Володимир Дрозд - Білий кінь Шептало читати онлайн

Володимир Дрозд

(1939-2003)

Митцем може стати лише яскрава особистість, чка не боїться визнавати правду або свої помилки, вірити в себе і сумніватися, дерзати і каятися, часто все починати заново. З талановитою людиною нелегко рідним, знайомим, найближчим друзям. «З янголів письменників не буває. Про що писатиме янгол, якщо душа його - наче білосніжний аркуш паперу, свята?» - запитував Володимир Дрозд. Не зможе стати письменником і той, хто не пережив особисто горя й кривди, у кого високий больовий поріг і черства душа.

Володимир Григорович народився 25 серпня 1939 року на мальовничій Чернігівщині в сім'ї колгоспників. Рідне село письменника - Петрушин - межує з Росією та Білоруссю, тому мова мешканців цього населеного пункту унікальна - змішана, «петрушинська», як пізніше називав її В. Дрозд, вважаючи, однак, земляків і себе українцями з діда-прадіда. Завдяки тонкій спостережливості і начитаності, наполегливій праці, непересічному талант)' Володимир Дрозд став унікальним письменником.

Коли хлопчикові було два роки, фашистська Німеччина напала на СРСР, дуже швидко загарбавши значну частину України. Батька Володі забрали на фронт, і три роки сім'я не мала про нього жодної звістки. Мати з двома дочками й маленьким сином дуже бідували під час окупації. Старшу сестру Любу німці тричі вивозили на каторжні роботи до Німеччини, однак дівчина щоразу тікала й поверталася додому. Певна річ, що жодних приємних спогадів про той час ні в кого не залишилося. Уже зрілим письменником Володимир Дрозд писав: «Дитинство моє, якби йшлося про фільм, можна знімати лише на чорно-білу плівку». Біди та горя довелося зазнати понад міру. Здавалось би, пережиті страждання мали озлобити, але добра, милосердна до всього живого мати подавала дітям приклади людяності навіть у непростих ситуаціях. Володимир Дрозд згадував випадок, що стався після війни, коли в колгоспі працювали колишні німецькі солдати:

«Полонені всідалися на моріжку край дороги й сьорбали суп із солдатських казанків. А ми, дітвора, гасали по дорозі. Курява з-під наших ніг летіла у

бік німців. І підійшла до нас мати моя, і сказала сердито: “А геть відси! Не бачите - люди їдять, а ви їм - пісок в очі!..” Мати, яка дивом убереглася від куль німецького автоматника. Мати, яка немало натерпіу\ася у роки окупації і від холоду, і від голоду. Мати, яка, провівши за село влітку сорок першого року батька нашого, не мала од нього вісточки до осені сорок четвертого. ЛЮДИ обідають. Щось таки є і душі народу нашого від Бога. Народ наш - великий - хоч би вродженою добрістю своєю».

Про рідну неньку у Володимира Дрозда залишилося багато добрих спогадів. Була вона людиною щирою і щедрою, не тримала образи ні на кого, тягнулася до високого й прекрасного, навчала дітей дивитися на світ широко розплющеними очима, бачити в ньому насамперед те, що дає сили жити й вірити в людей.

Підручники старших сестер стали для Володі-дошкільнятка першими книжками, адже сільську бібліотек)' німці знищили, школу сплюндрували. У повоєнні часи нова дитяча книжка була неабиякою розкішшю. До школи Володя ходив у сусіднє село, за будь-якої погоди долав вісім кілометрів туди й назад. Підручників не вистачало, учні писали на газетах, навіть сірий обгортковий папір вважався якісним зошитом. Проте Володя вчився успішно, був найкращим учнем у класі.

Коли хлопчикові минуло вісім років, померла мати. Батько одружився вдруге. Старші сестри повиходили заміж і жили окремо. Володимир матеріально повністю залежав від батьківської сім’ї. Треба було платити за навчання в старших класах, а хто грошей на освіту' не мав і залишав навчання, мусив без вихідних і свят працювати в колгоспі. Володимир сподівався, що творчість може дати якийсь підробіток. Один із його віршів надрукували в місцевій газеті, і підліток вирішив стати письменником: «Здається, відколи пам’ятаю себе, я мріяв писати книги. Книги увійшли в моє життя природно - як повітря, вода, сонце...».

