Народна Освіта » Художня культура » Культура Франції. Художня культура 11 клас

НАРОДНА ОСВІТА

Культура Франції. Художня культура 11 клас

Жан Доберваль. Марія Тальоні в ролі Жизелі. Сцена з балету СильфідаХудожня культура Франції відіграла зна­чну роль у розвитку європейського мистецтва. Вона подарувала світові такі відомі види мисте­цтва, як балет і кіно, французькі живописці за­початкували провідний стиль образотворчого мистецтва кінця XIX ст. імпресіонізм, що розпо­чав нову еру в художній культурі країн Європи. До надбань французького народу належить та­кож збагачення циркового мистецтва новими жанрами та поява видатних шансоньє, яких ша­нують по всьому світу.

Тривалий час Франція мала статус однієї з наймогутніших і найрозвинутіших європей­ських країн, а її мистецтво було взірцем для куль­турного розвитку інших народів. Зокрема, при­кладом для створення ландшафтного дизайну багатьох відомих палаців та маєтків Європи став прекрасний палацово-парковий ансамбль Верса- лю. Окрім того, вишуканий смак французів уже кілька століть є орієнтиром для законодавців мо­ди різних країн.

Франція — батьківщина класичного балету

Як окремий вид сценічного мистецтва балет виник у Франції в XVII ст. Правила виконання балетних танців уперше сформулював балетмей­стер П'єр Бошан, який 1661 р. очолював фран­цузьку Академію танцю (майбутній театр Паризь­кої опери). Він склав канони благородної манери танцю, в основу якої поклав принцип виворітнос- ті ніг, а всі рухи танцівника розділив на групи: присідання, стрибки, здатність зависати у стриб­ку, обертання, положення корпуса.

Одним із засновників сценічного танцю був Луї Дюпре. Він першим об'єднав у танці грацій­ність рухів зі складною технікою виконання. У першій третині XVIII ст. Марі Камарго першою з балерин почала застосовувати стрибки, на які раніше були спромож­ні тільки чоловіки, а перші балетні лібрето з'явились у другій поло­вині XVIII ст.

Творець балетної комедії Жан Доберваль поєднав класичний та­нець із пантомімою та елементами народного й побутового танцю. У жанрі мелодрами досяг успіху його учень Жан Омер, який поста­вив відомий балет «Манон Леско». У творчості балетмейстера Шарля- Луї Дідло помітні перші ознаки романтизму — інтерес до героїчних особистостей та екзотичних сюжетів, а відомий французький балетмей­стер і танцівник XIX ст. Карло Блазіс поділив сценічний танець на класичний (академічний) і характерний (побутовий, народний), ви­діливши в них типи сольної, ансамблевої та масової партій. Першим романтичним балетмейстером визнано Філіппа Тальоні, який поставив балети «Сильфіда» і «Діва Дунаю». А його донька, зірка балету Ма­рія Тальоні, започаткувала новий вид жіночого танцю — на пальцях. Саме їй належить перше виконання балетної партії на пуантах у по­становці «Зефір і Флора».

Вершиною романтичного балету стала вистава «Жизель» на му­зику А. Адана. У ній досягнуто єдність музики, пантоміми й танцю. Вважається, що короткий період романтизму став найкращим в істо­рії європейського балету.

Імпресіонізм — нове бачення світу

Е. Мане Сніданок на траві. О. Ренуар Бал у Мулен де ла ГалетІмпресіонізм як художній напрям сформувався у Франції в кін­ці XIX ст. Визначальною рисою напряму було зображення не самої ре­альності, а враження від неї. Імпресіоністи орієнтувалися на почуття, а не на розум, ставлячи перед собою завдання зафіксувати окремі мо­менти життя.

Художники-імпресіоністи по-новому підійшли до зображення сві­ту. Головною рисою їхньої творчості стало створення ілюзії світла й по­вітря, у яке ніби занурені фігури людей і предмети. У їхніх картинах відчувається вітер, волога після дощу, нагріта сонцем земля. Вони праг­нули розгледіти й показати дивне багатство кольору в природі.

Основоположником імпресіонізму є французький художник XIX ст. Едуар Мане. Широкий мазок, великі живописні плями, тон­ке відчуття кольору та узагальнена характеристика образів — усе це є характерним для митця. До найвідоміших творів Мане належать «Сніданок на траві», «Олімпія», «Аржантей», «Бар у Фолі-Бержер».

