Юрій Винничук - Місце для дракона (скорочено) читати онлайн

 

ЮРІЙ ВИННИЧУК Народився І952 р.

Один із ііайталаиовитіших сучасних українських авторів розважальної літератури.

Юрій Павлович Винничук народився 18 березня 1952 р. у м. Станіславові (тепер — м. Івано-Франківськ). Фах учителя української мови та літератури юнак отримав у Прикарпатському університеті. Одразу після завершення навчання переїздить до Львова. Сюди привозить цілу валізу досі піде не надрукованих власних рукописів. За цю знамениту валізу з творами Ю. Винничук й отримує дружнє прізвисько Чемодан.

УЛьвові знайти хорошу роботу виявилося непросто. Молодому письменникові довелося попрацювати й вантажником, і художником па заводі. Згодом був також автором і редактором кількох газет. Наприкінці 1980-х років Ю. Винничук долучається до створення естрадного театру-студії «Не журись!», де нарешті вповні може виявити талант організатора й режисера. Саме тут митець реалізовує свій творчий потенціал: для театру він пише і сценарії, і пісенні тексти.

Для допитливих

«Не журись/» — популярний театр-кабаре, організований у 1988 р. в м. Львові. Основою музично-театралізованих вистав колективу були авторські пісні, політична сатира, забсцюнені тоді пісні українських січових стрільців і вояків У ПА. Національний гімн «ІЦе не вмерла Україна» (у ті часи заборонений) уперше прозвучав зі сцени саме у виставі театру «Не журись!».

Тогочасна цензура не допускала до друку твори молодого автора, які не вписувалися в контекст соцрсалізму, адже Ю. Винничук від самого початку орієнтувався на найкращі, найновіші зразки західного мистецтва. Але він продовжував писати «у валізу». А ще на допомогу приходило почуття гумору, завдяки якому Ю. Винничук прославився як містифікатор. Наприклад, одного разу йому вдалося надрукувати в солідному виданні переклад твору ірландського поета Ріані'абара, який був свідком нападу на Київ військ Батия в XIII ст. й описав ці події в поемі «Плач над фадом Кия». Сивочолі науковці

взялися за вивчення унікального тексту, а незабаром «перекладач» зізнався, що насправді й поета, і твір він вигадав сам.

Нині вже ніхто не чинить перепон письменникові, і Ю. Винничук постійно радує читачів новими гостросюжетними творами: «Ласкаво просимо у Щура град», «Діви ночі», «Весняні ігри в осінніх садах», «Груші в тісті», «Танго смерті», «Аптекар» та іп. Найнопуляриішими текстами цього автора є на-ггівдокумеїітальїгі-напівмістифіковаїгі краєзнавчі книжки «Легенди Львова», «Таємниці львівської кави» тощо.

Особливості стилю. Творчість Ю. Вишіичука належить до літератури постмодернізму. Однією з визначальних ознак цього мистецького напряму є використання чужих текстів, їх переосмислення й пародіювання. Письменник захоплюється народними легендами, казками й часто легко та невимушено «грається» з ними, використовуючи у власних творах їх сюжети й образи.

Друга яскрава особливість Вииничукового письма гумор, що просочується навіть у ті епізоди, у яких має бути страшно чи сумно. Тому в його письмі чимало т. зв. чорного гумору.

Для допитливих

Чорний гумор — гумор із домішкою цинізму, комічний ефект якого полягає в глузуванні над смертю, насильством, хворобами чи іншими «похмурими» темами.

Перегляньте в Інтернеті мультфільм “Як метелик вивчав життя», знятий за мотивами казки Ю. Винничука. Чому гумор тут можна назвати чорним? Що має на увазі оповідач, коли наприкінці фільму каже, що метелик «життя трохи вивчив»? Чого навчився метелик за свій перший день життя?

Тексти письменника відзначаються також таємничістю, динамічним сюжетом, незвичайною інтригою, а його мова виразно передає галицький колорит.

 

Ознайомтеся докладніше з повістю-казкою Ю. Вишіичука «Місце для дракона». Тут автор по-своєму інтерпретує фантастичний образ дракона й змальовує цього монстра зовсім пс таким, яким звикли бачити його в народному епосі.

• 3αβψαΜ& ос/юблого pifocgi. Пригадайте, у яких прочитаних вами творах одним із персонажів був дракон. Які риси характеру йому притаманні?

Повість-казка «Місце для дракона» — дво-планова. Під зовнішнім казковим сюжетом прихований глибокий філософський підтекст': автор дає змогу читачеві поміркувати про маски, за якими криється добро і зло, про

Підтекст — іншим, прихований сенс висловлювання, який не збігається з його прямим значенням. Підтекст узято за основу деяких тропів, зокрема алегорії.

справж-ню дружб}' ΐί підступну зраду, про доцільність самопожертви, про непросте життя поетичної натури в байдужому світі. Усі ці складні проблеми розкриваються у творі через алегоричні образи, центральним з яких є дракон. Але якщо в народному епосі дракон завжди є втіленням зла, то в «Місці для дракона» письменник застосовує прийом парадоксу¹: дракон тут не кровожерний і лютий, а напрочуд миролюбний мрійник і романтик. Натомість люди виявляють свої найгірші риси: підступність і жорстокість. Можна сказати, що дракон у книжці Ю. Винничука більше людина, ніж самі люди. Добро і зло помінялися місцями. Також алегоричними є образи князя (який уособлює егоїстичну, лицемірну владу) та пустельника (що є втіленням пошуку істинної моралі).

Місце для дракона

Повість-кажи ( Скорочено )

РОЗДІЛ І 1

У вікні дзижчала муха, і нудотливе оте дзижчання навівало сон, так само, як і порипування віконниць од непомітного вітру. Спекотливий полудень HO-розморював усе довкола, жовтою від пилюги й сонця вуличкою пленталася баба Дрімота² та мак розсипала - куди мак сипне, там усе й засне, а но нивах недожатих блукала Полуди и ця¹ із серпом і пильнувала, чи не зостався який сміливець на полі в полудень дожинати, але не було нікого, бо добре відомо, що від Полудииці нічим не відкупишся й не відмолишся махне серпом по шиї, та й край. (...)

Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. (...)

Відколи князь посів батькові володіння, запанувало на люботинськнх землях небувале затишшя. Лицарі, які були, сиділи но своїх добрах та й наливалися тлущем⁴, якось самі собою відійшли в забуття турнїї⁵, а якби й збрело князеві затіяти щось таке, то невідомо, що б із цього вийшло, бо лицарі, не тримаючи тривалий час у руках пі меча, пі списа, тільки посміховисько із себе зробили б. (...)

¹ Парадокс — думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто супере-чить здоровому глуздові, хоча насправді може й не бути хибною.

ⁱZlpiMOma — вечірній і нічний дух в образі доброї старенької з м'якими ласкавими руками.

³    Пояудпиця — русалка, яка з'являється в полудень і карає тих, хто в цей час працює. Має вигляд дівчини з косами кольору стиглого жита або старої з розпущеним волоссям у білій сорочці.

⁴    Tлущ — жир.

■’ Typnn — турніри, військові змагання лицарів.

Раніше князь утримував невелике військо, та, оскільки не було війн і воно влітало йому в дзвінкий гріш, розпустив його. Тоді як батько провів життя своє верхи па копі в безконечних походах і тільки мріяв про спокій, князь, навпаки, аж переситився спокоєм. Деколи його опановувало бажання струсити із себе оту сонливість і бездіяльність, кидався щось ремонти затіє, було, собор будувати, уже й підвалини закладуть, та раптом махне рукою й більше не з’являється па будові, а майстри розповзуться но домівках, і ніхто потім про собор не згадує.

У князя була донька — прекрасна Настасія. Прийшла їй йора до вінця ставати, але за давнім звичаєм прихильність князівни здобувалася в турні-ях чи військових походах. Наречений мусив бути героєм. Та де його взяти в князівстві, котре як не спить, то дрімає? Нема війн, нема розбійників, не з'являються ані злі чаклуни, ані людожери, кудись поділися страшні бата-тоголові дракони. Звідки візьметься геройство? Чого доброго, князівна заді вується¹, і князь не матиме спадкоємця, розпадеться держава, яку з таким трудом клеїли докупи його пращури. Ось вони осудливо зиркають на нього з портретів, і ніде сховатися йому від їхніх поглядів, які пропікають, наче залізо розпечене. Далебі, уже пора діяти, не має він права зволікати, інакше проклянуть його й духи предків, і наступні покоління.

