Народна Освіта » Біологія » Охорона біосфери

НАРОДНА ОСВІТА

Охорона біосфери

Які можливі шляхи подолання екологічної кризи?

Розвиток природничих наук зумовив розуміння того, що людина повин­на підпорядковуватись законам природи як її складова частина, а не на­магатись їх змінити (ойкуменічний світогляд). В.І. Вернадський ще в першій половині XX ст. передбачав, що біосфера переходить у новий стан ноо­сферу під впливом наукової думки і людської праці.

Для ноосфери характерний тісний зв’язок законів природи і соціально-економічних чинників суспільства, що базується на науково обґрунтова­ному раціональному використанні природних ресурсів, яке передбачає відновлюваність колообігу речовин та потоків енергії. До вирішення будь- яких проблем людина повинна підходити з позицій екологічного мислен­ня, тобто підпорядкування повсякденної практичної діяльності людини законам природи та вимогам охорони природного середовища. Отже, ноо­сфера - це якісно нова форма організації біосфери, яка сформується вна­слідок її взаємодії із людським суспільством, коли буде досягнуте гармо­нійне співіснування природи і людини.

Раціональне, або екологічно обґрунтоване, природокористування — це використання природних ресурсів в обсягах та способами, які забезпе­чують сталий економічний розвиток, що не призводить до порушення відновлювальних властивостей природи і погіршення екологічних умов навколишнього природного середовища. Щ принципи реалізують за допо­могою різних заходів на державному рівні:

  • встановлення лімітів використання природних ресурсів, застосуван­ня маловідходних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій;
  • здійснення заходів щодо відтворення відновлювальних природних ресурсів;
  • планування розміщення виробничих та інших господарських об> кті в з урахуванням екологічної ємності відповідної території:
  • збереження популяційно-видового та ландшафтного розмаїття:
  • запобігання забрудненню навколиш нього природного середовища;
  • застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості при­родних ресурсів;
  • економічне стимулювання заходів щодо забезпечення раціонального вико­ристання природних ресурсів.

Альтернативні джерела енергії - це поновлювані джерела, до яких відносять енергію сонячного випромінювання, ві­тру, морів, річок, біомаси, теплоти Землі, та вторинні енергетичні ресурси, які іс­нують постійно або виникають періодич­но у довкіллі.

Зменшенню споживання енергетич­них ресурсів сприяє впровадження но­вих, менш енергоємних, технологій у промисловості, сільському господарстві, будівництві. Зокрема, впровадження но­вих систем освітлення - флуоресцентних ламп, які працюють у 10 разів довше, ніж звичайні, дасть можливість знизити спо­живання електроенергії у 4 рази. Еконо­мія енергетичних витрат на опалення приміщень стає можливою з розробкою нових теплоізоляційних матеріалів і тех­нологій будівництва.

Економічно вигідне вторинне викорис­тання сировини - один з ефективних за­собів захисту довкілля від промислового і побутового забруднення. Наприклад, для виплавки алюмінію з металобрухту енер-

гії споживається у 20 разів менше, ніж для виплавки з бокситової г», для сталі така економія становить до 60 %, а для виготовлення пай^^ макулатури порівняно з його виробництвом з целюлози — понад 25 %, 

Важливе використання нових джерел енергії, зокрема біопалива и відміну від інших природних енергетичних ресурсів (нафта, вугідд ядерне паливо), біопаливо - поновлюване джерело енергії; його повній розкладають мікроорганізми і тому воно безпечне для навколишнього с редовища.

Охорона природи - це прикладна галузь знання про збереження стану біосфери, для якої екологія слугує теоретичною базою. Лише з розвитком екології людство поступово почало розуміти значення дослідження взаємозв’язків між організмами та їхнім довкіллям, виявлення законо­мірностей, які керують функціонуванням біосфери. Адже навіть незна­чний вплив людини на довкілля спричиняє ланцюгову реакцію, здатну призвести до непередбачених наслідків у глобальному масштабі. Щоб уникнути глобальної екологічної кризи, потрібні об’єднані зусилля всіх країн у справі охорони природного середовища.

