Народна Освіта » Світова література » Льюїс Керрол - Аліса в країні див читати скорочено онлайн. Коротка біографія Льюїс Керрол

НАРОДНА ОСВІТА

Льюїс Керрол - Аліса в країні див читати скорочено онлайн. Коротка біографія Льюїс Керрол

Сама собою склалася звичка говорити про цього письменника як про двох зовсім різних чоловіків. Перший - професор математики, занурений у формули, автор наукових праць. Другий -фантазер і жартівник, автор чудернацьких казок, що уславили його як «короля нісенітниці». Перший - похмурий і відлюдь-куватий джентльмен, який не терпів втручань у своє самотнє життя й ретельно дотримувався встановленого розпорядку дня. Другий - невтомний винахідник розваг і розіграшів, цілком «свій» серед гомінливої дітвори. Перший був вимогливим і прискіпливим викладачем. Другий обожнював усілякі ігри, надто ж шахи, крокет1, більярд і тріктрак2, вигадував численні головоломки й загадки. Перший був дияконом, другий - завзятим театралом (причому в ті часи, коли на його батьківщині церква не схвалювала такого захоплення). Перший звався Чарльз Лут-відж Доджсон. Другий друкував свої художні твори під псевдо

1    К р о к е т - гра, популярна в Англії часів Керролла. Її учасники ударами довгих дерев’яних молотків намагаються провести маленькі м’ячики через низку дротяних ворітець до кілочка суперника.

2    Тріктра к - старовинна гра, що полягає в пересуванні шашок на дошці відповідно до кількості очок, які випадають на кубиках.

німом Льюїс Керролл, що відомий нині в усіх куточках світу.

Як співіснували ці дві протилежні особистості в одній людині, так і залишилося загадкою. Уже понад століття її намагаються розгадати біографи письменника й шанувальники його творчості.

Чарльз Лутвідж Доджсон народився 27 січня 1832 р. в графстві Чешир, що у Великій Британії. Він був старшим із синів у багатодітній родині священика.

З дитинства Чарльз звик піклуватися про своїх молодших братів і сестер, розважав їх різноманітними вигадками.

Особливо ж хлопцеві подобалося виступати перед малечею з фокусами. Із часом він не охолов до цієї забави. Професор Доджсон залюбки показував своїм маленьким друзям, як змайструвати паперовий пістолетик, що вистрілює при струшуванні, або як зробити з носової хустинки мишу, котра потім вислизне з рук, мов жива.

За років навчання Чарльз виявив непересічні математичні здібності. Його помітили й запросили викладати в одному з коледжів Оксфорда. Упродовж двадцяти шести років Доджсон читав лекції з математичних дисциплін, час від часу друкуючи свої наукові розвідки. Жив усамітнено й тихо, майже нікуди не виїжджав. Щоправда, одну подорож він все ж таки здійснив: побував у багатьох європейських містах, відвідав Росію. Однак то була ділова поїздка у справах церкви.

Так минало «офіційне» життя письменника. Та найцікавіше відбувалося за його лаштунками. Там буденні обов’язки поступалися місцем улюбленим захопленням, яким Доджсон віддавався з пристрастю, нечуваною для «застебнутого на всі ґудзики» професора. Саме так він ставився до театру. І до мистецтва фотографії, у якому досягнув неабиякої майстерності - став одним з найкращих фотографів-аматорів1 свого часу. А ще до вигадування різноманітних ігор - математичних, логічних, мовних тощо.

1 Аматор - той, хто займається якоюсь справою не як професіонал, а з любові до неї.

Проте найпліднішим виявилося захоплення літературою. Адже саме завдяки йому з’явилися дивовижні, чи не найзагадковіші у світі казки про неймовірні пригоди дівчинки Аліси в Країні Див і в Задзеркаллі. Ці твори ввібрали все розмаїття талантів і вподобань письменника, щедро обдарованого природою. У них утілилися і любов до світу дитинства, і багата уява, і знання з математики, і досвід фотографа, і пристрасть до фокусів та загадок. В історіях про Алісу поєдналися філософія, казка, гумор, гра та фантастика.

Словник Мудрої Сови

Фантастика - різновид художньої літератури, у якому зображуються незвичайні, неправдоподібні явища і створюється вигаданий, нереальний, сповнений

Довідка Кота Ученого

Крім того, у книжках про Алісу Керролл у насмішкуватій формі відтворив життя сучасної йому Англії. Ті часи називають «вікторіанською добою» - на честь королеви Вікторії, яка правила країною шістдесят чотири роки (1837-1901). Особливістю цієї доби були суворі правила моралі й поведінки. Взірцем для наслідування вважався доброчесний член суспільства, який сумлінно виконує свої обов’язки, демонструючи стриманість у почуттях, самодисципліну й здоровий глузд. Не потурали й дітям. Вони мали старанно вчитися і поводитися статечно, ніби дорослі.

До задуму написати «Алісу в Країні Див» автора підштовхнув випадок на прогулянці. 4 липня 1862 р. професор Доджсон вирушив кататися човном у товаристві дочок декана свого коледжу. Серед трьох дівчат була десятирічна Аліса. Вона звернулася до професора з проханням розповісти казку. І Доджсон тут-таки вигадав історію про те, як сама Аліса нібито потрапила до підземної країни, де з нею трапилося чимало незвичайного. Повернувшись додому, Доджсон занотував у блокноті основний сюжет казки. А вже за три роки видав її під назвою «Аліса в Країні Див», підписавши псевдонімом Льюїс Керролл.