Одним із провідних майстрів імпресіонізму був Клод Моне. Саме в його творах відобразилась проблема світла й повітря. Кращими тво­рами К. Моне вважаються картини серії «Руанський собор», картини «Стоги», «Тополі».

Життєрадісне сприйняття світу, притаманне в цілому всьому імп­ресіонізму, особливо чітко виявилося у творчості Огюста Ренуара. Йо­го приваблювали молоді свіжі обличчя, природні, невимушені пози. У створених ним портретах немає психологічної глибини, але напро­чуд влучною є подібність з оригіналом. Одне зі значних полотен Рену- ара — «Бал у Мулен де л а Галет».

Ряд нових творчих завдань поставив перед собою живописець Ед- гар Дега. Він схилявся до напряму імпресіонізму, хоча його художні прийоми були іншими. У центрі творчості цього художника — зобра­ження людини. Особливо поширеною темою у творчості Дега був ба­лет. Його відомі «Блакитні танцівниці» ніби зіткані з повітря.

У жанрі пейзажу працював Каміль Піссаро. Його відомі карти­ни — «Бульвар Монмартр», «Сад Тюїльрі, туман», «Червоні дахи». Майстром вишуканих ліричних пейзажів є Альфред Сіслей, панівне місце в його творчості посідало зображення неба, повітряного просто­ру. Найвідоміші картини — «Берег Сени біля Буживаля», «Сена в Пор- Марлі з купами піску».

Імпресіонізм був останнім художнім напрямом XIX ст. Він завер­шився неоімпресіонізмом (пуантилізм, дивізіонізм), головними пред­ставниками якого були Жорж Сера та Поль Сіньяк.

Французьке циркове мистецтво

Повітряний політ під куполом циркуЦирк сучасного типу вперше з'явився у Франції лише наприкін­ці XVIII ст. Його засновниками були англійці — батько і син Астлеї, які збудували в передмісті Парижа круглу залу (цирк) для влаштуван­ня акробатичних вистав із трюками на конях. Згодом італійці Фран- коні ввели до циркової програми пантоміму та номери з хижими тва­ринами. У 1886 р. в Парижі, на місці першого Олім­пійського цирку Франконі, було зведено споруду під назвою «Водяні арени», що містила рухомий

басейн. Саме «Водяні арени» стали основою ново­го виду циркового видовища — водних пантомім, які з кінця XIX ст. набули великої популярності не тільки в Європі, а й у світі.

Із середини XIX ст. відбулося розширення циркових жанрів. У 1859 р. французький спортсмен Ж. Леотар уперше продемонстрував повітряний політ, що пізніше став одним із най- романтичніших видів циркового мистецтва. Цей номер вимагав подальшої реконструкції цирко­вої будівлі — спорудження сферичного купола, на колосниках якого поміщалися різноманітні вантажопідйомні механізми та інші технічні пристосування.

Франція — батьківщина мистецтва кіно

Огюст і Луї Люм'єр. Афіша синематоографу братів Люм'єр. Жан Габен і Бріджит БардоФранцію визнано батьківщиною найпопуляр- нішого виду сучасного мистецтва — кінематогра­фа. У 1895 р. у салоні паризького «Гран-кафе» відбувся перший показ «Синематографа братів Люм'єр». До уваги публіки були представлені кілька півторахвилинних стрічок: «Прибуття по­тягу на вокзал Ля Сьота», «Поливальник», «Сні­данок дитини» та ін.

У початковий період свого розвитку у фран­цузькому кіно переважала кінофеєрія й кінотрю- кова зйомка, яка долучила до роботи в кіно ви­датних драматургів, театральних акторів і композиторів. У 1910-ті роки світову популяр­ність здобули фільми за участю М. Ліндера.

Французький кінематограф 1930—1940-х років був відзначений поетичним реалізмом. Після виходу на екрани фільму «Набережна ту­манів» актори Ж. Габен і М. Морган стали най- відомішою парою екрана. Фільм М. Карне «Ді­ти Порайка» був визнаний одним із кращих в історії та сприяв розквіту авторського кіно. Ж. Таті («Святковий день»), Р. Брессон («Дами Булонського Лісу»), Ж. Кокто («Красуня і чудо­висько») створили свої неповторні кінематогра­фічні «світи».

