§ 2. Народження середньовічної Європи

1. Римський і варварський світи в середині І тисячоліття

Аттіла, за описом одного з давніх авторів. Зріст його був невеликий, груди мав широкі й велику голову, очі вузькі, рідку бороду з сивиною, ніс ввігнутий і тіло смаглявого кольору... Напередодні Катала-унської битви гуни ворожили на нутрощах тварин, і випала перемога гунів, але Аттіла мав загинути. Тоді спеціально з глибин Азії було привезено священних білих коней. Цього разу ворожбити пророкували програш гунів, але збереження життя їх вождя. Тільки після цього Аттіла наказав розпочати бій.

Варварський світ формувався й існував поряд і одночасно з римським. Племена варварів, які шукали нових земель або рятувалися від ворогів, заполонили терени Європи. Деякі з них силою зброї захоплювали прикордонні провінції. Інші укладали угоди з Римом, оселялися на території могутньої держави й ставали її союзниками. Вони переймали писемність і закони римлян, служили у війську імперії і були воєначальниками, займали все більше місць у сенаті. Варвари інколи навіть самі ставали правителями: імператори Траян і Адріан походили з Іспанії, Антонін — з Галлії; за династії Северів імператорами ставали вихідці з африканських провінцій. На початку ІІІ ст. варвари, які оселилися на землях Римської імперії, одержали ті самі права, що й римляни.

Серед варварських племен, які розселилися на теренах Європи у IV—V ст., історики згадують племена кельтів: бритів, скоттів, лузитанів, галлів. Потужну групу становили слов’яни — серби, хорвати, дуліби, поляни та інші. З глибин Азії прийшли тюрки. Найчисленнішими з них були племена гунів, аварів, хозарів, булгарів, печенігів.

Племена гунів здолали подиву гідний шлях від пустелі Гобі в Азії до Атлантичного океану. У 375 р. вони розгромили готську державу Гер-манаріха у Північному Причорномор’ї та вдерлися до володінь Римської імперії. Коли вождь гунів Аттіла зажадав за дружину римську царівну Гонорію та половину імперії як посаг, римляни оголосили гунам війну.

21 червня 451 р. відбулася знаменита битва на Каталаунських полях поблизу міста Труа на території сучасної Франції.

За переказами, у битві загинуло 300 тис. воїнів, але імовірнішим є повідомлення історика готів Йордана — 165 тис. загиблих. Аттіла був змушений відступити. Наступного року він знову почав наступ на Рим, але у 453 р. несподівано помер. Гунський союз племен розпався.

Античні (давньогрецькі й давньоримські) автори германцями називали численні народи, які розселялися на

північ від Альп і на схід від Рейну. Це були готи (остготи та вестготи), вандали, свеви, бургунди, франки, англи, сакси й лангобарди. Вони займалися переважно скотарством і полюванням. Землеробство, через невеликі площі орних земель, було слабо розвинене. У германців плем’я поділялося на роди. Кожен рід проживав у окремому селищі. Коли чисельність роду перевищувала 2000 осіб, прогодуватися ставало важко, і тоді рід розділявся, засновуючи нове селище. Земля перебувала у власності роду. Рід часто називали сотнею, адже в разі небезпеки він мав виставити самостійний військовий загін чисельністю у 100 осіб.

У різний час германські племена утворили Вестготське, Вандальське, Свевське, Остготське, Лангобардське, Бургундське, Франкське та Англосаксонське королівства.

Всі вони виникли на заході Європи: жодна з варварських держав не сформувалася на теренах Східної Римської імперії, тобто Візантії. Ця держава під час Великого переселення народів, досить могутня на той час, укладала з ними угоди та надавала їм землі.

Вандальське королівство виникло на початку V ст., коли разом із іншими племенами вандали перейшли річку Рейн і осіли у римській провінції Іспанія. Згодом вандали захопили розташоване у Північній Африці місто Карфаген. Першим королем вандалів став Гейзеріх (429—477). У VI ст. королівство було знищене військами Візантії.

Вестготське королівство було утворене на землях Галлії, Іспанії й Північної Африки.

Першим вестготським вождем, якого проголосили королем, був Валлія (415—418). На початок

VI ст. вестготи зберегли землі тільки навколо м. Толедо в Іспанії. На початку VIII ст. королівство під ударами арабів припинило існування.

Остготське королівство протягом 62 років було однією з наймогутніших варварських держав у Європі. Племена остготів у 471 р. розпочали війну з Візантією. Імператору Зенону вдалося вмовити варварів припинити війну і спрямувати їхній наступ на землі Західної Римської імперії, що були на той час захоплені варварами на чолі з Одоакром. Війська вождя остготів Теодорі-ха, прозваного Великим (493—526), завдали армії Одоакра кількох нищівних поразок і оточили м. Равенну, де він сховався.