Воєвода повідомляє князеві, що побережник (лісовий сторож) бачив дракона.

Справжнього дракона?

—    Hy та справжнього. З крилами. Усе як має бути. Вогонь видихає. Здоровий, каже, як гора.

—    І де він живе?

У тій самій печері, де жив той дракон, що його при вашому дідові забито

було.

Ти диви! Господи, чим я віддячу тобі за ласку твою? — уклякнув під образами й помолився, а як устав з колій, то радість світилася в його очах, а плечі розправилися, наче й не з горблю валися ніколи. (...)

Розсилайте гінців. Так і оголосіть: хто переможе дракона — пошлюбить князівну й сяде на престолі. Бій з драконом святе діло. Тут народ валом повалить. Проти цього лицарі не встоять. Я впевнений, що вони тільки-но цюю вість зачують, ураз усі бенкети закинуть, за мечі візьмуться та жирок позганяють.

2

Дракон ще був зовсім молодий. Минуло вісім років, відколи він вилупився з яйця, що пролежало, може, із сотню літ у печері. Не було кому заопікуватися ним і навчити драконячого способу життя, бідолаха навіть не знав, чим повинен харчуватися, і їв собі травичку, листячко, різні там ягідки, дикі яблука й груші. Цілими днями просиджував у печері, тільки вночі виповзав па прогулянку, і через те ніхто й не підозрював про його існування. Але якось він серед ночі забрів до густелезиого лісу, проблукав у ньому до світанку й, коли вже повертав назад, натрапив у гайку біля річки па чиюсь хатину, з-за хатини чулося лунке гупання. Дракон спинився й зацікавлено почав і гаслу-

¹ Задівунбтися — залишитися незаміжньою.

хати. Небавом затихло й з-за рогу вийшов старий чоловік, несучи оберемок дров. Дракона він помітив щойно тоді, як висипав дрова біля порога, і хоч оте чудовисько на ту пору було всього лиш завбільшки з вола, проте й цього виявилося достатньо, щоби чуб па голові в пустельника скільки вже там було його — заворушився, мов трава схарапуджена.

 

Оце так і почалося їхнє знайомство. Дракон ще й говорити не вмів, був наче мала дитина.

Та голову мав тямущу й досить хутко навчився говорити но-людськи. Вони бачилися мало не щодня, і минав їхній час у цікавих бесідах. Єдине, на що пустельник ніяк не хотів погодитися, це навчити дракона грамоти.

Не драконове це діло, книжки читати. (...) Я тебе й так можу надоумити, без книжок. Дракон приходить на світ лихо чинити. За гріхи наші людські мусимо спокутувати, бо така воля Господня, і не тобі проти неї йти. Так же й пращури твої чинили, ніхто з них себе не пострамив¹. А книжки добра вчать. Як же ти зло чинитимеш, коли праведним станеш?

ІЦо ви таке говорите, дядечку?! — жахнувся дракон. — Та мені й на думці ніколи не було зло чинити. Що мені хтось поганого зробив?

Е-е, сипку, не бідкайся даремно, бо що має бути, те й буде. Нікуди від долі своєї не втечеш. Подивися на себе гадаєш, для краси тебе таким здоровилом Господь сотворив? А ти ж іще рости й рости будеш. Усе в природі має своє призначення, і горе тому, хто піде проти цього.

—    Ніхто ще про мене не знає.

Дізнаються. А як станеться теє, не матимеш уже спокою. Приїдуть і покличуть тебе па герць. Мусиш згинути.

—    .За що?

—    А так - ні за що. Дракон повинен згинути. А герой пошлюбить князівну й займе престол. У князя нема сина. Де він спадкоємця візьме? Ти для нього тепер як манна небесна. Чи робиш зло, чи ні ніхто й не спитає.

Я не хочу гинути, ще й не нажившись. І нікому ніколи зла не вчиню.

А це вже не зарікайся. Буває, що й вовка змалечку приручать та при хаті тримають. І що з того? Вовк усе одно в ліс дивиться. Підросте й дремене, а то ще й хазяїна задере. (...)

Ви хробака з’їли б? зненацька перебив його дракон.

Тьху! Що ти мелеш?

Оце так мені м’яса з’їсти. Я виріс на траві й траву їстиму. Навчилисьте² мене вже стільки всього, що як іще й грамоти навчите, гірше не буде.

Бач, тобі пальця в писок не клади! — розсміявся пустельник. Гаразд,

навчу.

І навчив. Та так, що й сам дивувався з успіхів учня.

' Настромити — осоромити.

¹ Нончйлисьтс (діал.) — навчили.

3

Минув час, і докотилися до пустельника чутки, що князь уже довідався про дракона й оголосив лицарське рушення'.

От так, сипку, — зітхнув, прийшла година випробування. Мусиш стати до бою.

—    За що ж вони ополчилися проти мене?

—    Такий звичай. Як вони захочуть тебе вбити, то й з-під землі вигребуть. Ти — дракон. Цього досить. Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях жило якесь чудовисько. І дарма — чинить воно руйнації чи так от, як ти, книжки почитує, - мусить бути вбите. (...)

Не можу цього зрозуміти. Повинна ж бути якась справедливість. А Бог?

Ну-у, Бог! Не тобі до Бога взивати, бо ж не для добра він таких, як ти, насилає.

—    То й Господь зло чинить?

—    Якщо зла не буде, звідки добро пізнаєш?

—    То така ваша правда людська?

Який Бог, така й правда, сказав пустельник і сам жахнувся сказаному та почав хреститися.

4

Перед драконовою печерою зібралися лицарі, а на горбах довкола влаштувалися глядачі. Дракон хотів налякати воїнів своїм ревом, але вони не повтікали. Зітхнувши, дракон заповз у глиб печери й почав дрімати. Aie хтось вигадав викурити дракона з печери, розпаливши біля входу багаття.

5

Рятуючись від густого диму, що заповнював печеру, дракон заповзав усе глибше. Aie зрештою зрозумів, що повзти далі марно, бо печера не має іншого виходу. Він поклав голову на передні лапи її вирішив тут загинути. Але дим раптом почав відступати,

Oo князь наказав загасити вогнище.

Гасіть вогонь! Ганьба на нашу голову, коли ми отаким робом покінчимо з чудовиськом. Це ж но-бабськи, а не no-лицарськи! Він же так задихнутися може. А тоді цілий світ реготатиме з нас.

Тут тільки лицарі второпали, яку дурницю втнули. Адже ж зібралися подвиги чинити, а не підкурювати дракона. (...)

РОЗДІЛ II

2

(...) Попереду їхали пан Лавріп із джурою, за ними трохи оддалік їхні слуги, а позаду чвалував низенький жеребець, паладований² усячиною.

¹    І*уиіенпя — ополчення.

²    Наладовшшй — навантажений.

Як ви гадаєте, — остався джура, — чи хоч на завтра доберемся до Ліобо-

тина?

Мусимо. Інакше без нас переможуть дракона, і князівну Настасію здобуде хтось інший.

—    На все Люботинське князівство немає од вас хоробрішого.

Не вчися, хлопче, підлабузнювати. Негоже це для майбутнього лицаря... Досі мав діло з ворогами в людській подобизпі, а нині чекає мене бій зі змієм. Хто зна, чи меч мій візьме його.

—    Але ж вашого меча освячено в Єрусалимі.

То правда, але одне битися із сарацинами, а друге — з драконом, у якого луска міцніша дамаської сталі.

—    Ви повинні його перемогти.

Чи я, чи хто інший. Я собі тільки уявляю, скільки лиха Люботииу принесла поява оцього чудовиська. Ті ненависні сотворішія мов кара небесна. Не заспокоюся, поки не побачу його відтятої голови.

Крім того, це єдина можливість добитися руки прекрасної Настасії.

—    Умгу, — кивнув лицар, усміхаючись у пишні вуса.

