Народна Освіта » Всесвітня Історія » § 5. Cередньовічні міста

НАРОДНА ОСВІТА

§ 5. Cередньовічні міста

Поява середньовічних міст

У Х-ХІІІ ст. в Європі немов гриби після дощу виростали міста — особливі, не схожі ні на римські, ні, тим паче, на сучасні. Спершу вони з’явилися в Італії (Венеція, Генуя, Піза, Флоренція, Неаполь), пізніше — у Південній Франції (Марсель, Арль, Нарбон, Тулуза), ще пізніше — на півночі Франції, в Нідерландах, Англії, Німеччині, країнах Скандинавії, Ірландії, Угорщині, дунайських князівствах. Забудовувалася Європа містами нерівномірно, найбільше їх з’явилося в Італії, Фландрії, Брабанті та німецьких землях по Рейну.

Відшукай на карті ці країни й міста.

Поява міст стала можливою тоді, коли селяни почали виробляти достатньо сільськогосподарської продукції, щоб прогодувати не лише себе, а й інших. Відтоді частина населення вже могла обрати собі вигідніше заняття, — скажімо, ремесло чи торгівлю. Такі підприємливі люди селилися там, де було безпечніше і де можна було збути свої вироби чи перепродати чужі. Їхні поселення виникали поблизу колишніх римських фортець, великих феодальних маєтків, монастирів, біля важливих доріг, річкових переправ і мостів, зручних бухт і заток, де здавна процвітала торгівля. На відміну від античних міст, середньовічні обносили мурами, тому вони ставали схожими на неприступні фортеці.

Жителями міст, городянами (німці називали їх бюргерами, французи — буржуа, італійці — пополанами), ставали переважно ремісники, купці, люди із сфери обслуговування (трактирники, моряки, візники, вантажники, цирульники, слуги та ін.). У столичних містах, де розміщувався королівський двір, проживали феодали зі своїми слугами та воїнами, королівські та сеньйоральні службовці (їх називали міністеріалами), лікарі, вчителі, науковці. Там, де жили єпископи, численним було духовенство.

Більшість середньовічних європейських міст були невеличкими, у кожному з них здебільшого нараховувалося до тисячі городян. Навіть у XIV-XV ст. великим вважалося місто з населенням 20-30 тис. жителів. Лише окремі міста — Константинополь, Париж, Мілан, Венеція,Флоренція, Кордова, Севілья — вражали середньовічну людину своєю велелюдністю — по 50-100 тис. городян. Міст-мільйонників середньовіччя собі, мабуть, і не уявляло.

Поміркуй, чому європейське середньовіччя не знало міст-мільйонників?

«Коломия не село, Коломия — місто». А середньовічний Париж?..

Місто розташовувалося так, щоб його зручно було оточити захисною стіною, щоб і довкілля служило йому захистом.

Перші середньовічні міста оточували земляним валом та дерев’яною огорожею, пізніші вже обносили однією, двома, а то й трьома кам’яними зубчатими стінами з круглими вежами. У місто, як і в феодальний замок, можна було потрапити лише через підйомний міст і вузькі ворота, які на ніч міцно закривали. Біля міських воріт бовваніла шибениця з тілами повішених — пересторога для тих, хто не ладить з правосуддям. Від воріт у місто вела вулиця, прокладена абияк і, звичайно, не мощена (бруківка з’явилася в європейських містах лише наприкінці середньовіччя). Посеред проїжджої частини вулиці — стічний рівчак зі смердючою гноївкою, яка витікала в нього з відхожих місць. У спеку на такій вулиці не продихнути через пилюку, а після дощу — ні проїхати, ні пройти. У середині XV ст. на одній з таких вулиць ледь не загинув зі своїм конем у непролазній багнюці імператор Фрідріх III. Оскільки територія міста була невеликою (її обмежувала захисна стіна), криві міські вулиці прокладали вузькими, часом завширшки лише 1-2 м. На такій вулиці не завжди могли розминутися двоє перехожих. Удень у вулички сонячне проміння не проникало, вночі вони не освітлювалися й були царством злодіїв.

Міські будинки з крутими червоними покрівлями тісно тулилися один до одного й здебільшого були дерев’яними (кам’яне будівництво в містах почалося десь у XIV ст.), тому пожежі нерідко спалювали місто дощенту. Будинок мав кілька поверхів, які утворювали виступи (еркери, балкони, лоджії), що нависали над вулицею. Суміжні будинки майже торкалися один одного своїми горішніми поверхами. Будинок мав горище з вікном і блоком для підняття сіна, соломи, зерна — запасів на зиму.