Володимир Дрозд закінчив середню школу, однак документа про це не отримав, бо не заплатив за навчання в десятому класі. Правда, на роботу до районної газети його прийняли. Ставши журналістом, юнак вирішив дібрати собі псевдонім. Один із його предків мав прізвисько Семирозум. «Так прозивали материного діда, а мого прадіда, який був добрим сільським майстром по дереву, а ще майстрував літаки... - писав В. Дрозд. - На "літакові” з полотняними крилами він спробував злетіти з клуні, перелетів через власний город і впав у вишняку'. Я ще встиг записати спогади людей, які бачили цей “історичний” політ. І ось першу свою заміточку про збирання кукурудзи я підписав: В. Семирозум».

Літературний дебют Володимира Дрозда відбу'вся в журналі «Дніпро», де в 1962 році надрукували його повість «Люблю сині зорі» і два оповідання. Уже першими публікаціями прозаїк-початківець заявив про себе як непересічний майстер слова. Водночас Володимир Дрозд здобував вищу освіту в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Факультет журналістики він закінчив у' 1968 році.

Згодом талановитого митця, який мав хворе серце і поганий зір, призвали до армії. Про цю несправедливість писала в щоденник^' поетеса Ірина Жиленко, дружина: «Ще один удар! Володьку беруть до армії. Мого Володьку, в якого щоночі болить серце, який не може зійти на третій поверх, не засапавшись, який нічого не бачить за три кроки...

Проходив військову службу В. Дрозд у Забайкаллі, куди в царські часи відправляли політичних в’язнів і де взимку стоять страшні морози. Однак молодий організм витримав усі випробування.

Творчий ужинок Володимира Дрозда - вагомий і щедрий: понад 20 книг повістей і оповідань, чимало з яких перекладено російською, польською та іншими європейськими мовами. Читачам сподобалися його повісті «Семирозум»,

«Ирій», оповідання «Білий кінь Шептало», проте особливу славу письменникові принесли його останні, певною мірою автобіографічні, книги: «Листя землі» й «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок».

Як і Микола Вінграновський, Володимир Дрозд олюднював у своїх творах свійських тварин і диких звірів. Змальовані ним «брати наші менші» здатні не лише відчувати, як-от лось з однойменного оповідання Євгена Гуцала, а й мислити і страждати, стикаючись із людською жорстокістю. Митець тонко відчував світ, його вразлива душа реагувала на те, до чого інші залишилися байдужими. Про це В. Дрозд відверто писав: «Я схожий на героя свого давнього оповідання “Три чарівні перлини”. Він чув, як плаче зрізана трава і як квіточка попереду коси просить обминути її».

Кілька років Володимир Дрозд очолював редакцію журналу «Київ», був першим заступником голови Національної Спілки письменників України. Високохудожні твори письменника високо поціновані.

За роман «Листя землі» в 1992 році йому присуджено Шевченківську премію, згодом - Міжнародну премію фундації Антоновичів (СШЛ). За активну громадську діяльність уряд України нагородив Володимира Дрозда орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

Герої творів Володимира Дрозда, яких він ставить за взірець читачам, наділені добротою, співчутливістю і навіть жалісливістю. Мати добре серце, на думку письменника, означає бути кращим серед інших, особливим.

Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року. Незадовго до смерті написав заповіт, у якому з доброзичливим гумором давав своїм рідним, а також поцінову-вачам творчості, зрозуміти, що на цьому світі довго не затримається, бо вже Бог

кличе його до творчої співпраці на небесах, а тому хай виконають останню волю покійника: «Я не люблю і не хочу пишних похорон, а п'яне базікання на поминках - просто ненавиджу. Якщо я помру у лікарні, дуже прошу тіло одвезти одразу в крематорій... Те, що залишиться від тіла мого, прошу розсіяти між Хауіеп’ям і Витачєвим, у Калиновому урочищі, де я був впродовж останніх десятиліть щасливим і духовно наповненим. Читайте книги Володимира Дрозда, смійтеся і плачте з прекрасності, недолугості і короткочасності життя земного».

Діалог із текстом

Що ви довідалися про особливості географічного розташування рідного села Володимира Дрозда -Петрушина? Як це місцезнаходження в майбутньому вплинуло на мову творів письменника?