Цікаво, а якби не було дракона, чи ви б посваталися до князівни? Адже ви за життя стільки вже подвигів учинили, іцо й на десять лицарів не було б замало.

—    Бачиш, тут одне друге доповнює. За перемогу над змієм чекає нагорода князівна. А любов князівни можна здобути, тільки вбивши змія, і природно, що перешкоди, які постають на шляху до її серця, підсичують бажання ним заволодіти. Мені, якби не цей змій, і на думку не спало б одружуватися. Сорок п’ять — це вже не вік для одруження.

—    Кажуть, князівна молода й вродлива.

Лицар показує джурі портрет Настасії.

—    І справді, вона прекрасна! захоплено вигукнув джура й, уловивши мент, коли пап Лаврін одвернувся, припав до портрета вустами, наче до ікони Діви Марії перед боєм із сарацинами. Боже, яка прекрасна!

—    Не кота ж у мішку торгувати.

—    Ви її любите?

Я вже не в тих літах, сипку, щоб спалахувати любов'ю, мов суха тріска. Хочу здійснити подвиг. Може, це буде мій останній подвиг. А князівна заслужена нагорода. І я прийму її. Та чи довго я витримаю в їхньому замку?

Вас чекає князівський престол.

Державні справи не для мене. Я виріс у сідлі й у сідлі з мечем у руках волію постати перед Богом. Як той Святослав Завойовник, що головою наклав у бою з печенігами. Затишне життя па перинах мене мало приваблює. (...)

Раптом па купі каміння при дорозі вздріли якусь стару бабу. Довгий кривий ніс нависав над губами, темне обличчя, з якого стирчали дрібні кущики сивого волосся, було потворне й схоже на голову крука.

Лицар пригостив бабу м 'ясом, що залишилося під сніданку.

Дякую, то це ви, ввернулася до лицаря, дракона хочете звоювати?

-Я.

—    Умгу... Гадаєте, ваш меч його зітне?

Іншого меча не маю. А цього я освятив у Єрусалимі.

—    А каміні» він розколе?

Камінь? Певно, що ні.

От бачите. А драконова шия міцніша за камінь. Хіба вам теє не відоме?

—    Чув я й про те.

—    Хе-хе, чули, а їдете на вірну смерть?

—    Вам не все одно?

Далисьте' старій бабі їсти. Я вам поможу.

—    Поможете з драконом битись? осміхнувся лицар.

Куди бабі до герців? (...) Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Kypoi гас?

Чорний лицар з Тарновгац? Хто про нього не чув! Вій переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Сииевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об'явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи².

Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його з розколини в скелі, то він буде ваш.

І це ви мені таку послуг)' хочете зробити лише за кусень м’яса?

Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.

Язик? На біса вам язик? Ви хто відьма?

—    Хе-хе! Відьма не відьма, але своє діло роблю.

Лицар замислився. Джура вовтузився в сідлі, мов іга присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лавріїг вагається?

Ви ще роздумуєте? спитав уголос. Поїхали мерщій за тим мечем.

Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія гге силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?

Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.

Заки вігі його здобув, то встиг учинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти з розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?

Hy що там? озвалася баба, дожувавши м’ясо.

Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемся ми з цього лісу до вечора.

Може, і виберетеся. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа па сову, то звернете па стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.

' Далйсьте (діал.) — дали.

² Торб<ти:т — музикант, що грає на торбані — струнному щипковому музичному інструменті.

—    Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.

Хе-хе, пошкоду-уєш...

Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.

З

Пан JIcuspiH, джура чиї слуги заблукали в лісі.

РОЗДІЛ III 1

Князь приїхав до пустельника просити пораду.

У нас, бачте, який клопіт... Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Каріптії, й із Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.

—    Він і не покаже.

Як то?! А вам звідки теє відомо?

—    Я говорив з ним.

—    З драконом?!

—    Так. Це дуже миле сотворішія.

—    Уперше щось подібне чую.

А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м'яса, а лише траву й овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.

—    Гм, це й правда якесь диво дивнеє.

—    То ще не все. Він і книжки читає.

Книжки? Та ви що, глузуєте з мене?!

Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.

—    Пресвята Трійця! А то вам для чого було робити?

—    Він мене попросив.

І що ж він там читає?

Усе, що даю йому.

Певно, і Біблію та Євангеліє далисьте?

-Дав.

Та-ак... Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули! Без ножа зарізали ! Мститеся?!

Я? Міщуся? А то за що?

А що пі? Це ж ви з моїм батьком погризлися, а тепера на мені, бач, і окотилося.

—    Коли я з драконом познайомився, вій уже був таким.

Яким же се?

Добрим.

То замість того, щоби втовкмачити в його дурну голову, що пі дракон, ані жодне інше чудовисько добрим бути не може, ви книжки підсовуєте?

Я йому розтлумачив усе, але ж не вимагайте від мене неможливого. Як можу навчити його робити зло, коли й сам не знаю, як це робиться?

Ніхто вас про це й не просить. Треба було дозволити розвиватися його дракоиячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не потрібно було вчити.

Він мене дуже просив... Ну, я й... Просто ми з ним затоваришували.

—    Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.

—    Які вже є.

—    Hy гаразд. А що ж мені оце чинити?

Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно в печері, нікого не рухати та щоб його ніхто не рухав.

Але ж таке не буває! Де хто чув, щоб дракон займався книжками?!

—    Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.

Пресвята Діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене в гріб загоните! (...)

Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:

—    Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене правильно, я нікому не хочу зла. Але дракон має бути вбитий. Так, як того вимагають приписи. Так було й так буде. А крім того, донька... За кого її видам?

—    Я розумію... Поговорю з ним. Але нічого не обіцяю.

—    Гм... Ну, так... Діло делікатне.

—    Отож. А завтра приїжджайте... зведу вас.

Ага, забув спитати. Скільки в нього голів?

—    Одна.

—    Як — одна?! Усього одна?!

А ви думали скільки!

Та це ж неподобство! Та як він посмів?! Ну, ви чули щось подібне, пане Антосю? Одна голова! Курам на сміх! А де ще дві?

—    Такий уродився.

Ну, пішли часи... Ужей дракони порядні перевелися. Не диво, що воно таке дурненьке вдалося.

2

Пустельник радить драконові переселитися в іншу печеру.

З

Печера й справді була суха та простора. Вони пройшли її всю й опинилися на галявині, котра буяла соковитою зеленню. Довкола пурхали метелики й кольорові мушки.

—    Рай, та й годі, — зрадів дракон. Повік вам буду вдячний.

—    Сподобалося?

Ще й як! А то сидиш цілими днями в печері світа білого не бачиш. Уже й верзтися починає казна-що. А тут є де розгулятися.

Посеред галявини світилося голубе око озерця. Дракон тішився, як мала дитина, обнюхував квіти, занурював голову у воду й задоволено пирхав. Потім ліг на траву, випростав лани й з хрускотом потягся. (...)

—    Був у мене князь...

Усмішка щезла з драконової морди.

—    ІЦо вій хотів?

Про тебе розпитував. Я все, як було, розказав.

—    А він?

Злився, іцо грамоти тебе навчив... Hy й узагалі... Пояснював йому, що ти й без книжок зла б не чинив...

—    Звичайно.

...Не та натура. Таким уже ти вдався на свою біду. Але князь своє знає йому треба князівну заміж видати, опріч¹ того, боїться неслави. Скрізь, де з'являлися дракони чи там інші чудовиська — однороги, велетні, людожери або лихі чаклуни, усюди їх рано чи пізно знищували. Князь не може йти проти звичаю.

Нехай пустить чутку, що мене вбито, а я сидітиму тут, як миша, тихенько. Мені б лиш із вами бачитися та книжки читати. А більше нічого не треба. Як захочу погуляти, піду но той бік гір у ліс.

От сам йому й скажеш. Нині він ополудні заїде до мене. Може б, я привів його сюди?

Приведіть, дуже вас прошу. Хай ие боїться... (...)

Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, піхто ие знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.

Егм... почав князь, сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?

—    Та ні. Уже вичухався.

Метелик спурхнув і полетів понад озером.

