Охорона біосфери
Які можливі шляхи подолання екологічної кризи?
Розвиток природничих наук зумовив розуміння того, що людина повинна підпорядковуватись законам природи як її складова частина, а не намагатись їх змінити (ойкуменічний світогляд). В.І. Вернадський ще в першій половині XX ст. передбачав, що біосфера переходить у новий стан ноосферу під впливом наукової думки і людської праці.
Для ноосфери характерний тісний зв’язок законів природи і соціально-економічних чинників суспільства, що базується на науково обґрунтованому раціональному використанні природних ресурсів, яке передбачає відновлюваність колообігу речовин та потоків енергії. До вирішення будь- яких проблем людина повинна підходити з позицій екологічного мислення, тобто підпорядкування повсякденної практичної діяльності людини законам природи та вимогам охорони природного середовища. Отже, ноосфера - це якісно нова форма організації біосфери, яка сформується внаслідок її взаємодії із людським суспільством, коли буде досягнуте гармонійне співіснування природи і людини.
Раціональне, або екологічно обґрунтоване, природокористування — це використання природних ресурсів в обсягах та способами, які забезпечують сталий економічний розвиток, що не призводить до порушення відновлювальних властивостей природи і погіршення екологічних умов навколишнього природного середовища. Щ принципи реалізують за допомогою різних заходів на державному рівні:
- встановлення лімітів використання природних ресурсів, застосування маловідходних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій;
- здійснення заходів щодо відтворення відновлювальних природних ресурсів;
- планування розміщення виробничих та інших господарських об> кті в з урахуванням екологічної ємності відповідної території:
- збереження популяційно-видового та ландшафтного розмаїття:
- запобігання забрудненню навколиш нього природного середовища;
- застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів;
- економічне стимулювання заходів щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів.
Альтернативні джерела енергії - це поновлювані джерела, до яких відносять енергію сонячного випромінювання, вітру, морів, річок, біомаси, теплоти Землі, та вторинні енергетичні ресурси, які існують постійно або виникають періодично у довкіллі.
Зменшенню споживання енергетичних ресурсів сприяє впровадження нових, менш енергоємних, технологій у промисловості, сільському господарстві, будівництві. Зокрема, впровадження нових систем освітлення - флуоресцентних ламп, які працюють у 10 разів довше, ніж звичайні, дасть можливість знизити споживання електроенергії у 4 рази. Економія енергетичних витрат на опалення приміщень стає можливою з розробкою нових теплоізоляційних матеріалів і технологій будівництва.
Економічно вигідне вторинне використання сировини - один з ефективних засобів захисту довкілля від промислового і побутового забруднення. Наприклад, для виплавки алюмінію з металобрухту енер-
гії споживається у 20 разів менше, ніж для виплавки з бокситової г», для сталі така економія становить до 60 %, а для виготовлення пай^^ макулатури порівняно з його виробництвом з целюлози — понад 25 %,
Важливе використання нових джерел енергії, зокрема біопалива и відміну від інших природних енергетичних ресурсів (нафта, вугідд ядерне паливо), біопаливо - поновлюване джерело енергії; його повній розкладають мікроорганізми і тому воно безпечне для навколишнього с редовища.
Охорона природи - це прикладна галузь знання про збереження стану біосфери, для якої екологія слугує теоретичною базою. Лише з розвитком екології людство поступово почало розуміти значення дослідження взаємозв’язків між організмами та їхнім довкіллям, виявлення закономірностей, які керують функціонуванням біосфери. Адже навіть незначний вплив людини на довкілля спричиняє ланцюгову реакцію, здатну призвести до непередбачених наслідків у глобальному масштабі. Щоб уникнути глобальної екологічної кризи, потрібні об’єднані зусилля всіх країн у справі охорони природного середовища.
Важливе завдання всього людства - це побудова екологічно стабільно■ го суспільства, яке ґрунтується на застосуванні екологічних знань у господарській діяльності, щоб заради задоволення власних потреб не ставити під загрозу існування наступних поколінь, тобто нести відповідальність за те, в якому стані людство залишить після себе довкілля і природні ресурси.
Стратегічні принципи побудови такого суспільства розробили вчені Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП) і по- і годили з урядами більшості країн світу.
Для створення екологічно стабільного суспільства людство повинне:
- взяти під контроль стрімке зростання народонаселення. Прикладом вдалого вирішення цієї проблеми може слугувати Китай, у якому темпи росту населення зменшені вдвічі;
- обмежити використання невідновних ресурсів (чорне вугілля, нафта тощо) і ширше експлуатувати відновні (енергію Сонця, вітру, припливів і відпливів, гарячих джерел та ін.);
- впровадити екологічно обґрунтовані технології обробітку ґрунту для захисту його від ерозії та засолення. Зокрема, такі технології передбачають обробіток ґрунту без порушення його структури (безплужна оранка тощо), раціональне використання добрив, поливу, сівозмін (періодичних змін видів культурних рослин, які вирощують на певній ділянці), створення полезахисних лісосмуг, перехід на безпечні для довкілля методи боротьби зі шкідниками;
- для збереження та примноження лісового фонду планети припинити знищення первинних лісів і перейти до промислового використання вторинних і штучних лісонасаджень з наступним їхнім відновленням;
- зменшувати об’єми стічних вод, запроваджувати надійні способи очищення та постійний контроль за їхньою якістю, створювати замкнені системи водопостачання промислових та енергетичних об’єктів;
- здійснювати програми захисту і відновлення природних водойм.
