На березі Бистриці бачили сліди драконові.

—    Ну що ж, господи благослови. Розсилайте гінців. Так і оголосіть: хто переможе дракона — пошлюбить князівну і сяде на престолі. Бій з драконом — святе діло. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цюю вість зачують, враз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють.

2

Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним та навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав на прогулянку, і через те ніхто й не підозрював про його існування. Але якось він серед ночі забрів до густелезного лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки на чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Дракон спинився й зацікавлено почав наслухати. Небавом затихло, і з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб на голові в Пустельника — скільки вже там було його — заворушився, мов трава схарапуджена.

Оце так і почалося їхнє знайомство. Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина. Та голову мав тямущу і досить хутко навчився говорити по-людськи. Вони бачилися мало не щодня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що Пустельник ніяк не хотів погодитись, це навчити дракона грамоти.

—    Не драконове це діло, книги читати. Я тебе не відраджую, але, хто хоч краплю мудрості зачерпне, довіку ситий не буде. Від многої мудрості много скорбі, і хто примножує знання, примножує печаль. Я пішов на пущу не з добра. Колись воєводою був, але зажерся із батьком теперішнього князя. Мені його безперервні військові походи впоперек горла стали. Воює, воює, а який із того мав хосен? Ані клаптика землі не зумів приточити до Люботина. Плюнув я та й подався сюди. Нічого іншого не залишається, як книги читати. Дещо й сам пописую. Оце ось діяріуш свій списав, а це — літопис люботинський.

Комусь цікаво буде — прочитає та й мене добрим словом спімне. Мені книжна мудрість на користь пішла. А тобі навіщо? Я тебе й так можу надоумити, без книг. Дракон приходить на світ лихо чинити. За гріхи наші людські мусимо спокутувати, бо така воля Господня, і не тобі проти неї йти. Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не пострамив. А книги добра вчать. Як же ти зло чинитимеш, коли праведним станеш?

—    Що ви таке говорите, дядечку?! — жахнувся дракон.— Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

—    Е-е, синку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе — гадаєш, для краси тебе таким здоровилом господь сотворив? А ти ж іще рости й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.

—    Ніхто ще про мене не знає.

—    Дізнаються. А як станеться теє, не матимеш уже спокою. Приїдуть і покличуть тебе на герць. Мусиш згинути.

—    За що?

—    А так — ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну і займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні — ніхто й не спитає.

—    Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.

—    А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк все їдно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна задере.

—    Гадаєте, і я з вами отак зроблю?

—    На все воля божа. Я тобі в душу не зазирну і кров’ю твоєю не покермую.

—    Якщо вже й ви мені віри не ймете, то хто ж повірить?

—    Я тобі вірю. Чого ж? Вірю. Але це протиприродно. Чи ти чув коли, щоби зайці вовків жерли, а вовки на луці паслися? Ну добре, ти жив сам як палець та й харчувався чим попало, але чи можна бути певним, що ти колись не розсмакуєш м’яса? Спочатку якоюсь пташиною чи рибиною, а згодом козлом розговієшся. А тоді, так само, як і вся порода твоя, на людей кинешся. Був тут — не за моєї пам’яті — дракон. Мабуть, родич твій, бо у тій же печері жив. То він час від часу якусь дівку ловив та й обідав усмак. Піде на жнива,

було, вибере наймолодшу... До-овго з ним воювали. І ніхто не зумів подолати, аж Чорний лицар об’явився. Отой і голову драконові стяв.

—    Ви хробака з’їли б? — зненацька перебив його дракон.

—    Тьху! Що ти мелеш?

—    Оце так мені м’яса з’їсти. Я виріс на траві й траву їстиму. Навчили мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

—    Бач, тобі пальця в писок не клади! — розсміявся Пустельник.— Гаразд, навчу.

І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня.

З

Минув час, і докотилися до Пустельника чутки, що князь уже довідався про дракона й оголосив лицарське рушення.

—    От так, синку,— зітхнув,— прийшла година випробування. Мусиш стати до бою.

—    За що ж вони ополчилися проти мене?

