Культура Франції. Художня культура 11 клас
Художня культура Франції відіграла значну роль у розвитку європейського мистецтва. Вона подарувала світові такі відомі види мистецтва, як балет і кіно, французькі живописці започаткували провідний стиль образотворчого мистецтва кінця XIX ст. імпресіонізм, що розпочав нову еру в художній культурі країн Європи. До надбань французького народу належить також збагачення циркового мистецтва новими жанрами та поява видатних шансоньє, яких шанують по всьому світу.
Тривалий час Франція мала статус однієї з наймогутніших і найрозвинутіших європейських країн, а її мистецтво було взірцем для культурного розвитку інших народів. Зокрема, прикладом для створення ландшафтного дизайну багатьох відомих палаців та маєтків Європи став прекрасний палацово-парковий ансамбль Верса- лю. Окрім того, вишуканий смак французів уже кілька століть є орієнтиром для законодавців моди різних країн.
Франція — батьківщина класичного балету
Як окремий вид сценічного мистецтва балет виник у Франції в XVII ст. Правила виконання балетних танців уперше сформулював балетмейстер П'єр Бошан, який 1661 р. очолював французьку Академію танцю (майбутній театр Паризької опери). Він склав канони благородної манери танцю, в основу якої поклав принцип виворітнос- ті ніг, а всі рухи танцівника розділив на групи: присідання, стрибки, здатність зависати у стрибку, обертання, положення корпуса.
Одним із засновників сценічного танцю був Луї Дюпре. Він першим об'єднав у танці граційність рухів зі складною технікою виконання. У першій третині XVIII ст. Марі Камарго першою з балерин почала застосовувати стрибки, на які раніше були спроможні тільки чоловіки, а перші балетні лібрето з'явились у другій половині XVIII ст.
Творець балетної комедії Жан Доберваль поєднав класичний танець із пантомімою та елементами народного й побутового танцю. У жанрі мелодрами досяг успіху його учень Жан Омер, який поставив відомий балет «Манон Леско». У творчості балетмейстера Шарля- Луї Дідло помітні перші ознаки романтизму — інтерес до героїчних особистостей та екзотичних сюжетів, а відомий французький балетмейстер і танцівник XIX ст. Карло Блазіс поділив сценічний танець на класичний (академічний) і характерний (побутовий, народний), виділивши в них типи сольної, ансамблевої та масової партій. Першим романтичним балетмейстером визнано Філіппа Тальоні, який поставив балети «Сильфіда» і «Діва Дунаю». А його донька, зірка балету Марія Тальоні, започаткувала новий вид жіночого танцю — на пальцях. Саме їй належить перше виконання балетної партії на пуантах у постановці «Зефір і Флора».
Вершиною романтичного балету стала вистава «Жизель» на музику А. Адана. У ній досягнуто єдність музики, пантоміми й танцю. Вважається, що короткий період романтизму став найкращим в історії європейського балету.
Імпресіонізм — нове бачення світу
Імпресіонізм як художній напрям сформувався у Франції в кінці XIX ст. Визначальною рисою напряму було зображення не самої реальності, а враження від неї. Імпресіоністи орієнтувалися на почуття, а не на розум, ставлячи перед собою завдання зафіксувати окремі моменти життя.
Художники-імпресіоністи по-новому підійшли до зображення світу. Головною рисою їхньої творчості стало створення ілюзії світла й повітря, у яке ніби занурені фігури людей і предмети. У їхніх картинах відчувається вітер, волога після дощу, нагріта сонцем земля. Вони прагнули розгледіти й показати дивне багатство кольору в природі.
Основоположником імпресіонізму є французький художник XIX ст. Едуар Мане. Широкий мазок, великі живописні плями, тонке відчуття кольору та узагальнена характеристика образів — усе це є характерним для митця. До найвідоміших творів Мане належать «Сніданок на траві», «Олімпія», «Аржантей», «Бар у Фолі-Бержер».
Одним із провідних майстрів імпресіонізму був Клод Моне. Саме в його творах відобразилась проблема світла й повітря. Кращими творами К. Моне вважаються картини серії «Руанський собор», картини «Стоги», «Тополі».
