Оскар Уайльд - Хлопчик-Зірка читати онлайн

Маестро витончених казок - Оскар Уайльд

Літературна розминка

Чимало письменників, що створювали казки, були відомі передусім як автори книжок для дорослих. Що, на вашу думку, спонукало їх писати казки, тобто твори, котрі здебільшого сприймаються як «дитячі»?

Оскар Уайльд відомий передусім як автор книжок для дорослих. Його поезії та прозові твори вже понад століття хвилюють душі читачів, а вистави за його п’єсами до сьогодні збирають повні зали. Не дивно, що на такому тлі «дитячим» казкам випало не найпомітніше місце у творчості цього письменника. І все ж без уайльдівських казок, з їхніми свіжими темами й незвичайними героями, важко уявити світову дитячу літературу. Оригінальність цих творів почасти зумовлена оригінальністю особистості самого автора.

Оскар Фінгал О’Флаерті Віллс Уайльд народився й виріс у столиці Ірландії Дубліні. Батько письменника, лікар за фахом, був пристрасним шанувальником ірландської історії та культури. Нерідко замість платні за лікування він просив пацієнтів-селян переказати давні повір’я та легенди. На основі зібраного

Уайльдом-старшим матеріалу згодом було видано два томи ірландського фольклору. Мати Оскара писала вірші. У помешканні Уайльдів часто влаштовували поетичні вечори та прийоми на честь європейських знаменитостей.

Творча атмосфера якнайкраще сприяла розвиткові літературного таланту й смаку юного Оскара. Ще за шкільних років він виявив блискучі здібності до мов, захопився давньогрецькою культурою. Після закінчення коледжу Уайльд вступив до Оксфордського університету, який здавна вважався одним з найкращих у Європі. Тут навчалася найобдарованіша молодь. Однак навіть у такому середовищі Оскар привертав до себе увагу як людина непересічна, незалежна, наділена критичним розумом і дотепністю. Його влучні висловлювання цитували далеко за стінами університету. Отож Уайльд став відомим ще до того, як почав друкувати свої книжки. Коли ж їх було видано, публіка переконалася, що він не лише оригінальна особистість, а й талановитий письменник.

Щороку популярність Уайльда зростала. Світське товариство підхоплювало кожний його дотеп, обговорювало його вчинки та манери - хто кепкуючи, а хто й зі щирим захватом. І лише небагатьом вдалося розгледіти в митцеві, який приголомшував публіку зухвалими витівками, людину з доброю і вразливою душею. Цей Уайльд над усе прагнув вирватися у світ справжньої Краси. Саме такий світ він і створював у своїх чудових казках.

Авторитетна цитата

Відомий російський дослідник Олексій Зверев писав про Уайльда-казкаря: «Уайльд прочинив перед своїми читачами двері в інший, захопливий і барвистий світ, де червоні ібіси¹ чатують на золотих рибок, а весільні бенкети вінчає Танок троянди, де чарівні перетворення є такими звичними, що їх просто не помічають. Він писав про те, чого справді “ніколи не було”, але спромігся досягти рідкісної виразності кожної деталі, кожного штриха. Сюжети його казок незвичайні й сумні. Так, соловей приймає смерть лише заради того, аби вередлива панянка кинула на дорогу квітку, забарвлену його кров’ю; красуня Інфанта дізнається, що таке справжня

¹ І біс - птах з довгими ногами й довгим загнутим дзьобом, який живе біля водоймищ.

відданість, однак вимагає, аби до неї приводили гратися тільки тих, у кого немає серця. Казки Уайльда побудовані на суперечностях між мрією та дійсністю, любов’ю та байдужістю, красою та сірістю життя.».

Перевірте себе

1.    Розкажіть про дитинство Уайльда. Що вплинуло на розвиток його літературного обдаровання?

2.    Чим письменник вирізнявся серед студентів університету?

3.    Перечитайте рубрику «Авторитетна цитата». Про які особливості казок Уайльда розповідає російський дослідник?

 

Хлопчик-Зірка

(Читати онлайн скорочено)

Якось двоє бідних Лісорубів поверталися додому, продираючись через великий сосновий ліс. Була зимова ніч, стояв пекучий мороз. Сніг товстою ковдрою укривав землю й гілля дерев, і коли Лісоруби продиралися крізь хащі, навкруги, потріскуючи, ламались перемерзлі галузки, а коли вони підійшли до Гірського Водоспаду, то побачили, що він нерухомо завис, бо його поцілувала Крижана Королева.