Якою постає перед вами мати майбутнього письменника? Який її вчинок вам запам'ятався? Чому? Який відбиток відклали на душі людей воєнне та повоєнне лихоліття? Що ви знаєте про життєві випробування, які випали на долю маленького Володі та його сестер?

Коли в юного Володимира Дрозда з'явилося бажання стати письменником? Яким чином він намагався втілити свою мрію у дійсність?

Перелічіть назви творів Володимира Дрозда, премії та інші нагороди, якими його було відзначено. Які слова із заповіту Володимира Дрозда вам особливо запам'яталися й чому саме?

Що ви можете сказати про Володимира Дрозда як яскравого митця й неординарну особистість?

На чому саме наголошує письменник словами: «Коли я змушений косити в саду траву, зойки і крики її шматують мою душу. Психологи кажуть: низький больовий поріг. А який же тоді больовий поріг у безкінечно доброго Бога?!»? До чого Володимир Дрозд закликає нас усіх?

Діалоги текстів

Прочитайте цитати з інтерв’ю Ніни Бічуї, де письменниця пояснює, що героїв її книжок відбивають її власні позиції і погляди на життя. Чи висловлював Володимир Дрозд подібні судження? Прочитайте вголос і поясніть думки митця.

БІЛИЙ КІНЬ ШЕПТАЛО

(Скорочено)

...Сутеніє; раптом на галявині - кінь - самотній.

Райнер Марія Рільке¹

Босий підпасок тягнув через бригадне дворище батіг - зимно блискало дротяне охвістя. Шепталові зсудомило спину: якось повесні він задрімав у приводі^{23 24}, підпасок дошкульно хльоснув, дротинки порвали шкіру, ранка, вподобана гедзями, досі не гоїлася. Хлопчик наблизився до огорожі і хвацько стрельнув батогом, аж луна прокотилась од клуні, що на краю села, та сивою гадючкою повисла курява, Коні, гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострілу в куток. Тією живою, наполоханою хвилею Шептала зім’яло, притисло до жердин; гостро тхнуло потом, він гидливо підібрав губи та весь зіщулився - змалку ненавидів він табун, гурт, і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам. Хлопчик наблизився до конюшні, зазирнув у темну ополонку дверей:

-    Дядьку Степане! Казав завфермою, щоб ви до привода конячину прислали. Бо на завтра свиням зелені нема.

Шептало нашорошив вуха. З конюхом у нього особливі стосунки. Інші коні це відчувають, тому й недолюблюють Шептала. Степан ніколи не б’є його, хіба ненароком у гурті зачепить пугою²⁵ чи про стороннє око стьобне. Ніколи не посилає на важку роботу, якщо є кого іншого послати. Бо він, Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище²⁶, то завдяки злому випадку, химерам долі. Степан що: маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь землисто-сірий, з брудними, корявими ручиськами. Але навіть він своїм приземленим розумом тямкує тимчасовість своєї влади над Шепталом.

Коні заспокоїлися, розбрелися по загороді. У дверях з'явився Степан, спинився на порозі, пильно дивився на коней; від того погляду млявість обняла груди і покотилася до колін, що зрадливо тремтіли. Шептало вперше пошкодував, що опинився на видноті. Він удав, що не помічає конюха, схилив голову до прив'ялої трави.

-    Шептала візьмеш, - сказав конюх хлопчикові. - Тільки зачекай, напою.

Білий кінь підвів голову і жалібно глянув на Степана великими водянистими

очима. Привабливість теплого надвечір’я мертвіла, опадала, як зжовклий лист під буйним поривом осіннього вітру. Коли вже бути відвертим до кінця, то він соромився упряжі, соромився становища робочої худобини, яку вільно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степанові... Хоч і випадали хвилини, коли він у своєму приниженні гостро, солодко звеличувався (його, білого коня, загнуздано, заковано в хомут, поставлено під дугу; хай буде соромно людям, які те вчинили), але це була надто коротка і безперспективна втіха.

Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рішенням, жував скошену вранці траву, між якою хоч і траплялись його улюблені конюшинки, але зараз здавалися прісними. «Я на базар завтра не поїду, та й не переробився вдень, обурини¹ возив. Інші, ледь розвидніється, до .міста почимчикують, дати перепочинок треба...» - міркував Шептало, і в кінських очах поволі випогоджувалось. Йому кортіло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привід і лише через безвихідь потривожив Шептала. Ще коли його, молодого й гордого, вперше осідлали, ганяли по царині^{27 28} до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубців на боках і привели в загін геть вимочаленого, знесиленого, інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його. Супроти вітру довго не пробіжиш, і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки. Перші роки упряжного життя він побоювавсь, аби люди не розгадали, що він тільки прикидається покірним, і рвав голоблі^{29 30 31} з останніх сил. До того ж краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування. У тій добровільній напрузі було щось від самостійності, від волі.