—    Такий звичай. Як вони захочуть тебе убити, то й з-під землі вигребуть. Ти — дракон. Цього досить. Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько. І дарма — чинить воно руйнації чи так от, як ти, книги почитує,— мусить бути убите.

—    Я все одно не стану до бою.

—    Біда, що й я тобі не поможу. Ніхто мене й слухати не стане. А людей не перехитруєш. Біс, хоч і який уже майстер, а й той ради не дасть.

—    Не можу цього зрозуміти. Повинна ж бути якась справедливість. А бог?

—    Ну-у, бог! Не тобі до бога взивати, бо ж не для добра він таких, як ти, насилає.

—    То і господь зло чинить?

—    Якщо зла не буде, звідки добро пізнаєш?

—    То така ваша правда людська?

—    Який бог, така й правда,— сказав Пустельник і сам вжахнувся сказаному та почав хреститися.

—    Не хрестіться. Він і вас на жорна свої покладе.

..........Опрацьовуємо прочитане....................................................

1.    Де відбуваються події твору?

2.    Розкажіть про люботинське князівство.

3.    Яких богів шанували люботинці? Кого вони боялися?

4.    Чому сон одступив від князя? Що спричинило його неспокій?

5.    Із якою метою князь викликав до себе воєводу? У який спосіб князь хотів угамувати свій неспокій?

6.    Яку звістку мав воєвода для князя?

7.    Як князь поставився до цієї звістки?

8.    Поміркуйте, які алегоричні образи постають на початку твору.

9.    Звідки в князівстві взявся дракон? Скільки йому було років?

10.    Чому дракон їв травичку та листячко?

11.    Чому ніхто не здогадувався про існування дракона?

12.    Як дракон познайомився із Пустельником?

13.    Як Пустельник пояснив драконові причину свого усамітнення?

14.    Чому Пустельник не хотів навчити дракона грамоти?

15.    Які аргументи знаходить дракон, щоб переконати Пустельника?

16.    Чого з усієї науки Пустельника не міг утямити дракон?

РОЗДІЛ II

[У Люботині дізнаються про появу дракона. Негайно оголошується «лицарське рушення». Перед печерою збираються лицарі, але дракон відмовляється битися. Усіх дивує його поведінка. Незвичним є й те, що перед печерою замість черепів та кісток нещасних жертв ростуть квіти.]

РОЗДІЛ III

[Тим часом князь, збентежений дивною поведінкою дракона, звертається до Пустельника й дізнається, чому дракон не бажає чинити зла. Йому важко зрозуміти, як дракон може йти проти своїх інстинктів. Це загрожує зруйнувати всі плани: як знайти гідного зятя серед лицарів, які не билися з драконом?

Пустельник радить драконові перебратися до нової печери. Там він влаштовує зустріч свого вихованця з князем. Розмова розчаровує люботинського володаря. Йому важко змиритися з тим, що дракон якийсь не такий: пише вірші й не виносить насильства.

Князь у розпачі — через непоступливість миролюбного дракона зруйновано всі його плани! Зрештою він вирішує потоваришувати з драконом: сподівається хоча б у такий спосіб умовити його вийти на бій із лицарями. Пустельник, князь і дракон проводять багато часу в дружніх бесідах.] 37

дня дракон занепокоївся і, діждавшись ночі, подався до лісу. Лихе передчуття охопило його, коли наблизився до хати. Вітер тракав розчахнутими вікнами, рами скрипіли і протягло скавуліли.

Дракон обережно просунув лапу в двері й витяг лаву, на якій лежав Пустельник.

—    Нічого, нічого,— заспокоював себе дракон.— Я заберу вас до себе. Мусите поправитись. Що я без вас?

Пустельник мовчав і дихав дуже слабо.

Змій заніс його до себе в печеру і пильнував усю ніч, а вранці, коли старий розплющив очі, напоїв його зіллям.

7

—    Добре, що ти мене сюди завіз... Ти не знаєш, як страшно на самоті помирати. Я лежав і молився: не дай мені, господи, вмерти серед темної ночі...

—    Ні-ні, не покидайте мене,— жахнувся дракон.

—    У тебе ще є князь. Він непоганий чоловік.