Вони хотіли тільки, аби ви з печери... е-е... виповзли. Але переборщили трохи не второпали, що так же ви й задушитися могли... На щастя, я спо-хонився вчасно та звелів розкидати багаття.

—    То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.

Та що там... Це мій обов’язок... слідкувати, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має. (...)

То ви... е-е... вибачайте, скільки років маєте? — звернувся князь до дракона.

—    Вісім.

Вісім! Ну-у... це... егм... як для коня, то вже той... а як для чоловіка, то ще, хе-хе, і зовсім... Це ви ще, мабуть, і рости будете, чи як?

—    Ще трохи виросту.

¹ Опріч — крім.

Овва! князь похитав скрушно головою. Ви й так уже дай Боже... От я чув про тих... алігаторів... Так ті по триста літ живуть. Теж, мабуть, з вашої, вибачайте, породи. А в драконів як?

—    ІЦо як?

—    Ну, скільки їм, сказати б, хе-хе, відпущено?

—    Хто його зпа?.. Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.

О! Бачите? пожвавішав князь. — Бачите? Жоден! Як на роду написано, так і буде. Ви от... вибачайте, як вас величати?

—    Називайте Грицьком.

—    Як? Грицько?.. Жарту... е-е... гм... ну, так-так... звичайно... гм...

Це я ного так назвав, — озвався пустельник.

А-а, — глянув спідлоба на пустельника князь, ясно... Що ж, Грицько то й Грицько... Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.

—    А я не збираюся нікого страшити.

Е-е, це ви даремно. Це ви начитались... А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що всяка твар має своє призначення й дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що — проти традицій?

—    Ta id. Але я не вмію бути страшним, ие вмію чинити зло.

Ну, цього навчитися легко. Чинити добро набагато важче. Ви тільки спробуйте. Ви ж не пробували?.. От! А кажете! Вийдіть з печери, скажімо, па прогулянку. Забредіть, гуляючи, на поля, потолочіть збіжжя, спопеліть його своїм вогнем, зруйнуйте село, перетворіть його па купу попелу. Зрештою, оголосіть, щоб вам на обід приводили молоду дівчину. Як у старі добрі часи. Там усе було ясно. Раз дракон то й трусися всяк і п'ятами кивай якнайдалі. А то що ж виходить? Усе летить шкереберть! Усе з ніг на голову! Та це вже якесь вільнодумство! Єретизм! Від цього й до «геть з князями!»¹ недалеко! Це вам не жарти. Кажу вам, як є, — у своєму князівстві єретиків не потерплю! (...)

4

Наступного ранку до дракона знову прийшли пустельник і кнжіь.

Ну, я не казав? замахав руками князь. Зганьбив ти мене, лобуре, перед усім світом.

А що таке? здивувався дракон.

А те, що лицарі плюнули та й пороз’їжджалися но хатах. Усе. Можеш тішитися. Ти свого добився.

Нічого я ие добивався.

Хіба? Ти не вилазив з печери цього не досить? Лицарям набридло нанькатися з тобою. Тільки дурно я таку купу грошей протринькав.

Заспокойтеся, ваша світлосте, сказав пустельник. Чим же тут зарадиш, як воно таке вродилося? Плоть драконяча, а нутро людське. Та що людське? Я11 гол ьське!

^; Геть н князями — ідеться про намір скинути владу князя.

Отож-бо й воно, що янгольське. А я через того янгола скоро з глузду з Іду. Хоч нікому не розказуй — сором же який! (...)

«Не доб’юся я нічого, — бідкаючись, розмірковував князь. — Правда, є ще один шлях — добром узяти. Чом би н ні? Адже що можна відмовити князеві, того не відмовиш товаришу. Хіба я не можу затоваришувати з драконом? Далебі, мені й прикидатися не доведеться. Цей дракон таки досить компанійський».

Князь і цього дня, і падалі більше не зачіпав болючої теми, дракон відчув себе вільніше й виявився приємним співрозмовником. Князь навіть забажав послухати вірші, і дракон їх читав, заплющившись, похитуючи в такт головою.

5

Звідтоді день у день сходилися вони втрьох, і князь тішився, що його дипломатичні заходи обходяться досить дешево. Ці посиденьки були приємні для всіх. При дворі ніхто й гадки не мав, куди князь так часто зникає. Таємницею володіли тільки воєвода та Настасія.

6

Пустельник захворіє. Дракон забрав його до себе й доглядав.

7

Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки та заради Люботина. Мого Люботипа. Бо ж це й моя земля!

Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!

— Але мені не дають!

То йди звідси! — аж застогнав пустельник. — Іди геть від людей! Іди в непролазні хащі, у скелі й у болота! У тебе ж крила! Ти забув про них?.. Злети в небо, тільки подалі від ненаситної юрби! (...)

Але я вже без людей не зможу. Я пишу для них! (...) Я вже вріс в оцю землю і мушу вмерти на ній і за неї!

Та ніхто ж про це й знати не буде! Коли людина йде на смерть за Вітчизну, то ім'я її потім прославляють у віках. А ти був драконом і ним зостанешся. Ти загинеш як дракон, а не як поет і герой. Люботии ніколи не дізнається правди. Героєм стане той, хто вб’є тебе. Навіщо ж оця жертва? Кому ти її приносиш?

Вам! Вам за все те добро, що зробили для мене!

Господи! Hy як я тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писания. (...) Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони людяніші! Пустельник рвучко звівся на ліктях. Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! та тут же й схопився за серце. Ти ще не все... не все... сказав...

РОЗДІЛ IV

1

В один із днів, коли вони сиділи, як завше, біля могили пустельника й пили вино, князь подумав, чи не нора вже перевірити міцність їхньої дружби:

Гай-гай, не повелося мені... Так от і покотилося все в прірву.

—    Ви про що?

Та про що ж... нема кому передати престол. Що то буде, як я і воєвода помрем? Донька сама не справиться. Та й куди жінці до влади?

—    Видайте її за когось.

Еге, видай... Не так це просто. Воно б, може, і не один зазіхнув на престол сісти, але ж не можу я за будь-якого її видати, коли в наших законах написано, іцо князівну може пошлюбити лише той, хто вславився чином геройським. Де я цього героя візьму? (...)

—    Знаєте що... я вирішив... словом, я згоден.

—    Га? — стрепенувся князь. — ІЦо ти кажеш?

—    Я згоден.

—    На що?

—    Вийти на герць.

Та, — відмахнувся князь, облиш. Я вже змирився зі своєю долею, а сам спідлоба за драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлеснула його гарячою хвилею.

Я не жартую... — дракон відкашлявся. — Справді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, і вийду.

—    І ти будеш битися?

—    Буду.

Князь усе ще не вірив почутому. Для більшої певності осушив кубок і налив ще.

—    Але стривай... чому ти передумав?

Осінь... така нора, що смуток виїдає душу... Мене кличе до себе вчитель. Я чую ночами, як він приходить до мене й кличе за собою... Одного разу вві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя і вчинив вашу волю... (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати...) Тоді я не послухав його. І ось тепер... так, тепер, мені здається, я готовий стати па герць. І загинути... як мої предки... І як того потребує звичай.

Князь після довгих потуг нарешті видушив із себе сльозу, тоді драматично змахнув її рукавом, підвівся і, скуливши плечі, побрів з галявини. Дракон дивився йому вслід, лана несамохіть стисла кубок, він тріснув і розсипався по траві. Князь озирнувся.

Завтра я сховаю доньку, щоб її ніхто не бачив. Оголошу, що ти її викрав, а за день перед герцем привезу її сюди... Так буде ліпше. Інакше сам знаєш ніхто не повірить.

2

Того ж дня роз'їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну вість: лютий дракон викрав люботинську князівну й тримає її в печері.

3

Князь наказує воєводі висипати перед печерою дракона кілька возів кісток.

4

Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботии.

Один з княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели піхотою, утомлено пересуваючи подряпані, у виразках, ноги. (...)

Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?

Ми й самі гаразд не знаємо. їхалисьмо в Люботии битися з драконом. Нас перестріла якась чортова відьма й показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне й те ж місце повертаємо. Уже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.

Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває...

5

(...) Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, нан Лаврін. Цей-το вже таки справжній герой. Оно кілька днів, як з’явився, а вже торбаїгісти оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботииа із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри й лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло — кращого жениха для Настасії годі шукати.

