Елеонор Портер - Полліанна читати скорочено онлайн

Коли 1913 р. на полицях американських книгарень з’явилася повість «Полліанна», ніхто й гадки не мав, що невдовзі вона сколихне всю країну. Тим часом зворушлива розповідь про дівчинку з дивним ім’ям захопила читачів різного віку. Наклади книжки про Полліанну сягнули мільйона примірників, але й цього не вистачило, щоб задовольнити попит на неї. Лише за сім років після першої публікації повість було перевидано сорок сім разів! В Америці поширилася мода на створення «Клубів Полліанни». Їх організовували навіть у в’язницях. Здавалося, усю країну охопила лихоманка «гри в радість», якою втішалася маленька Полліанна. А незабаром слава про повість Елеонор Портер перетнула океан і покотилася країнами Європи.

Для самої авторки неймовірна популярність книжки стала несподіванкою. Кілька її творів, надрукованих до «Полліанни», хоч і були схвально сприйняті читачами, проте великого успіху не мали. Тож важко було передбачити, що немудряща історія про дівчинку-підлітка зробить письменницю знаменитістю.

Свою літературну стежку Елеонор Портер знайшла, можна сказати, випадково. Адже в дитинстві вона мріяла стати співачкою.

Майбутня письменниця з’явилася на світ 19 грудня 1868 р. в заможній і шанованій сім’ї Ходжманів, що вела свій рід від перших британських поселенців на Американському континенті. У рідному місті Літтлтон (штат Нью-Гемпшир) дівчинка відвідувала школу й училася музиці та співу. Там же вона відчула смак перших концертних успіхів і вирішила вступити до бос-тонської консерваторії.

Елеонор вдалося здійснити той задум, але з часом її життєві плани змінилися. У 1892 р. вона одружилася з підприємцем Джоном Лайманом Портером і заради сім’ї відмовилася від музичної кар’єри. Молоде подружжя кілька разів змінювало місце проживання й зрештою оселилося в ошатному будинку з чудовим садом на пласкому даху. Елеонор почувалася цілком щасливою дружиною і матір’ю. Проте інколи все ж таки сумувала за своєю дитячою мрією. Якось їй спало на думку, що творчі здібності можна застосувати й в іншій царині. Отож, зручно вмостившись у кріслі на даху, Портер узялася складати своє перше оповідання.

Написавши кілька невеличких творів, молода авторка ризикнула надіслати їх до редакцій часописів, але своє прізвище поставити не наважилася. Тож спершу її оповідання друкували під псевдонімом Елеонор Стюарт. Лише згодом письменниця вирішила публікуватися під справжнім прізвищем, про яке завдяки «Полліанні» дізналися мільйони читачів.

Після виходу цієї книжки Портер почала отримувати численні листи, у яких прихильники Полліанни цікавилися подальшою долею своєї улюблениці. І авторці не залишалося нічого іншого, як написати продовження повісті - «Юність Полліан-ни» (або «Полліанна виростає»). Крім того, Портер видала низку книжок про інших героїв: «Просто Девід» (1916) «Шлях до згоди» (1917), «О гроші, гроші!», «Світанок» (1919) та інші. Ці твори теж знайшли чимало шанувальників. Однак жоден з них не повторив успіху, який випав на долю «Полліанни». І хоча за своє життя Елеонор Портер написала чотирнадцять романів

і чотири томи оповідань, у пам’яті читачів вона залишилася передусім авторкою повісті про дівчинку, яка навчала дітей і дорослих бути щасливими.

Літературна кухня

Про що йдеться в повісті «Полліанна»?

Повість «Полліанна» починається з того, що до багатої самотньої міс Поллі приїздить одинадцятирічна небога - донька її покійної сестри Дженні. Колись Дженні проти волі батьків вийшла заміж за порядного й доброго, але бідного пастора. Ображені цим шлюбом рідні майже не підтримували з нею стосунків. Тим часом молоде подружжя поїхало місіонерами¹ на південь. Коли в Дженні народилася дівчинка, вона назвала її Полліанною, об’єднавши імена своїх сестер По-ллі й Анни.

Зростала Полліанна у великій нужді. У неї навіть не було іграшок. Натомість вона мала безцінний скарб - «гру в радість», якої навчив її батько, пастор Джон Віттієр. Батькові ж цю гру підказала сама Біблія. Якось у тяжку годину він узявся перечитувати Святе Письмо й зауважив, що Господь часто закликає людей веселитися. Нарахувавши понад вісімсот таких закликів, пастор зробив висновок: «Коли вже Бог узяв собі клопіт вісімсот разів звернутися до нас із закликом радіти й веселитися, то, напевне, Він дуже хотів, щоб ми навчилися радіти і веселитися». А невдовзі стався прикрий випадок, який надихнув його вигадати для своєї донечки «гру в радість».

