Мій дідусь (твір-опис зовнішності людини)

Він стояв і дивився на море — мій дідусь. Скільки себе пам’ятаю, він був таким — сильним, мужнім. Здавалося, що він весь просякнутий запахом моря. А все тому, що мій дідусь — моряк. Коли він одягав військову форму, то, здавалося, аж молодшав. На його суворому обличчі ніби загорялися два вогники — очі. Очі в нього мали колір води — блакитний, і ми всією сім’єю завжди жартували з цього приводу. Коли він був сердитим, очі теж сердились і, як вода в шторм стає темною, очі дідуся теж темнішали. Але коли він був у доброму гуморі — очі ставали світлими і випромінювали якесь тепло. Коли дідусь пригадував свою молодість і бойові походи, його завжди лагідна посмішка враз зникала й біля куточків губ утворювались дві великі й глибокі зморшки, ніби саме життя назавжди закарбувало їх на обличчі.

Ходив він завжди рівно, по-військовому, хоча трохи шкутильгав на праву ногу (це в нього з війни). Одну руку він завжди закладав за кітель і цим був схожий на якогось полководця. Ми завжди прилаштовувались за ним і поважно крокували, намагаючись іти йому в такт.

Говорив він завжди тихо, але нам всім здавалося, що його голос лине десь згори. Навіть «сухість» його голосу викликала в нас повагу. Ми любили його і поважали. Пам’ять про дідуся завжди буде зі мною. Я намагатимусь стати таким, яким був мій дідусь.