Невдовзі Керролл написав продовження пригод головної героїні цього твору - книжку «Аліса в Задзеркаллі». У ній він зобразив не лише свою маленьку приятельку, а й самого себе -в образі Білого Лицаря. Принаймні ті, хто особисто знав письменника, одразу впізнали його в незграбному блакитноокому дивакові зі скуйовдженим волоссям, що весь час торочить про свої винаходи.

Літературна кухня

Чим пригоди Аліси відрізняються від пригод інших казкових персонажів?

Обидві казки про Алісу - досить непрості твори. Тут немає чаклунів, добрих і злих героїв, «чарівних помічників» та інших традиційних казкових образів. Навіть Король і Королева не схожі на казкових повелителів, бо мають суто ігрове «походження». В одній книжці Керролла вони правлять у колоді карт, а в другій - на шаховій дошці. Про інших персонажів годі й казати: тут тобі і Чеширський Кіт, який зникає, залишаючи в повітрі власну усмішку, і Шалений Заєць, і божевільний Капелюшник, і Казна-Що-Не-Черепаха, і Грифон. Кожен із цих образів приховує значення, які можна тлумачити по-різному. А до того ж містить натяки, зрозумілі лише друзям письменника або його землякам.

Наприклад, образ Капелюшника Керролл «списав» з продавця меблів Теофіля Картера - дивака, який зажди носив циліндр і раз у раз вибухав чудернацькими ідеями. Водночас цей образ натякає на популярну в Англії приказку «Божевільний, як капелюшник». За припущенням дослідників, її породив реальний факт: капелюшники в Англії ХІХ ст. мусили працювати з отруйними речовинами, які нерідко викликали психічні розлади. На основі схожої за змістом приказки створено й образ Шаленого Зайця. Приказка ж така: «Божевільний, як березневий заєць».

Знаменитий Чеширський Кіт теж «прийшов» із давньої англійської приказки: «Усміхається, мов чеширський кіт». Її по

ходження достеменно невідоме. Деякі дослідники зауважують, що на вивісках багатьох таверн1 у графстві Чешир було намальовано схожих на котів левів із широкими усмішками. Інші ж учені вважають, що приказка виникла завдяки чеширським сирам, яким надавали форму усміхнених котів.

Крім того, казки Керролла насичені мовними жартами й іграми, а також пародіями на вірші та пісні, популярні в Англії 60-80-х років ХІХ ст. Усе це надзвичайно важко належно відтворити в перекладі. Отож така робота до снаги лише досвідченим і творчим перекладачам.

Читачеві, який уперше потрапляє разом з Алісою до Країни Див, багато дечого може видатися заплутаним і навіть незрозумілим. Тут втрачають чинність природні закони, життєві правила й хороші манери. Тут летить шкереберть здоровий глузд, адже скрізь панує гра.

Ця гра ґрунтується на законах нонсенсу, що в перекладі з англійської означає «безглуздя». Так в Англії називають вірші, пісеньки, історії, які мають своїм змістом веселу нісенітницю. Нонсенси зазвичай не «повчають» і не «виховують». Їхня мета - просто розсмішити. Проте в Керролла вони набувають ще й додаткового значення. За допомогою нонсенсів письменник показує, як багато незрозумілого й нерозумного в тому, що на

1 Таверна - невеликий шинок, корчма.

перший погляд видається зрозумілим і розумним. І навпаки: раз у раз він несподівано виявляє приховану логіку в очевидній нісенітниці.

Так Керролл наголошує на вкрай важливій для нього думці: людські знання про світ не є безперечною істиною, а життя не завжди вкладається в рамки здорового глузду. Адже якщо подивитися на речі під незвичним кутом, то істина може обернутися на оману, глупство - на мудрість, а диво - на цілком буденне явище.

Саме ця думка відкривається Алісі під час подорожі підземним світом. Кожна зустріч з його мешканцями перетворюється для дівчинки на гру. І кожна гра висвітлює обмеженість уявлень про світ, до яких звикли дорослі. А водночас звільняє творчу уяву героїні та читачів, допомагає їм по-новому побачити світ і самих себе. Власне, у цьому й полягає велика сила казок Керролла.

Перевірте себе

1.    Ким за професією був Льюїс Керролл? Чим він захоплювався? Чому на своїх сучасників письменник справляв враження двоїстої, суперечливої людини? Назвіть його справжнє ім’я.

2.    Розкажіть історію написання казки «Аліса в Країні Див». Як називається другий твір про Алісу?

3.    Що таке нонсенс і яку роль він відіграє в казках Керролла?

4.    Знайдіть! Знайдіть кілька прикладів англійських віршів або пісень, які належать до нонсенсів. Поясніть їхній зміст.

5.    Пофантазуйте! Яким ви уявляєте Задзеркалля? Опишіть його.

Аліса в країні див

(Уривки, читати скорочено онлайн)

Розділ перший

Униз і вглиб кролячою норою

Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів

зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ні малюнків, ні розмов.

-    Ет, чого варта книжка без малюнків та розмов? - зітхнула Аліса.

Вона сиділа й думала (наскільки це можливо у спеку, коли туманіє голова й злипаються повіки), піти чи не піти нарвати квіток - це ж бо така втіха сплести собі з них віночок.

Аж тут повз неї промайнув Кролик - білий, з рожевими очима. Диво, звісно, невелике, як не дивина було й почути, що Кролик бубонить собі під ніс:

-    Ой лишенько, лишенько, як я забарився!