—    Так... після того, як змирився, що я на герць не вийду, бачимося ледве не щодня.

—    Мені казав, що ти єдина істота, з якою цікаво йому розмовляти. В замку всі в ньому бачать лише князя. А тут він перестає бути князем.

—    Зате я не перестаю бути драконом. Не думаю, що він позбувся свого бажання знищити мене.

—    Коли народ засне, то спить так міцно, аж поки не почує на своїй горлянці ножа убивці... Ти — той ніж. Ти все ще біля горла... Податок збільшили — дракон винен. Хлопців до війська забрали — дракон винен. Град вибив збіжжя — і тут винен дракон. На тебе геть усе можна списати... Вночі, коли мені смерть перед очима стояла, думав про те, що зле вчинив. Не варто було втручатися в закони природи. Не ми їх творили, не нам їх міняти.

—    То ви вже шкодуєте, що мене вчили?

—    Шкодую... Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.

—    Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботииа. Мого Люботи-на. Бо ж це і моя земля!

—    Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!

—    Але мені не дають!

—    То йди звідси! — аж застогнав Пустельник.— Йди геть від людей! Іди в непролазні хащі» в скелі і в болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?.. Злети у небо, тільки подалі від ненаситної юрби! Бо не пише, як бог, хто не терпів, як пес!

—    Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них!

—    Вони ж тебе вб’ють! Зрозумій: коли йде війна — гинуть лише вояки. А коли володар хоче зміцнити владу,— поети гинуть у першу чергу.

—    Але ж вас теж, хоч ви і втекли від людей, турбує доля Люботи-на! І ви переживаєте, що буде, як князь помре, не залишивши спадкоємця. Ви так і не стали справжнім Пустельником! Ніколи не затуляли свого серця від світу!.. А хочете, аби я це зробив?.. Пізно! Я вже вріс в оцю землю і мушу вмерти на ній і за неї!

—    Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина іде на смерть за вітчизну, то ім’я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Лю-ботин ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто уб’є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?

—    Вам! Вам — за все те добро, що зробили для мене!

—    Господи! Ну як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!

—    І глупота завойовувала світ.

—    Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони — людяніші! — Пустельник рвучко звівся на ліктях.— Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! — та тут же й схопився за серце.— Ти ще не все... не все... сказав...

Дракон злякався:

—    Що з вами, учителю?.. Ляжте, заспокойтеся...

— ...ти ще мусиш...— простогнав, опадаючи,— мусиш жити...

—    Ні! Не вмирайте!

—    ...наперекір усім князям...

..........Опрацьовуємо прочитане....................................................

1.    Із якої причини дракон відмовляється битися з лицарями?

2.    Що примусило дракона перебратися до нової печери?

3.    Чому Пустельник шкодує, що навчив дракона?

4.    Чому перед смертю Пустельник відмовляє дракона виходити на бій?

5.    Знайдіть у тексті слова Пустельника, які можна вважати його заповітом драконові. Як ви зрозуміли ці слова?

РОЗДІЛИ IV—V

[Після смерті Пустельника дракон Грицько відчуває, що життя втратило сенс. Він готовий вийти на бій і пожертвувати собою заради князя й Люботина. А князь не приховує своєї радості. Він знову збирає лицарів і оголошує про викрадення князівни драконом та про очікувану битву. Переможця він обіцяє зробити своїм зятем та спадкоємцем престолу.

Найбільше на роль зятя князеві підходить лицар Лаврін. Одержавши від дракона обіцянку вийти на бій, люботинський володар просить піддатися саме Лаврінові. Перед тим князь відвозить до дракона дочку, щоб підтримати легенду про викрадення, а перед входом до печери наказує насипати кісток і черепів. Перед самим поєдинком дракон зачишає на могилі Пустельника сувій зі своїми віршами. Він виходить до лицарів, але не збирається битись.]

РОЗДІЛ VI 1

«Дивно, тоді, коли вперше лицарі мене викликали на бій, я аж трусився від ляку, я повз, тікав од навісного диму, боровся за життя, мов топелець, а зараз мені однаково. Бо це я чиню з любові до мого вчителя і до князя. Яке щастя мати друзів і могти для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки людям! Вдячний долі, що дала мені хоча б в останній день відчути себе людиною... Пустельник помилявся. Не можуть люди бути гіршими від звірів... Але зараз я — лютий-прелютий дракон! Я — той, хто викрав князівну! Гори кісток перед моєю печерою — це моя робота! Смерть мені!»