У 493 р. після трьох років облоги, під час переговорів Одоакра було підступно вбито. Захопивши землі Італії, Теодоріх заснував Остготське королівство.

Правитель укладав із сусідами — франками, бургундами, вестготами й вандалами — союзи, які часто скріплювалися шлюбами. Сам Теодоріх одружився із сестрою франкського правителя Хлодвіга.

2. Франкська держава Меровінгів

Особлива роль в історії середньовічної Європи належала Франкській державі. Франки жили у нижній течії річки Рейн, на кордоні з римською провінцією Галлія. Сусідство з римлянами істотно впливало на звичаї цих племен. Наприклад, на відміну від готів чи лангобардів, франки носили одяг, виготовлений із тканини, а не з хутра звірів. Наприкінці V ст. частину племен франків об’єднав під своєю владою вождь Хлодвіг із роду Ме-ровея (481-511). У 486 р. Хлодвіг розбив війська римського намісника у Галлії і на завойованих землях утворив власну державу - королівство франків. Для зміцнення влади він вдавався до будь-яких засобів. Інколи у чесному двобої, а часом підступом він винищував можливих суперників. Зрозумівши, що римська церква може стати для нього потужним союзником, Хлодвіг у 498 р. одним із перших серед варварських вождів прийняв християнство за римським зразком. Римляни ж були задоволені діями Хлодвіга і вважали його охрещення своєю перемогою. Прийняття християнства Хлодвігом сприяло об’єднанню завойовників і місцевого населення Галлії. Зміцненню влади Хлодвіга сприяло й саме християнське вчення, яке проголошувало божественне походження влади.

Відтак Хлодвіга вважали Божим обранцем, а володарі Візантії визнали за рівного — король франків отримав від візантійського імператора звання консула й символи королівської влади — діадему та пурпурову туніку.

Назва династії і держави Меровінгів походить від легендарного засновника - Меровея. За легендою, він походив від франкського конунга і морського чудовиська (звідси й ім'я - «народжений морем» - Меровей). Меровінги на знак приналежності до роду правителів мали довге волосся. У гербі Меровінгів було вміщено лілію - «квітку Діви Марії».

Поступово Хлодвіг розширив територію своєї держави, приєднавши землі вестготів між Луарою та Гароною. Протягом останніх років правління він завершив об’єднання земель по лівому берегу Рейна, проте об’єднати всіх франків під своєю владою не встиг. Помер король у своїй новій резиденції — у Парижі.

Після смерті Хлодвіга державу успадкували й поділили між собою четверо його синів. Згодом вони пересварилися між собою й у «війні королів» переміг Хлотар I. Ненадовго йому вдалося об’єднати під своєю рукою землі від Дунаю до Атлантичного океану.

Проте сини Хлотаря I воювали між собою. У цій війні загинули найкращі представники роду Ме-ровінгів. Шукаючи підтримки, нащадки Хлотаря I роздавали землі представникам місцевої знаті, які з часом перетворилася на великих землевласників. Розбагатілі вельможі вже не зважали на королів.

Поступово влада зосередилася у руках майор-домів - управителів королівськими маєтками.

Тим часом королі жили непомітним життям у своїх маєтках і лише кілька разів на рік навідувалися до королівської резиденції в Парижі, де заслуховували звернення підлеглих і проголошували заздалегідь підготовлені для них відповіді. Завдяки цьому вони увійшли в історію під назвою «лінивих королів».

У 687 р. владу в усіх землях Франкського королівства захопив майордом Піпін Герістальський. Після його смерті до влади прийшов його син Карл на прізвисько Мартелл («Молот») (715-741). Карл запровадив нову форму землеволодіння - бенефіцій (від латинського «bene fa-cio» - «роблю добро», «доброчинність»). Бенефіцій можна було отримати тільки за військову службу. Бенефіцій надавався пожиттєво і спочатку не переходив у спадок. Але згодом його почали передавати нащадкам. Власник такого земельного володіння мав за власний рахунок озброюватися, харчуватися, утримувати коня, купувати потрібне спорядження. Ці заходи сприяли створенню сильної кінноти, яка стала основою армії Карла.

Нова армія змогла зупинити просування арабів, які підійшли до кордонів Франкської держави. Карл Мартелл зібрав численне військо, до якого увійшли, крім франків, сакси, алемани, фрізи, баварці. У 732 р. збройні загони зустрілися з силами супротивника на рівнині між містами Тур і Пуатьє. Битва завершилася перемогою франкських військ. Існує думка, що ця битва врятувала народи Європи від поневолення арабами.

Араби атакували військо Карла протягом 7 днів, але не змогли зламати опір піхоти франків. Коли араби зовсім виснажилися, у бій було кинуто франкську важку кінноту, яка й вирішила долю битви. Командир арабів Абдаррахман загинув, і лише тоді араби залишили поле битви.

Після смерті Карла Мартелла владу успадкував один із двох його синів Піпін, прозваний за невеликий зріст (135 см) Коротким.