У кінці 1950-х років, з'явилася «нова хви­ля» режисерів, серед яких були Ж.-Л. Годар («Бо­жевільний П'єро»), Ф. Трюффо («Жуль і Джим»), Л. Маллен («Ліфт на ешафот»). Після виходу на екрани в 1956 р. фільму Р. Вадима «І Бог ство­рив жінку» найзнаменитішою зіркою французько­го кіно стала Б. Бардо. Трохи пізніше загорілася на кінематографічному небосхилі зірка К. Деньов, яка зіграла головну роль у музичному фільмі Ж. Демі «Шербурзькі парасольки». Серед зірок того часу, яких і донині обожнюють французи, можна також згадати Ж.-П. Бельмондо, А. Делона, Ж. Моро, І. Монтана.

1970-ті роки вивели на екрани акторів І. Аджані та Ж. Депардье, які й досі зберігають статус найбільших зірок французького екрана.

Сучасний французький кінематограф прославили фільми видат­ного режисера Люка Бессона «Блакитна безодня», «П'ятий елемент», «Леон-кілер». Вони принесли митцеві світову славу одного з найкра­щих кінорежисерів сучасності.

Які фільми відомих французьких режисерів ви переглядали? Чи є у вас улюблені французькі фільми та актори?

Видатні шансоньє Франції

Жанр шансону походить від середньовічних французьких мене­стрелів. Значної популярності він набув наприкінці XIX — у першій половині XX ст., коли в європейській художній культурі виник новий різновид музичного театру — кабаре. Основою для розвитку шансону як самостійного вокального жанру стали міський романс і напрям французької жіночої «реалістичної пісні». Найвідоміші професійні шансоньє того часу — Фреєль (М. Буль), Містингетт (Ж.-Ф. Буржуа), А. Брюан, Г. Монтегюс.

Що вам відомо про особливості театру-кабаре? Який синтез мистецтв він

поєднував?

У середині XX ст. сформувалися два головні напрями оригіналь­ної франкомовної пісні, що існують і понині.

 Перший напрям — жанр класичного шансо- ну, де провідними є поетична складова пісні, гли­бина особистих почуттів, що зазвичай має автобі­ографічний характер. Як правило, у ролі виконавця виступає сам автор твору. Серед найві- доміших представників класичного французького шансону — М. Шевальє, Ш. Азнавур. Ш. Трене, Е. Піаф,

Другий напрям — суто естрадна пісня, яку виконує шансоньє. Представники цього напряму також часто є виконавцями власних пісень (пое­тами або композиторами). Проте в цих творах роз­важальне начало домінує над глибиною почуттів, хоча ліричність їм також властива. Всесвітньо ві­домими виконавцями французьких естрадних пі­сень є І. Монтан, Дж. Дассен, М. Матьє, П. Каас, Даліда.

Едіт Піаф

Едіт ПіафЕдіт Піаф (справжнє ім'я Едіт — Джованна Гассіон). Її по праву називають королевою фран­цузького шансону. Свій псевдонім Піаф («гороб­чик») Едіт отримала завдяки невеличкому зросту й непримітній зовнішності від власника одного з паризьких кабаре JI. Лепле. А провідником на велику сцену для Піаф став Р. Ассо. Саме він допоміг дівчині з нетрів Парижу 1938 р. стати зір­кою найпрестижнішого столичного мюзик-холу «ABC» і видатною співачкою Франції.

Окрім чудового сильного голосу, Піаф відріз­нялася прекрасною музичною пам'яттю: не отри­мавши належної освіти й не володіючи нотною грамотою, співачка могла повторити будь-яку ме­лодію на слух. У її гримерній завжди стояв неве­ликий рояль, на якому Піаф щодня займалася за самовчителем.

Протягом життя вона виконала понад 200 пі­сень. Її манері виконання властиві надзвичайна щирість, яскрава емоційність. «Пісня — це розпо­відь, — говорила Едіт. — Публіка повинна в неї вірити. Для глядачів я є втіленням кохання. У ме­ні все має розриватися всередині та кричати — та­кий мій образ».

У творах, які виконувала Е. Піаф, чимало автобіографічних моментів. Так, деякі факти з власного життя лягли в основу пісень «Моє серце обрало його», «Мої легіонери», «Ні, я ні про що не шкодую». Піаф і сама писала вірші для своїх пісень («Гімн коханню»), а її шля­гер «Життя в рожевому кольорі» здобув всесвітню популярність.