Кожна сім’я мала свій будинок, точніше — садибу, де були грядки і садок, конюшня, хлів, льох, виноградна давильня тощо. Садибу оточувала надійна стіна, вхід у будинок і вікна закривали масивні двері й віконниці (середньовічна людина всього боялася). Словом, у середньовічному місті майже все було, як у селі.

Міські будинки нумерації не мали, її замінювали розпізнавальні знаки — барельєфи на релігійні сюжети, скульптурні портрети господарів тощо. Майдани окремих міст Італії прикрашали фонтани — залишки колишньої античної пишноти.

Основною архітектурною прикрасою середньовічного міста був собор, дзвіниця якого відбивала години та повідомляла городянам про пожежу, ворожий напад чи спалах епідемії.

Наприкінці середньовіччя в містах з’явилися ратуші, в яких збиралася міська рада, криті ринки, лікарні, коледжі та гомінкі студентські гуртожитки (з їх появою городяни забули, що таке нормальний сон), складські приміщення тощо. Лазні в середньовічному місті, на відміну від античного, були рідкістю, до того ж вражали своєю антисанітарією.

Барельєф — низький рельєф, у якому опукле зображення виступає над плоскою поверхнею не більш ніж на половину свого об’єму.

Отже, середньовічні міста в Європі були позбавлені елементарного комфорту, зовнішньо непривабливі.

Водночас міста непогано забезпечувалися продуктами харчування. Довкола них, ближче до їхніх стін, за якими у разі ворожого нападу можна було заховатися, селилися хлібороби. Щодня прибували на міський ринок їхні вози, навантажені всілякою поживою, на будь-який смак та гаманець.

xII ст. Із стародавнього опису міста Лондона

Люди різних професій, продавці різноманітних товарів і всілякі поденники щоденно вранці займають свої місця, кожен залежно від його заняття. На березі річки в Лондоні, серед винних лавок, які є на суднах і в льохах, — відкрита для всіх харчевня. Тут повсякчас, залежно від пори року, можна було знайти терті, смажені, варені страви, велику й дрібну рибу, грубе м’ясо для бідних і якісніше для багатих, дичину і всіляку птицю... Скільки б воїнів і прочан не прибуло в місто чи не полишало його, в будь-яку годину дня і ночі ніхто не залишався голодним.

1.    Люди яких професій дбали про забезпечення лондонців продуктами харчування?

2.    Яку роль у житті Лондона відігравав міський ринок?

3.    Чи однаково добре харчувалися всі лондонці?

4.    Хто з гостей прибував до Лондона?

Боротьба міст за самоврядування. Міста-комуни

Уся земля була власністю феодалів, тому й міста стояли на їхній землі і вважалися їхньою власністю. Місто було ніби васалом феодала. Городяни цілком залежали від його примх і апетитів, феодал намагався викачати з них якомога більше доходів. Це спонукало городян розпочати боротьбу за самоврядування міст, чи, як тоді говорили, за комуну. Впродовж Х-ХІІІ ст. комунальний рух став загальноєвропейським явищем. Що він собою являв?

У ряді випадків городяни викуповували в сеньйора окремі воль-ності й привілеї. Ці поступки з боку феодала вони ретельно записували до міських хартій.

Комуна — міська громада, що домоглася незалежності від феодала і права самоврядування.

Комунальний рух — виборювання містами незалежності від сеньйорів.

Привілеї — 1) переваги, пільги, права; 2) грамоти, якими стверджувалися права, надані містам чи окремим групам населення.

Хартія — документ, який засвідчував права чи привілеї.

xII ст. Із грамоти, яку надав городянам м. Фрайбурга феодал Конрад

Я обіцяю мир і безпеку в межах моєї влади і володінь усім, хто прибуває будь-якими шляхами на мій ринок. Якщо когось із них буде пограбовано на цій території, і він назве грабіжника, я або примушу повернути награбоване, або сам відшкодую втрачене майно.

Якщо хтось із моїх городян помре, дружина його з дітьми володітиме усім спадком і без найменшої перешкоди одержить усе, хай що небіжчик залишив їй по собі...

Усім купцям я поступаюся торговим митом.