Так, я волів би, щоб його не було, сказав князь до воєводи. Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?

Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з'явився.

—    Та воно-то так... Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за нього дочку видав, і не можу. Через той герць. (...)

6

На світанку двоє вершників вигулькнуло з густого туману й спішилося біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.

Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.

—    Ви вже прийшли?

Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою й просити ще про одну послугу... Мені, розумієш, грає велику роль, від чиєї руки ти загинеш... адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботииа... А мені зовсім небайдуже, кому дістанеться престол... та й донька... Тому я просив би тебе... якщо це можливо... Якщо тобі буде не важко... е-е...

Кажіть. Я на все згоден.

Так от... один з лицарів матиме па шоломі голубу стяжку.

—    Я все зрозумів.

Hy що ж... тоді... пробач мені, що так склалося... повір, я дуже шкодую... А дочка нехай лишиться в тебе.

Добре.

—    Твої вірші...

Я залишу їх тут, на могилі... Ви збережете їх?

—    Збережу.

—    А мене поховайте біля мого вчителя.

—    Я все зроблю. Прощавай.

Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я князь, шепотів собі, — я зробив усе, щоб урятувати Люботии. Ніхто мене не осудить».

РОЗДІЛ V 1

Ой, як гарно! Які тут квіти! — Настасія зачудовано роззиралася но галявині. — Боже, у нашому замку одне павутиння й темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?.. Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе в цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку й чекала, поки визволять.

Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього й питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги та спитав голосом якомога ніжнішим:

—    Хіба не видно, що я і є дракон?

Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ж ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки нестрашний! Я навіть можу підійти до вас і погладити по носі... Можна?

О, ясна панно, це для мене велика честь... він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?

На вел и кого-вел и кого метелика. (...)

А як вам той лицар з голубою стрічкою?

Ах, пап Лавріи? Але ж він старий, Метелику!

Зате, видно, бувалий.

Ой, у пас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.

А вам що — навіть серце не тьохне?

Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.

Чим же він так вас полонив?

—    Ой, він такий, такий... ну й не знаю... я б з ним...

Нікуди той джура не втече. Буде й далі при вашому чоловікові. Та й при вас. (...)

Метелику, не повірите — мені ще ні а ким так легко не розмовлялося, як з вами. Здається, вам би порозкривала геть усі свої таємниці... Це велике щастя мати когось такого. Я вам обов'язково-обов'язково розповім про своє кохання з джурою... Серед ночі я обережно вийматиму руку з-під голови пана Лавріпа й тихо-тихо, навшпиньки прокрадатимусь у сад... А там, у саду,... я забуду про все на світі. Тільки він і я! І місяць! І солов’ї!

—    І жаби: кум-кум!

Який же ви, Метелику, кусючий, фе! Ось вам за це! — сказала, сміючись, Настасія й хляпнула дракона но носі. — А коли-небудь візьмете пас із джурою на свою могутню спину, і ми полетимо на всю ніч...

—    Ви забули, Настушо, одну маленьку дрібничку.

—    Яку?

—    Мене вже тоді не буде на світі.

Правда?.. O Боже! Яка ж я дурненька! Звісно, звідки ж візьметеся, якщо вас уб’є Лаврін! Як шкода!.. (...) Стривайте, а якщо вас уб'є не пан Лаврін, а хтось інший?

—    Я вже подбаю, аби не підвести вашого татуня.

Не приведи Господи, як вас уб’є Кельбас! Я цього не переживу!

—    Мабуть, я теж.

—    Пропали тоді мої солов’їні ночі. (...)

З

Дракон почув галас і зрозумів, що нора виходити. Опустив голову на могилу пустельника й поцілував камінну плиту. «Скоро я прийду до вас, і ми знову будемо разом», прошепотів. Коли він помолився і встав, князівна спитала:

—    Уже йдете?

—    Пора.

Боже, як це все безглуздо!.. Рантом подумала... що я ваш убивця. Не розумієте? Я справжній ваш убивця. Якби не було мене, може, обійшлося б і без цього герцю... Довкола одна брехня. ІЦойпо вийдете з печери, як мушу перевдягнутися в оці ось лахмани. Так-так, адже я не на бенкеті була, а в лапах лютого дракона. Татуньо про все подбав. Оцю сукню, що на мені, повинна спалити. Тато її довго вибирав і вибрав таку, щоб не шкода було... І це ще не все! Ось пляшечка, бачите? У ній фарба червона. Кілька кривавих крапель розумієте? тут-там... кілька подряпин голкою... Зате яке враження!

Hy й що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба 6 цієї кумедії.

Або якби князь був князем... І я сама собою... І всі люди людьми... А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні. Нехай побачать, що нема вже кого визволяти...

Що це вам на думку спало? Покиньте ці істерики! Тут ідеться не стільки про вас, як про долю князівства. Я на цій землі народився й зла їй не хочу... Нікуди вас не випущу з печери.

Мені остогидла брехня! Я хочу вирватися з цього заклятого кола липових героїв! — говорячи, увесь час спідлоба стежила за змієм.

Ви самі заспокоїтеся чи мені вас утихомирити?.. Так, я не був до сьогодні драконом, але зараз став ним. І доведу це... А коли вам хочеться правди, то ось вона: я зовсім не добрий, а просто боягуз. Це страх не дозволяє мені бути лютим... Травичку їсти безпечніше... (...)

5

Таємний радник відкрив урочистий бій з драконом, діти виступили з віршиками. Радник закликав не гаяти час, адже за дві години мали відбутися народні гуляння й бенкет на честь переможця. Потім зачитав список учасників бою. До битви не був допущений лицар Кельбас, якого не хотіли бачити переможцем ні князь, ні Настасія.

Підставою для відмови стала відсутність у лицаря джури.

Тоді таємний радник непомітно пробрався в печеру, щоб дати настанови драконові.

Але мушу дещо підказати, бо ж ви молодий і нерозважний і ніколи на герці не були, правда? А це справа дуже серйозна... Отже, виходите з печери рівно о другій. Бій триватиме годину. Як почуєте дзвони це буде знак, що йора вже й честь знати... Я вас дуже прошу дотримуватися регламенту, бо в нас тут усе розраховано до хвилини. Готуються розкішні народні гуляння кольорові грецькі вогні, паперові змії та ще різні заморські чудасії. Шкода, що ви цього не побачите. Але, з другого боку, бути головною діючою особою нинішнього дня це честь велика. Мусите відчувати всю відповідальність, яка лягає на ваші плечі... До слова — ваші крила... Вони не декоративні? Ви можете літати?

—    Звичайно.

Hy й даремно. Літати вам суворо забороняється. Ми до цього, скажемо відверто, просто не готові. Мусите якось на землі собі ради давати. А то в нас народ, знаєте, допитливий. Подивиться, подивиться котрийсь та й собі, чого доброго, злетіти захоче. А цього ніяк не можна допустити... То ви вже якось без крил, добре? Не хвилюйте уми, так би мовити... Ну, а з полум'ям у нас як? Видихаємо?

—    Коли треба, то й видихаємо.

Умгу... Видихаєм, значить... Ну-ну... Проти природи, звичайно, не попреш. Але зважте - люди зібралися не на такій далекій відстані від місця бою, як цього гребують приписи. То ви вже якось дивіться, щоб не увередити¹ кого своїм полум’ям. А то весь нразник нам зіпсуєте...

Потім таємний радник заводить розмову про те, хто має, стати переможцем.

Князь хоче, аби ви піддалися панові Лавріну, князівна воліє його джуру. А от я єдина людина в цьому зачуханому князівстві, котра дивиться не поверхово, а вглиб. Цей пап Лавріп мені недуже до вподоби. Більшу частину життя пробув за межами краю. (...) Просто я маю цілком певні дані, що лицар Лавріп бере участь у бою лише із завзяття, а престол його не цікавить. А джура шмаркач, не більше. Серед лицарів є достойніша особа це пан

¹ Увередйти — пошкодити.

Любомир із Золочсва герба Когут. Цей герб у нього й на плащі, і на грудях, і на щиті. Запам’ятаєте!