Він виповз із печери, і неймовірний шум оглушив його на мить. Грали труби, аж надривалися, гриміли литаври, ревіла оскаженіло юрба там, на горбах, де в тіні під дубом розмістився князь зі своїм почтом. Іржали сполохано коні, хоч на очі їм і накинуто було сітки, щоб не так виразно бачили вони страшне чудовисько, а лицарі вдаряли мечами по щитах і вигукували бойові гасла.

Дракон затупцяв на місці.

Що ж тепер?.. Заревіти, чи що? Хоч би хто підказав, як це все має виглядати.

Враз усе стало байдужим, а те гарцювання перед його носом скидалося більше на копошіния мурашви.

І він подумав: «Чи не лягти мені ото на траві, та хай собі роблять, що хочуть? У мене тільки два місця вразливих — око і око. Затулю

їх лапами, що мені зроблять?» Проте, уявивши собі цю картину, всміхнувся — гарний був би з мене дракон.

А народу-у! Весь Люботин зійшовся... Де ж той, із стяжкою? Ага, оно він сидить спокійно на коні і зовсім не галасує. Цей і справді, видно, бувалий чоловік. Мабуть, не знає, що його вибрано на мого вбивцю. Цікаво, як вдалося князеві всучити йому оту стяжку? Сказав, певно, від князівни дарунок. Ну, що ж це я стою як вкопаний? Треба щось робити. Зареву для початку.

—    ГРХАААГХРРРН!

Кількоро лицарів беркицьнуло на землю, задерши ноги, інші, зламавши стрій, розсипалися по долині, силкуючись ізвладати зі своїми кіньми. Один лише лицар зостався на місці, голубою стяжкою маяв вітер.

Ну, як ти такий сміливий, подумав дракон, тим краще... Було б куди гірше, якби довелося ганяти за тобою по долині, підставляючи голову, а ти ще б, не приведи господь, виявився таким йолопом, що й не використав слушного менту.

І дракон, перебрівши річечку, став якраз навпроти пана Лавріна. Лицарі помчали на змія з усіх боків, а підскочивши ближче, задзенькотіли мечами по драконячій лусці. Мечі відскакували, мов од скелі, списи ламалися або, вигнувшись дугою, випорскували з рук невдатних нападників.

«Так, ну що ж — пора»,— подумав змій і, вдаючи, наче від когось захищається, нахилив голову так, аби зручніше було поцілити його лицарю з голубою стяжкою.

Пан Лаврін помітив цей рух і замахнувся мечем, та враз відчув, що рука задеревіла,— драконове око, наче маленьке озерце, дивилося на нього таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза, а в сльозі грало осіннє сонце. Око дивилось і ніби підказувало — коли, я чекаю! Мурашки побігли по спині в лицаря, такого він не сподівався, щоб з’явилася жалість до змія. До змія, котрий вкрав князівну...

Юрба збуджено ревіла, багатоголосе «Рубай!» вдарило, наче велетенський птах, об груди скель і відбилося луною. Вже й джура підскочив:

—    Коліть, пане!

Але мить була втрачена, дракон одвів голову.

«Не можу ж я, мов бовдур, отак стоять, інакше всі здогадаються».

І знову гарцювання і брязкання мечів. Комусь вдалося сіконути мечем так, що загнав його під луску на животі й злегка поранив, виступила кров. Боляче не було, проте дракон зрозумів, що живіт

у нього теж вразливий. Тепер лицарі знають, куди треба рубати. Слід бути обережним.

І справді, лицарі й джури враз перестали бити будь-як, а весь час намагалися вдарити під черево. Дракон крутився, як дзиґа, врешті зловив мент і знову підставив око лицарю з голубою стяжкою.

«Чому він тоді не рубав? Ах, певно, помітив сльозу. Це була мимовільна сльоза, ваша світлосте, я не хотів, пробачте, більше не буду. Коли ж!»