Ніколи я не призначу моїм городянам іншого управителя, ніколи — іншого священика, а кого вони для цього виберуть, того й матимуть після мого затвердження...

Якщо виникне якась сварка серед моїх городян, то її припинять не за моєю чи управителя сваволею, а буде вона вирішена за місцевим звичаєм і за законним правом усіх купців...

1.    Які зобов’язання взяв на себе Конрад щодо городян у м. Фрай-бурзі?

2.    Які права одержали городяни від Конрада? Чиїм інтересам вони найбільше відповідали? Відповідь обґрунтуй.

3.    Яке феодальне право щодо городян Конрад зберіг за собою?

Але не завжди вдавалося мирно порозумітися з сеньйором. Досить часто городяни мусили братися за зброю, щоб здобути омріяну незалежність.

для допитливих

Понад 200 років виборювали незалежність жителі північнофранцузького міста Лана, яке з початку XII ст. стало власністю місцевого єпископа. В їхню боротьбу були втягнуті королі Людовик VII, Філіпп II Август та багато великих і дрібних феодалів. Зрештою, місто потрапило під управління королівських чиновників.

Назви способи виборювання городянами незалежності своїх міст.

Як були організовані міські комуни? Вони обирали свій магістрат, мали свій суд, свої військові сили, свої фінанси, самі встановлювали розмір податку і стягували його. Жителі міст-комун звільнялися від найтяжчих феодальних повинностей, але при цьому для селян приміської округи вони ставали «колективним сеньйором», примушували їх працювати на себе. Завдяки комунальному рухові у середньовічній Європі перемогло правило, за яким кожен, хто прожив у місті «рік і один день», ставав вільним.

XIII ст. Із міського права, дарованого німецькому місту Гослару імператором Фрідріхом II

Якщо хтось мешкав у місті Госларі і, поки він там жив, ніхто не довів його рабське походження, то після смерті хай ніхто не насмілиться назвати його рабом чи обернути в рабство.

Якщо ж якийсь чужинець прибув у це місто й прожив у ньому впродовж року й дня, причому його не звинувачували в належності до рабського стану, не довели цього, і сам він у цьому не зізнався, то хай він користується загальною для всіх громадян волею; і після смерті хай ніхто не посміє проголосити його своїм рабом.

Середньовічне прислів’я твердило: «Міське повітря робить людину вільною». Поясни це прислів’я. Як відповідало йому міське право, дароване місту Гослару імператором Фрідріхом II?

Магістрат — орган міського самоврядування.

Комунальний рух переміг не скрізь. Воля влітала городянам у копієчку. У багатьох невеликих міст для її здобуття бракувало і сил, і коштів, тому вони залишалися під п’ятою свого сеньйора. Частина міст задовольнилася обмеженим самоврядуванням, скажімо, правом обирати магістрат. До таких міст належали Париж, Лондон, деякі інші міста Франції, Англії, Німеччини, Скандинавії, Угорщини. В Німеччині в XIII ст. з’явилося так зване магдебурзьке право — право городян міста Магдебурга обирати свою адміністрацію й суд. Воно згодом поширилося в Німеччині, Польщі, Литві, Україні та Білорусії (наприкінці

XV ст. магдебурзьке право одержав, наприклад, Київ).

Майстри, підмайстри, учні

Городяни мали в місті та його окрузі поля й городи, садки й виноградники, тримали корів і свиней, займалися бджільництвом і рибальством. Але, на відміну від селян, вони були передусім ремісниками:

ковалями, бондарями, чоботарями, перукарями, пекарями, пивоварами, ткачами, кравцями, теслями, каменярами та ін. Від селян їх відрізняло ще й те, що вони виробляли свою продукцію на продаж, працювали на ринок.

Ремісники об’єднувалися у свої професійні організації — цехи («спілки»). Навіщо це вони робили? Гуртом зручніше було захищатися від свавілля сеньйорів, а головне — від конкурентів, які прибували з інших міст. Попит на більшість ремісничих виробів був тоді мізерним, адже селяни самі забезпечували себе майже всім необхідним, тому конкуренція становила для майстра грізну небезпеку. У більшості західноєвропейських міст для охочих зайнятися ремеслом належність до цеху була обов’язковою. Неорганізованих ремісників (їх називали партачами) проганяли з міста.