(Згадуючи про це опісля, вона

подумала, що мала б таки здивуватися, але тієї миті все видавалося цілком звичайним). Та коли Кролик раптом добув з нагрудної кишеньки годинника й, зиркнувши на нього, поспішив далі, Аліса схопилася на ноги: зроду-віку ще не траплявся їй Кролик з нагрудною кишенькою та ще й при годиннику.

Аж тремтячи з цікавості, вона кинулася за ним навздогін і, на щастя, ще встигла помітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом1.

1 Живоплі т - густо посаджені дерева або кущі, що утворюють загорожу.

Аліса з розгону пірнула слідом за Кроликом, навіть не подумавши, як буде звідти вибиратися.

Якусь часину кроляча нора йшла рівненько, немов тунель, а тоді зненацька урвалася - так зненацька, аж Аліса й незчулась, як жухнула навсторч у якийсь глибоченний колодязь.

Чи то колодязь був просто-таки бездонний, а чи так повільно вона падала, але дорогою їй не бракувало часу роззирнутися й поміркувати, що ж буде далі.

Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, - але там було темно, хоч в око стрель.

Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «<Помаранчеве варення» - та ба! - виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб’є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути банку на одну з поличок, повз яку пролітала.

-    Овва! - чудувалася Аліса. - Після такого падіння не страшно й зі сходів скотитися! Ото вдома дивуватимуться, яка я хоробра! Та що там сходи! Тепер я й не писнула б, якби впала навіть з даху! (І це, мабуть, було правдою).

Униз, униз, униз. От би падати так до безкінечності!

-    Цікаво, скільки миль я вже пролетіла? - міркувала Аліса вголос. Мабуть, уже й до центру Землі недалеко. Ану прикиньмо: по-моєму, до нього ще десь чотири тисячі миль.

(Аліса, бач, просвітилася в цих питаннях на уроках у школі, і хоч зараз була не найкраща нагода хизуватися знаннями -слухати нікому! - а все ж попрактикуватися ніколи не завадить).

-    Так, здається, саме стільки, але тоді постає питання: на якій я широті й довготі?

(Аліса уявлення не мала, що таке «широта» й «довгота», але ці поважно-вчені слова неабияк тішили її вухо).

Г-—-- ІЬ ----4=--- -І    -

Трохи згодом вона знову заходилася міркувати вголос:

-    А що, як я провалюся наскрізь1? Ото буде кумедно - вигулькнути серед людей, що ходять униз головою! Антипадки, чи як їх там (вона була навіть рада, що ніхто зараз її не чує, бо слово пролунало якось трохи не так). - І тоді, зрозуміло, мені доведеться запитати, у яку країну я потрапила: «Перепрошую, добродійко, це Австралія чи Нова Зеландія?» - Тут Аліса спробувала зробити реверанс. (Уяви собі реверанс у повітрі і спитай себе, що з того вийшло б). - Тільки що вона про мене подумає? Що я якась не-вігласка? Ні, не годиться: може, десь буде написано.

Униз, униз, униз.

Знічев’я Аліса знову заговорила:

-    Уявляю, як Діні буде сумно сьогодні без мене! (Діна - це кішка). Хоч би ж не забули, коли питимуть чай, поставити і їй блюдечко з молоком. Діно, кицюню моя! Як жаль, що ти не

зі мною! Миші так глибоко, боюся, не водяться, але кроти -близькі мишачі родичі - тут, мабуть, є. От лише. чи їдять коти кротів?

Тут Алісу почав змагати сон, і вона вже бубоніла собі під ніс, немов крізь дрімоту: «Чи їдять коти кротів?.. Чи їдять коти кротів?.. »

Часом виходило щось таке: «Чи їдять кроти котів?..», бо коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити. Аліса відчула, що дрімота вже заволоділа нею, і їй почало снитися, ніби вона гуляє попідручки з Діною і цілком серйозно запитує: «Ну-бо, Діно, признавайся: чи ти колись їла кротів?».

Коли це враз - гу-гуп! - і вона опинилася на купі хмизу й сухого листя: політ закінчено!

Аліса нітрохи не забилась і швиденько схопилася на ноги. Підвела голову догори - там усе тонуло в темряві; зате попереду

1 За часів Керролла в популярній літературі висловлювалися різні здогади про те, що станеться, коли впасти в тунель, що проходить крізь центр Землі. Ще грецький філософ Плутарх, а згодом і багато відомих мислителів (Бекон, Вольтер) розмірковували на цю тему. Галілей дав правильну відповідь: тіло буде падати дедалі швидше, але з усе меншим прискоренням, доки не досягне центру Землі, де прискорення дорівнює нулю. Після цього швидкість падіння почне зменшуватися, а сповільнення - збільшуватися, аж поки тіло не досягне протилежного кінця тунелю. Тоді знову почнеться падіння до центру Землі. Опір повітря врешті-решт колись зупинить його в центрі. (Прим. Мартина Гарднера).

виднів ще один довгий коридор, і в ньому миготіла, швидко віддаляючись, постать Білого Кролика.

Гаятись не можна було й хвилини - Аліса як вітер помчала за ним і ще встигла почути, як він проказав, звертаючи за ріг:

-    Ох, бідні мої вушка! Мої вусики! Як же я запізнююсь!

Здавалося, він був зовсім близько, та коли Аліса й собі звернула за ріг, за Кроликом і слід пропав, а вона опинилася в довгому низькому коридорі, освітленому рядочком підвішених до стелі ламп.