Був такий холод, що навіть звірі й пташки не знали, як його перебути.

-    Брр! - прогарчав Вовк і застрибав між кущів, підібгавши хвоста. - Жахлива погода! Не розумію, куди тільки уряд дивиться.

-    Віть-віть-віть! - прощебетали зелені Коноплянки. - Наша старенька Земля вмерла, і її одягли в білий саван. (...)

А двоє Лісорубів усе йшли та йшли, сердито похукуючи на задерев’янілі пальці та шурхаючи своїми здоровенними, підбитими залізом чобітьми по зледенілому снігу. Раз вони були провалилися в глибоку заметену яму і вилізли звідти білі, мов мірошники, що стоять біля коша, коли сиплеться борошно; а то були посковзнулися на твердому й гладенькому льоду замерзлого болота, і в’язки хмизу повипадали з їхніх рук і порозсипалися, тож їм довелося знову складати і зв’язувати їх; а ще раз їм здалося, що вони заблукали, і їх охопив великий жах, бо вони знали, яка жорстока Крижана Королева з тими, що засинають у її обіймах. Але вони помолилися Святому Мартінові, під чиїм

заступництвом перебувають усі мандрівники, і вернулися по своїх слідах назад, а потім ішли, дуже пильнуючи, і зрештою вийшли на узлісся і звідти побачили внизу долину й вогні рідного села.

Вони дуже зраділи, що небезпека минула, і голосно засміялись, і Земля здалася їм тепер срібною квіткою, а Місяць - квіткою золотою.

Але, посміявшись, вони знову посмутніли, бо згадали свої злидні, і один з них сказав другому:

-    І чого це ми так зраділи? Життя гарне тільки для багатих, а не для таких, як ми з тобою. Краще б ми замерзли в лісі або дикі звірі нас порозривали.

-    То правда, - відповів його товариш. - Одним дано багато, а іншим майже нічого. Несправедливість панує у світі: радощі вона дарує небагатьом, зате горе вділяє щедрою рукою.

Але поки вони отак нарікали на свою злиденну долю, трапилося щось дуже дивне: прекрасна, надзвичайно яскрава зірка впала з неба. Вона ковзнула небосхилом поміж іншими зірками, і коли вражені Лісоруби повели за нею очима, їм здалося, ніби вона впала зразу ж за кущами верболозу, за овечим загоном, лише за кільканадцять кроків від них.

-    Ого! То неабиякий шмат золота, треба його знайти! - разом вигукнули вони й кинулися до того місця: так захотілося їм золота.

Та один з них біг швидше за товариша, випередив його, продерся крізь верболіз. І що ж він побачив? На білому снігу справді сяяла золотом якась річ. Лісоруб підбіг, нагнувся, взяв ту річ і побачив, що тримає в руках згорнутий плащ із золотої тканини, дивовижно вишитий зірками. І він крикнув товаришеві, що знайшов скарб, який упав з неба, а коли той теж підбіг, вони присіли на снігу й почали розгортати плащ, щоб поділитися золотом. Та ба! У складках плаща вони не знайшли ні золота, ні срібла, ні взагалі будь-якого скарбу, а тільки мале дитинча, яке лежало і спало.

І тоді один Лісоруб сказав другому:

-    Оце такий кінець нашим великим сподіванням. Немає нам з тобою щастя, бо хіба принесе щастя бідному дитина? Покиньмо її краще тут і ходімо своєю дорогою: адже ми люди бідні, дітей у нас і своїх досить, і не можемо ми відривати в них кусень хліба від рота, щоб дати чужому.

Але товариш його відповів:

-    Ні, то було б лихе діло - залишити дитину, щоб вона замерзла тут на снігу, і хоч я бідар, як і ти, і ротів у мене своїх повно вдома, і в горшках порожньо, я все ж візьму його до себе - якось виглядимо удвох з дружиною.

І він обережно взяв дитинча на руки, вкутав його у плащ, щоб не замерзло на лютому холоді, і почвалав з горба в село, а товариш його, ідучи поруч, все дивувався подумки з такої його дурості та м’якосердя.

А коли вони дійшли до села, товариш сказав йому:

-    Ти взяв собі дитину, то віддай мені плаща, адже треба поділитися тим, що вдвох знайшли.