Лицар звів меча для удару, зціпив зуби і — побачив своє відображення в оці дракона. Вимучене походами й боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього. І так виглядає жених прекрасної Настасії?

—    Коліть, пане! — кричав джура і вже сам, націливши списа, мчав щодуху до того дзеркального озерця, з якого прозирав смуток і розпач.

Рука з мечем стриміла в повітрі, хмари пропливали над нею, і грало проміння на блискучому лезі.

—    Ру-ба-а-ай!!! — кричала юрба, а князь аж на ноги зірвався й теж щось кричав, а земля гуділа від двох сотень копит і стогнала, як жінка при пологах.

І знову дракон одвів голову.

«Яка сила не дає мені заколоти його? — не міг опам’ятатися лицар, опускаючи меч.— Я, той, хто ніколи не відчував жалості у бою, рубав сарацинські голови, наче капусту, розм’як, мов баба, перед оком цього чудовиська. Це вже старість підступає до горла. На біса я в це вв’язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, вразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери, оно пан Чурило із джурою вже мчать до неї. Все. Князівна врятована. Лишається тільки вбити змія, який не зробив їй нічого поганого. А ця купа кісток і черепів біля печери і справді далеко не цьогорічна».

Дракон знову заревів, ще й стовп сліпучого жовтогарячого полум’я в небо випустив. Зграя підгорілого вороння посипалася на голови лицарям.

Голова його низько опустилася, і лицар з голубою стяжкою знову зняв меча.

Тепер рубатиме. Прощавайте, князю!

—    Коліть, пане!

—    Руба-а-ай!!!

«Чом же меч цей повис у повітрі? Чому не спаде громовицею? Карай мене, господи, я весь перед тобою, непосдушне твоє сотворін-ня, що зневажило твою волю. Карай, нехай буду покараним, і хай діється воля твоя! Ось око моє розкрите на всі сторони світу — пусти в нього стрілу свою, хай уп’юся я кров’ю, бо така спокута моя, і роп-тати не буду. Дерево, помираючи, і то має надію — паростки випустить, оживе в паростках. Зерно падає в землю і стає зерном. А мені в тлін одійти, одійти без надії, без сліду, мов і не було ніколи. Втопчи мене в глину, бо з глини єство моє. Дай відчути силу твою, якщо своєї мені забракло. Дай відчути гніву твого, коли свого не маю. Пошли смерть тому, хто сам не посилав її. Принеси в дар муку тому, хто її нікому не роздаровував. Бо ти справедливий і любиш свої со-творіння. Дай же впитися справедливістю! Я, виродок на оцій землі, непослушне сім’я твоє, прошу в тебе останньої ласки, щоби ближній мій не увірився в слові моїм, щоб не сказав: «Не вартий довіри він». Я, що любив життя, а тепер молю смерті, я, що оспівував тебе, а тепер приношу тобі свою непокірну голову,— яви мені знак, що став я на шлях справедливості! Бачиш — стою перед моїм ворогом безборонний мов на долоні...»

—    Руба-а-ай!!!

І лицар, заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, в якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його.

Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло: «Дякую».

Увесь натовп, який був, посипався з гори, князь, мов дитина, підстрибуючи, погнав щодуху й собі. Лицарі з’юрмилися біля голови дракона і навперебій пояснювали одне одному, як усе відбулось. Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:

—    Я не хотів... ви зволікали... а я й... списом...

—    Все гаразд,— одмахувався пан Лаврін.— Може, воно й на краще.

—    Ви не ображені?

—    Та ні. Дай спокій.

—    Не може бути! — джура і сміявся, і плакав, усе ще не випускаючи з руки уламок списа.

Надбіг князь.

—    Молодець! Я знав, що ви! Герой!

—    Та це не він! — почулося несподівано.

Князь отерп.

—    Не він? Я ж сам... як він мечем... А хто?

—    Ось, джура. Та покажись ти!

Князь глянув на хлопця, потім на спис, що стримів з драконового ока, і все зрозумів.

2

Три дні і три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця дракона, лилося вино і пиво ріками, шипів і пінився мед, грали музики, аж їм руки німіли...

