Народна Освіта » Українська література » Володимир Свідзинський. Біографія, життєвий і творчий шлях

НАРОДНА ОСВІТА

Володимир Свідзинський. Біографія, життєвий і творчий шлях

Володимир Юхимович Свідзінський народився 8 жовтня 1885 року в селі Маянів Вінницького повіту на Поділлі в сім’ї священика. Початкову освіту здобув у Тиврівському духовному училищі. Протягом 1899-1904 років навчався в Кам'янець-Подільській духовній семінарії, яку був змушений залишити за станом здоров'я. Після одужання 1908 року вступив на економічний відділ Київських вищих комерційних курсів, які незабаром набули статусу Комерційного інституту. Завершивши повний курс на-вчання, 1913 року повернувся на Поділля, працював економістом. Згодом Свідзинський переїхав до Львова, а потім — до Кам’ян ця-Подільського, де пробув до кінця 1925 року. Решту свого життя поет провів у Харкові, працював коректором у журналі «Червоний шлях» (з 193Ь року — «Літератур-ний журнал»).
Літературна спадщина Сідзинського відносно невелика. Як поет він заявив про себе в журналі «Українська хата» (1912). Значно пізніше побачила світ його перша книжка «Ліричні поезії» (1922). У наступний період творчості Свідзинського вийшли дві ного книжки — «Вереї ень» (1927) та «Поезії» (1940). Багато сил Свідзинський віддав перекладацькій діяльності.
1941 року Володимир Світзінський був заарештований, загинув 18 жовтня 1941 року за остаточно не з'ясованих обставин.
«Читаючи Свідзинського, можна піддатися враженню, що ці вірші існуватимуть і без читача: можете їх читати, можете — Hf1 читати, їм то чи не байдужісінько — адже вони стали часткою речового, предметного світу. Його поезії — то міра авторського самодовіряння й самопрнналежності, інтимні щоденникові записи інтелігента, гцо свідомо самоізолювався від світу. В системі його поетичного обширу читач виглядає як pcrsona grata. Його віра вречевиласьу незрадний, недвозначний природний свіг. А світ для Свідзинського не тільки білий, він може існувати і без людей.
Така поезія Свідзинського — то тільки засіб шляхеї ної герметизації власного духу і водночас — повного його отілеснення. В цій позиції — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберег гися. Змаліти, щоб не помилитись у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником. По малості посполитих рушень духовності він відчув себе сиротою, якому хочеться утекти від оманливості жального, як монгольська гтріла, прогресу. Почуття свідомо набутої малості (самовименшення - як самоуточнення) дало поетові змогу сягнути глибин, доторкнутися корінням екзистенціального дерева; асоціальність допомогла йому віднайти міцні підвалини земної віри; його несучасність і одверта, сказати б, консервативність — порятувала од облуди десятьох туманів сучасної йому ери. Час ніби зупинився. Власне, струмування часу, хай там яке не бурхливе, поета майже не цікавить. Йому хочеться йти до джерел, до глибу, до першотвору, до сталої певності...
Всюди у Свідзинського цей уповільнений темп вікоти, де під вічним сонцем "стомлено ступає древній віл”. Всі вишумування історії пощезають. Всі нашарування сповзають, оголюючи звичне, якому повернено красу наготи й первісності...
З цим звуженим видноколом людині повертається найточніший смисл її існування, коли замість дуже складних, дуже аналітичних понять і забаганок постають невибагливі: небо, вода, земля, хліб, понітря, вогонь, хата. Складність, ніби шашіль, точить нашу душу. Вона спустошує нас. З нею ми втрачаємо цільність індивідуальності, наша духовна суть ніби розбивається на скалки взаємозалежних “я". “Я бачу те, що бачили віки". Це правдивий план поетового бачення».

Автор: admin от 20-04-2013, 01:38, Переглядів: 11653