Українська література першої половини 20 століття
Якісно новим етапом історичного буття для всіх європейських народів стало XX століття. У житті українців це був тернистий шлях до свободи та державної незалежності. Боротьба за волю народу яскраво відобразилась у культурному та літературному русі.
Прихід нового століття для більшості народів Європи був пов’язаний із Першою світовою війною. Українці, як і інші європейці, мимоволі були втягнуті у вир воєнних дій. Тривала війна значно послабила Російську імперію й відкрила перед народами, які входили до її складу, шлях до національної незалежності.
Український народ давно прагнув попрощатися зі століттями національного гноблення. Він піднявся на боротьбу проти чужоземного панування. Загальне піднесення яскраво відбилось у культурі й літературі.
У ході народної революції 1917 року українці здобули державність у вигляді Української Народної Республіки. Тоді ж було скасовано заборони щодо розвитку української мови й літератури, за допомогою яких влада Російської імперії тривалий час стримувала природний розвиток нашої культури. Нація починала жити новим повнокровним життям.
Однак тоді молода українська держава ще не мала достатньо сил, щоб вистояти перед зовнішньою загрозою, а національна еліта не виявила належної політичної зрілості й готовності до об’єднання. Українська Народна Республіка зазнала поразки, західні українські землі були окуповані Польщею й Румунією.
Зовнішня експансія та кровопролитна громадянська війна призвели до того, що, врешті-решт, на зміну національному українському правлінню прийшла комуністична радянська влада, підпорядкована Москві. Нове керівництво не ризикнуло повністю знищити паростки української державності: 1921 року було створено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР, після 1937 р. УРСР), щоправда, в складі більшого державного утворення — Радянського Союзу.
У часи національно-визвольної революції та громадянської війни 1917— 1921 років більшість українських письменників були безпосередніми учасниками переломних в історії народу подій. Нерідко вони брали активну участь у збройній боротьбі за незалежність свого народу.
Однак поразка Української Народної Республіки призвела до того, що велика частина української інтелігенції, рятуючись від переслідувань, вимушено виїхала за кордон. Залишили рідний край В. Винниченко, О. Олесь, ІЗ. Самійленко, Є. Маланюк та багато інших талановитих письменників. Таким чином, література одного народу розділилась на українську радянську літературу та українську літературу еміграції й діаспори.
У перші роки існування УСРР українська література розвивалася досить швидкими темпами, що було підготовлено попереднім етапом розвитку письменства. Щоб на певному етапі завоювати довіру селянства та інтелігенції, нова й непопулярна радянська влада розпочала процес українізації, вживаючи окремі заходи щодо впровадження української мови в різні сфери суспільного життя.
До літератури прийшло покоління молодих талановитих письменників. Активно друкувалися твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Остапа Вишні, М. Куліша, Ю. Яновського, О. Довженка, М. Зерова, В. Свідзинсько- го та ін. Найбільш помітною постаттю в літературному житті 20-х років був М. Хвильовий — визнаний літературний лідер, палкий прихильник європейського шляху розвитку української культури.
З’являлися нові літературно-мистецькі організації: «Плуг» («Спілка селянських письменників»), «Гарт» («Спілка пролетарських письменників»), «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), «Авангард», «Нова генерація», «неокласики», МАРС («Майстерня революційного слова»), ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури»), «Пролітфронт», ВУСПП («Всеукраїнська спілка пролетарських письменників»), «Молодняк» («Спілка комсомольських письменників») та ін.
Мистецьке життя в УСРР мало змогу розвиватися лише в межах лояльності до панівної радянської влади та комуністичної ідеології. Усі письменники поділялися за цим принципом на «пролетарських», які свідомо пропагували комуністичні ідеї, та «попутників», котрі сповідували об’єктивність мистецтва, не виступаючи при цьому відкрито проти радянської влади.
У мистецькій сфері продовжували розвиватись модерністські напрями й течії: неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм, символізм, футуризм.
Для поезії перших десятиліть XX століття характерне яскраве ліричне самовираження авторів, напружене емоційне переживання революційної епохи. У прозі з’явилися такі жанрові різновиди, як роман у новелах («Вершники» Ю. Яновського), науково-фантастичний роман («Сонячна машина» В. Винниченка), набув розвитку соціально-психологічний роман («Смерть» Б. Антоненка-Давидовича) та філософсько-психологічний роман («Місто» В. Підмогильного, «Дівчинка з ведмедиком» В. Домонтовича). Розвиток драматургії пов’язаний передусім із п’єсами М. Куліша та експериментальним театром «Березіль» режисера Леся Курбаса.
У центрі уваги української літератури перебувала тема становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції й активно утверджувала себе в нових суспільних умовах. Зберігала свою актуальність проблема подолання комплексу «малоросіянства», тобто прагнення позбутися культурної меншовартості і провінційності як темної спадщини колоніального минулого.