Правила цієї гри такі: у будь-якій ситуації треба знаходити привід для радості. І той, хто їх опанує, перетворить кожен день життя на маленьке свято й стане щасливою людиною. Отже, «гра в радість» - і справді скарб, найдорожчий за всі коштовності світу, бо ж дарує найголовнішу цінність - щастя.

Саме із цим скарбом дівчинка й приходить до розкішного, але похмурого будинку тітоньки Поллі, яка не з любові і навіть не через співчуття, а суто з обов’язку дає притулок сироті-небозі.

Власне, довкола «гри в радість» і обертається сюжет повісті. Життя й надалі випробовує Полліанну на відданість улюбленій

¹ Місіоне р - особа, відряджена церквою для розповсюдження її вчення серед людей іншої віри.

грі, на здатність за будь-яких обставин бути щирою і вдячною. Дівчинці доводиться долати чимало прикрощів: холодний прийом у тітки, недовіру розчарованих життям дорослих, навіть тяжку хворобу, яка внаслідок аварії надовго приковує її до ліжка. Проте саме «гра в радість» допомагає їй не лише гідно пережити всі негаразди, а й змінити на краще своїх близьких, друзів, та й усе містечко.

Важливо, що Полліанну в повісті змальовано як таку собі звичайнісіньку дівчинку. Підкреслено звичайним є навіть її портрет.

Словник Мудрої Сови

Портрет - опис зовнішності героя художнього твору.

Полліанна гарненька, але красунею її не назвеш. Вона розумна, але припускається кумедних помилок. Вона не має жодних переваг над своїми ровесницями. Хіба що на відміну від багатьох з них вже встигла спізнати нужду й справжнє горе. Незвичайною героїню робить саме її «гра в радість». Адже ця гра, що, власне, теж не є чимсь надприродним, здатна творити дива, не згірше від чарівної палички.

Коли прискіпливі журналісти допитувалися в Портер, чи не пропонує її «гра в радість» тікати від життєвих проблем, письменниця впевнено відповіла: «Я ніколи не вважала, що

слід заперечувати існування труднощів, страждань і зла. Просто, як на мене, значно ліпше сприймати невідоме бадьоро й радісно».

Утіленням такого мужнього й світлого ставлення до світу і є її Полліанна. Кожним своїм вчинком ця дівчинка доводить мудрість простих істин: життя - прекрасне, а бути щасливим -просто.

Перевірте себе

1.    Що вам відомо про життя і творчість Елеонор Портер?

2.    Які факти свідчать про широку популярність повісті «Полліанна» за життя її авторки?

3.    Про що йдеться в повісті «Полліанна»? Навколо чого обертається сюжет цього твору?

Полліанна

(Уривки, читати онлайн скорочено)

Отримавши звістку про те, що має приїхати небога Полліанна, міс Поллі наказала служниці Ненсі підготувати для неї кімнату на горищі. То була либонь найгірша кімната в будинку: тісна, задушлива влітку й холодна взимку. Вікна в ній ніколи не відчинялися, підлога й стіни були голими. «Хіба ж це місце підходить для самотньої дівчинки, яка втратила батьків і рідний дім?» - бідкалася Ненсі, вичищаючи жалюгідне помешкання, схоже на комірчину. Вона засуджувала господиню за безсердечне ставлення до бідолашної сироти.

А наступного дня Ненсі разом із сином садівника Тімоті вже зустрічала маленьку гостю на залізничній станції. Самотню дівчинку неважко було помітити серед пасажирів, які щойно зійшли з потяга.

Розділ 3 Приїзд Полліанни

(.) За мить Ненсі побачила її - худеньку дівчинку в червоній картатій сукні, з волоссям, заплетеним у дві товсті коси. З-під солом’яного капелюшка виглядало гарне личко в ластовинні - воно поверталося в різні боки, шукаючи когось очима.

Ненсі одразу ж упізнала Полліанну, але їй знадобилося трохи часу, щоб заспокоїтись - у неї чомусь тремтіли коліна. Дівчинка стояла на пероні сама, коли Ненсі нарешті зважилася підійти.

-    Ви міс Полліанна? - затинаючись, запитала вона. Наступної миті вона відчула, як її міцно обняли маленькі ручки.

-    О, я така рада, рада вас бачити, - закричала дівчинка просто у вухо Ненсі. - Так, я Полліанна, і я така щаслива, що ви мене зустрічаєте! Я сподівалася, що ви приїдете!