Дракон переступив а лани на лапу. Радник сахнувся на крок.

Я розумію, що ви зараз про мене думаєте. Та варто вам усе ж зосередитись. Отже, що я пропоную... Ви... е-е-е... віддаєтеся лицарю Любомиру, а я за це обіцяю, що ваші рукописи будуть збережені належним чином. Авторство їхнє, звичайно, зостанеться в секреті. Бо одна річ убити дракона, а зовсім інша — поета. Тому шило з мішка в жодному випадку вилізти не повинне. (...)

Господи, як же ти допускаєш, аби вони ще й у душу мені лізли?

У душу? Hy що ви! Не перебільшуйте. Хотілося, звичайно, і в душу, але що поробиш тут ми не допрацювали... Словом, дивіться самі. Бо вся ваша розумова праця, так би мовити, плід невтомних трудів, може перетворитися па зграбну купку попелу, яку вітер з великою насолодою розвіє понад скелями... і не спокушайте себе думкою, що оце розчавивши мене, вирішите проблему.

Так. я навіть такого хроба, як ви, не можу розчавити, тільки не тому, що за вами стоїть з десяток тієї ж самої хробачні, а тому, що навіть ви для мене жива істота. Бо й вас колихала мати та співала колискову мовою, якою писав я. І тішилася, коли ви починали лопотіти якесь нове слово... А тепер вступіться. Нехай діється воля Божа.

РОЗДІЛ VI 1

«Дивно, тоді, коли вперше лицарі мене викликали на бій, я аж трусився від ляку, я повз, тікав од навісного диму, боровся за життя, мов тонелець¹, а зараз мені однаково. Бо це я чиню з любові до мого вчителя й до князя. Яке щастя мати друзів і могти для них пожертвувати життям! Воістину це дозволено тільки людям! Удячиий долі, що дала мені хоча б в останній день відчути себе людиною... Пустельник помилявся. Не можуть люди бути гіршими від звірів... Але зараз я — лютий-прелютий дракон! Я — той, хто викрав князівну! Гори кісток перед моєю печерою — це моя робота! Смерть мені!»

Вій виповз із печери, і неймовірний шум оглушив його па мить.

Грали труби, аж надривалися, гриміли литаври, ревіла оскаженіло юрба там, па горбах, де в тіні під дубом розмістився князь із своїм почтом. Іржали сполохано коні, хоч на очі їм і накинуто було сітки, щоб не так виразно бачили вони страшне чудовисько, а лицарі вдаряли мечами но щитах і вигукували бойові гасла.

Дракон затупцяв на місці.

ІДо ж тепер?.. Заревіти чи що? Хоч би хто підказав, як це все має виглядати.

Ураз усе стало байдужим, а те гарцювання перед його носом скидалося більше иа коиошінпя мурашви.

І він подумав: «Чи не лягти мені ото на траві, та хай собі роблять, що хочуть? У мене тільки два місця вразливих око й око. Затулю їх лапами,

' Топелець — потопельник.

що мені зроблять?» Проте, уявивши собі цю картину, усміхнувся гарний був би з мене дракон.

А народу-у! Весь Люботии зійшовся... Де ж той, із стяжкою? Ага, оно він сидить спокійно на копі й зовсім не галасує. Цей і справді, видно, бувалий чоловік. Мабуть, не знає, що його вибрано па мого вбивцю. Цікаво, як удалося князеві всучити йому оту стяжку? Сказав, певно, від князівни дарунок. Ну, що ж це я стою як укопаний? Треба щось робити. Зареву для початку.

ГРХАААГХРРРН!

Кілька лицарів беркицьнуло на землю, задерши ноги, інші, зламавши стрій, розсипалися по долині, силкуючись ізвладати зі своїми кіньми. Один лише лицар зостався па місці, голубою стяжкою маяв вітер.

«Ну, як ти такий сміливий, подумав дракон, — тим краще... Було б куди гірше, якби довелося ганяти за тобою по долині, підставляючи голову, а ти щоб, не приведи Господь, виявився таким йолопом, що й не використав слушного менту».

І дракон, перебрівши річечку, став якраз навпроти пана Лавріпа. Лицарі помчали на змія з усіх боків, а підскочивши ближче, задзенькотіли мечами по драконячій лусці. Мечі відскакували, мов од скелі, списи ламалися або, вигнувшись дугою, випорскували з рук невдатних нападників.

Не так це вже й страшно. Дитяча і*ра. Треба хоч для виду поборюкатися з ними. Bin почав ревіти й крутитися на місці, метляючи головою так, що збоку виглядало, наче він і справді борониться.

Тут і джури осміліли й собі, прискочили до змія та щосили загамселили мечами й тонірцями. Нарешті й пай Лавріи пришпорив коня та пішов на дракона, але, на відміну від інших, не махав дурно мечем, а вибирав місце вразливе, гарцюючи під самим носом у чудовиська.

«Так, ну що ж нора», — подумав змій і, удаючи, наче від когось захищається, нахилив голову так, аби зручніше було поцілити його лицарю з голубою стяжкою.

Пай Лавріи помітив цей рух і замахнувся мечем, та враз відчув, що рука задеревіла, драконове око, наче маленьке озерце, дивилося на нього таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза, а в сльозі грало осіннє сонце. Око дивилось і ніби підказувало коли, я чекаю! Мурашки побігли по спині в

 

лицаря, такого він не сподівався, щоб з’явилася жалість до змія. До змія, котрий украв князівну...

Юрба збуджено ревіла, багатоголосе «Рубай!» ударило, наче велетенський птах, об груди скель і відбилося луною. Уже й джура підскочив:

Коліть, папе!

Але мить була втрачена, дракон одвів голову.

«Не можу ж я, мов бовдур, отак стоять, інакше всі здогадаються».

І знову гарцювання та брязкання мечів. Комусь удалося сіконути мечем так, що загнав його під луску па животі її злегка поранив, виступила кров. Боляче не було, проте дракон зрозумів, що живіт у нього теж уразливий. Тепер лицарі знають, куди треба рубати. Треба бути обережним.

І справді, лицарі й джури враз перестали бити будь-як, а весь час намагалися вдарити під черево. Дракон крутився, як дзиґа, урешті зловив мент і знову підставив око лицарю з голубою стяжкою.

«Чому він тоді не рубав? Ах, певно, помітив сльозу. Це була мимовільна сльоза, ваша світлосте, я не хотів, пробачте, більше не буду. Коли ж!»

Інші в цей час сікли живіт, хоч і без особливого успіху, бо виявилося, що не так просто заганяти меч під луску, гецкаючи па переляканому копі. Ніхто не помітив опущеної голови дракона. Лише пап Лаврін і його джура були поблизу. Лицар звів меча для удару, зціпив зуби й побачив своє відображення в оці дракона. Вимучене походами та боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього. І так виглядає жених прекрасної Настасії?

Коліть, пане! кричав джура й уже сам, націливши списа, мчав щодуху до того дзеркального озерця, з якого прозирав смуток і розпач.

Рука з мечем стриміла в повітрі, хмари пропливали над нею, і грало проміння на блискучому лезі.

Ру-ба-а-ай!!! — кричала юрба, а князь аж на ноги зірвався й теж щось кричав, а земля гуділа від двох сотень копит і стогнала, як жінка при пологах.

І знову дракон одвів голову.

«Яка сила не дає мені заколоти його? — не міг опам’ятатися лицар, опускаючи меч. Я, той, хто ніколи не відчував жалості в бою, рубав сарацинські голови, паче капусту, розм’як, мов баба, перед оком цього чудовиська. Це вже старість підступає до горла. На біса я в це вв'язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей дивний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, уразити яке може й дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери, оно пан Чурило із джурою вже мчать до неї. Усе. Князівна врятована. Лишається тільки вбити змія, який не зробив їй нічого поганого. А ця купа кісток і черепів біля печери й справді далеко не цьогорічна».

Дракон знову заревів, ще й стовп сліпучого жовтогарячого полум’я в небо випустив. Зграя підгорілого вороння посипалася на голови лицарям.