Довкола було багато дверей, але всі позамикані. Аліса пройшла коридором з одного боку, вернулася з протилежного (дорогою вона торгала всі двері поспіль) і тепер сумно брела серединою, розмірковуючи, як же їй звідси вибратися.

Раптом Аліса наштовхнулася на маленький триногий столик, весь із суцільного скла. На ньому не було нічого, опріч крихітного золотого ключика, й Алісі відразу спало на думку, що це, мабуть, ключ від котрихось дверей. (.)

Ключик підійшов до дверцят, за якими знаходився предивний сад. Алісі дуже кортіло потрапити туди, але вона була завеликою...

Бачиш, останнім часом Алісу спіткало стільки всіляких дивовиж, що вона почала сумніватися, чи в цьому світі так уже й багато справді неможливих речей.

Збагнувши, що біля дверцят вона нічого не вистоїть, Аліса повернулася до столика - не без надії знайти там якогось іншого ключа чи бодай інструкцію для тих, хто хоче скластися, як підзорна труба.

Цього разу на столику вона побачила маленьку пляшечку («Раніше її точно не було», - подумала Аліса) з прив’язаним до шийки папірцем, де гарними великими літерами було видрукувано: «Випий мене». Коли тобі пропонують «Випий мене» - це, звісно, чудово, але мудра маленька Аліса не збиралася діяти зопалу.

-    Ні, - сказала вона собі, - спочатку я гляну, чи нема тут де напису «Отрута». (.)

Проте на цій пляшечці такого напису не було, тож Аліса таки відважилася з неї надсьорбнути. Виявилося, що це доволі смачно (як пиріг з вишнями, заварний крем, ананас, смажена індичка, іриски й гарячі грінки разом узяті), й Аліса хильцем спорожнила пляшечку.

-    Цікаве відчуття! - мовила Аліса. - Здається, я стягуюсь, як підзорна труба.

І справді: тепер вона заледве сягала десяти дюймів і аж проясніла на думку, що такий зріст дасть їй нарешті змогу пройти крізь дверцята в той чарівний садок. (.)

Упевнившись, що з нею нічого більше не діється, вона вирішила мерщій податися до саду. Бідна Аліса!..

Біля дверцят вона похопилася, що забула золотого ключика, а коли вернула до столика, то зрозуміла, що тепер до ключика їй не дотягтися. Вона виразно бачила його знизу крізь скло і навіть пробувала вилізти вгору по ніжці, але ніжка була заслизька.

Натомившись від марних зусиль, бідолашка сіла й заплакала.

-    Годі! Сльозами тут не поможеш! - наказала вона сама собі. - Раджу тобі зараз же перестати!

Зазвичай Аліса давала собі непогані поради (хоча й рідко до них прислухалася), а подеколи картала себе аж до сліз. Якось, пригадується, навіть спробувала нам’яти собі вуха за те, що змахлювала, граючи сама із собою в крокет. Ця мала химерниця страх як любила вдавати двох осіб нараз.

«Але тепер, - подумала Аліса, - нема сенсу отак роздвоюватися. Мене заледве й на одну вистачає!».

Аж ось її погляд упав на невеличку скляну скриньку під столом: вона відкрила її й побачила там малесеньке тістечко, на якому красувалися викладені смородинками слова: «З’їж мене».

-    А що ж, і з’їм! - промовила Аліса. - І коли від того побільшаю, то дістану ключа, а здрібнію ще дужче, то просунуся під дверцятами. Так чи інак, а в садок я потраплю однаково. (.)

Тож вона відкусила ще шматочок і незабаром доїла все тістечко.

Запитання і завдання до прочитаного уривка

1.    Чим прочитаний вами уривок з твору Керролла відрізняється від звичного початку казки?

2.    Які дивовижі спостерігала довкола себе Аліса в підземному світі?

3.    Пригадайте, у яких епізодах з’являються такі «дрібнички»: кишеньковий годинник, порожня банка з написом «Помаранчеве варення», золотий ключик, пляшечка з написом «Випий мене», тістечко з написом «З’їж мене».

Розділ 2 Озеро сліз

-    Усе дивасніше й дивасніше! - вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула, як правильно говорити). -Тепер я розтягуюсь, наче найбільша в світі підзорна труба!

До побачення, ноги! (Бо ніг своїх вона вже майже не бачила -так швидко вони віддалялися).

-    О бідні мої ноженята, хто ж вас тепер взуватиме, у панчішки вбиратиме? Напевно, не я!.. Тепер ми надто далеко одне від одного, щоб я могла дбати про вас: мусите давати собі раду самі.

«А все ж я повинна їм догоджати, - додала подумки Алі-са. - Бо ще ходитимуть не туди, куди я хочу!.. О, вже знаю: я на кожне Різдво даруватиму їм нові чобітки».

І вона почала міркувати, як це найкраще зробити.

-    Чобітки доведеться слати з посланцем, - метикувала вона. - От комедія - слати дарунки своїм власним ногам! І ще з якою чудернацькою адресою: «Ш-ній Правій Нозі Алісиній Килимок-Перед-Каміном. Від Аліси, з любов’ю».

-    О людоньки, що за дурниці я верзу!

Тут вона стукнулася головою об стелю: ще б пак, її зріст сягав тепер за дев’ять футів!

Вона мерщій схопила золотого ключика й гайнула до садових дверцят.

Бідолашна Аліса! Єдине, що вона могла зробити, лежачи на підлозі, - це зазирнути в садок одним оком. Надії дістатися туди лишалося ще менше, ніж досі. Вона сіла і знову зайшлася плачем.