-    Справді? - здивовано запитала Ненсі, не розуміючи, як узагалі Полліанна могла про неї знати. - Невже сподівалася? -повторила вона, намагаючись розправити капелюха.

-    О так, і всю дорогу я намагалася уявити, як ви виглядаєте, - зізналася дівчинка, пританцьовуючи навшпиньках та розглядаючи Ненсі з голови до п’ят. - Та зараз я нарешті знаю, які ви, і ви мені подобаєтесь!

Ненсі відчула деяке полегшення, коли до них нарешті приєднався Тімоті, бо слова Полліанни її бентежили.

-    Знайомся, це Тімоті. У тебе є валіза? - запитала Ненсі.

-    Так, є, - поважно кивнула Полліанна. - Причому нова і дуже гарна. Леді з Жіночої допомоги¹ придбали її для мене, і це дуже мило з їхнього боку, адже натомість вони могли купити килим. Щоправда, я не уявляю, якої довжини міг бути цей килим, однак, мабуть, його мало б вистачити не менше як на половину проходу в церкві. Як гадаєте? А ще в моїй сумочці є цікава річ - квитанція. Містер Грей сказав, що я маю віддати її вам, перш ніж ми заберемо валізу. Містер Грей - це чоловік місіс Грей. Вони родичі дружини пастора Карра. Я подорожувала з ними на Схід, і це було просто чудово! Ось, я знайшла - квитанція! - і дівчинка подала їм папірець після довгих пошуків у сумочці.

Ненсі зробила глибокий вдих. Вона інстинктивно відчувала, що мала щось відповісти, і кинула оком на Тімоті. Той, однак, намагався дивитися в інший бік.

Нарешті троє всілися у візок, розмістивши позаду валізу Полліанни. Поллі-анна ж умостилася між Ненсі й Тімоті.

Увесь цей час маленька дівчинка щось розповідала й сипала запитаннями.

Ненсі спочатку намагалася відповідати, але скоро відчула, що просто не встигає за летом її думки.

¹ Жіноча допомога - одне з численних благодійних товариств у США.

-    Погляньте! Хіба не чудовий краєвид?! А нам далеко їхати? Сподіваюсь, що далеко, дуже вже я люблю подорожувати, - зітхнула Полліанна, коли вони нарешті рушили. - Звісно, якщо це недалеко, я не буду засмучуватись, це теж дуже добре - адже тоді ми швидко дістанемося будинку, правда ж? Яка гарна вулиця. Я знала, що тут так гарно - мені ще тато розповідав.

Згадавши про батька, дівчинка раптом замовкла, ніби їй перехопило дух. Ненсі занепокоєно поглянула на неї і побачила, що маленьке підборіддя злегка тремтить, а оченята налились слізьми. Однак за мить дівчинка, опанувавши себе, знов почала щебетати.

-    Так, тато мені розповідав. Він чудово пам’ятав ці місця. А ще, мабуть, треба вам дещо пояснити. Принаймні місіс Грей так вважає. Річ у цій червоній картатій сукенці. Знаєте, я мусила б носити чорне, і місіс Грей дивувалася, чому я не в чорній сукні. Вона сказала, що вам це може видатися навіть дивним. Та в місії не було одягу чорного кольору, окрім чорної вельветової сукні однієї леді, однак пастор Карр сказав, що це не підходить. До того ж вона була трохи витерта на ліктях та в інших місцях - знаєте, як це буває. Кілька леді з Жіночої допомоги хотіли купити мені чорну сукню і капелюшок, однак інші вважали, що доцільніше було б придбати килим для церкви, як я вже казала. Місіс Вайт вирішила, що так буде навіть краще, надто вже їй не подобаються діти в чорному. Тобто дітей вона любить, але не в чорному одязі.

Полліанна на хвильку замовкла, щоб набрати повітря, а Нен-сі вдалося нарешті сказати:

-    Гадаю, нічого страшного в цьому немає.

-    Я рада, що ви так думаєте, бо і я так вважаю, - кивнула Полліанна, у якої знов перехопило дух. - Мабуть, мені було б значно важче радіти в чорному.

-    Радіти?! - здивовано вигукнула Ненсі.

-    Так, радіти, що тато пішов на небо, щоб бути там із мамою та іншими дітьми. Він казав, що я маю радіти за них. Та знаєте, це досить важко, навіть коли на мені червона картата сукня, бо мені так його бракує. Не можу не думати про те, як сильно мені хочеться, щоб він був зі мною, бо ж поряд з мамою та дітьми є Бог і янголи, а в мене не лишилося нікого, окрім леді з Жіночої допомоги. Однак тепер мені буде значно легше, бо зі мною ви, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви в мене є!

