Моє розуміння Заповіту Т. Г. Шевченка

Tарас Григорович Шевченко — один із найбільших патріотів України, який усе своє життя віддав своєму народу. Він боровся за свободу українського народу і, як ніхто ікший, розумів покріпачених людеЙ та їхні проблеми, бо й сам був колись кріпаком. Він поділяв їхні біди й горе, несучи разом із ними той душенний тягар, що накопичувався за роки кріпацтва. Отже, недарма провідною ідеєю багатьох віршів Шевченка став заклик до боротьби з існуючими порядками. Адже вони не тільки пригнічують і принижують, а знищують, убивають народ.
Одним із найвідоміших віршів T. Шевченка є поезія «Як умру, то поховайте...» Вона здобула особливу прихильність серед усіх верств населення нашої країни. Слова поезії було покладено на музику і створено пісню.
У виданні «Кобзаря» 1867 року цей вірш вийшов під назвою «Заповіт», яка збереглася й донині. У «Заповіті автор не просто говорить про безмежну любов до своєї Батьківщини і просить поховати його «серед степу широкого». Biн висловлює свою велику відданість рідному краю, бажає стати одним цілим із ним і навіть після смерті вічно залишитись на цій землі. Маючи велику впевненість в успіху своєї справи — справи відродження Й становлення України — Tapac Григорович закликає народ повстати проти існуючих ворогів і гнобителів. Намагаючись віднайти справедливість, поет готовий навіть зректися Бога, якшо Він не допоможе йому, не відповість на молитви. У "Заповіті" записано не прохання, не наказ, а поклик серця. Це звернення до всіх, кому не байдужа доля нації:

У поезії, передчуваючи смерть. Шевченко сподівається, шо його наснага допоможе перемогти українському народу. Прагнучи до останньої і єдиної мети — свободи України, — Кобзар віддає все людям, для себе ж просить лише добру пам'ять нащадків.