Але той відповів:

-    Ні, не дам, бо цей плащ ні мій, ні твій, а цієї дитини. -І, побажавши йому доброго здоров’я, підійшов до своєї хати й постукав у двері. (.)

Побачивши, що Лісоруб приніс додому маля, його дружина засмутилася, адже подружжю непросто було прогодувати навіть власних дітей. Однак заспокоївшись, жінка прийняла хлопчика, як рідного сина. Золотий плащ і бурштинове намисто Дитини-зірки Лісоруб заховав у скриню.

Отож Дитя-зірка росло й виховувалося вкупі з дітьми Лісоруба, їло і пило з ними за одним столом і гралося разом з ними.

I з року в рік хлопчик гарнішав і гарнішав, а жителі села тільки дивувалися його красі, тому що всі вони були смуглолиці й чорняві, а цей мав личко біле й ніжне, мов вирізьблене із слонової кістки, і золоті кучері - як пелюстки нарциса, і губи -як пелюстки червоної троянди, і очі -як фіалки, що дивляться в чисту воду струмка. І він стрункий, немов квітка в полі, де не ступала нога косаря.

Проте ця врода обернулася йому на шкоду, бо виростав він гордий, себелюбний і жорстокий. Дітьми Лісоруба і всіма іншими сільськими дітьми він гордував, бо ж вони, мовляв, низького походження, а він - шляхетного роду, адже походить від Зірки. І він попихав дітьми й називав їх своїми слугами. Він не тільки не мав співчуття до нужденних, сліпих, калік і всіх скривджених долею, а ще й кидав у них камінцями та проганяв на шлях, накрикував, щоб вони йшли просити хліба десь в інше місце, і жоден жебрак, крім хіба найвідчайдушнішого, не наважувався вдруге заходити в те село просити милостиню. Хлопець був ніби заворожений своєю казковою вродою і насміхався й глузував з нещасних та безпомічних. Себе ж любив, і часто влітку, коли стояли тихі сонячні дні, він лежав у священиковому садку біля кринички і посміхався собі з утіхи, милуючись своєю вродою.

Не раз, було, Лісоруб із дружиною дорікали йому, кажучи:

-    Ми ж не вчинили з тобою так, як ти чиниш із тими, що зосталися на світі, мов билинка в полі, і ні до кого їм прихилитись. І чому ти такий жорстокий з тими, що потребують співчуття?

Та Хлопчик-зірка не слухав їх, він тільки стояв понуро та посміхався зневажливо, а потім знову біг до своїх ровесників і верховодив ними. А ті в усьому слухались його, бо він був гарний, прудконогий, умів танцювати, співати й грати на сопілці. І хоч би куди вів їх Хлопчик-зірка, вони стрімголов бігли за ним, і хоч би що наказував робити, вони все покірливо робили. І коли він виколював кротові очі гострим шпичаком з очерету, вони реготали, а коли жбурляв камінцями у прока-женого¹, вони реготали теж. Так він верховодив ними в усьому, і вони стали такі ж немилосердні, як і він.

І от якось проходила селом одна бідна жебрачка. Її одіж була саме лахміття, а з босих ніг, зранених об гостре каміння шляху, сочилася кров; жаль було дивитися на ту страдницю. Натомившись, вона сіла під каштаном перепочити.

Та її побачив Хлопчик-зірка і сказав своїм товаришам:

-    Гляньте! Он під гарним зеленим каштаном сидить брудна старчиха². Ходімо проженемо її звідти, бо вона така відразлива, що на неї гидко дивитися.

¹    Прокаже ний - людина, хвора на проказу - тяжке хронічне захворювання, що вражає шкіру, м’язи, гортань, внутрішні органи та нервову систему.

²    Старчй ха - жебрачка, злидарка.

І він підійшов до жебрачки ближче і став кидати в неї камінцями та насміхатися, і вона з жахом дивилася на нього і не могла відвести погляду. І коли це побачив Лісоруб, що обтісував колоди на току неподалік, то підбіг і став дорікати йому такими словами:

-    У тебе й справді кам’яне серце, і не маєш ти милосердя, бо що поганого заподіяла тобі ця сердешна жінка, що ти знущаєшся з неї?

А Хлопчик-зірка весь спаленів від гніву, тупнув ногою і сказав:

-    А хто ти такий, щоб питати мене, чого я так роблю? Я тобі не син і не повинен коритися тобі.