Співчуття Ненсі до маленької самотньої дівчинки враз змінилося щирим здивуванням.

-    Ох, дорогенька, ти помилилася! - затинаючись, мовила вона. - Я Ненсі, а не твоя тітка Поллі!

-    То ви не тітонька Поллі? - розчаровано мовила дівчинка.

(...)

-    Я Ненсі, хатня робітниця. Я виконую всю домашню роботу, хіба що не перу й не прасую - це робить міс Дарґін.

-    Але тітонька Поллі існує? - схвильовано запитала дівчинка.

-    У цьому можеш навіть не сумніватися, - втрутився Тімоті.

Дівчинка враз заспокоїлася.

-    О, тоді все гаразд. - Після короткої паузи вона продовжила: - А знаєте, я навіть рада, що вона не приїхала мене зустрічати, бо наша зустріч попереду, а в мене вже є ви.

Ненсі не знала що й казати. (.)

Полліанна задоволено зітхнула. (.)

-    Вона для мене дуже важлива. Знаєте, це ж моя єдина тітка, а я взагалі не знала, що вона в мене є. А потім мені тато все розповів. Він сказав, що тітка Поллі живе в чудовому великому будинку на пагорбі.

-    Це справді так, он він видніється, - мовила Ненсі. - Великий білий будинок, а на вікнах - зелені фіранки.

-    Та він просто чудовий! А скільки навколо дерев і трави, я ніколи не бачила стільки трави! А моя тітонька Поллі багата?

-    Так, міс.

-    Я дуже рада, адже, мабуть, це чудово - мати багато грошей. У мене ніколи не було багатих знайомих, хіба що Вайти, але і в них статки не такі вже значні. Однак у кожній кімнаті вони мають килим, а щонеділі їдять морозиво. У тітоньки Пол-лі їдять морозиво по неділях?

Ненсі заперечно похитала головою і насмішкувато кинула оком на Тімоті.

-    Ні, міс, ваша тітонька не любить морозива. Принаймні я ніколи не бачила його на столі.

На обличчі Полліанни з’явилося розчарування.

-    О, справді? Як прикро! Навіть не знаю, як можна не любити морозива. Однак це навіть на краще - адже якщо з’їси забагато, може заболіти живіт, як одного разу трапилося з місіс Вайт. Саме вона й пригощала мене морозивом. А килими в тітоньки є?

-    Килими є.

-    У кожній кімнаті?

-    Майже в кожній, - відповіла Ненсі, спохмурнівши, бо якраз згадала, що в кімнатці на горищі килима немає.

-    Я дуже рада! - вигукнула Полліанна. - Обожнюю килими! У нас їх не було, тільки два крихітні килимки, причому один вимащений чорнилом. А ще в місіс Вайт були картини - просто чудові - з трояндами, маленькими дівчатками на колінах, кошеням, ягнятами, левом. (...) У нас їх, щоправда, не було, знаєте, у місіях вони рідко трапляються. Але потім з’явилося дві. Одна була така гарна, що тато вирішив її продати, адже мені знадобилися черевики. А інша впала й розбилася, щойно ми почепили її на стіну, - знаєте, скло часто б’ється. І я плакала. Але так навіть краще - що я не звикла до гарних речей, бо тепер мені сподобається все в будинку тітоньки Поллі. Знаєте, це як яскраві стрічки, що знаходиш у пожертвах замість вицвілих і темних. Ах, який же гарний цей будинок! - не стрималася Полліанна, коли вони нарешті виїхали на простору алею, що вела до будинку. (...)

Літературний практикум

1.    Знайдіть! Знайдіть портрет Полліанни. Зверніть увагу на опис одягу дівчинки. Як характеризує героїню опис її зовнішнього вигляду?

2.    З якими словами Полліанна вперше звертається до Ненсі? Чим вони зумовлені?

3.    Як повелася дівчинка, дізнавшись, що помилилася, прийнявши служницю за свою тітку? Наведіть відповідні рядки тексту.

4.    Про які подробиці свого життя розповідає Полліанна? Чи скаржиться дівчинка на поневіряння, що випали на її долю? У якій частині розмови стає помітним, що Полліанна важко переживає смерть батька? Прочитайте відповідні рядки тексту.

5.    Як Полліанна ставиться до тітоньки Поллі? Чого вона очікує від свого переїзду?

6.    Яке враження дівчинка справила на Ненсі? А на вас?

Розділ 4 Маленька кімнатка на горищі

Міс Поллі Гаррінґтон не підвелася, щоб зустріти племінницю. Вона поглянула на неї поверх книги, яку саме читала,

коли Ненсі з Полліанною увійшли до кімнати, і простягнула руку. На кожному пальці, здавалося, було холодно написано: «Обов’язок».