Важливе завдання всього людства - це побудова екологічно стабільно■ го суспільства, яке ґрунтується на застосуванні екологічних знань у гос­подарській діяльності, щоб заради задоволення власних потреб не ставити під загрозу існування наступних поколінь, тобто нести відповідальність за те, в якому стані людство залишить після себе довкілля і природні ресурси.

Стратегічні принципи побудови такого суспільства розробили вчені Міжнародного союзу охорони природи та природних ресурсів (МСОП) і по- і годили з урядами більшості країн світу.

Для створення екологічно стабільного суспільства людство повинне:

  • взяти під контроль стрімке зростання народонаселення. Прикладом вдалого вирішення цієї проблеми може слугувати Китай, у якому темпи росту населення зменшені вдвічі;
  • обмежити використання невідновних ресурсів (чорне вугілля, нафта тощо) і ширше експлуатувати відновні (енергію Сонця, вітру, припливів і відпливів, гарячих джерел та ін.);
  • впровадити екологічно обґрунтовані технології обробітку ґрунту для захисту його від ерозії та засолення. Зокрема, такі технології передбача­ють обробіток ґрунту без порушення його структури (безплужна оранка тощо), раціональне використання добрив, поливу, сівозмін (періодичних змін видів культурних рослин, які вирощують на певній ділянці), ство­рення полезахисних лісосмуг, перехід на безпечні для довкілля методи бо­ротьби зі шкідниками;
  • для збереження та примноження лісового фонду планети припинити знищення первинних лісів і перейти до промислового використання вто­ринних і штучних лісонасаджень з наступним їхнім відновленням;
  • зменшувати об’єми стічних вод, запроваджувати надійні способи очи­щення та постійний контроль за їхньою якістю, створювати замкнені сис­теми водопостачання промислових та енергетичних об’єктів;
  • здійснювати програми захисту і відновлення природних водойм.

Дані екологічних досліджень обов’язково мають бути враховані у спра­ві акліматизації та реакліматизації видів. Акліматизація - пристосу­вання певного виду до умов місцевості, де він раніше не мешкав, а реаклі’ матизація - його повернення до місцевості, де він був поширений У

минулому» Під час штучного вселення певного виду необхідно прогнозу доти його можливі взаемозвязки з коріннями иршшііцііии екосистеми (аборигенними видами). Наприклад, акліматизація медоносної бджоли в Австралії призвела до витіснення місцевого виду, позбавленого плі, а за­везення туди кактуса-опунції - до заростання цією неїстівною для худоби рослиною пасовищ.

Зникнення видів місцевої фауни та флори можливе також і через те. що яв них можуть переходити паразити і шкідники від акдіттізомшлп ви­дів. Так, спроба акліматизації волзької севрюги в Ара хьсьмну морі стала причиною масової загибелі місцевого виду - аральського шипа, який почали вражати плоскі черви - паразити севрюги. Тому існують особливі карантинні служби, які обстежують організми, що їх ввозять у певну кра­їну, з метою виявлення потенційно небезпечних видів.

Які оскомі напрями збереження різноманітності організмів?

Збереження і поліпшення стану біосфери неможливе без »береженая біологічного різноманіття (біорізноманіття) організмів, які населяй ть нашу планету. У свою чергу, охорона біорізноманіття неможлива бе і все бічного вивчення видового складу організмів різних регіонів земної кулі, їхніх екологічних та морфофізіологічних особливостей, стану попу ІЯЦ1Й тощо. Для збереження видового різноманіття багато країн свету (серед яких і Україна) приєдналися до розробленої МСОІЇ Всесвітньої стратеги охорони природи. Важливість охорони біологічного різноманіття нашої планети підкреслює ухвалена ООН 1992 р. «Конвенція про охорону біо­логічного різноманіття», а також створена на її основі «Концепція збе­реження біологічного різноманіття України» (1997). Для реалізації цих документів розроблено Національну програму збереження біологічного різноманіття України на 1998-2015 рр.