Життєрадісне сприйняття світу, притаманне в цілому всьому імпресіонізму, особливо чітко виявилося у творчості Огюста Ренуара. Його приваблювали молоді свіжі обличчя, природні, невимушені пози. У створених ним портретах немає психологічної глибини, але напрочуд влучною є подібність з оригіналом. Одне зі значних полотен Рену- ара — «Бал у Мулен де л а Галет».
Ряд нових творчих завдань поставив перед собою живописець Ед- гар Дега. Він схилявся до напряму імпресіонізму, хоча його художні прийоми були іншими. У центрі творчості цього художника — зображення людини. Особливо поширеною темою у творчості Дега був балет. Його відомі «Блакитні танцівниці» ніби зіткані з повітря.
У жанрі пейзажу працював Каміль Піссаро. Його відомі картини — «Бульвар Монмартр», «Сад Тюїльрі, туман», «Червоні дахи». Майстром вишуканих ліричних пейзажів є Альфред Сіслей, панівне місце в його творчості посідало зображення неба, повітряного простору. Найвідоміші картини — «Берег Сени біля Буживаля», «Сена в Пор- Марлі з купами піску».
Імпресіонізм був останнім художнім напрямом XIX ст. Він завершився неоімпресіонізмом (пуантилізм, дивізіонізм), головними представниками якого були Жорж Сера та Поль Сіньяк.
Французьке циркове мистецтво
Цирк сучасного типу вперше з'явився у Франції лише наприкінці XVIII ст. Його засновниками були англійці — батько і син Астлеї, які збудували в передмісті Парижа круглу залу (цирк) для влаштування акробатичних вистав із трюками на конях. Згодом італійці Фран- коні ввели до циркової програми пантоміму та номери з хижими тваринами. У 1886 р. в Парижі, на місці першого Олімпійського цирку Франконі, було зведено споруду під назвою «Водяні арени», що містила рухомий
басейн. Саме «Водяні арени» стали основою нового виду циркового видовища — водних пантомім, які з кінця XIX ст. набули великої популярності не тільки в Європі, а й у світі.
Із середини XIX ст. відбулося розширення циркових жанрів. У 1859 р. французький спортсмен Ж. Леотар уперше продемонстрував повітряний політ, що пізніше став одним із най- романтичніших видів циркового мистецтва. Цей номер вимагав подальшої реконструкції циркової будівлі — спорудження сферичного купола, на колосниках якого поміщалися різноманітні вантажопідйомні механізми та інші технічні пристосування.
Франція — батьківщина мистецтва кіно
Францію визнано батьківщиною найпопуляр- нішого виду сучасного мистецтва — кінематографа. У 1895 р. у салоні паризького «Гран-кафе» відбувся перший показ «Синематографа братів Люм'єр». До уваги публіки були представлені кілька півторахвилинних стрічок: «Прибуття потягу на вокзал Ля Сьота», «Поливальник», «Сніданок дитини» та ін.
У початковий період свого розвитку у французькому кіно переважала кінофеєрія й кінотрю- кова зйомка, яка долучила до роботи в кіно видатних драматургів, театральних акторів і композиторів. У 1910-ті роки світову популярність здобули фільми за участю М. Ліндера.
Французький кінематограф 1930—1940-х років був відзначений поетичним реалізмом. Після виходу на екрани фільму «Набережна туманів» актори Ж. Габен і М. Морган стали най- відомішою парою екрана. Фільм М. Карне «Діти Порайка» був визнаний одним із кращих в історії та сприяв розквіту авторського кіно. Ж. Таті («Святковий день»), Р. Брессон («Дами Булонського Лісу»), Ж. Кокто («Красуня і чудовисько») створили свої неповторні кінематографічні «світи».
У кінці 1950-х років, з'явилася «нова хвиля» режисерів, серед яких були Ж.-Л. Годар («Божевільний П'єро»), Ф. Трюффо («Жуль і Джим»), Л. Маллен («Ліфт на ешафот»). Після виходу на екрани в 1956 р. фільму Р. Вадима «І Бог створив жінку» найзнаменитішою зіркою французького кіно стала Б. Бардо. Трохи пізніше загорілася на кінематографічному небосхилі зірка К. Деньов, яка зіграла головну роль у музичному фільмі Ж. Демі «Шербурзькі парасольки». Серед зірок того часу, яких і донині обожнюють французи, можна також згадати Ж.-П. Бельмондо, А. Делона, Ж. Моро, І. Монтана.
