7.4. Службові частини мови

7.4.1. Сполучник

За будовою сполучники поділяються на: прості (і, й, та, а, але, чи, бо, як, копи, хоч), складні (якби, щоб, зате, немов, нібито), складені (тому що, для того щоб, дарма що). За вживанням сполучники поділяються на: одиничні (а, але, зате, проте, бо, тому що, буцімто), повторювані (і..., і; ні..., ні; або..., або), парні (хоч..., але; не тільки..., а й; якби..., то).

За значенням і функціонуванням сполучники поділяються на сурядні та підрядні. Сурядні сполучники поєднують однорідні компоненти речення, а також частини складносурядного речення. За тим, які смислові зв’язки між однорідними членами речення чи частинами складносурядного речення виражаються, сполучники поділяються на кілька груп: єднальні, зіставно-протиставні, розділові. Підрядні сполучники виступають засобом зв’язку між головною та підрядними частинами складнопідрядного речення, поєднуючи нерівноправні синтаксичні одиниці. За значенням із-поміж підрядних сполучників виділяють такі групи: з’ясувальні, умовні, причинові, наслідкові, допустові, мети, часові, порівняльні.

7.4.2. Частка

Формотворчі частки використовуються для утворення дієслівних форм:

1) умовного способу: би та б — виконав + би → виконав би, відповіла + б → відповіла б; 2) наказового способу: хай, нехай — щастить + нехай → нехай щастить, голосує + хай → хай голосує.

Словотворчі частки використовуються для творення нових слів, причому в утворених словах вони перетворюються на префікси та суфікси (ні, не, ані, аби, де, чи, будь-, казна-, бозна-, хтозна-, -небудь, -сь, ж).

Модальні частки використовуються для вираження додаткових смислів слів або речень. За значення вони поділяються на стверджувальні (так, авжеж, аякже, еге ж), заперечні (не, ні, ані), питальні (чи, хіба, невже), вказівні (це, оце, ось, ото, то), окличні (що, за, як), обмежувально-видільні (тільки, лише, лиш, саме, хоч, хоч би, якраз, навіть).

7.4.3. Прийменник

Щоб запам’ятати, що таке прийменники (адже їх часто плутають із прикметниками, прислівниками за співзвучністю назви), варто розкласти слово: прийменник, тобто «при іменних» частинах мови.

За походженням прийнято розмежовувати прийменники первинні (непохідні) (у, на, з) та вторинні (похідні) (понад, близько, незважаючи на). За значенням усі прийменники можна розподілити на кілька груп: просторові (працювати на заводі), часові (працювати з ранку до вечора), об’єктні (дбати про людей), причини (бути відсутнім через хворобу), мети (підготувати для розповсюдження) та ін. За будовою прийменники можуть бути простими (за, до, для), складними (поміж, понад, щодо, з-під) і складеними (на шляху до, праворуч від).

Особливості вживання деяких прийменників

1.    Найбільші труднощі виникають у вживанні прийменника по, який в українській мові, на відміну від російської, має вужчу сферу функціонування й поєднується з іменником лише в конструкціях зі значенням: 1) мети (прийти по книгу, збирати документи по інстанціях); 2) місця чи напрямку дії (ходити по крамницях, повідомлення по телефону, їхати по дорозі); 3) місця поширення дії (майстер по дереву, ударити по нозі); 4) часу (відпочити по обіді = після обіду); 5) розподільності (роздати по примірнику книги кожному); 6) збірної кількості (ходити по двоє); 7) певних стосунків або взаємин (колега по роботі). У решті випадків прийменник по поступається місцем на, за, з, до, для, від, під, у та ін.

2.    Прийменники слід відрізняти від співзвучних їм омонімічних або па-ронімічних слів інших частин мови (іменників, прислівників), порівняйте: стоїть коло хати (прийменник), утворили коло (іменник). Для розрізнення варто пам’ятати, що прийменник не відповідає ні на яке питання, не є членом речення й стоїть біля іменників, займенників, числівників.

3.    При синтаксичному розборі прийменник підкреслюється разом зі словом, якого він стосується.

Цей матеріал взято з книги Довідник ЗНО з української мови та літератури