Цехи виникли водночас із появою міст, у Х-ХІІ ст. Звичайно, на нинішні заводські чи фабричні цехи вони були зовсім не схожі. Кожен цеховий майстер працював у своїй майстерні, своїми інструментами, свій товар він виробляв до цілковитої готовності.

Разом з майстром працювали члени його сім’ї, один-два підмайстри та кілька учнів, яких майстер навчав свого ремесла. Але серед них членом цеху вважався лише майстер.

Цехів у містах більшало. З’являлися нові спеціальності — виникали відповідні цехи, тому в окремих містах були десятки чи навіть сотні цехів. Але були міста й без цехів.

Майстри керувалися цеховим статутом. За цим пильнував виборний старшина цеху, який штрафував порушників. Щоб цехова продукція мала збут і щоб уникнути конкуренції серед майстрів, статут запроваджував певні обмеження у виробництві. Так, він встановлював, якими інструментами і якою сировиною потрібно користуватися, якої якості має бути товар, забороняв працювати ночами й у святкові дні, тримати учнів понад норму тощо. Ці обмеження забезпечували високу якість виробів, але загалом гальмували виробництво.

Цех — об’єднання ремісників однієї чи близьких спеціальностей. Підмайстер — помічник цехового майстра, який готувався стати майстром.

Цеховий статут — правила, що визначали життя цеху.

XIV ст. Із цехового статуту франкфуртських сукноробів

...Ніхто з членів нашого цеху не повинен робити сукон з каймою, хіба лише на замовлення міських урядників, які разом з членами їхніх сімей можуть носити такі сукна.

...Забороняється користуватися печаткою, що прикладається до сукна, тим, хто не є членом нашого цеху і не живе в місті.

...Коли знайдуть сукна з каймою або порізаними місцями, або вони будуть підправлені світлою пряжею, такі сукна треба забрати в майстра, а цей майстер вносить... штраф.

...Штраф заплатить той, хто працює більше ніж на двох ткацьких верстатах.

... З кожного відрізу сукна належить по монеті двом майстрам, які оглядають сукно, чи добре воно промите.

1.    Які обмеження ввів статут для сукноробів? Чи сприяли ці обмеження розвитку сукнарства в місті?

2.    Хто і як контролював роботу сукнарів? Поміркуй, що здобував, а що втрачав ремісник, вступивши до цеху.

Найвпливовішою силою в місті був патриціат — багаті купці та лихварі. Влада належала їм, вони використовували її на свою користь. Коли ж посилилися цехи, то ремісники, дрібні торгівці та інші рядові городяни повели боротьбу проти всевладдя патриціату. У тих містах, де ремесло процвітало (Кельн, Базель, Флоренція та ін.), перемагали цехи, в торгових же містах (Гамбург, Любек, Росток та ін.) перемогу святкувала міська верхівка.

У XIV-XV ст. погіршувалося становище підмайстрів і учнів. Якщо раніше вони могли вибитися в майстри, то наприкінці середньовічної доби багато з них втратило таку можливість. Щоб стати майстром, треба було зробити вступний внесок у цехову касу, виготовити своїм коштом шедевр, організувати для майстрів та їхніх жінок бенкет. Це було не по кишені для багатьох. Тому зростала кількість «довічних» учнів і підмайстрів, тобто — найманих робітників. Для захисту своїх інтересів вони об’єднувалися в братства, домагалися скорочення робочого дня (він тривав 14-16, а часом і 18 годин), підвищення платні.

Патриціат — міська верхівка, переважно з купців.

Шедевр — зразковий виріб.

«Без грошей у город — сам собі ворог»

З появою міст у Європі в XI-XV ст. пожвавилася торгівля. Саме міста формували місцевий ринок.

Іноді міста об’єднувалися в торгові союзи, наймогутнішим з яких стала в XIII-XIV ст. Ганза. До Ганзи входило майже 80 міст Північної Німеччини, Прибалтики і земель Нижнього Рейну (Гамбург, Росток, Любек та інші).

У Європі переважала транзитна торгівля. Вона зосереджувалася переважно довкола двох великих торгових районів — Середземного, Балтійського й Північного морів.

У середземноморській торгівлі брали участь Іспанія, Південна та Центральна Франція, Італія, Візантія, країни Сходу. Схід торгував переважно предметами розкоші, прянощами, вином, зерном, Захід — тканинами, золотом, сріблом, зброєю. Приторговували там також невільниками.