«Треба їх відлякати, а то вже черево пече від тих ран. Вони мене скорше заморять, ніж цей зі стяжкою... І цього разу не вбив. Я мусив одвести голову, інакше б той молодий загнав мені списа в око. Чому він зволікає? Що він вичитує щоразу в моєму оці? Один помах мечем і все. А князь аж на ноги зірвався так прагне моєї смерті? Я не винен, ви ж бачите, ваша світлосте, що я не винен. Я роблю все, як домовлено. Що на душі в цього лицаря? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я. Ото клопіт на мою голову. Ну, як і цього разу він не зарубає мене, то Бог свідок, я не зламав слова. Піду назад у печеру та й подрімаю, вимучила мене оця турнія, хай вона сказиться. Куди вже далі? Ото причепи — так попід живота й тнуть! А якби я метляпув

хвостом, що тоді? Розлетілися б ви, як горобчики. Та мені вас потоптати, як двічі свиснути. (...)

Голова його низько опустилася, і лицар з голубою стяжкою знову зняв меча.

Тепер рубатиме. Прощавайте, князю!

—    Коліть, пане!

Руба-а-ай!!! (...)

І лицар, заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, у якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його.

Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло: -«Дякую».

Увесь натовп, який був, посипався з гори, князь, мов дитина, підс трибуючи, погнав щодуху й собі. Лицарі з’юрмилися біля голови дракона й навперебій пояснювали одне одному, як усе відбулось. Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:

—    Я не хотів... ви зволікали... а я й... списом...

Усе гаразд, — одмахувався най Лаврін. Може, воно й на краще.

—    Ви не ображені?

—    Та ні. Дай спокій.

Не може бути! Джура й сміявся, і плакав, усе ще не випускаючи з руки уламок списа.

Надбіг князь.

Молодець! Я знав, що ви! Герой!

—    Та це не він! — почулося несподівано.

Князь отерн.

Не він? Я ж сам... як він мечем... А хто?

Ось, джура. Та покажися ти!

Князь глянув на хлопця, потім на спис, що стримів з драконового ока, і все зрозумів.

2

Три дні й три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця дракона, лилося вгаю та пиво ріками, шипів і пінився мед, грали музики, аж їм руки німіли... (...)

Лицарі роз'їхалися, везучи на грудях на шнурку хто кіготь, а хто зуб дракона, щоб мати змогу посвідчити свою участь у тій славній битві. Лише пай Лаврін не згодився нічого собі брати на згадку; а коли довідався, що князь збирається дракона поховати, то сам зголосився допомогти.

Дракона поховали на галявині біля пустельника. Коли вже було по всьому й вояки розійшлися, лицар спитав:

Чому ви його поховали саме тут?

Він сам цього забажав.

Хто? Дракон? Ви що, з ним розмовляли?

—    Уявіть собі, любий мій, розмовляв. І не раз.

І тут князь із незрозумілої спонуки взяв та й розповів усе, як було, говорив, наче хотів сповідатися, у розповіді очищаючись від содіяпого, говорив, умикаючи зустрічатися поглядами, а через те й не бачив, як міняється обличчя лицаря, як пальці його стислися в п’ястуки¹. Воєвода поривався зупинити князя, але марно. Коли князь закінчив і зиркнув на лицаря, то страх засвітився в очах його — він не впізнав лицаревого обличчя, бо те, яке побачив, було налите люттю й болем.

—    Якби я міг, процідив лицар крізь зуби, якби я міг, то з великою насолодою розчерепив би вам оцим келепом² голову. Ви мені ненависні! Ви й весь наш задрипаний Люботип! Я проклинаю вас!

Він рвучко обернувся й покинув остовпілого князя. Того ж дня сів на коня й, пі з ким не попрощавшись, виїхав з Люботипа.

РОЗДІЛ VII 1

Осінь запанувала в князівстві. Вітри налинули зі сходу й принесли холод і хмари, дрібний дощ-січепець моросив безперестанку, і тривала сльота перетворила дороги па місиво.

Князь тинявся по палатах, проклинаючи дрижаки, і боровся з нудьгою. Останнім часом він уже не міг владати із собою³ постійно чогось бракувало, усе довкола страшенно обридло й баглося чогось такого, що він і сам гаразд не усвідомлював, почував себе так, начеб нутро його вишкребли й зосталася тільки одна оболонка. Порожнеча зяяла всюди, на що не глядів. Якийсь біль, незрозумілий біль проліз йому в душу та звив собі там кубло, цей біль ятрив його й душив ночами, примушував прокидатися в холодному ноту, з виряченими од жаху очима. Усе частіше снився дракон. Він нічого не говорив, тільки сумно дивився, і велика сльоза бриніла в нього на віях, а в сльозі грало сонце. Нічниці⁴ знемагали князя. У нього зникло бажання до їжі, вихудлий, із за-палими щоками, неголений, з посірілим обличчям, одлякував навіть сторожу.

Раптом зрозумів, чого йому бракувало, розмов з драконом. Не міг уже ні з ким розвіяти своєї нудьги, і спогади про ті дні, коли він, щоб добитися свого, їздив у печеру та здружувався зі змієм, не відпускали його зі свого полону, бо ось, нехотячи, прив’язався до нього.

<-)

Князь постелив кожух межи двома могилами, поставив на кожній по кубку й палив.

Давайте, хлопці, вип'ємо, їдять його мухи... Осінь... така нора, що можна звар'ювати. Ненавиджу її... Ех, що б я без вас, хлопці, робив? Такий цей Лю-ботин, що й не поговориш пі з ким.

Ч’ястук — кулак.

■ Kknen — старовинна ручна вброя, що має <|юрму молота, насадженою на довгий держак.

" 3влш)0ти і;і соббю — перемогти в собі вияв якого-небудь почуття.

⁴ Нічниці — нічні демони, що не дають спати.

Пустельник кивав головою, а дракон замріяно дивився на небо, і ворушилися його крила, наче збирався злетіти.

2

І наступного дня знову приїхав князь. Цей день був препаскудний, пронизливий холод пробирав до кісток. Але пустельник і дракон уже чекали на нього.

Га, бісова негода! Ви не замерзнете? спитав у пустельника, який сидів на своїй могилі в одній довгій сорочці. — Візьміть мого кожуха. Не хочете?..

Дощ лив і лив, кожух під князем хутко промокнув, і весь він скоро вже був як хлющ, вода збігала но обличчю, по бороді, проте йому було байдуже, бо сидів з друзями.

Скоро зима. Усе замете, усе вибілить. І душу мою вибілить або й так зоставить. якщо вона біла, га?.. Чому мовчите? Вам ліпше знати, чи біла в мене душа... Гей, Грицю, а втни якогось вірша, щоб аж.

І дракон почав:

В моїй душі хтось посадив осику.

На вижовклих від самоти горбах Вона росте па чорнім полі крику Така ж висока, як моя журба.

І бачу я в один похмурий день Замайоріла постать вдалині.

Невже до мене Юда йде,

Щоби повіситись в мені?

Це ти про мене? спитав сухо князь. Ну, звичайно, про мене... От ти який! За що? Я ж хотів як ліпше. Для держави. Я врятував її...

Якщо ви Юда, то я та осика, — зітхнув пустельник. Я проник йому в душу й дав розум. Для чого? Невже тільки, щоб загибель його була в стократ болючішою? Навіщо я виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко вмирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні.

T я вмер... сказав дракон. І ви побачили зло не від мене.

Пустельник витер долонею мокре обличчя:

- Я казав: не від нього зло... Воно в пас самих.

Держава спала. Я мусив її розбудити, — аж застогнав князь.

Але роябудилисьте' не державу, а лихі інстинкти... сказав пустельник. Це ще добре, як народ на цьому й заспокоїться. А як пі?.. Що буде, коли відчує, що йому замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалося? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Чи всі вони будуть справжні?.. Одного дракона па всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен з нас мав кого розіп’ясти? Де взяти стільки іуд, аби мали па кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати, сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів! (...)

Рчлбудйлисьтч (діал.) — розбудили.