-    Як почуваєшся, Полліанно, я. - почала було міс Поллі, але закінчити не встигла. Дівчинка побігла через усю кімнату й припала до колін тітки, яка була зовсім не готова до такого повороту.

-    О, тітонько Поллі! Я така щаслива, що ви дозволили мені приїхати жити з вами, - плачучи, заговорила дівчинка. - Це так чудово, що в мене з’явилися ви і Ненсі - після того, як у моєму житті були лише леді з Жіночої допомоги!

-    Цілком можливо, хоч я і не мала честі познайомитися із цими леді, - сухо відповіла міс Поллі, намагаючись звільнити свої коліна від пальчиків дівчинки. Потім вона поглянула на Ненсі, яка все ще стояла біля дверей.

-    Ненсі, ти можеш іти. Полліанно, встань, будь ласка, щоб я могла тебе роздивитися.

Полліанна відступила назад, нервово засміявшись.

-    Звісно! Адже ви мене ще ніколи не бачили. Хоча й дивитися нема на що - окрім хіба що ластовиння. Ох, і я маю ще пояснити вам дещо з приводу червоної картатої сукні і чорного кольору. Я розповідала Ненсі, як тато сказав.

-    Мені нецікаво, що сказав твій тато, - перервала її тітка Поллі. - Гадаю, у тебе є валіза?

-    Так, тітонько, чудова валіза - мені її подарували в Жіночій допомозі. Хоча там майже немає речей - моїх речей. Пожертв із дитячими речами останнім часом у місії було зовсім мало. Та у валізі є всі татові книжки, місіс Вайт сказала, що я маю взяти їх із собою. Знаєте, тато.

-    Полліанно, - знову перервала її тітка, - ти маєш запам’ятати одну річ, але раз і назавжди: ніколи не говори зі мною про твого батька!

У дівчинки перехопило дух від хвилювання.

-    Чому, тітонько Поллі, хіба ви. - вона завагалася, а тітка скористалася паузою.

-    Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Твоя валіза, гадаю, вже там, принаймні я веліла Тімоті занести її туди. Іди за мною, Полліанно.

Дівчинка слухняно пішла за тіткою. Вона ледве втримувалася, щоб не розридатися, в її очах стояли сльози, але за хвилину вона вже гордо підняла голову. «Мабуть, це й на краще, що вона

не хоче говорити про мого батька, - міркувала Полліанна. -Мені буде навіть легше, якщо я не говоритиму про нього. Може, саме тому тітонька й заборонила це робити». І, впевнена в тому, що тітонька саме про неї піклується, Полліанна змахнула сльози й почала роздивлятися навсібіч.

Вони якраз піднімалися сходами - попереду колихалася тітчина шовкова спідниця. Позаду в одній із кімнат двері лишилися прочиненими, і дівчинка помітила яскравий килим та стільці, обтягнуті атласною тканиною. Під ногами Полліанна побачила розкішний килим, який нагадував м’якенький мох. У кімнатах висіли картини, освітлені сонячними променями, що пробивалися крізь мереживні фіранки.

-    О, тітко Поллі! Тітонько! - захоплено видихнула дівчинка. - Який же у вас прекрасний будинок! Мабуть, ви неймовірно раді з того, що багаті!

-    Полліанно! - обурено вигукнула тітка, рвучко повернувшись на вершині сходів. - Я шокована тим, що ти дозволяєш собі говорити! (...)

Міс Поллі повернулася і пішла коридором туди, де виднілися сходи на горище. Тепер вона була навіть рада, що розмістила дівчинку саме тут. Спочатку вона прагнула поселити племінницю якнайдалі від себе і водночас там, де вона не могла зіпсувати коштовні речі й меблі. Тепер, після такого прояву марнославства, було навіть краще, що в кімнаті Полліанни немає нічого зайвого, усе просто й скромно. Так собі міркувала міс Поллі.

Полліанна охоче тупцяла за тіткою. Її оченята намагались роздивитися все довкола, щоб нічого не проґавити. А ще вона

спробувала уявити, за якими розкішними дверима її власна кімната - з фіранками, килимами й картинами. Кімната, яка відтепер належатиме тільки їй! Раптом тітка прочинила ще одні двері і почала підніматися сходами.

Тут не було нічого, вартого уваги, - лише голі стіни з кожного боку. Нагорі було темно, особливо в кутках, де дах сягав підлоги. Тут стояли численні скрині й коробки. На горищі було задушливо. Поллі-анна навіть підняла голову вище, їй

здалося, що тут бракує повітря. А потім дівчинка побачила, що тітка відчиняє двері праворуч.