Піпін вирішив остаточно позбавити «лінивих королів» навіть формальної влади й самому посісти королівський трон. Він надіслав папі римському листа, у якому запитував: «Хто має бути королем - той, хто має титул, чи той, хто має владу?» Папа дав таку відповідь: «Королем слід називати того, хто править державою». У 751 р.

Піпін наказав постригти в ченці останнього короля династії Меровінгів - Хільдеріка (до цього його ніколи не стригли на знак недоторканності особи) -і відправити в монастир.

Після цього Піпін прийняв корону. Він започаткував нову династію правителів, яку пізніше назвали династією Каролінгів. Найвідомішим представником цієї династії вважається син Пі-піна - Карл (768-814), прозваний Великим. Він очолював державу протягом 46 років.

3. Держава Каролінгів

За правління Карла Великого франки здійснили понад 50 військових походів проти своїх сусідів,

30 із них очолював особисто король. Вирушивши походом на Італію, франкське військо захопило Лангобардське королівство. Згодом Карл рушив на Іспанію. Захопивши Барселону, він створив прикордонну зону і розмістив там війська. Ця територія дістала назву «Іспанська марка». Згодом для зміцнення кордонів держави Карла Великого було створено й інші марки.

Карл Великий - франкський король, імператор. Створив одну з наймогутніших середньовічних імперій Європи. Коронований папою римським. До своїх наказів як печатку король прикладав удар руків'ям меча, яке мало його особистий знак. При цьому він говорив: «Це мої накази, а це -те, що змусить їх виконувати». Карл не вмів читати й писати, але мав досить жвавий розум і був гармонійно розвиненою людиною - далі всіх міг пропливти, найдовше протриматись у сідлі, любив мистецтво і всіляко підтримував діячів культури.

Протягом 772-802 рр. Карл Великий вів тривалі та кровопролитні війни на півночі Європи у Саксонії. Ті, хто перейшов на бік франків, отримували від нього багаті подарунки та величезні земельні володіння.

Такі дії франків розкололи верхівку суспільства саксів і дали можливість у 782 р. у битві на річці Везер здобути вирішальну перемогу. Франкський король підкуповував прихильників, а непокірних карав, переселяв на нові землі, щоб відірвати від батьківщини.

Унаслідок завойовницьких походів Карла Великого Франкське королівство перетворилося на імперію. До її складу увійшли території сучасних Франції, Італії, Іспанії, Угорщини, Німеччини, Австрії.

У 800 р. Карла було короновано імператорською короною. Імперія Карла Великого із столицею у м. Аахен була наймогутнішою західноєвропейською державою упродовж кількох десятиліть.

Придворний історик Ейнгард про Карла Великого

Карл був широкої і сильної статури, високий на зріст, але не перевищував міри, очі дуже великі і живі, ніс розміру помірного, красива сивина, обличчя веселе й усміхнене. Хода Карла була тверда, всі обриси тіла - мужні, голос, хоча і гучний, але не зовсім відповідав статурі; здоров'я міцне, за винятком того, що перед смертю часто страждав на лихоманку і навіть кульгав на одну ногу.

Як ставиться автор до особи франкського імператора? Підтвердіть думку словами з документа.

4. Загибель імперії Карла Великого, утворення держав середньовічної Європи

Карл Великий мав синів Піпіна, Людовіка, Лотара і дочок Аделаїду, Ротруду, Берту, Жізель і Хільдегарду. Щоб запобігти новим міжусобним війнам, король поділив свою імперію на три частини. Ще за життя Карла Великого єдиним спадкоємцем імперії лишився Людовік. У 813 р. після смерті Піпіна та Карла Молодого, Карл передав імператорський меч Людовіку, що згодом стало частиною церемонії коронації всіх французьких королів.

Людовік, прозваний Благочестивим, намагався не допустити розпаду імперії, яку створив його батько. У 817 р. він поділив державу між трьома синами: Піпіном, Людовіком і Лотарем. Верховну владу повинен був отримати старший син Лотар.

Згодом у короля народився ще один син, якого назвали Карлом. Людовік вирішив переглянути декрет і залишити частину імперії наймолодшому синові. Проте дії батька привели до війни. Щоб покласти край усобицям, у 843 р. у місті Вердені зібралося 120 найвпливовіших і найбагатших феодалів імперії. Вони уклали угоду. Згідно з нею наймолодший онук Карла Великого, Карл на прізвисько Лисий, отримав західні землі.

Його брат Людовік отримав східні землі й став Людовіком Німецьким, Лотареві було передано Італію та протекторат над Римом. Крім того, Лотар вимагав надати йому вузьку смугу земель між володіннями своїх братів з містом Аахен, яке вважалося символом величі імперії Карла Великого.

Це матеріал з підручника Всесвітня історія за 7 клас Бонь. О.І., Іванюк О.Л