Вже багато років, відколи його забрано од матері, ніхто не питав Шептала, хоче він пити чи ні, а тільки відчиняли огорож)', хльоскали батогом і гнали вузенькими провулками, де од густої куряви було так само тісно та задушно, як і од пітних, гарячих кінських боків... Води в кориті часто не вистачало; щоб не цідити крізь зуби іржаву каламуть, Шептало й собі змушений був штовхатись і лізти наперед, у тісняву, ніби звичайний кінь.

3    сумовитою зверхністю спостерігав Шептало, як Степанів батіг розганяв у різні боки молодих кобилок; у цих вороних¹, сивих, гнідих’, перістих³² так мало розуму, що просто дивуєшся. Скільки потрібно було днів тихої, непомітної боротьби, поки Степан змирився, що Шептало бреде на водопій трохи збоку, трохи позаду, ніби він зовсім не бригадний, а сам по собі! Ні, він не бунтував, не ліз під батіг, а тільки відставав щодня на півголови, на півкроку і озирався на конюха, вкладаючи в той погляд увесь розум білого коня: мовляв, ти ж знаєш, я не підведу, я інакший, ніж вони, нас із тобою таких тільки двоє...

В глибині банькатих Шепталових очей - рожеве тремтіння, наче без підків ступає по кризі. Зате скільки незалежності в крутім вигині шиї, в густій гриві, у розміреному переступі струнких ніг! Він забував, що одразу після водопою на нього одягнуть хомута' й поведуть на ферму, а може, запряжуть ще й завтра, і по-завтра, і кожного дня, до самої смерті. А коли здохне, люди здеруть шкуру і закопають під ліском. Якось він сам возив туди одного гнідого; з-під попони¹ стриміли червоні кістки ніг, а слідом бігли голодні пси і жадібно облизувалися. Він усе забував, крім одного: тремтливої ілюзії² волі та влади. Попереду клубком куряви котить табун, за табуном - Степан, а за кіньми і Степаном - він, Шептало. І можна досхочу тішитися уявою, що це він, білий кінь, жене до водопою і сірих, і вороних, і гнідих, і перістих. І Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам ні від кого не залежить і нікому не кориться. Він піднімає голову і ласкаво, заклично ірже. Степан озирається і, ніби вперше помітив Шепталову сваволю, люто блимає з-під рудих брів:

- Ах ти ж, ледаче зілля!

Батіг злітає в червонясте небо, довгий та в'юнкий, тонким дротяним охвістям безжально обвиває Шепталові спину й гостро впивається в тіло. Білий кінь з несподіванки високо піднімає задні ноги, спотикається на рівному місці і, полонений страхом, що виринає з глибини тіла, вганяє в холодний піт, забуває всі недавні думки, кидається в юрму, між гарячих кінських тіл - гнідих, вороних, перістих. А батіг наздоганяє білу спину, січе, жалить...

Шептало ще ніколи не почувався так зле - несподівано все йому відкрилося, побачилося без попон, без прикрас, ніби відкраяний щойно пласт чорнозему. Його повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай.

На косогорі Шептало спинився, підвів голову, глянув навколо тужними очима... І він побіг, збуджено форкаючи та загрібаючи копитами пісок, схожий на короткогривого стригунця. Матір упрягали в лісникову двоколку ³, а він біг збоку зеленими розорами доріг, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив по коліна в жовтогарячі лісові ромашки і, наполоханий птахом, що пурхав з-під копит, мчав лісовою дорогою навздогін білій ставній кобилиці. То було дитинство, і пахло воно молоком та конюшиною. Потім вони до самого вечора паслись удвох на лісових галявинах та просіках, і мати розповідала про гордих білих коней - його дідів та прадідів, що гарцювали на залитім різноколірними вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи. Все життя цирк для нього манливо, за-поморочливо пахнув святковістю міських ранкових вулиць. А в цих владних пахощах далечі ховався п’янкий дух забутої волі, що просочився крізь сотні поколінь білих коней та несподівано сколихнув Шептала.