Дані екологічних досліджень обов’язково мають бути враховані у справі акліматизації та реакліматизації видів. Акліматизація - пристосування певного виду до умов місцевості, де він раніше не мешкав, а реаклі’ матизація - його повернення до місцевості, де він був поширений У
минулому» Під час штучного вселення певного виду необхідно прогнозу доти його можливі взаемозвязки з коріннями иршшііцііии екосистеми (аборигенними видами). Наприклад, акліматизація медоносної бджоли в Австралії призвела до витіснення місцевого виду, позбавленого плі, а завезення туди кактуса-опунції - до заростання цією неїстівною для худоби рослиною пасовищ.
Зникнення видів місцевої фауни та флори можливе також і через те. що яв них можуть переходити паразити і шкідники від акдіттізомшлп видів. Так, спроба акліматизації волзької севрюги в Ара хьсьмну морі стала причиною масової загибелі місцевого виду - аральського шипа, який почали вражати плоскі черви - паразити севрюги. Тому існують особливі карантинні служби, які обстежують організми, що їх ввозять у певну країну, з метою виявлення потенційно небезпечних видів.
Які оскомі напрями збереження різноманітності організмів?
Збереження і поліпшення стану біосфери неможливе без »береженая біологічного різноманіття (біорізноманіття) організмів, які населяй ть нашу планету. У свою чергу, охорона біорізноманіття неможлива бе і все бічного вивчення видового складу організмів різних регіонів земної кулі, їхніх екологічних та морфофізіологічних особливостей, стану попу ІЯЦ1Й тощо. Для збереження видового різноманіття багато країн свету (серед яких і Україна) приєдналися до розробленої МСОІЇ Всесвітньої стратеги охорони природи. Важливість охорони біологічного різноманіття нашої планети підкреслює ухвалена ООН 1992 р. «Конвенція про охорону біологічного різноманіття», а також створена на її основі «Концепція збереження біологічного різноманіття України» (1997). Для реалізації цих документів розроблено Національну програму збереження біологічного різноманіття України на 1998-2015 рр.
Її основні положення:
- збереження, поліпшення стану й відновлення природних і поруше- них екосистем, місцеперебувань окремих видів тварин, рослин, грибів І компонентів ландшафтів;
- сприяння переходу до збалансованого використання природних ресурсів, зменшення негативного впливу на екосистеми;
- підсилення відповідальності за збереження біологічного різноманіття підприємств і громадян, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів або впливає на стан навколишнього середовища.
Розуміння необхідності ретельного обліку рідкісних і зникаючих видів організмів зумовило створення 1948 року при МСОП постійної Комісії з видів рослин і тварин, яким загрожує зникнення. Результатом роботи комісії стало створення Міжнародної Червоної книги, окремі випуски якої почали видавати з 1966 р. Водночас провадять роботу зі складання так званих Чорних списків видів, які зникли з лиця Землі починаючи з 1600 р. Підставою для введення певного виду до Чорного списку є відсутність достовірних його знахідок принаймні протягом останніх 50 років. Створюються списки видів, які потребують охорони на теренах окремих держав, та національні Червоні книги. Перше видання Червоної книги України вийшло друком 1980 р., останнє - у 2009 р. Згідно із Положенням про Червону книгу України, прийнятим Верховною Радою 1992 р.. Червона книга -
це державний документ про сучасний стан ви , тварин і рослин, які перебувають під аягрУ1 зникнення, та про заходи щодо їхнього збере^ та науково обґрунтованого відтворенні. До неї носять види тварин і рослин, які постійно чи тимчасово (наприклад, перелітні птахи) мешкакц^ природних умовах на території України або в жах її територіальних вод. Для кожного із занесе, них до Червоної книги України видів наведені дві про їхнє поширення, особливості будови, функціо- нування, життєвий цикл, чисельність у природі вжиті або ті, що плануються, заходи охорони тощо. Нині до Червоної книги України занесено 826 видів рослин і грибів та 542 види тварин (мал. 33.2-33,3), Фахівці України вперше у світі розробили Зелену книгу, до якої заносять рідкісні і типові для певної місцевості рослинні угруповання, що потребують встановлення особливого режиму їх використанні^ Види, занесені до Червоної книги, охороняють і відновлюють, зокрема на різноманітних природоохоронних територіях. Відтворення та використання цих територій, які є національним надбанням, здійснюється згідно із Законом України «Про природно-заповідний фонд» (1992).