1970-ті роки вивели на екрани акторів І. Аджані та Ж. Депардье, які й досі зберігають статус найбільших зірок французького екрана.
Сучасний французький кінематограф прославили фільми видатного режисера Люка Бессона «Блакитна безодня», «П'ятий елемент», «Леон-кілер». Вони принесли митцеві світову славу одного з найкращих кінорежисерів сучасності.
Які фільми відомих французьких режисерів ви переглядали? Чи є у вас улюблені французькі фільми та актори?
Видатні шансоньє Франції
Жанр шансону походить від середньовічних французьких менестрелів. Значної популярності він набув наприкінці XIX — у першій половині XX ст., коли в європейській художній культурі виник новий різновид музичного театру — кабаре. Основою для розвитку шансону як самостійного вокального жанру стали міський романс і напрям французької жіночої «реалістичної пісні». Найвідоміші професійні шансоньє того часу — Фреєль (М. Буль), Містингетт (Ж.-Ф. Буржуа), А. Брюан, Г. Монтегюс.
Що вам відомо про особливості театру-кабаре? Який синтез мистецтв він
поєднував?
У середині XX ст. сформувалися два головні напрями оригінальної франкомовної пісні, що існують і понині.
Перший напрям — жанр класичного шансо- ну, де провідними є поетична складова пісні, глибина особистих почуттів, що зазвичай має автобіографічний характер. Як правило, у ролі виконавця виступає сам автор твору. Серед найві- доміших представників класичного французького шансону — М. Шевальє, Ш. Азнавур. Ш. Трене, Е. Піаф,
Другий напрям — суто естрадна пісня, яку виконує шансоньє. Представники цього напряму також часто є виконавцями власних пісень (поетами або композиторами). Проте в цих творах розважальне начало домінує над глибиною почуттів, хоча ліричність їм також властива. Всесвітньо відомими виконавцями французьких естрадних пісень є І. Монтан, Дж. Дассен, М. Матьє, П. Каас, Даліда.
Едіт Піаф
Едіт Піаф (справжнє ім'я Едіт — Джованна Гассіон). Її по праву називають королевою французького шансону. Свій псевдонім Піаф («горобчик») Едіт отримала завдяки невеличкому зросту й непримітній зовнішності від власника одного з паризьких кабаре JI. Лепле. А провідником на велику сцену для Піаф став Р. Ассо. Саме він допоміг дівчині з нетрів Парижу 1938 р. стати зіркою найпрестижнішого столичного мюзик-холу «ABC» і видатною співачкою Франції.
Окрім чудового сильного голосу, Піаф відрізнялася прекрасною музичною пам'яттю: не отримавши належної освіти й не володіючи нотною грамотою, співачка могла повторити будь-яку мелодію на слух. У її гримерній завжди стояв невеликий рояль, на якому Піаф щодня займалася за самовчителем.
Протягом життя вона виконала понад 200 пісень. Її манері виконання властиві надзвичайна щирість, яскрава емоційність. «Пісня — це розповідь, — говорила Едіт. — Публіка повинна в неї вірити. Для глядачів я є втіленням кохання. У мені все має розриватися всередині та кричати — такий мій образ».
У творах, які виконувала Е. Піаф, чимало автобіографічних моментів. Так, деякі факти з власного життя лягли в основу пісень «Моє серце обрало його», «Мої легіонери», «Ні, я ні про що не шкодую». Піаф і сама писала вірші для своїх пісень («Гімн коханню»), а її шлягер «Життя в рожевому кольорі» здобув всесвітню популярність.
Шарль Азнавур
Його називають неперевершеним співцем кохання. Син вірменських емігрантів, він став символом французького музичного мистецтва XX ст., а його творчість — визначною віхою в історії шансону. Це надзвичайно обдарована особистість: поет, композитор, співак, актор — у кожному з цих амплуа Азнавур блискуче виявив свій талант.