До Балтійського та Північного морів доправляли свої товари міста Північно-Західної Русі (Новгород, Нарва, Псков, Полоцьк та ін.), Польщі, Східної Балтики (Рига, Ревель та ін.), Північної Німеччини, Скандинавії, Фландрії, Брабанту, Північних Нідерландів, Північної Франції та, особливо, Англії. Там торгували рибою, сіллю, хутром, вовною і сукном, льоном, воском, смолою, деревиною, а з XV ст. — і зерном.

Ганза — торгове об’єднання міст, яке контролювало торгівлю в районі Балтійського і Північного морів.

Транзитна торгівля — продаж товарів, завезених з інших країн.

Торгувати в середньовічній Європі було непросто. Існування безлічі митниць (стягування мита було для феодалів дуже прибутковим) здорожувало товар, погані шляхи утруднювали його перевезення, феодальний розбій підвищував торговий ризик. Феодали, наприклад,

Роздивися малюнки й склади розповідь про ярмаркову торгівлю в середньовічній Європі

запровадили звичай, відомий із гіркої приказки:

«Що з воза впало, те пропало». Коли перекидався селянський віз, або біля берега розбивалося судно, — товар привласнював місцевий феодал.

Здогадайся, чим виправдовував феодал таке збиткування?

У кожній країні була своя грошова одиниця. Гроші доводилося обмінювати. Для цього виникла окрема професія міняйл. Міняйли за плату також переказували грошові суми, започаткувавши цим кредитні операції та лихварство. Кредитною діяльністю, тобто наданням позик, займалися спеціальні банківські контори. Перші з них виникли в Ломбардії (Північна Італія), тому в середні віки «ломбардцями» називали банкірів та лихварів (від цієї назви також походить сучасне слово «ломбард»).

Мито — плата за право торгувати та за провіз товарів.

Митниця — установа для стягування мита.

Міняйли — люди, які за плату обмінювали гроші чи переказували їх. Лихварство — надання грошової позики за великий процент.

Католицька церква засуджувала лихварство, яке несло багатьом людям розорення, але було потрібне для нормального господарського життя. Проте сама церква була одним з найбільших лихварів середньовіччя. Роль кредитних кас виконували також грошовиті євреї, які зналися на обігу грошей і торгівлі. Лихварів ненавиділи, але їхніми послугами користувалися.

Бюргерство

Городяни поділялися на бюргерів і небюргерів. Бюргерами з ХІ-ХІІ ст. називали повноправних городян, які обирали й могли бути обраними в органи міського самоврядування. Бюргером ставав лише той, хто мав у місті свою садибу чи майстерню. До небюргерів належали всі інші городяни: слуги бюргерів, підмайстри, прикажчики, службовці, жебраки та ін.

Бюргерство складалося з патриціїв, тобто міської верхівки, та цехових майстрів. До патриціїв належали великі землевласники, майновиті купці, сім’ї розбагатілих майстрів. Вони вважали себе ледь не пупом землі, у своєму побуті та поведінці наслідували рицарів. Але на відміну від справжніх сеньйорів жили вони не з праці залежних селян, а з торгівлі, лихварства, збору мита, тобто з того, що «благо-

Міняйло з дружиною за роботою. Художник К. Массейс. XVI ст.

Міняйло з дружиною за роботою. Художник К. Массейс. XVI ст. Розглянь картину.

Поміркуй, чому поряд з міняйлом, який рахує гроші, зображено його дружину, яка вдає, що читає Святе Письмо родне» дворянство зневажало. Тому як не пишалося своїм багатством купецтво (до речі, майже поголовно неграмотне), інші, особливо люди розумової праці, ставилися до нього не вельми шанобливо.

Початок xvI ст. Із праці письменника і вченого Еразма Роттердамського «Похвала Глупоті»

Найдурнішим і найогиднішим зі всіх є... поріддя гендлярів, тобто торгашів, бо вони займаються найогиднішою справою і досягають мети найогиднішим способом. Усіх дурять, на кожному кроці брехливо присягаються, крадуть, обважують, обраховують і водночас вдають із себе шляхетних — тому, певно, що на кожному пальці мають персні зі щирого золота. При цьому в них не бракує низьких лестунів — «побратимів», які, сподіваючись на частку нечесно нажитого багатства, підлабузнюються до них і всюди називають їх «вельмишляхетними».