-    То правда, що не син, - відповів Лісоруб, - але ж я тебе пожалів, коли знайшов у лісі.

Коли старчиха почула ці слова, вона тільки скрикнула і зразу зомліла. Тоді Лісоруб підняв її і відніс до своєї хати, а його дружина почала клопотатися коло неї. І коли та жінка опритомніла, вони подали їй їсти й пити і просили її заспокоїтися.

Проте жінка не схотіла ні їсти, ні пити, а тільки спитала Лісоруба:

-    Чи правду ти сказав, що знайшов цього хлопця в лісі? І відтоді минуло десять років, чи не так?

І Лісоруб відповів:

-    Так, я знайшов його в лісі, і це справді було десять років тому.

-    А які речі були при ньому тоді, як ти його знайшов? - вигукнула жінка. - Чи не було в нього часом на шиї бурштинового намиста? І чи не був він закутаний у золотий плащ із вигаптуваними по ньому зірками?

-    Саме так, - відповів Лісоруб. І він витяг плащ та бурштинове намисто зі скрині, де вони лежали, й показав їх жінці.

І коли вона побачила ці речі, то заплакала з радощів і сказала:

-    Це він, мій синочок, якого я загубила в лісі. Благаю вас, покличте його негайно, бо я обійшла весь світ, шукаючи його.

І Лісоруб з дружиною вийшли надвір, і гукнули Хлопчика-зірку, й сказали йому:

-    Іди до хати, там на тебе чекає твоя мати.

І Хлопчик-зірка, сповнений великою радістю й подивом, убіг

до хати. Та коли побачив ту, що чекала на нього в хаті, він презирливо зареготав і мовив:

-    Ну, а де ж моя мати? Я тут не бачу нікого, крім цієї бридкої старчихи.

-    Я - твоя мати, - відповіла йому жінка.

-    Ти збожеволіла, як ти можеш казати таке! - гнівно вигукнув Хлопчик-зірка. - Ніякий я тобі не син, бо ти - бридка старчиха в лахмітті. Тож тікай звідси, і щоб я більше не бачив твого бридкого обличчя! (...)

Мати благала не проганяти її, але серце Хлопчика-зірки залишалося

-    Ой, синочку мій! - скрикнула жінка. - Невже ти й не поцілуєш мене на прощання? Я ж стільки натерпілася мук, доки відшукала тебе!

-    Нізащо, - відповів Хлопчик-зірка, - адже на тебе навіть бридко глянути, і я радніше поцілую гадюку чи жабу-ропуху, ніж тебе.

Тоді жінка встала і поплентала, обливаючись гіркими сльозами, до лісу, а Хлопчик-зірка, побачивши, що вона пішла, зрадів і побіг гратися зі своїми товаришами.

Та тієї ж миті, як ті побачили його, вони стали глузувати з нього, кажучи:

-    Та ж ти бридкий, як ропуха, і відразливий, як гадюка! Тікай звідси геть, бо нам гидко гратися разом з такою потворою, як ти. - І вони прогнали його з садка.

Тоді Хлопчик-зірка задумався і промовив сам до себе:

-    Що це вони кажуть? Ану піду я до кринички й погляну на себе у воду, і вона скаже мені, що я гарний.

І він пішов до кринички і глянув у воду, але що ж він побачив! Обличчям він став схожий на жабу, а тіло його вкрилось лускою, як у гадюки. І він кинувся обличчям у траву і заридав, а потім сказав собі:

-    Це, певне, така мені кара за мій гріх. Адже я відмовився від рідної матері й прогнав її геть, я посоромився її і вчинив жорстоко з нею. Тепер я піду й шукатиму її по всьому світу і не знатиму спочинку доти, доки не знайду її. (.)

І він схопився й побіг до лісу, гукаючи матір, щоб вернулась, але нізвідки не чув відповіді. Цілий день він ходив і гукав по

лісу, а коли зайшло сонце, ліг спати на купу листя, і всі пташки та звірі повтікали від нього, бо пам’ятали його жорстокість. І він спав один-однісінький, тільки ропуха збоку лупала на нього очима та гадюка повільно проповзла біля нього.

А вранці він прокинувся, зірвав кілька кислих ягід з дерева, з’їв їх і пішов далі безмежним лісом, умиваючись гіркими сльозами. І кого тільки зустрічав дорогою, всіх запитував, чи не бачили його матері.