Протягом сорока років творчої біографії Азнавур написав понад тисячу пісень і близько шестисот із них виконав сам. Голосу видатного співака властиві надзвичайно тонка ліричність, проникливість і ніжність. І до сьогодні пісні в його виконанні знаходять відгук у серці кожного слухача, оскільки розкривають красу людської душі, у якій живе справжня любов.
Серед найвідоміших шлягерів Азнавура — «Вічне кохання», «Ізабелла», «Ні, я нічого не забув», «Померти за кохання», «Дві гітари».
Версаль — зразок європейського парку
Палацово-парковий ансамбль Версаль — колишня резиденція французьких королів у передмісті Парижа. Ландшафтне оздоблення території навколо королівського палацу було здійснене у XVII ст. архітектором А. Ленотром.
Парк Версальського палацу — один із найбільших і значущих у Європі. Він складається з безлічі терас, які знижуються з віддаленням від палацу. Клумби, газони, оранжерея, басейни, фонтани, а також численні скульптури являють собою продовження палацової архітектури. У версальському парку також розташовано кілька невеликих палацових споруд.
Статуї Версаля відображають чотири пори року і стихії чотирьох елементів, пов'язаних із сонцем. Центральна композиція — фонтан Аполлона, який стрімко мчить на колісниці під трубне гудіння тритонів у напрямку палацу. Інший фонтан, присвячений матері Аполлона Латоні, також розташований на центральній осі палацу. Цей багаторівневий басейн ілюструє легенду, згідно з якою розгніваний бог перетворив на жаб і ящірок жителів Лікії, які не поклонялися Лато- ні. Ще три скульптурні групи, які зображують купання Аполлона, розміщені з північного боку палацу.
Багато палаців Європи були побудовані під безсумнівним впливом Версалю. До них належать замки Сан-Сусі в Потсдамі, Шенбрунн у Відні, Великі палаци в Петергофі й Гатчині (Росія), а також палаци на території Німеччини, Австрії та Італії.
Париж — столиця світової моди
Париж заслужено має титул найелегантнішої столиці світу і є центром світової моди. Прообразом Будинку високої моди вважають ательє Леу- ра, кравця епохи Наполеона Бонапарта, який створював сукні, капелюхи й парфуми. Монополію на звання «висока мода» має лише Франція, де існує Паризький синдикат високої моди, що входить до Федерації високої моди, прет-а-порте і творців моди. Висока мода в тому вигляді, у якому ми її знаємо, народилася в кінці XIX ст.
Коко Шанель
На початку XX ст. легендарна дизайнерка Коко Шанель змінила історію моди, створивши в 1926 р. маленьку чорну сукню з мусліну. Сукня була достатньо простою, з трикотажу, до середини коліна, без додаткового декору, з напівкруглим вирізом та довгими вузькими рукавами. Маючи одну маленьку чорну сукню, можна було
створити безліч нових образів лише за допомогою аксесуарів і щоразу виглядати погновому. Знаменитою є фраза Коко Шанель: «Маленька чорна сукня має бути в гардеробі кожної жінки».
Крістіан Діор
Крістіан Діор — відомий французький кутюр'є, його творчий стиль співзвучний зі словами «світова мода», «стиль», «розкіш» і «краса». Знамениті акторки та моделі мріють стати «обличчям» новинок бренду «Christian Dior». Романтичність, легкість, яскравість — основні риси моделей кутюр'є. У середині XX ст. Діор презентував світу стиль «новий погляд», який передбачав спідницю-дзвіночок із підігнаним по талії силуетом та спідницю-олівець, які робили жінок витонченими й елегантними. Ці фасони досі залишаються актуальними, оскільки якнайкраще підкреслюють красу жіночої фігури.
Дім високої моди Діора — один із найпрестижніших у світі моди, він став колискою для знаменитих дизайнерів: П. Кардена, І. Сен- Лорана, Дж. Ферре, Дж. Гальяно.
Автор: admin от 15-02-2013, 20:50, Переглядів: 31312