Він так і не підійшов до корита, хоч дуже хотів пити... Стояв трохи осторонь, спрагло нюхаючи вологий пісок, і прислухався до своїх марень, схожих на полох-кі досвітні сни. А в тих народжених запахом снах красиві білі коні бродили у ви-ляглій сріблястими хвилями траві, купали дужі тіла в чистих річках і виходили з

¹    Пс: юна - покривало для коня.

²    Ілюзія - омана, хибне уявлення.

■ Двокйлка - повозка на двох колесах, у яку на відміну від воза, завжди впрягали тільки одно о коня.

води на піщані коси, неначе на залиті вогнями циркові арени. Побіля вільних коней теж жив страх, але інший, не Шепталів страх перед Степаном, а будоражли-вий, живлющий страх, що кликав до відважної боротьби, до змагання.

-    Бач, не п'є, бісова худобина, - почувся хриплий Степанів голос, проганяючи видіння. - Надівай недогнуздок¹ та й веди, бо не встигнете. Коли б на дощ не зібралося, диви, як суне...

Почувся шерхіт босих хлопчачих ніг, чіпкі руки пригнули голову білого коня, спритно накинули недогнуздок і владно сіпнули до себе, Шептало бездумно, із звичною покірністю ступив кілька кроків за хлопчиком і раптом з болісною ясністю, як ніколи досі, відчув свою неволю. Шептало задер голову - ніздрі дражнило гострим запахом волі.

-    Но-но! - суворо гукнув хлопчак, пробуючи пужалном² стегно коня. - Не балуй!

І тоді сталося несподіване для хлопчика, для Степана і для самого Шептала.

Од того поблажливо-зверхнього дотику його бридливо пересмикнуло і підняло. Білий кінь з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на задні ноги, біснувато стріляючи страшними кривавими очима... Хлопчак відсахнувся, у грізнім подиві занімів Степан, а Шептало легко опустився на передні ноги, збив копитами сипкий пісок, перестрибнув рів і помчав у лугову синь.

Незабаром форкання коней, Степанова лайка, тягуче рипіння журавля і плескіт води в кориті розтанули, згинули у вечоровій безвісті, ніби їх ніколи і не було. Йому ще ніколи в житті не бігалося так легко. Не було ні хомута, ні голобель, і ніхто не сіпав за віжки, вказуючи шлях.

Під ноги білому коневі стелилася висока, що не знала коси, зовсім як у його недавніх видіннях, трава... Темно-зеленим хвилям не було кінця-краю: тугі, кошлаті гриви хлюпали в груди, лоскотали ноги.

Шептало спинився, нашорошив вуха і сторожко скосив очі. Він був сам-самісінький на всю луку. Білий кінь сп'яніло заіржав, не в силі стримувати буйної радості. На іржання білого коня коротким клекотом обізвався лелека - клекіт захлинувся в урочистій задумі, і знову все стихло, здавалося, навіки. Шептало упав на спину, покотивсь по лугу, з насолодою підминаючи траву та сміючись, як уміють сміятися тільки коні - голосисто й заклично... Шептало гордовито кресонув копитом зірку і застиг, ніби чекав на іскру.

Зненацька по волохатій хмарності цьвохнуло болюче білим, наче із сириці³ плетеним, сяйвом. Шептала різко, поза його волею, крутнуло та звело на ноги. Ще довго не міг отямитися, принюхуючись до вим’ятої трави, - сьогодні уперше наполохався блискавки. Неприємний спомин засмоктав у грудях: Шептало забро-

’ Недогнуздок - шматок мотузки чи ланцюга, на якому .можна нести коня за собою.

²Пужално - оукіз’я, дерев'яний держак батоїа.

³ Сириця - смужка невипрзкленої шкіри, з якої роблять батої и.

дить у овес і відчайно котиться по хрускотливій сухій хвилі, батіг гострий, наче коса, - з чіпкої білої сириці, він біжить по стерні, а батіг жалить, жалить...