Спочатку князь не був тим дуже втішений, що здобув собі неждано такого юного зятя, та пан Лаврін зумів його переконати, розхваливши на всі заставки цноти свого вихованця. Князь заспокоївся. Князівні ж одразу припав до серця хоробрий джура, і тому з весіллям не забарилися.

Лицарі роз’їхалися, везучи на грудях на шнурку хто кіготь, а хто зуб дракона, щоб мати змогу посвідчити свою участь у тій славній битві. Лише пан Лаврін не згодився нічого собі брати на згадку; а коли довідався, що князь збирається дракона поховати, то сам зголосився допомогти.

Дракона поховали на галявині біля Пустельника. Коли вже було по всьому і вояки розійшлися, лицар спитав:

—    Чому ви його поховали саме тут?

—    Він сам цього забажав.

—    Хто? Дракон? Ви що, з ним розмовляли?

—    Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не раз.

І тут князь із незрозумілої спонуки узяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатись, в розповіді очищаючись від содіяно-го, говорив, уникаючи зустрічатися поглядами, а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці його стислися в п’ястуки. Воєвода поривався зупинити князя, але марно. Коли князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх засвітився в очах його — він не впізнав лицаревого обличчя, бо те, яке побачив, було налите люттю і болем.

—    Якби я міг,— процідив лицар крізь зуби,— якби я міг, то з великою насолодою розчерепив би вам оцим келепом голову. Ви мені ненависні! Ви і весь наш задрипаний Люботин! Я проклинаю вас!

Він рвучко обернувся й покинув остовпілого князя. Того ж дня сів на коня й, ні з ким не попрощавшись, виїхав з Люботина.

Осінь запанувала в князівстві. Вітри налинули зі сходу й принесли холод і хмари, дрібний дощ-січенець моросив безперестанку, і тривала сльота перетворила дороги в місиво.

Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг ізвладати з собою — постійно чогось бракувало, все довкола страшенно обридло і баглося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, начеб нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. Порожнеча зяяла всюди, на що не глядів. Якийсь біль, незрозумілий біль проліз йому в душу і звив собі там кубло, цей біль ятрив його і душив ночами, примушував прокидатися в холодному поту, з виряченими од жаху очима. Все частіше снився дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла у нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці знемагали князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із запал ими щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякував навіть сторожу.

Раптом зрозумів, чого йому бракувало,— розмов з драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого, їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив’язався до нього.

Пращури з портретів дивилися на нього, і, здавалось, ті погляди пропікають саме серце.

Він вискочив з покою, вирвав з рук переляканого сторожника галябарду й кинувся до портретів. З несамовитою люттю здирав їх зі стін і топтав ногами, а коли останній образ упав на підлогу, випустив з рук галябарду, сів і розплакався, і той плач для нього був паче літній дощ після довгої посухи.

Наступного ранку взяв бутель вина і три кубки, накинув на коня кожуха й виїхав з замку.

На галявині, оточеній скелями, було тепліше, вижухла мертва трава ледь-ледь ворушилася, наче волосся якоїсь велетенської істоти. Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й налив.

— Давайте, хлопці, вип’ємо, їдять його мухи... Осінь... така пора, що можна звар’ювати. Ненавиджу її... Ех, не слухайте мене. Це так... до слова прийшлось... А ви пийте, пийте... — вилив вино на могили

і налив знову.— Тобі скільки вже? Вісім? О, та ти жеребець! Пий! Добре вино? Це мені з Волощини привезли... У нас теж роблять, але квасне таке, хай йому біс. До рота візьмеш — Київ побачиш... Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Люботин, що й не поговориш ні з ким.

Пустельник кивав головою, а дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.

2

І наступного дня знову приїхав князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але Пустельник і дракон уже чекали на нього. <...>

Дощ лив і лив, кожух під князем хутко промокнув, і весь він скоро вже був як хлющ, вода збігала по обличчю, по бороді, проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.

—    Скоро зима. Все замете, все вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить, якщо вона біла, га?.. Чому мовчите? Вам ліпше знати, чи біла в мене душа... Гей, Грицю, а втни якогось вірша, щоб аж.