Біосферні заповідники (Асканія-Нова, Карпа^ ський, Чорноморський, Дунайський) мають міжна? родне значення і створені з метою збереження^ природному стані найтиповіших природних комплексів біосфери та проведення екологічного моніторингу. У біосферних заповідниках здійснюють міжнародні наукові та природоохоронні програми.- ;^ Природні заповідники - це природоохоронні науково-дослідні установи загальнодержавного Значення, які створюють з метою збереження у природному стані типових для даної місцевості або унікальних природних комплексів, вивчення природних процесів і явищ, що в них відбуваються, розробки наукових засад охорони природи. На території України природні заповідники розміщені в усіх природних зонах. Так, у зоні І мішаних лісів розташовані Древлянський, Поліський, Рівненський, Чере- і моський; лісостеповій — Канівський, «Розточчя, «Медобори»; степовій - Лу- [ ганський, Український степовий, Дніпровсько-Орільський, «Єланепький І степ», Опукський; у Криму - Казантипський, Карадазький, Кримський, Ялтинський гірсько-лісовий, «Мис Мартьян»; в Українських Карпатах - і «Горгани».
Національні природні парки - природоохоронні, науково-дослідні та культурно-просвітні установи, покликані зберігати цінні природні, а також історико-культурні комплекси та об’єкти. На їхній території за умов дотримання заповідного режиму можуть здійснюватись організований туризм і певні форми відпочинку.
В Україні нині створені такі національні природні парки (подано за алфавітом): Азово- Сиваський, «Білобережжя Святослава», Біло- озерський, «Бузький Гард», «Великий Луг»,
Верховинський, Вижницький, Галицький,
Гетьманський, Голосіївський, «Гомільшанські ліси», «Гуцульщина», Дворічанський, Дер- мансько-Острозький, Деснянсько-Старогутсь- кий, Джарилгацький, «Залісся», Ічнянський,
«Кармелюкове Поділля», Карпатський, «Кременецькі гори», Мезинський, Нижньосуль- ський, Пирятинський, «Північне Поділля»,
«Подільські Товтри», Приазовський, «При- азовський», «Прип’ять-Стохід», «Святі гори»,
«Синевир» і «Синьогора», Сіверсько-Донець- кий, «Сіверсько-Донецький», «Сколівські Бескиди», Слобожанський, «Тузлівські лимани»,
Ужанський, Хотинський, «Чарівна гавань»,
Черемоський, Шацький, Яворівський.
Регіональні ландшафтні (пейзажні) парки - природоохоронні заклади місцевого або регіонального значення, покликані здійснювати ті ж завдання, що й націо. нальні природні парки.
Заказники - природні території, створені з метою збереження і відтво. рення певних природних комплексів або окремих видів організмів. Науко- ва та деякі види господарської і культурно-просвітньої діяльності дозволені на їхній території з дотриманням вимог охорони довкілля.
Пам’ятки природи - окремі унікальні природні утворення, які мають природоохоронне, наукове, естетичне або пізнавальне значення.
Особливе місце у здійсненні природоохоронних заходів посідають ботанічні сади та зоологічні парки, які створюють з метою вивчення, збереження, акліматизації та ефективного господарського використання рідкісних й інших видів місцевої і світової фауни та флори. Але головне призначення цих закладів - проведення освітньо-виховної роботи, формування у населення дбайливого ставлення до природи. Найстаріший серед ботанічних садів - Ботанічний сад Харківського університету, його створено 1804 р. Найбільшу площу займає Донецький ботанічний сад і понад 275 га, а най- багатша колекція видів рослин представлена у Нікітському ботанічному саду - понад 15 000. Серед зоопарків найтривалішу історію має також Харківський (1895), а найбільше видів тварин можна спостерігати у Київському зоопарку - понад 400.
Незважаючи на збільшення загальної площі природно-заповідного фонду України, його території розташовані розрізнено. Це заважає міграціям видів, які потребують охорони, з одних охоронних територій до інших. Тому необхідне створення екологічної мережі - єдиної системи охоронних територій, просторово сполучених екологічними коридорами. Розвинуті європейські країни вже давно розпочали формування таких мереж, а в Україні Закон «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.» прийнятий лише 2000 р. Для цього планують збільшити частку природних екосистем у земельному фонді України до рівня, достатнього для збереження біорізноманіття нашої країни та забезпечення можливостей міграцій і поширення видів.
Природоохоронне законодавство України. Збереження і відтворення природних комплексів та окремих видів організмів неможливе без відповідної правової бази. Природоохоронна діяльність забезпечена Основним законом - Конституцією України. Питання охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та загальні принципи забезпечення екологічної безпеки регулюються положеннями Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». їх також регламентують Закони України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря», Кодекс України про надра, Водний, Земельний та Лісовий кодекси України. В Україні організацію охорони довкілля та загальне керівництво природоохоронними заходами здійснює Міністерство екології та природних ресурсів України.
Нові терміни та поняття: неосфера, екологічне мислення, акліматизація та реакліматизація видів, Червона книга, Зелена книга.
Автор: admin от 14-04-2013, 14:09, Переглядів: 10483