Шарль Азнавур

 

Шарль Азнавур

Його називають неперевершеним співцем кохан­ня. Син вірменських емігрантів, він став символом французького му­зичного мистецтва XX ст., а його творчість — визначною віхою в іс­торії шансону. Це надзвичайно обдарована особистість: поет, композитор, співак, актор — у кожному з цих амплуа Азнавур блис­куче виявив свій талант.

Протягом сорока років творчої біографії Азнавур написав понад тисячу пісень і близько шестисот із них виконав сам. Голосу видатно­го співака властиві надзвичайно тонка ліричність, проникливість і ніж­ність. І до сьогодні пісні в його виконанні знаходять відгук у серці кожного слухача, оскільки розкривають красу людської душі, у якій живе справжня любов.

Серед найвідоміших шлягерів Азнавура — «Вічне кохання», «Ізабелла», «Ні, я нічого не забув», «Померти за кохання», «Дві гітари».

Версаль — зразок європейського парку

Версальський парк. СвітлиниПалацово-парковий ансамбль Версаль — колишня резиденція французьких королів у передмісті Парижа. Ландшафтне оздоблення території навколо королівського палацу було здійснене у XVII ст. ар­хітектором А. Ленотром.

Парк Версальського палацу — один із найбільших і значущих у Європі. Він складається з безлічі терас, які знижуються з віддален­ням від палацу. Клумби, газони, оранжерея, басейни, фонтани, а та­кож численні скульптури являють собою продовження палацової архі­тектури. У версальському парку також розташовано кілька невеликих палацових споруд.

Статуї Версаля відображають чотири пори року і стихії чотирьох елементів, пов'язаних із сонцем. Центральна композиція — фонтан Аполлона, який стрімко мчить на колісниці під трубне гудіння три­тонів у напрямку палацу. Інший фонтан, присвячений матері Апол­лона Латоні, також розташований на центральній осі палацу. Цей багаторівневий басейн ілюструє легенду, згідно з якою розгніваний бог перетворив на жаб і ящірок жителів Лікії, які не поклонялися Лато- ні. Ще три скульптурні групи, які зображують купання Аполлона, роз­міщені з північного боку палацу.

Багато палаців Європи були побудовані під безсумнівним впли­вом Версалю. До них належать замки Сан-Сусі в Потсдамі, Шенбрунн у Відні, Великі палаци в Петергофі й Гатчині (Росія), а також пала­ци на території Німеччини, Австрії та Італії.

Париж — столиця світової моди

Коко ШанельПариж заслужено має титул найелегантнішої столиці світу і є центром світової моди. Прообра­зом Будинку високої моди вважають ательє Леу- ра, кравця епохи Наполеона Бонапарта, який ство­рював сукні, капелюхи й парфуми. Монополію на звання «висока мода» має лише Франція, де іс­нує Паризький синдикат високої моди, що вхо­дить до Федерації високої моди, прет-а-порте і творців моди. Висока мода в тому вигляді, у яко­му ми її знаємо, народилася в кінці XIX ст.

Коко Шанель

На початку XX ст. легендарна дизайнерка Коко Шанель змінила історію моди, створивши в 1926 р. маленьку чорну сукню з мусліну. Сук­ня була достатньо простою, з трикотажу, до сере­дини коліна, без додаткового декору, з напівкруг­лим вирізом та довгими вузькими рукавами. Маючи одну маленьку чорну сукню, можна було
створити безліч нових образів лише за допомогою аксесуарів і щоразу виглядати погновому. Знаме­нитою є фраза Коко Шанель: «Маленька чорна сукня має бути в гардеробі кожної жінки».

Крістіан Діор

Крістіан ДіорКрістіан Діор — відомий французький кутюр'є, його творчий стиль співзвучний зі сло­вами «світова мода», «стиль», «розкіш» і «кра­са». Знамениті акторки та моделі мріють стати «обличчям» новинок бренду «Christian Dior». Ро­мантичність, легкість, яскравість — основні риси моделей кутюр'є. У середині XX ст. Діор презен­тував світу стиль «новий погляд», який передба­чав спідницю-дзвіночок із підігнаним по талії си­луетом та спідницю-олівець, які робили жінок витонченими й елегантними. Ці фасони досі зали­шаються актуальними, оскільки якнайкраще під­креслюють красу жіночої фігури.

Дім високої моди Діора — один із найпрестижніших у світі мо­ди, він став колискою для знаменитих дизайнерів: П. Кардена, І. Сен- Лорана, Дж. Ферре, Дж. Гальяно.

Автор: admin от 15-02-2013, 20:50, Переглядів: 31312