І дракон почав:

В моїй душі хтось посадив осику.

На вижовклих від самоти горбах Вона росте на чорнім полі крику Така ж висока, як моя журба.

І бачу я в один дохмурий день —

Замайоріла постать вдалині.

Невже до мене Юда йде.

Щоби повіситись в мені?

—    Це ти про мене? — спитав сухо князь.— Ну, звичайно, про мене... От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її...

—    Якщо ви Юда, то я та осика,— зітхнув Пустельник.— Я проник йому в душу і дав розум. Для чого? Невже тільки щоб загибель його була у сто крат болючішою? Навіщо я виховував у ньому розуміння краси і добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.

—    І я вмер... — сказав дракон.— І ви побачили — зло не від мене.

Пустельник витер долонею мокре обличчя:

—    Я казав: не від нього зло... Воно в нас самих.

—    Держава спала. Я мусив її розбудити,— аж застогнав князь.

—    Але розбудилисьте не державу, а лихі інстинкти... — сказав Пустельник.— Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться. А як ні?.. Що буде, коли відчує, що йому замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Чи всі вони будуть справжні?.. Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів! Не обділи нікого, навіть юродивого! Навіть нетямущої дитини, бо й вона мусить мати свою турнію!

Вітер скавучав у печері, стогнав і заводив, ніби на похоронах. На скелі з тріскотом повалилася сосна й полетіла враз коміть головою, упала, хруснула важко, й розлетілися скалки навсібіч. Вороняче гніздо одірвалося й покотилося до князя.

—    Ось і шапка. Чудова шапка,— засміявся князь і насадив гніздо на голову.— Гей! Чого ви замовкли?! Виговорились? А що мені тепер робити?.. Поки був дракон, я мав сенс жити. Був світлий обов’язок — знищити змія. Вже тоді мене лякав кінець: ну знищу, а що далі? Зворотного шляху не було. На вагу поставлено честь держави... До того ж я був не сам. Зі мною був весь мій народ... Але, тепер, коли дракона убито, я зостався сам... І нема в мене ані ворога, ані друга. І нікому нема до мене діла. Все розповзлося по норах... А зараз мені холодно... Хо-ло-дно! І ніхто мене не зігріє!

День заходив за гори, і на галявину почали сповзатися сутінки, наче половці, припадаючи до землі, і світло відступало перед ними, спорхувало вгору й відлітало в незнану височінь. Озерце пінилося, наче відьомське вариво, виступало з берегів, женучи на всі боки темно-жовті потоки здичавілої води. Скоро вся галявина заклекотіла і затанцювала в шаленій хлюпанині.

—    Нічого, хлопці,— цокотів зубами князь,— переживем. І не таке переживали.

Вода його оточила і вирувала вже довкола ніг. Князь виліз на могилу і сів поруч Пустельника.

—    А вам хоч би що,— дивувався,— не м-мерзне-те. Я вже т-теж т-трохи з-зігрівся. Пийте, пийте... Оскільки т-тобі? Ві-вісім? М-можна...

Скоро споночіло, скелі потемніли й розчинилися в загуслій темряві, а злива не вщухала, вітер, що дув з печери, лопотів чорними вітрилами дощу, збиваючи їх у тісну масу й з ляскотом кидаючи поверх потоків, дерева на скелях болісно скрикували, гепалися

головами, аж гілля тріщало й обламувалося, каміння котилося згори, з вилясками шубовськало у воду, розцвиркуючи бризки й розга-няючи круги хвиль. Вода підняла опалу сосну и понесла и на скелю, сосна гугу пнула, аж загуділо, а потім відбилася й ще раз гуту пнула, вже гупала безперестанку, і то розмірене гупання скидалося на стукіт велетенського зболілого серця.

Князь відчув, що там, де в його душі була раніше сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою... Всю ніч біснувалася сльота, всю ніч кипіла вода на галявині, мов одна роз’ятрена рана, всю ніч гупало велетенське зболіле серце і розпачливо скрипіли дерева на скелях.

А як та ніч проминула, дощ ущух і затихло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав на воді самоцвітами, небо очистилося й осіннє сонце — бліде й змарніле — вистрілило проміння понад світом.