-    Як тобі не сором?! - сказала собі Аліса. - Щоб отака велика дівчинка (чим не до речі сказано?) отак розпустила рюмси! Зараз же перестань, чуєш?

Але вона все плакала й плакала, розливаючись потоками сліз, аж поки наплакала ціле озерце, завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора.

Тут до її слуху долинуло дрібне лопотіння ніг. Аліса похапцем утерла очі, аби глянути, хто це. То повертався Білий Кролик: вишукано вбраний, з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом у другій.

Він дуже поспішав і бурмотів сам до себе:

-    Ой, Герцогиня! Ой-ой, Герцогиня! Вона ж оскаженіє, коли я змушу її чекати!

З розпачу Аліса ладна була просити помочі в кого завгодно, тож коли Кролик порівнявся з нею, вона знічено озвалася:

-    Перепрошую, пане.

Кролик аж звився на місці - кинув віяло й рукавички і очамріло дременув у темряву.

---—-^-—---

Аліса підняла одне й друге і стала обмахуватися віялом: задуха в коридорі стояла страшенна.

-    Який божевільний день! - сказала вона. - Ще вчора все йшло нормально. Цікаво, може, це я за ніч так перемінилася? Ану пригадаймо: коли я прокинулась - чи була я такою, як завжди? Щось мені пригадується, ніби я почувалася інакше. А якщо я не та, що була, то скажіть-но, хто я тепер?.. Оце головоломка.

І вона почала перебирати в пам’яті всіх своїх ровесниць, аби з’ясувати, чи не перетворилася вона часом на одну з них.

-    Безперечно, я - не Ада, - розмірковувала вона. - В Ади волосся спадає кучерями, а в мене - не в’ється зовсім. І, безперечно, я не Мейбл: я ж бо знаю стільки всякої всячини, а вона - ой, вона така невігласка! Крім того, вона - то вона, а я - це я, а.

0    людоньки, як важко в усьому цьому розібратися!.. Ану перевірмо, чи знаю я те, що знала? Отже: чотири на п’ять - дванадцять, чотири на шість - тринадцять, чотири на сім - е-е, так я ніколи не дійду до двадцяти! Втім, таблиця множення - ще не аґрумент. Перевірмо географію: Лондон - столиця Парижа, а Париж - Риму, а Рим. Ні, все неправильно! Мабуть, я таки не я, а Мейбл! Ану, прочитаю вірша «Хороша перепілонька.».

І, схрестивши руки на колінах, так ніби вона проказувала вголос уроки, Аліса почала читати з пам’яті. Але й голос її звучав хрипко та дивно, і слова були не ті:

Хороший крокодилонько Качається в піску,

Пірнає в чисту хвиленьку,

Споліскує луску.

Як він покаже зубоньки,

Привітно сміючись,

То рибоньки-голубоньки Самі у рот плись-плись!

-    Це явно не ті слова, - зітхнула бідолашна Аліса зі слізьми на очах. - Я таки й справді Мейбл, і доведеться мені жити в убогому будиночку, де й гратися немає чим, зате ого скільки уроків треба вчити! Ні, цього не буде: якщо я Мейбл, то залишуся тут, унизу! Нехай скільки завгодно заглядають сюди

1    благають: «Вернися до нас, золотко!».

Я тільки зведу очі й запитаю:

«Спершу скажіть, хто я є, і, коли мені ця особа підходить, -я вийду нагору, а коли ні - не вийду. Сидітиму тут, аж доки стану кимось іншим».

Тут знову з її очей бризнули сльози.

-    Чому ніхто сюди навіть не загляне!.. Я так втомилася бути сама!

Із цими словами вона опустила очі і з подивом помітила, що, розмовляючи сама з собою, натягла на руку одну з Кроликових білих рукавичок.

-    І як це мені вдалося? - майнуло у неї в голові. - Напевно, я знову меншаю?

Вона звелася й пішла до столика, аби примірятись: так і є -вона зменшилася десь до двох футів і швидко меншала далі. Причиною, як незабаром з’ясувалося, було віяло в її руці, тож Аліса прожогом його відкинула: ще мить - і вона зникла б зовсім!

-    Ху-у! Ледь урятувалася! - сказала вона, вельми налякана цими змінами, але й невимовно рада, що живе ще на світі.

-    А тепер - до саду! - І вона чимдуж помчала до дверцят. Та ба! Дверцята знову виявилися замкнені, а ключик, як і перше, лежав на скляному столику.

«Кепські справи, кепські, далі нікуди, - подумала нещасна дитина. - Ніколи-ніколи я ще не була такою манюсінькою! І треба ж отаке лихо на мою голову!»

На останньому слові вона посковзнулася і - шубовсть! - по шию опинилася в солоній воді.

Спочатку Аліса подумала, що якимось дивом упала в море.

-    А коли так, - сказала вона собі, - то додому я повернуся залізницею.

(Аліса тільки раз у житті побувала біля моря і дійшла загального висновку, що там усюди є купальні кабінки1, дітлахи, що длубаються в піску дерев’яними лопатками, вишикувані в рядок готелі, а за ними - залізнична станція).

Проте вона хутко здогадалася, що плаває в озері сліз, яке сама наплакала ще бувши велеткою.

-    І чого було аж так ридати? - бідкалася Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках берега. - За те мені й кара!.. Ще потону у власних сльозах! Ото була б дивина! Щоправда, сьогодні - усе дивина.