-    Ось, Полліанно, це твоя кімната. Твоя валіза вже тут. (...) Думаю, тут ти знайдеш усе необхідне, - додала міс Поллі, поглянувши на рушники та глек з водою. Я пришлю Ненсі - вона допоможе тобі розібрати валізу. Вечеря почнеться о шостій, -закінчила жінка й пішла сходами вниз.

Після того як тітка пішла, Полліанна якусь мить стояла нерухомо, дивлячись їй услід. Потім її очі перемістилися на голі стіни, підлогу й вікна. Нарешті погляд упав на маленьку валізу, яка ще зовсім недавно стояла у її власній кімнатці в місії. За мить вона опустилася на коліна біля валізи й затулила обличчя долонями.

У такому стані її побачила Ненсі, яка прийшла на горище через кілька хвилин.

-    Годі, заспокойся, маленьке ягнятко, - мовила вона, опускаючись на підлогу поряд із дівчинкою та обіймаючи її. - Я боялася, що знайду тебе такою!

Полліанна лише похитала головою.

-    Просто я дуже погана й зіпсована, Ненсі, - жахливо зіпсована, - плачучи, мовила дівчинка. - І ніяк не можу зрозуміти, чому мій тато потрібен Богу та янголам більше, аніж мені.

-    Не думаю, що він їм був потрібен, - відказала на це Ненсі.

-    О-о-о! Ненсі! - в очах Полліанни плескався жах, аж сльози висохли.

Ненсі збентежилась і витерла свої очі від сліз.

-    Пробач, люба, я зовсім не це хотіла сказати, - швидко виправилася вона. - Ну ж бо, давай ключа, треба розібрати твою валізу. У нас мало часу!

Усе ще схлипуючи, Полліанна простягла ключа.

-    Там не так вже й багато речей, - пролепетала вона.

-    Ну й добре - швидше із цим покінчимо! - мовила Ненсі.

Раптом на обличчі Полліанни засяяла усмішка. - А й справді! Я можу навіть радіти, правда? - вигукнула вона.

Ненсі здивовано подивилася на дівчинку.

-    Звісно, можеш, - не зовсім упевнено відповіла вона. (.)

-    Тепер я бачу, що це дуже гарна кімната! Як гадаєш? - звернулася Полліанна до Ненсі.

Відповіді не було. Здавалося, Ненсі цілковито занурилася в роботу, схилившись над валізою. Полліанна стояла біля комоду, роздивляючись голі стіни.

-    А я навіть рада, що тут немає люстра! Не доведеться дивитися на моє ластовиння!

З боку Ненсі почувся дивний звук - ніби вона схлипувала. Коли ж Полліанна повернулася до неї, дівчина знов схилилася над валізою. Біля одного з вікон Полліанна радісно скрикнула й сплеснула в долоні.

-    О, Ненсі, я ще ніколи не бачила такого гарного краєвиду! Ти тільки поглянь на всі ці дерева й будинки! А он видніється церква, і річка виблискує немов справжнісіньке срібло! Що ж, Ненсі, з таким краєвидом жодні картини не потрібні. Яка ж я рада, що тітонька дала мені саме цю кімнату!

На превеликий подив дівчинки, Ненсі раптом розридалася. Полліанна підбігла до неї.

-    Що сталося? Ненсі, чому ти плачеш? - скрикнула вона, а потім з острахом додала: - Може, раніше це була твоя кімната?

-    Моя кімната? - гаряче вигукнула Ненсі, ковтаючи сльо-зи. -Та ти просто янгол, що спустився з небес! І якщо дехто не почне їсти землю. О Боже, це вона дзвонить! - І після цієї дивної промови Ненсі підхопилася й чимдуж кинулася сходами вниз.

Лишившись наодинці з собою, Полліанна знов підійшла до своєї «картини», як вона подумки охрестила краєвид із вікна. За мить вона спробувала відчинити вікно, дуже вже задушливо було в кімнаті. На щастя, вікно легко прочинилося, і дівчинка висунулася назовні, жадібно ковтаючи свіже повітря. (.)

Розділ 5 Гра

Того ж вечора Полліанну було покарано. За те, що вона спізнилася до столу, міс Поллі наказала залишити її без вечері. Дівчинці перепало тільки молоко з хлібом. Ненсі було шкода сирітку, але Полліанна знову сказала, що рада.

(.) - Рада? Це ще чому?

-    Бо я люблю хліб з молоком і буду рада розділити з тобою вечерю! Чому ж не радіти?

-    Здається, ви можете радіти будь-чому, - зауважила Ненсі, згадавши, як Полліанна намагалася полюбити кімнатку на горищі.