З-за копиць, од річки, віяло теплом. Коли ж берег упав, оголивши бронзову спину нерухомої, сонної води. Шептало не стримавсь і побіг, перечіплюючись об кореневища верболозів, грузнучи в піску та задихаючись од не знаної досі, нестерпної, та все ж солодкої спраги, як)' вільно було вгамувати живою, а не іржавою водою. І він рвонув понад берегом, по мілині. Шептало шурхнув у глибінь і поплив, оглушений плескотом, пінистим виром, що зчинився навколо нього. По небу прокотився невидимий грім і впав десь поблизу, за лісом... Це були найкращі хвилини Шепталового життя. Ніколи досі і вже ніколи опісля білий кінь не почувався таким наповненим живлющою силою природи - од трав'яних хвиль до білих громів у вишині...

Раптом небо над Шепталом напнулося, наче віжки, коли віз на косогорі, тріснуло навпіл, у тріщину хлюпнуло яскравим світлом, і Шептало побачив у водянім дзеркалі себе - незвично білого, аж до щему в очах. Здивований, він перечекав, не рухаючись з місця, щоб не скаламутити води, поки знову засвітилося, і знову побачив свою чист)', прекрасну білизну.

Перші краплі крихітними копитцями пробігли по затоці - починався дощ. Протягом усього життя в стайні обманював себе: він уже давно не був білим конем. Він був бруднувато-сірим, попелястим і тільки тепер, викупавшись у річці, знову став сліпучо-білим красенем, схожим на древніх предків.

«Степан буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще на такій роботі. Скільки нас на одні плечі, а хіба ці гніді, сірі, перісті, вороні, сиві щось розуміють?» Шепталові неждано закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в його замахорчені¹ долоні, хай навіть ударить, вищирить². Білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та били, але незабаром невідомо звідкіля з’являлася винувата довірливість до кривдника. Раніше він дорікав собі за відсутність гордості, але тепер, серед пустинного темного лугу, ця довірливість була бажана й приємна. Вона єднала його із селом, із Степаном, як і недогнуздок, що час від часу потеленькував.

Шепталові подумалося, що весь сьогоднішній вечір - і коли біг, вирвавшись із хлопчачих рук, і коли вигулювався серед високих трав та в річці - він повсякчас відчував на собі владний Степанів погляд... Але ця гірка правда вже не сколихнула Шептала, він тільки прищулив вуха і прискорив біг. Дощ ущух, тільки небо все ще спалахувало холодним білим полум’ям, вихоплюючи з темряви білого коня, що поспішав до села розмоклим путівцем^. На вулицях, між тинів, стояли широкі калюжі, і, коли спалахнула блискавка, Шептало знову бачив у них своє відобра-

¹ Замахбрчені - пропахлі махоркою, tor юном.

³ Вищирить (діалектне) - образи ь, скривдить.

■■ Пуіізець - ґрунтова польова дорога.

ження. Він заклопотано зупинився, думаючи, як то здивується Степан. І коні здивуються, бо ніколи не бачили його таким білим, гарним. Степан вважатиме, що він хоче виділитися, показати норов. А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким. Недаремно ж білим коням даровано розум. Головне, щоб він. Шептало, знав про свою білизну, а для чужих очей краще лишитися колишнім.

Шептало ступив кілька кроків, ліг у грязюку і покотився по дорожній хлюпа-виці. Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку грязь підсохне і він стане сірим. Колишній спокій та розсудливість повернулися до Шептала.

Двір знайомо пахнув перепрілою травою та вівсянкою. У стайні не світилося, Степан спав. Коні дрімали у загорожі, під навісом... Шептало обійшов загорож)' -ворота щільно причинені... Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав, притомлений нерозумною блуканиною...

Діалог із текстом

Як Шептало поводився на пасовищі, під час водопою, у конюшні?

Чому кінь виправдовує жорстокість конюха Степана? Про що це свідчить?

Близько до тексту перекажіть епізод нічного купання коня Шептала. Яких висновків доходить кінь? Чому Шептало, викачавшись у багнюці, повернувся на конюшню? Чи можна його повернення назвати вільним особистим вибором? А може, цей вибір вимушений? Свої висновки аргументуйте.

Чому для білого коня його табун не був гуртом однодумців і спільників?

Шептало вважав себе розумнішим за інших коней і таємним приятелем конюха Степана. Чи так було насправді? Як доводилося білому коневі відвойовувати своє право в табуні залишатися особливим? Чому Шептало так ревно беріг свій статус?

Як ви розцінюєте раптовий протест коня Шептала проти несправедливості?