Її основні положення:

  • збереження, поліпшення стану й відновлення природних і поруше- них екосистем, місцеперебувань окремих видів тварин, рослин, грибів І компонентів ландшафтів;
  • сприяння переходу до збалансованого використання природних ре­сурсів, зменшення негативного впливу на екосистеми;
  • підсилення відповідальності за збереження біологічного різноманіття підприємств і громадян, діяльність яких пов’язана з використанням при­родних ресурсів або впливає на стан навколишнього середовища.

Розуміння необхідності ретельного обліку рідкісних і зникаючих видів організмів зумовило створення 1948 року при МСОП постійної Комісії з видів рослин і тварин, яким загрожує зникнення. Результатом роботи ко­місії стало створення Міжнародної Червоної книги, окремі випуски якої почали видавати з 1966 р. Водночас провадять роботу зі складання так званих Чорних списків видів, які зникли з лиця Землі починаючи з 1600 р. Підставою для введення певного виду до Чорного списку є відсутність до­стовірних його знахідок принаймні протягом останніх 50 років. Створю­ються списки видів, які потребують охорони на теренах окремих держав, та національні Червоні книги. Перше видання Червоної книги України вийшло друком 1980 р., останнє - у 2009 р. Згідно із Положенням про Чер­вону книгу України, прийнятим Верховною Радою 1992 р.. Червона книга -
це державний документ про сучасний стан ви , тварин і рослин, які перебувають під аягрУ1 зникнення, та про заходи щодо їхнього збере^ та науково обґрунтованого відтворенні. До неї носять види тварин і рослин, які постійно чи тимчасово (наприклад, перелітні птахи) мешкакц^ природних умовах на території України або в жах її територіальних вод. Для кожного із занесе, них до Червоної книги України видів наведені дві про їхнє поширення, особливості будови, функціо- нування, життєвий цикл, чисельність у природі вжиті або ті, що плануються, заходи охорони тощо. Нині до Червоної книги України занесено 826 видів рослин і грибів та 542 види тварин (мал. 33.2-33,3), Фахівці України вперше у світі розробили Зелену книгу, до якої заносять рідкісні і типові для певної місцевості рослинні угруповання, що потребують встановлення особливого режиму їх використанні^ Види, занесені до Червоної книги, охороняють і відновлюють, зокрема на різноманітних природо­охоронних територіях. Відтворення та використан­ня цих територій, які є національним надбанням, здійснюється згідно із Законом України «Про при­родно-заповідний фонд» (1992).

Біосферні заповідники (Асканія-Нова, Карпа^ ський, Чорноморський, Дунайський) мають міжна? родне значення і створені з метою збереження^ природному стані найтиповіших природних комп­лексів біосфери та проведення екологічного моніто­рингу. У біосферних заповідниках здійснюють між­народні наукові та природоохоронні програми.- ;^ Природні заповідники - це природоохоронні науково-дослідні установи загальнодержавного Зна­чення, які створюють з метою збереження у природ­ному стані типових для даної місцевості або унікаль­них природних комплексів, вивчення природних процесів і явищ, що в них відбуваються, розробки наукових засад охорони природи. На території України природні заповідники розміщені в усіх природних зонах. Так, у зоні І мішаних лісів розташовані Древлянський, Поліський, Рівненський, Чере- і моський; лісостеповій — Канівський, «Розточчя, «Медобори»; степовій - Лу- [ ганський, Український степовий, Дніпровсько-Орільський, «Єланепький І степ», Опукський; у Криму - Казантипський, Карадазький, Кримський, Ялтинський гірсько-лісовий, «Мис Мартьян»; в Українських Карпатах - і «Горгани».

Національні природні парки - природоохо­ронні, науково-дослідні та культурно-просвітні установи, покликані зберігати цінні природні, а також історико-культурні комплекси та об’єкти. На їхній території за умов дотримання заповідного режиму можуть здійснюватись ор­ганізований туризм і певні форми відпочинку.