Тут Аліса почула, як поблизу неї хтось хлюпочеться, і попливла на хлюпіт, аби з’ясувати, хто це. Спершу вона подумала, ніби

1 Ідеться про невеличкі кабіни на колесах, що вивозилися кіньми в море. Через дверцята в стінці, оберненій до моря, виходили у воду; величезний парасоль, прикріплений ззаду, закривав того, хто купався, від допитливих поглядів публіки. (Прим. Мартина Гарднера).

то морж чи гіпопотам, але згадавши, яка вона тепер маленька, зрозуміла, що то - звичайна миша, яка теж звалилась у воду.

-    Чи є зараз якийсь сенс, -подумала Аліса, - заходити в балачку з цією мишею? Тут усе таке незвичайне, що балакати вона напевно вміє. Та, зрештою, треба спробувати.

І вона звернулася до неї:

-    О, Мишо, чи не знаєте ви, де тут берег? Я вже дуже втомилася плавати, о, Мишо!

Аліса вирішила, що до мишей слід звертатися саме так. Щоправда, досі подібної нагоди їй не випадало, але колись у братовому підручнику з граматики вона бачила табличку відмінювання:

Наз. миша Род. миші Дав. миші Знах. мишу

Оруд. мишею Місц. на миші Клич. мишо!

Миша пильно глянула на Алісу й начебто підморгнула їй крихітним очком, але не озвалася й словом.

«Може, вона не тямить по-нашому? - подумала Аліса. -Може, це французька миша, що припливла з Вільгельмом Завойовником?»

(Треба сказати, що попри всю свою обізнаність з історії, Аліса трохи плуталася в давності подій).

-    Ou est ma chatte?1 - заговорила вона знову, згадавши найперше речення зі свого підручника французької мови.

Миша мало не вискочила з води і, здавалося, уся затремтіла з жаху.

-    Перепрошую! - зойкнула Аліса, відчувши, що скривдила бідолашне звірятко. - Я зовсім забула, що ви недолюблюєте котів.

-    Недолюблюю котів?! - вереснула Миша. - А ти б їх долюб-лювала на моєму місці?!

-    Мабуть, що ні, - примирливо відказала Аліса. - Тільки не гнівайтесь. А все ж таки жаль, що я не можу показати вам

1 Де моя кішка? (Франц.)

нашу Діну. Ви б лише глянули - і одразу б закохалися в котів. Діна така мила і спокійна, - гомоніла Аліса чи то до Миші, чи то до себе, ліниво плаваючи в солоній воді, - сидить собі біля каміна і так солодко муркоче, лиже лапки і вмивається. А що вже пухнаста - так і кортить її погладити! А бачили б ви, як вона хвацько ловить мишей. Ой, вибачте, вибачте!.. - знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилась, і Аліса збагнула, що образила її до глибини душі.

-    Ми більше не говоритимемо про це, якщо вам не до вподоби.

-    Ми?! Ми не говоритимемо!.. - заверещала Миша, тремтячи всім тілом аж до кінчика хвоста. - Начебто я говорила про таке!.. Наш рід споконвіку ненавидить котів - огидні, ниці, вульгарні створіння! Чути про них не хочу!

-    Я більше не буду! - промовила Аліса і поквапилася змінити тему. - А чи любите ви со. собак?

Миша мовчала, й Аліса палко повела далі:

-    Знали б ви, який милий песик живе з нами в сусідстві! Тер’єрчик - очка блискучі, шерсточка довга-предовга, руда й кучерява! Він уміє всілякі штучки: приносить, що кинуть, служить на задніх лапках - усього й не пригадаєш! А господар його, фермер, каже, що цьому песикові ціни нема, бо він, каже, вигублює до ноги всіх довколишніх щурів. О-о-ой! - розпачливо зойкнула Аліса. - Я знов її образила!

І справді. Миша щодуху пливла геть, женучи озером рясні жмури.

-    Мишечко! Шкряботушечко! - лагідно погукала Аліса. -Верніться, прошу вас! Ми вже не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо вони вам такі немилі!

Зачувши ці слова, Миша розвернулася і поволеньки попливла назад: лице в неї було бліде («від гніву!» - вирішила Аліса), а голос - тихий і тремкий.

-    Ось вийдемо на берег, - мовила Миша, - і я розкажу тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.

А виходити був саме час, бо в озерце набилося чимало птахів та звірів. Були тут і такий собі Качур, і Додо, і Папужка Лорі, й Орлятко, і ще якісь химерні істоти. І вся ця компанія на чолі з Алісою потягла на берег. (.)

'ч.х Погравши із цією компанією в гру «Гасай-Коло», Аліса вирушила далі. Вона ще кілька разів виростала й зменшувалася завдяки

різноманітним чудодійним засобам і старанно шукала стежку до чарівного саду. Відтак дівчинка підійшла до якогось будиночка. '-N..✓-4..,,

Розділ шостий Порося та перець

Хвилину-другу вона дивилася на будиночок, гадаючи, як бути далі. Раптом з лісу вибіг лакей у лівреї1 і гучно затарабанив у двері кісточками пальців. (Що то лакей, вона здогадалася завдяки лівреї, бо з лиця був радше карась). Відчинив йому другий лакей - кругловидий, з лупатими очима, схожий на жабу. Аліса зауважила, що обидва мали дрібно закручене й напудрене волосся. Їй страшенно закортіло дізнатися, що ж буде далі, - вона висунулася з гущавини й нашорошила вуха.