Чому Шептало вирішив, що його краса і біла масть можуть принести йому великі неприємності? Кінь Шептало мислить, як людина й у багатьох випадках поводиться, наче людина. Як ви думаєте, про кого насправді веде мову письменник: про колгоспного коня чи яскраву людську особистість, яку засмоктала колгоспна панщина, безвихідь і сіре оточення? Чому ви так вважаєте?

Пригадайте, що таке екскурс у минуле. Чи є екскурс у минуле в цьому творі? Доведіть свою думку. Чи вважаєте ви образ коня Шептала алегоричним? Чому?

Уявіть, що ви - наїзник або наїзниця в цирку й вам пропонують підготувати номер із конем Шепталом. Які трюки ви показали 6 глядачам? Чи сподобалася б вам співпраця з білим конем Шепталом? Чому? Оповідання В. Дрозда «Білий кінь Шептало» закінчується поверненням коня до буденного існування на конюшні. А яку розв'язку цього твору можете запропонувати ви? Чому саме таке завершення розповіді про коня Шептала вам видається більш логічним? Свої думки викладіть письмово.

Діалоги текстів

Порівняйте коня Шептала з оповідання В. Дрозда із лосем з однойменного оповідання €. Гуцала й доведіть, що лось прагне свободи навіть ціною власного життя, а кінь уже вражений бацилою рабства, від якого сам навіть не пробує звільнитися?

Мистецькі діалоги

Микола Сверчков. На стайні

Розгляньте фото Альбіни Сагітової, на якому зображено, як пливуть людина і кінь. Чи зацікавила вас ця світлина? У чому її оригінальність? Як ви вважаєте, у чому полягають складнощі підводних зйомок? Що саме ви вважаєте особливо прекрасним на світлині й у якому епізоді твору В. Дрозда кінь переживає насолоду від краси у своїй душі і в природі?

Розгляньте репродукцію картини художника Миколи Сверчкова (1817-1898) «На стайні». До якого епізоду в оповіданні Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало» вона може бути ілюстрацією?

Алегоричний образ білого коня Шептала

Вивчаючи жанр байки, ви навчилися розпізнавати в таких художніх творах алегорію, адже під образом Лисиці вгадується хитра людина, Вівці чи Курки - покірна й примітивна. Зайця - боязка, Вовка - жорстока, хижа й ненаситна. Проте байка - не єдиний літературний жанр, у якому людські риси мають тварини або птахи. Часткове олюднення представників тваринного світу дає змогу авторам викликати в читачів співчуття до них, бажання допомагати «братам нашим меншим», особливо якщо вони опиняються в тяжких ситуаціях. До таких творів належать «Лось» Євгена Гуцала й «Сіро.манець» Миколи Вінграновського.

Психологічне олюднення тварин, надання їм людських рис у процесах переживань, страждань, мислення, дає змогу письменникам висвітлювати негативні явища суспільства, яскраво й виразно показувати такі явища, як занепад моралі, безправність людини, загнаної обставинами життя в глухий кут.

Насправді, звісно, жоден кінь не може думати так, як Шептало. Утекти від жорстокого конюха, викупатися в річці в грозову ніч й повернутися на стайню - так, а ось обдумувати ситуацію, згадувати дитинство, передбачати, що буде з ним наступного дня, вимазатися в багнюці, щоб знову стати таким, як усі, - жодному коневі не дано. Алегорія як інакомовлення передбачає двоплановість зображення. Здається, зовнішній вигляд тварини заступає те, що властиве лише людям: у творі В. Дрозда нібито діє свійська тварина, але осмислює світ і себе в ньому кінь Шептало як людина.

Отже, якщо в образі лося, героя оповідання Євгена Гуцала, читачі не розпізнають когось іншого, крім лося, а в образі вовка у творі Миколи Вінграновського «Сіроманець» уявлять лише звіра, то кожен, хто прочитає твір В. Дрозда «Білий кінь Шептало», зрозуміє, що йдеться не про коня, а про талановиту, з прекрасними природними задатками людину. Через тяжкі умови життя вона перетворилася на покірного раба, тому навіть виправдовує тих, хто має владу і знущається з неї.

Діалог із текстом

Що нового ви довідалися про алегоричний образ? З якою метою його використовують? Який висновок ви можете зробити про алегоричний образ білого коня Шептала?

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Слоновська