-    Та насправді це просто така гра, - засміялася Полліанна.

-    Гра?

-    Так, гра в радість.

-    Це ще що таке?

-    Ну от така гра. Мене тато навчив, і вона просто чудова, -почала пояснювати Полліанна. - Ми завжди в неї грали, з того часу, як я була зовсім маленькою. Я розповіла про неї леді з Жіночої допомоги, і дехто з них приєднався до гри.

-    То що це за гра? Знаєте, я не надто розуміюся в іграх.

Полліанна знов засміялася, але раптом зітхнула. У сутінках

її обличчя видавалося тендітним і задумливим.

-    Мабуть, усе почалося тоді, коли в пожертву ми отримали милиці.

-    Милиці?

-    Так. Я дуже хотіла ляльку, і тато написав їм про це. Та коли прийшла пожертва, там була записка від однієї леді, і в ній ішлося про те, що ляльок немає, але є милиці. Тож вона відправила їх, гадаючи, що вони можуть колись знадобитися. Саме тоді ми й почали грати.

-    Що ж, можу сказати, що не бачу в цьому жодного приводу для радощів, - роздратовано зауважила Ненсі.

-    Якраз цьому й треба радіти! Гра полягала в тому, щоб знаходити привід для радощів у всьому без винятку, - захоплено розповідала Полліанна. - І почали ми з милиць.

-    Ну ви тільки погляньте на неї! Хіба можна радіти з того, що отримуєш милиці замість ляльки?

Полліанна заплескала в долоні.

-    От якраз і можна! Можна! - вигукнула вона. - Але знаєш, Ненсі, я й сама спочатку цього не розуміла, - чесно зізналася дівчинка. - Тато мені пояснив.

-    Що ж, поясніть тепер і мені, - наполягала Ненсі.

-    Хіба ж не зрозуміло? Треба радіти з того, що милиці виявилися непотрібними! - тріумфально повідомила Полліанна. -Тепер бачиш, як усе просто!

-    Дивна якась гра, - зауважила Ненсі, з острахом поглядаючи на Полліанну.

-    Ні, вона не дивна, а чудова! - з ентузіазмом наполягала дівчинка. - І з того часу ми постійно в неї грали. І що тобі важче, то більше радіти треба - ось так. Щоправда, іноді буває зовсім важко, особливо коли твій тато йде на небо, а в тебе не лишається нікого, окрім Жіночої допомоги.

-    Авжеж, або коли тебе поселили в крихітну кімнатку на горищі, у якій майже нічого немає, - пробуркотіла Ненсі.

Полліанна зітхнула.

-    Спочатку й справді було непросто, особливо тому, що я почувалася такою самотньою. Мені здавалося, що я просто не зможу грати в гру, та й гарних речей хотілося нестерпно. Та раптом я згадала, що терпіти не можу свого ластовиння, і зраділа, що не маю люстра. А потім побачила цей чудовий краєвид із вікна і зрозуміла, що мені є з чого радіти. Знаєш, коли шукаєш привід для радощів, забуваєш про неприємне - як у випадку з лялькою і милицями, розумієш?

-    Гм! - Ненсі навіть не знала, що на це відповісти, і щосили намагалася стримати сльози.

-    Зазвичай це буває дуже легко, - зітхнула Полліанна, - бо ж ми з татом так часто грали в гру, що я до неї звикла. Це трапляється саме по собі. Зараз мені, звісно, непросто, бо грати нема з ким. Можливо, тітонька Поллі якось згодиться пограти, - міркувала вголос дівчинка.

-    Боронь Боже - щоб вона!.. - видихнула Ненсі і додала вголос: - Знаєш, Полліанно, хоч я і не зовсім розумію цю гру та й грати не вмію, але я з тобою гратиму! Так, гратиму, гратиму! - пообіцяла Ненсі.

-    О, Ненсі! - вигукнула Полліанна, міцно обіймаючи дівчину. - Це буде просто чудово! І весело, правда ж?

-    Гм, мабуть, - із сумнівом мовила Ненсі. (.)

Полліанна з апетитом з’їла хліб, запивши його молоком,

а потім пішла до кімнати, де тітка Поллі читала книжку. Тітка зустріла її холодно.

-    Ти повечеряла, Полліанно?

-    Так, тітонько Поллі.

-    Вибач, що змусила тебе вечеряти молоком та хлібом на кухні, але я не могла вчинити інакше.

-    Та я навіть рада, тітонько, що так вийшло. Я люблю молоко і хліб, і Ненсі мені подобається. Тож ви правильно вчинили.

Тітка Поллі рвучко випросталася в кріслі.