Скоро споночіло, скелі потемніли й розчинилися в загуслій темряві, а злива не вщухала, вітер, що дув з печери, лопотів чорними вітрилами дощу, збиваючи їх у тісну масу й з ляскотом кидаючи поверх потоків, дерева па скелях болісно скрикували, гепалися головами, аж гілля тріщало й обламувалося, каміння котилося згори, з вилясками піубовськало у воду, розцвиркуючи бризки й розганяючи круги хвиль. Вода підняла опалу сосну й понесла її на скелю, сосна гу гуп пула, аж загуділо, а потім відбилася й ще раз гугупнула, уже гупала безперестанку, і те розмірене гупання скидалося па стукіт велетенського зболілого серця.

Князь відчув, що там, де в його душі була раніше сліпуча яснота, царювала тепер темрява, як і тут, над водою... Усю ніч біснувалася сльота, усю піч кипіла вода на галявині, мов одна роз’ятрена рана, усю піч гупало велетенське зболіле серце й розпачливо скрипіли дерева на скелях.

А як та піч проминула, дощ ущух і затихло все, а вгорі світанок розцвів і заблищав па воді самоцвітами, небо очистилося й осіннє сонце — бліде й змарніле вистрілило проміння понад світом.

Але князь уже його не бачив.

1.    Чому «Місце для дракона» можна вважати казкою? Які фантастичні персонажі діють у цьому творі?

2.    Хто з героїв повісті-казки є втіленням позитивних, а хто — негативних рис? Доведіть прикладами з тексту.

3.    Чим прочитаний твір відрізняється від традиційної казки? Чи зберігається в ньому характерний для казок щасливий фінал? Що зрештою перемагає в повісті: добро чи зло?

4.    Чи відома вам британська легенда про короля Артура та його меч Екскалібур? З яким епізодом повісті перегукується ця легенда?

5.    Як ви розумієте назву повісті-казки — «Місце для дракона»? Чи знайшов собі місце дракон у світі людей, серед змов і зрад?

6.    Складіть план-характеристику образу дракона. Доберіть цитати до кожного пункту плану.

7.    Чи мав дракон Григорій справжнього друга? Доведіть прикладами з твору.

8.    Знайдіть у тексті художні деталі, які вказують на нещирість князя в розмові з драконом (розділ IV. 1).

9.    Князь каже драконові, що добро чинити важче, ніж зло. Чи поділяєте ви цю думку?

10.    У 7 класі ви читали роман В. Скотта «Айвенго». Пригадайте, яким був кодекс середньовічного лицаря. Чи є в повісті Ю. Винничука справжній лицар?

11.    Які риси характеру пана Лавріна виявляються в дорозі до Люботина (розділ Iip А як він поводиться, дізнавшись від князя правду про дракона (VI, 2рЧи змінилася ваша думка про цього персонажа?

12.    Що мав на увазі пустельник, коли, помираючи, сказав драконові: «Звірячізакони — людянішії»?

13.    Поясніть слова духа пустельника: «Я казав: не від нього зло... Воно в нас самих».

14.    Чи знаєте ви біблійну оповідь про Юду — зрадника Icyca Христа? Чому князь побачив себе в образі Юди, коли дракон прочитав йому свого вірша (розділ VII, 2р

15.    Знайдіть описи природи в розділі VII. Які настрої вони навіюють? Чи суголосні вони з душевним станом персонажа?

16.    Пригадайте епізод зустрічі Настасії з драконом (розділ Z₁ 1). Чи використовується тут прийом парадоксу? Обґрунтуйте відповідь.

17.    Який, на ваш погляд, епізод твору є кульмінаційним? Чому? Якими постають у цьому епізоді персонажі?

18.    Напишіть невеликий твір-роздум на тему «Людяність справжня та фальшива».

1.    Поміркуйте над словами пустельника: «Якщо зла не буде, звідки добро пізнаєш?» Чи згодні ви з ним?

2.    Вимагаючи бою між драконом і лицарями, князь постійно покладається на традиції: так заведено, так діди заповідали. Чи всі традиції треба зберігати? Що важливіше: традиції чи новаторство?

3.    Знайдіть у бібліотеці чи в Інтернеті й прочитайте «Казку про доброго дракона» Кеннета Грехема. Визначте спільне й відмінне у творах Ю. Винничука й К. Грехема.

• TUfCtfMifdme вивчене

1.    Назвіть риси стилю письменника.

2.    Визначте жанрову належність твору Ю. Винничука «Місце для дракона».

3.    Які проблеми порушує автор у цьому творі?

4.    У чому полягає парадоксальність описаних у повісті подій?

5.    Дайте стислу характеристику образів дракона, князя й пустельника.

Прочитайте на дозвіллі

1.    Винничук ІО. Легенди Львова. — Львів: Видавничий Дім «('полом *. 1999.

2.    Винничук Ю. Танго смерті. — X.: Фоліо, 2012.

3.    Винничук Ю. Груші в тісті. — Л.: Піраміда, 2010.

UlO ТАКЕ ГУМОР

Мистецтво, як ви пам'ятаєте, крім інших, виконує й ігрову функцію. Най-безпосередніте вона виявляється в гумористичних творах.

• Злв$аН/& ocfiafauno

1.    Ще раз пригадайте недавно вивчене (с. 140). Що таке комічне, сатира, гумор?

2.    У 6 класі ви вже розглядали основні жанри гумору: анекдоти, байки, усмішки, гуморески, співомовки, гумористично-пригодницькі повісті. У чому своєрідність кожного з цих жанрів?

3.    У попередніх класах ви вивчали чимало гумористичних творів. Нагадаймо їх: «Тореадори з Васюківки»; «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера»; «Щука», «Муха і Бджола»; «Пан та Іван в дорозі», «Запорожці у короля»; «Басурман», «Свекор»; «Ля-ля-ля», «Чудо в черевику»; «Тарас Бульба в Києві», «Найважча роль» та ін. Хто автори цих творів? Які комічні ситуації в них змальовані?

4.    Які кінокомедії ви бачили? Чим вони вам запам'яталися?

На відміну від сатири, гумор ♦ змальовує позитивні явища, лише з окремими вадами; ♦ викликає сміх не критичний, а дружній, щирий.

Саме почуття гумору та здатність до жартів, як твердили ще давньогрецькі філософи, відрізняють людину від тварини. Існує навіть окрема паука — іелотоло/.ія, яка вивчає вилив сміху па здоров’я людини. Сміх зміцнює імунітет і тренує серцевий м’яз і легені, що збільшує постачання кисню у кров. Під час сміху в організмі виробляється ендорфіи гормон радості й задоволення.

 

Але, щоб сміх був світлим, добрим, лікував, а не ранив, людина повинна мати почуття міри, вишуканий смак, бути тактовною¹.

Кожен народ має своє, особливе почуття гумору. Українці одна з найдотенніших², найвеселі-піих націй. І це попри надзвичайно тяжку, часто трагічну долю нашого народу. Це пов’язано з посиленою емоційністю, життєрадісністю українського 11 а ці о і гал ьно го характеру.

Українці часто-густо кепкують над самими собою, здатні сміятися навіть крізь сльози. Це є ознакою душевного здоров'я, гармонії із собою, упевненості у своїх силах, оптимізму.

Прогляньте в Інтернеті матеріали за темою «Сміх на Майдані». Які анекдоти, карикатури та «фотожаби» вам здалися найбільш несподіваними й кумедними?

^: Тактовність (від латин, торкатися, дотик) — уміння поводитися так, щоб не ображати, не принижувати інших людей.

² Дотепиіопь — витонченість думки та здібність оформляти її у вигляді влучних смішних висловів.

Через те наш народ дуже любить жартівливу літературу, а серед українських письменників так багато майстрів сміху. Це І. Котляревський, М. Гоголь, Г. Квітка-Основ’яненко, С. Руданський, Л. Глібов, І. Нечуй-Левицький, Остап Вишня, С. Олійний, П. Глазовий, Вс. Нсстайко, Ю. Винничук, В. Чемерис та ін.

1.    Чи виконують гумористичні твори, окрім ігрової, емоційно-естетичну, пізнавальну та виховну функції? Проілюструйте своє твердження конкретними прикладами.

2.    Існують афоризми: «Найбільші дурниці у світі роблять з дуже серйозним виразом обличчя»; «Сміх — це свобода». Як ви їх розумієте?

 

Це матеріал з Підручника Українська Література 8 Клас Пахаренко