В Україні нині створені такі національні при­родні парки (подано за алфавітом): Азово- Сиваський, «Білобережжя Святослава», Біло- озерський, «Бузький Гард», «Великий Луг»,

Верховинський, Вижницький, Галицький,

Гетьманський, Голосіївський, «Гомільшанські ліси», «Гуцульщина», Дворічанський, Дер- мансько-Острозький, Деснянсько-Старогутсь- кий, Джарилгацький, «Залісся», Ічнянський,

«Кармелюкове Поділля», Карпатський, «Кре­менецькі гори», Мезинський, Нижньосуль- ський, Пирятинський, «Північне Поділля»,

«Подільські Товтри», Приазовський, «При- азовський», «Прип’ять-Стохід», «Святі гори»,

«Синевир» і «Синьогора», Сіверсько-Донець- кий, «Сіверсько-Донецький», «Сколівські Бес­киди», Слобожанський, «Тузлівські лимани»,

Ужанський, Хотинський, «Чарівна гавань»,

Черемоський, Шацький, Яворівський.

Регіональні ландшафтні (пейзажні) парки - природоохоронні заклади місцевого або регіонального значення, покликані здійснювати ті ж завдання, що й націо. нальні природні парки.

Заказники - природні території, створені з метою збереження і відтво. рення певних природних комплексів або окремих видів організмів. Науко- ва та деякі види господарської і культурно-просвітньої діяльності дозволе­ні на їхній території з дотриманням вимог охорони довкілля.

Пам’ятки природи - окремі унікальні природні утворення, які мають природоохоронне, наукове, естетичне або пізнавальне значення.

Особливе місце у здійсненні природоохоронних заходів посідають бота­нічні сади та зоологічні парки, які створюють з метою вивчення, збережен­ня, акліматизації та ефективного господарського використання рідкісних й інших видів місцевої і світової фауни та флори. Але головне призначення цих закладів - проведення освітньо-виховної роботи, формування у насе­лення дбайливого ставлення до природи. Найстаріший серед ботанічних садів - Ботанічний сад Харківського університету, його створено 1804 р. Найбільшу площу займає Донецький ботанічний сад і понад 275 га, а най- багатша колекція видів рослин представлена у Нікітському ботанічному саду - понад 15 000. Серед зоопарків найтривалішу історію має також Харківський (1895), а найбільше видів тварин можна спостерігати у Київ­ському зоопарку - понад 400.

Незважаючи на збільшення загальної площі природно-заповідного фон­ду України, його території розташовані розрізнено. Це заважає міграціям видів, які потребують охорони, з одних охоронних територій до інших. Тому необхідне створення екологічної мережі - єдиної системи охоронних територій, просторово сполучених екологічними коридорами. Розвинуті європейські країни вже давно розпочали формування таких мереж, а в Україні Закон «Про загальнодержавну програму формування національ­ної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.» прийнятий лише 2000 р. Для цього планують збільшити частку природних екосистем у земельному фонді України до рівня, достатнього для збереження біорізноманіття нашої країни та забезпечення можливостей міграцій і поширення видів.

Природоохоронне законодавство України. Збереження і відтворення природних комплексів та окремих видів організмів неможливе без відпо­відної правової бази. Природоохоронна діяльність забезпечена Основним законом - Конституцією України. Питання охорони довкілля, раціональ­ного використання природних ресурсів та загальні принципи забезпечен­ня екологічної безпеки регулюються положеннями Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». їх також регламенту­ють Закони України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря», Кодекс України про надра, Водний, Зе­мельний та Лісовий кодекси України. В Україні організацію охорони до­вкілля та загальне керівництво природоохоронними заходами здійснює Міністерство екології та природних ресурсів України.

Нові терміни та поняття: неосфера, екологічне мислення, акліматиза­ція та реакліматизація видів, Червона книга, Зелена книга.

Категорія: Біологія

Автор: admin от 14-04-2013, 14:09, Переглядів: 10480