У чому звинувачував купецтво Еразм Роттердамський? Чи цілком правим був він у своїй оцінці купецтва і торгівлі? Відповідь обґрунтуй.

Патриціат до початку XIV ст. тримав у своїх руках органи міського самоврядування — міську раду і суд.

 

XV ст. Із Нюрнберзького статуту про жебраків

Після того, як шановна міська рада довідалася, що є жебраки й жебрачки, які поводяться нечестиво, неналежно і непристойно, і що окремі особи жебрачать у Нюрнберзі, хоч не мають у цьому потреби... наші пани із ради ухвалюють, що жоден бюргер чи бюргерка, гість чи гостя не мають права просити милостиню в Нюрнберзі ні вдень, ні вночі, якщо вони не матимуть на це дозволу від шановної ради. Ті ж, що одержать цей дозвіл, можуть просити милостиню лише в тому випадку, якщо вони відкрито носять (на одязі) знак, який їм дадуть. Хто жебратиме без дозволу чи без знака, того виженуть із Нюрнберга на цілий рік, і він не матиме права наблизитися до нього на відстань однієї милі.

1.    Як боролася з жебрацтвом у XV ст. міська рада Нюрнберга?

2.    Поміркуй, про що свідчила поява цієї ухвали міської влади проти жебрацтва?

Серед городян було багато жебраків, причому кількість їх зростала. Жебракували в містах не лише ті, кому справді не було на що жити, а й ті, кому це подобалося. «Батьки» міста боролися з жебрацтвом здебільшого шляхом його обмежень та заборон.

Нове життя — нові люди

У житті міських низів зберігалися риси селянського побуту і звичаїв. Інша справа — життя багатих бюргерів. Бюргери дедалі більше полюбляли комфорт і розкіш, але не виставляли їх напоказ. Свої будинки вони обставляли добротними меблями. Побут майже не відрізнявся від дворянського.

Енергійні, ділові бюргери звикли цінувати час, який вони визначали вже не за сонцем, як селяни, а за годинником на міській ратуші. Якщо селянину було достатньо знати, що робиться в його селі, то бюргер підтримував зв’язки з іноземним купецтвом і знав, що діялося в світі. Він більше, ніж селянин, цікавився політикою, від якої залежав його добробут, а часом і життя.

Городяни вміли не лише працювати, а й проводити своє дозвілля. Вони ходили на рицарські турніри, на прощу до християнських святинь, відвідували вистави у святкові дні, спортивні змагання. У будинках ратуш нерідко організовували для почесних гостей та сімей міської ради бенкети й танцювальні вечори (наприкінці середньовіччя для цього вже були окремі приміщення).

Дивує наявність у смакові середньовічних городян разючих контрастів. До улюблених видовищ належали і виступи жонглерів — середньовічних мандрівних артистів, і моторошні публічні страти, дивитися на які ходили всією сім’єю. Нерви в середньовічної людини були міцними, до вигляду крові і смерті вона звикала з дитячих літ.

Для допитливих

У народних гуляннях — наприклад, у гомінких процесіях ряжених — брали участь і діти. Але були в хлопчиків і дівчаток і свої дитячі ігри та розваги, які почасти збереглися й до наших днів.

Дівчатка бавилися ляльками. Хлопчики полюбляли спортивні ігри, особливо гру в «рицарів і зброєносців». Так вони готували себе до майбутніх рицарських турнірів. Подобалося їм також бути ляльководами у грі з механічними дерев’яними солдатиками. Смикаючи за мотузочки, протягнуті крізь фігурки, гравці змушували їх кумедно крокувати, розмахувати мечами.

Захоплювала дітей весела рухлива гра в піжмурки. Той, кому випало жмуритися, закривав свою голову каптуром задом наперед. Інші гравці жартома били його своїми каптурами, спритно ухиляючись при цьому, щоб він їх не спіймав.

Бавилися діти також у «жучка». Один із гравців ставав із зав’язаними очима на коліна і тримав руки за спиною. Інші плескали його по спині доти, доки він не вгадував, хто це був.

Діти грали у волан — пращур нашого бадмінтону. Воланом слугував корок із закріпленими пір’їнами.

Звичайно, море задоволення приносило дітям відвідування лялькових вистав.

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія за 7 клас О. Крижановський, О. Хірна, О. Крижановська

 

Автор: admin от 20-08-2015, 14:04, Переглядів: 4317