Важливою подією літературно-громадського життя стала дискусія 1925- 1928 років, головним учасником якої був М. Хвильовий. У своїх памфлетах він виступив проти низького художнього рівня радянської літератури й закликав письменників орієнтуватися на вершинні зразки західноєвропейського мистецтва. М. Хвильовий проголосив гасла «Геть від Москви», «За психологічну Європу». Під час дискусії свою позицію висловили майже всі провідні письменники та літературні критики, включаючи представників еміграційної літератури. Однак у дискусію втрутилася влада, побачивши в ідеях М. Хвильового серйозну загрозу. Радянський диктатор Й. Сталін особисто засудив погляди М. Хвильового. Під жорстким політичним і моральним тиском письменник мусив публічно зректися своїх поглядів, визнавши їх помилковими.
Літературна ситуація 20-х років XX століття виявила потужне прагнення українського народу до розбудови національно-культурного життя. Однак усі досягнення та далекосяжні плани було перекреслено на початку 30-х років, коли радянська влада поставила під тотальний ідеологічний контроль розвиток мистецтва. Правляча комуністична верхівка з метою придушення національних змагань українців влаштувала голодомор 1932-1933 років, який забрав мільйони людських життів.
Набувало обертів переслідування української інтелігенції. Не витримавши морального тиску, 1933 року покінчив життя самогубством М. Хвильовий. Невдовзі розпочалися масові арешти. Талановиті митці-патріоти за сфабрикованими обвинуваченнями фізично знищувалися, потрапляли в ув’язнення й на заслання. Не випадково українське літературне життя 20-х — початку 30-х років XX століття визначають як період «розстріляного відродження».
Ті письменники, яким вдалось уникнути фізичної розправи, мусили пристосовуватись до вимог влади, що нерідко означало духовну загибель. Більшість із них вступили до створеної 1934 року Спілки радянських письменників, яка проголосила метод «соціалістичного реалізму» провідним у літературі.
Таким чином, у 1930-ті роки природний розвиток української літератури було штучно припинено. Розпочалася тривала доба «сталінізму», запанувала атмосфера страху, породжена масовим терором. Заборонялося публічно висловлювати думки, відмінні від офіційної позиції. Каральними установами радянської влади було фізично знищено понад 220 українських письменників. Літературі дозволялося лише ілюструвати комуністичні гасла, які неодноразово змінювалися. Українські письменники, яким пощастило вижити, мусили спрямовувати свій талант на оспівування влади та її ідейного курсу. Почали з’являтися «виробничі» та «історико-революційні» твори з обов’язковим позитивним образом комуніста й засудженням українських патріотів. Під час Другої світової війни деякі українські радянські письменники, відчувши патріотичний підйом народних мас, поряд із казенними агітаційними, створили декілька вартісних творів. Це «Похорон друга» П. Тичини, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Україна в огні» О. Довженка.
До кінця 1930-х років у вільних умовах розвивалася література Західної України та діаспори. Яскраво заявила про себе «Празька школа» митців, представлена іменами Є. Маланюка, О. Ольжича, О. Теліги, Юрія Клена та ін. У Львові розкрився талант видатного поета-лірика Б.-І. Антонича.
Одним із наслідків Другої світової війни стало об’єднання західних та східних українських земель у складі УРСР та масова еміграція митців, які не Лажали залишатися під владою тоталітарного режиму. Виїхали І. Багряний, Л. Любченко, В. Петров (В. Домонтович), Т. Осьмачка, В. Барка, І. Костець- кий, В. Державін та ін. Після закінчення війни вони опинилися в американській окупаційній зоні Німеччини в таборах «Ді-Пі» (D. Р. від англійського Displaced person — переміщена особа, втікач). У вересні 1945 року ними було засноване творче об’єднання «Мистецький український рух» (МУР). До складу цієї організації входили У. Самчук, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка, В. Петров, Є. Маланюк, Юрій Клен, Ю. Косач, І. Костецький та ін. Засно- ііиики «Мистецького українського руху» визнали за програмові настанови «снропеїзм» та антитоталітаризм. 1947 року МУР припинив своє існування, а більшість його учасників виїхала до інших країн. На зміну йому 1954 року в США постала нова організація «Об’єднання українських письменників її екзилі “Слово”», яка проіснувала до 1991 року.
В УРСР повоєнний період був пов’язаний із черговим погромом української літератури. Провідних діячів українського мистецтва в черговий раз анинуватили в націоналізмі. Зазнали критики й переслідувань Ю. Янов- ський, В. Сосюра, О. Довженко, М. Рильський та ін.
Після смерті 1953 року радянського диктатора Й. Сталіна визначився курс на послаблення ідеологічного контролю. Від цього часу розпочався новий період у розвитку української літератури.
Автор: admin от 20-10-2012, 11:12, Переглядів: 23936