Але князь уже його не бачив.

1990

...........Аналізуємо художній твір....................................................

1.    Як поводиться дракон під час поєдинку?

2.    Хто вбив дракона?

3.    За кого князь видав дочку заміж?

4.    Де поховали дракона?

5.    Що переживає князь після смерті дракона?

в. Ознаки якіх жанрів має твір Юрія Винничука «Місце для дракона»?

7.    Що таке фентезі? Чи наявні риси фентезі в повісті Винничука? Обґрунтуйте власну позицію.

8.    Яке значення мав образ дракона в давній світовій міфології?

9.    Яких змін зазнав образ дракона в сучасній літературі?

10.    Яким постає дракон у творі Юрія Винничука?

11.    Назвіть причини, які змушують князя радіти появі в його володіннях дракона.

12.    Чому мешканці князівства розчаровані «нетиповою» поведінкою дракона?

13.    Яку роль у житті дракона відіграв Пустельник?

14.    Простежте розвиток стосунків між князем і драконом. Як змінювалося ставлення персонажів один до одного?

15.    Чи можна вважати вчинок дракона самопожертвою? Наведіть аргументи на доказ своєї думки.

16.    Яким може бути алегоричне прочитання повісті Винничука? Дайте розгорнуту відповідь із прикладами та текстовими ілюстраціями.

......Запрошуємо до дискусії......................................................

17.    Чи обов’язково суспільству для нормального існування потрібне відчуття загрози?

......Виявляємо творчі здібності..................................................

18.    Розгляньте ілюстрацію на с. 265. Якими постають на ній герої твору? Яку ілюстрацію до твору запропонували б ви?

19.    Намалюйте власні ілюстрації. Візьміть участь в інтерактивному конкурсі.

......Готуємо проект ...............................................................

20.    Підготуйте проект за темою «Дракон у вигаданому світі Юрія Вин-ничука». Візьміть участь в інтерактивному конкурсі проектів.

......ЗАПРОШУЄМО ДО БІБЛІОТЕКИ..............................................

Ваше уявлення про українську прозу розшириться, якщо ви прочитаєте твори Людмили Старицької-Черняхівської «Діамантовий перстень», Марини й Сергія Дяченків «Ритуал».

Цікаві завдання щодо змісту та художніх особливостей цих творів ви знайдете на електронному освітньому ресурсі і nt а га с t і и є .runok.com.ua.

......ПОВТОРЮЄМО ТА УЗАГАЛЬНЮЄМО ........................................

1.    Чому герой повісті Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» змушений залишити рідне село?

2.    Яку ціну герой повісті Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» заплатив за волю?

3.    Визначте пригодницькі елементи повісті «Дорогою ціною».

4.    Поясніть назву оповідання Олександра Довженка «Ніч перед боєм».

5.    Який моральний урок одержав персонаж оповідання «Ніч перед боєм» капітан Колодуб від діда Платона?

(>. Де відбуваються події твору Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути»?

7.    Схарактеризуйте особливості побудови повісті Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути ».

8.    Порівняйте образи Юлька і Славка із твору Ніни Бічуї.

9.    На які риси психології підлітків звертає увагу авторка повісті «Шпага Славка Беркути»?

10.    Розкрийте алегоричний зміст оповідання Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало».

11.    Схарактеризуйте жанрові особливості повісті Юрія Винничука «Місце для дракона».

12.    Визначте основні проблеми повісті «Місце для дракона».

Щоб перевірити, як ви засвоїли тему «Прозова творчість українських

письменників», пройдіть тест на intcru cti и e.r a п oh.с от.ни.

Український

гумор

Опрацьовуючи матеріал розділу, ви маєте

можливість виконати такі навчальні завдання:

•    поглибити знання про гумористичні твори;

•    набути знань про творчість В. Чемериса та його гумористичну повість;

•    удосконалити навички

виразного читання, аналізу твору, переказу гумористичної ситуації, характеристики образів та засобів, якими вони створені;

•    висловлювати власні судження про дружбу, взаємини між підлітками.

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Борзенко

 

Автор: evg01 от 24-08-2016, 10:44, посмотрело: 894