Лакей-Карась видобув з-під пахви величезного - завбільшки, як він сам, листа і, простягши його Жабунові, урочисто оголосив:

-    Для Герцогині. Запрошення від Королеви на крокет.

Лакей-Жабун узяв листа і тим самим тоном повторив ті самі

слова, ледь змінивши їхній порядок:

-    Від Королеви. Запрошення на крокет для Герцогині.

Відтак обидва вдарили один одному чолом - так низько, аж

посплутувалися кучериками.

Аліса мусила втекти назад у хащу, щоб не чутно було її сміху. Коли вона визирнула знову, лакея-Карася вже не було, а Жабун сидів біля дверей і тупо зирив у небо. Аліса несміливо підступила до дверей і постукала.

-    З вашого стуку, як з риби пір’я, - зауважив лакей, - і то з двох причин. По-перше, я по той самий бік, що й ви, а подруге, там такий шарварок, що вас однак не почують.

І справді, гармидер усередині стояв пекельний: хтось верещав, хтось чхав і час від часу чувся оглушливий брязкіт, наче там били посуд.

-    Тоді скажіть, будь ласка, - озвалася Аліса, - як мені туди зайти?

-    Ваш стук мав би якийсь сенс, - провадив Жабун, не зважаючи на неї, - якби двері були між нами. Приміром, коли б ви постукали з того боку - я б вас, звичайно, випустив. (.)

Так і не дочекавшись відповіді, Аліса увійшла до будинку.

1 Лівре я - формений одяг швейцарів, лакеїв.

У просторій кухні дим стояв аж під саму стелю. Посередині на триногому дзиґлику сиділа Герцогиня й чукикала немовля; кухарка схилилася над вогнищем і помішувала щось у величезному казані - з усього видно, юшку.

-    Їхня юшка явно переперчена! - сказала Аліса сама до себе, чхаючи за кожним словом.

Навіть їхнє повітря - і те було переперчене. Чхала навіть Герцогиня; що ж до немовляти, то воно без угаву ревло і чхало, чхало і ревло. Не чхали в кухні лише двоє: кухарка та дебелий, з усмішкою від вуха до вуха, кіт, який сидів на припічку.

-    Чи не сказали б ви мені ласкаво, - трохи боязко спитала Аліса, бо не була цілком певна, чи годилося їй озиватися першою, - чому ваш кіт такий дурносміх?

-    Бо він - чеширський! - пояснила Герцогиня. - Ох ти ж порося!

Останнє слово пролунало так зненацька і з такою нестямною люттю, що Аліса аж підскочила. Проте вона зараз же збагнула, що це стосується не її, а немовляти, і, набравшись духу, повела далі:

-    А я й не знала, що чеширські коти вміють сміятися.

-    Коти з графства Чешир сміються на весь шир, - сказала Герцогиня. - Майже всі.

-    Я таких котів ще не бачила, - чемно мовила Аліса, рада-радісінька, що розмова налагодилася.

-    Ти ще багато чого не бачила, - сказала Герцогиня. - Це зрозуміло.

Алісі не дуже сподобався тон цього зауваження, і вона подумала, що не завадило б перевести розмову на щось інше. Поки вона підшукувала тему, кухарка зняла з вогню казан і заходилася шпурляти чим попало в Герцогиню та немовля. Першими полетіли кочерга зі щипцями, за ними градом посипалися блюдця, тарілки й полумиски, та Герцогиня і бровою не повела, хоч дещо в неї й поцілило; а немовля її доти ревло як навіжене, тож зрозуміти, болить йому від ударів чи ні, було неможливо.

-    Ой, що ви робите? Схаменіться! Благаю! - кричала Аліса, підстрибуючи зі страху. - Ой, просто в ніс! Бідний носик!

У цю мить страхітливих розмірів баняк прохурчав так близько від немовляти, що ледь не відбив йому носа.

-    Якби ніхто не пхав свого носа до чужого проса, - хрипким басом сказала Герцогиня, - земля крутилася б куди шпаркіше.

-    Ну й що б це дало? - зауважила Аліса, рада похизуватися своїми знаннями. - Подумайте лишень, що сталося б із днем і ніччю. Земля оберталася б навколо осі швидше, ніж.

-    До речі, про ніж! - сказала Герцогиня. - Відтяти їй голову! Аліса тривожно глипнула на кухарку, але та пустила ці слова

повз вуха і знай собі помішувала юшку. Тож Аліса докінчила:

-    .ніж раз на добу, себто раз на двадцять чотири години. чи, може, на дванадцять?..

-    Ой, дай мені спокій! - урвала її Герцогиня. - Зроду не терпіла арифметики!

Вона завела щось подібне до колискової і заходилася чукикати немовля, люто стрясаючи його наприкінці кожного рядка.

Бурчи, кричи на немовля,

Лупи його, як чхає,

Що те чхання нам дошкуля,

Маля прекрасно знає.

Хор

(З участю кухарки та маляти)

Гу! Гу! Гу! (...)

-    Тримай! - крикнула раптом Герцогиня до Аліси і швиргонула в неї немовлям. - Можеш трохи поняньчити, як маєш охоту! Мені пора збиратися до Королеви на крокет!

І вона хутко вийшла.

Кухарка жбурнула їй навздогін сковороду, але, на диво, схибила.

Спіймати дитину виявилося не так просто: руки й ноги в того чудернацького створіннячка були розчепірені на всі боки («Достоту, як у морської зірки», - подумала Аліса), а само воно пихтіло, як паровик, і без упину пручалося.