-    Полліанно, тобі вже час спати. У тебе був важкий день, а завтра нам потрібно розпланувати твій час, а також передивитися твій одяг - можливо, доведеться щось докупити. Ненсі дасть тобі свічку - будь з нею обережна. До сніданку потрібно спуститися о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.

Полліанна раптом підійшла до тітки й ніжно її обняла.

-    Мені тут так добре, - радісно зітхнула дівчинка. - Думаю, мені буде дуже добре з вами. Я знала про це, ще коли збирала

ся сюди їхати. На добраніч, - весело закінчила Полліанна, вибігаючи з кімнати.

-    Це ж треба, - стиха мовила міс Поллі. - Що за дивна дитина? - Раптом вона спохмурніла: - Вона рада, що я її покарала, а мені не варто перейматися, що я це зробила. І їй подобається жити зі мною! Дивина, та й годі, - мовила міс Поллі, знов беручи книжку.

А чверть години по тому в кімнатці на горищі, зарившись у простирадла, ридала маленька дівчинка.

-    Татку, я знаю, що ти серед янголів, та я не можу зараз грати в цю гру, просто не можу. І як радіти з того, що доводиться спати тут самій, коли тут так темно й страшно. Якби поруч була Ненсі, чи тітка Поллі, чи навіть леді з Жіночої допомоги, мені було б значно легше!

А внизу Ненсі поспішала закінчити роботу, роздратовано вичищаючи молочник щіткою. Вона не припиняла бурмотіти:

-    Якщо вже я гратиму в таку гру, де треба радіти милицям замість ляльки, то гратиму в неї по-своєму! Так, я вже зіграю в неї так, як треба! Ото вже зіграю! Так! (...)

Переклад Віри Наливаної

Запитання і завдання до прочитаний уривків

1.    Розкажіть про першу зустріч Полліанни з тітонькою Поллі. Як поводилися родички під час знайомства? А як вони почувалися? Обґрунтуйте відповідь прикладами з тексту.

2.    Яким було перше враження Полліанни від її кімнати? Яким постало нове помешкання в уяві дівчинки завдяки «грі в радість»? Чому, слухаючи розповідь Полліанни про те, чим їй подобається кімната, Ненсі ледь стримувала сльози?

3.    Який випадок спонукав батька Полліанни вигадати для неї «гру в радість»? Опишіть цю гру. Чому Ненсі вирішила грати разом з Полліанною?

4.    Чи погоджуєтеся ви з такими висловлюваннями Полліанни: «Коли шукаєш привід для радощів, забуваєш про неприємне»; «Жити - це робити те, що хочеться»? Дайте розгорнуту відповідь.

5.    Чи подобається вам «гра в радість»? Поясніть своє ставлення до неї.

Підсумкові запитання і завдання

Перший рівень

1.    Хто такий Том Сойєр?

2.    Назвіть авторку повісті «Полліанна».

Другий рівень

1.    У яку гру грає Полліанна?

2.    Що таке портрет у художньому творі?

Третій рівень

1.    З ким Том Сойєр заблукав у печері? Як він поводився під час цієї пригоди?

2.    Визначте головні риси характеру Тома Сойєра. Обґрунтуйте відповідь конкретними прикладами.

Четвертий рівень

1.    Чи справді «гра в радість» допомагала Полліанні бути щасливою? Обґрунтуйте свою думку.

2.    Порівняйте образи Тома Сойєра та Полліанни. Що споріднює цих персонажів? Завдяки чому їхнє життя сповнене радості?

Для книголюбів

1.    Подискутуйте! Чи можна вважати «гру в радість» щирою, якщо інколи Полліанна грає в неї, ковтаючи сльози від образи й смутку? Чи не є ця гра втечею від дійсності з її проблемами та неприємностями? Чи справді вона може допомогти людині?

2.    Групова робота. Завдання для першої групи. На основі кількох епізодів з повістей про Тома Сойєра та Полліанну підготуйте номери для гри «Німі картини». Під час показу ваші однокласники мають упізнати ці епізоди.

Завдання для другої групи. Підготуйте запитання для «інтерв’ю»

з Полліанною. Оберіть однокласницю, яка виконуватиме її роль. Проведіть у класі гру «Інтерв’ю з Полліанною».

Завдання для третьої групи. Уявіть, що Том Сойєр і Полліанна випадково зустрілися. Якою могла б бути ця зустріч? Розіграйте її за ролями.

Теми письмових робіт

1.    «Чудо “гри в радість” (за повістю “Полліанна”)».

2.    «Шукач пригод Том Сойер».

3.    «Друзі Том Сойер і Гек Фінн».

 

Це матеріал із підручника Світова Література 5 клас Євгенія Волощук