Нарешті вона знайшла належний спосіб укоськати немовля: скрутила його у вузол, міцно схопила за праве вушко та ліву ніжку (щоб не розкрутилося) і вийшла з ним на свіже повітря.

«Якщо його звідси не забрати, - подумала Аліса, - то вони напевне його приб’ють як не нині, то завтра. Було б злочинно його покинути, правда ж?»

Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало).

-    Не рохкай, - сказала Аліса. - Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб!

Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з’ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався.

«А може, то воно так схлипує?» - подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз. Ба ні, жодної сльозинки!..

-    Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, - поважно мовила Аліса, - я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!

Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло - важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.

Вона вже починала хвилюватися - ото буде клопіт із цим чудом удома! - коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя.

Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було най-справжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.

-    З нього виросла б страх яка бридка дитина, - подумала Аліса. - А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне.

І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята («Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу», - подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.

Кіт натомість лише усміхнувся.

«На вигляд наче добродушний, - подумала Аліса, - але які в нього пазурі та зуби!.. Варто з ним триматися шанобливо».

-    Мурчику-Чеширчику, - непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.

Кіт, однак, знову всміхнувся, тільки трохи ширше.

«Ніби сподобалося», - подумала Аліса й повела далі:

-    Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?

-    Залежить, куди йти, - відказав Кіт.

-    Власне, мені однаково, куди йти. - почала Аліса.

-    Тоді й однаково, яким шляхом, - зауважив Кіт.

-    .аби лиш кудись дійти, - докінчила Аліса.

-    О, кудись та дійдеш, - сказав Кіт. - Треба тільки достатньо пройти.

Цьому годі було заперечити, тож Аліса спитала дещо інше:

-    А які тут люди проживають?

-    Он там, - Кіт махнув правою лапою, - живе Капелюшник, а отам (він махнув лівою) - Шалений Заєць. - Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома.

-    Але я з такими не товаришую, - зауважила Аліса.

-    Іншої ради нема, - сказав Кіт. - У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома.

-    Хто сказав, що у мене не всі вдома? - запитала Аліса.

-    Якщо у тебе всі вдома, - сказав Кіт, - то чого ти тут?

Аліса вважала, що це ще ніякий не доказ, проте не стала

сперечатися, а лише спитала:

-    А хто сказав, що у вас не всі вдома?

-    Почнімо із собаки, - мовив Кіт. - Як гадаєш, у собаки всі вдома?

-    Мабуть, так, - сказала Аліса.

-    А тепер - дивися, - вів далі Кіт. - Собака спересердя гарчить, а з утіхи меле хвостом. А я мелю хвостом - спересердя, а від радощів - гарчу. Отже, у мене не всі вдома.

-    Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, - зауважила Аліса.

-    Називай як хочеш, - відказав Кіт. - Чи граєш ти сьогодні в крокет у Королеви?

-    Я б залюбки, - відповіла Алі-са, - тільки мене ще не запрошено.

-    Побачимося там, - кинув Кіт і щез із очей.

Аліса не дуже й здивувалася: вона вже почала звикати до всяких див. Вона стояла й дивилася на ту гілку, де щойно сидів Кіт, коли це раптом він вигулькнув знову.

-    Між іншим, що сталося з немовлям? - поцікавився Кіт. - Ледь не забув спитати.

-    Воно перекинулося в порося, - не змигнувши оком, відповіла Аліса.

-    Я так і думав, - сказав Кіт і знову щез.

Аліса трохи почекала - ану ж він з’явиться ще раз, - а тоді подалася в той бік, де, як було їй сказано, мешкав Шалений Заєць.

-    Капелюшників я вже бачила, - мовила вона подумки, - а от Шалений Заєць - це значно цікавіше. Можливо, тепер, у травні, він буде не такий шалено лютий, як, скажімо, у лютому.

Тут вона звела очі й знову побачила Кота.

-    Як ти сказала? - спитав Кіт. - У порося чи в карася?

-    Я сказала «в порося», - відповіла Аліса. - І чи могли б ви надалі з’являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.

-    Гаразд, - сказав Кіт, і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець - усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.

-    Гай-гай! - подумала Аліса. - Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті! (...)

Після цього Аліса пережила ще кілька цікавих пригод. Під час однієї з них дівчинка почала стрімко рости і... прокинулася на березі річки.

Переклад Валентина Корнієнка за редакцією Івана Малковича

Запитання і завдання до прочитаних уривків

1.    Які пригоди Аліси вам найбільше сподобалися? Чому?

2.    Перечитайте розмову Аліси з Мишею. Чому співрозмовниці не могли порозумітися?

3.    Які дива відбувалися в будинку Герцогині? Що, на вашу думку, може означати усмішка Чеширського Кота? А сам Кіт, коли він частинами зникає з очей, залишаючи тільки свою усмішку?

4.    Як поводиться Аліса в підземному світі? Які риси характеру вона виявляє? Що спонукає героїню щоразу вирушати на пошуки нових пригод?

5.    Робота в парах. Знайдіть! Знайдіть у прочитаних уривках:

•    приклади мовної гри;

•    прислів’я та приказки;

•    навмисні жартівливі перекручення віршів чи пісень.

6.    Пофантазуйте! Намалюйте усмішку Чеширського Кота.

 

Це матеріал із підручника Світова Література 5 клас Євгенія Волощук

 

Автор: admin от 6-01-2014, 00:43, Переглядів: 30870