Він запитав Крота:

-    Ти риєш нори під землею. Скажи мені, чи не бачив ти там моєї матері?

А Кріт йому відповів:

-    Ти виколов мені очі. Як же я можу бачити?

Тоді він запитав у Коноплянки:

-    Ти літаєш понад самими вершечками найвищих дерев і можеш бачити весь світ. Скажи, чи не бачила ти моєї матері?

А Коноплянка відповіла йому:

-    Як же я можу літати, коли ти заради втіхи попідрізав мені крила?

І малу Білочку, що самотою жила у дуплі ялини, він спитав:

-    Скажи, де моя матір?

А Білочка відповіла:

-    Ти вбив мою матір. Шукаєш свою, щоб і її вбити?

І Xлопчик-зірка похилив голову, заплакав і став просити пробачення у всіх божих створінь та все йшов і йшов далі лісом, шукаючи тієї старчихи. А на третій день, пройшовши весь ліс, він вибрів на узлісся і спустився в долину.

І коли він проходив селами, діти дражнили його й кидали в нього камінцями, а селяни, боячись, щоб від нього не пішла на зерно яка зараза, не пускали його навіть до клуні ночувати, наказуючи наймитам гнати його геть, і не було жодної людини, яка б зглянулася на нього. (...)

Отак три роки блукав він по світу і ніде ніколи не зустрів ні любові, ні доброзичливості, ані милосердя; весь світ повівся з ним так само жорстоко, як він чинив у дні своєї гордині. (. )

Якось Хлопчик-зірка підійшов до брами міста біля річки. Вартові жорстоко познущалися з його потворності, а потім продали в рабство злому Чаклуну. Той кинув хлопчика до підземелля, давши йому лише скибку хліба й воду. А наступного ранку ^азав: «У тім лісі, що неподалік від брами

цього міста гяурів¹, сховано три золоті монети: з білого золота, з жовтого золота і з червоного золота. Сьогодні ти мусиш принести мені монету з білого золота, а коли не принесеш, одержиш сто канчуків по спині. І поспішай якнайшвидше, а ввечері я чекатиму на тебе біля хвіртки мого саду. Гляди ж, принеси біле золото, а то погано тобі буде, бо ти - мій раб і я заплатив за тебе ціну келиха солодкого вина».

І Хлопчик-зірка вийшов з міста й підійшов до лісу, про який казав йому Чаклун.

А треба сказати, що віддалік цей ліс милував око -здавалося, що в ньому повно співучих пташок та запашних квітів, і Хлопчик-зірка з радістю зайшов у нього. Та мало втіхи зазнав він у тому лісі, бо хоч би де він ступив, скрізь перед ним уставали батоги шипшини з колючими шпичаками, і вогнем обпікала жалка кропива, і будяки кололи його своїми гострими, як кинджали, колючками, і Хлоп-чик-зірка набрався муки. До того ж він ніде не міг знайти монету з білого золота, про яку говорив йому Чаклун, хоч і шукав її від ранку до полудня і від полудня до заходу сонця. А коли стало заходити сонце, він повернув додому, вмиваючись гіркими слізьми, бо знав, яка на нього чекає кара.

Та коли він уже виходив на узлісся, з хащів до нього долинув крик - здавалося, хтось кличе на допомогу. Забувши про своє горе, він побіг на той крик і побачив мале Зайченя, що потрапило в пастку якогось мисливця.

I Хлопчик-зірка зглянувся на бідне Зайченя і звільнив його, промовивши до нього:

-    Сам я всього-на-всього раб, але тобі я подарую волю.

А Зайченя відповіло йому так:

-    Ти й справді подарував мені волю, а от чим я тобі за це віддячу?

¹ Гяу р - у мусульман: людина іншої віри.

І Хлопчик-зірка сказав йому:

-    Я шукаю монету з білого золота, але ніде не можу її знайти, і коли я не принесу її моєму господарю, він мене дуже битиме.

-    Іди за мною, - сказало йому Зайченя, - і я заведу тебе туди, куди тобі треба, бо я знаю, де захована ця монета і навіщо.

Тоді Хлопчик-зірка пішов за Зайченям і - о радість! - у дуплі великого дуба побачив монету з білого золота, яку він шукав.

Сповнений безмежної радості, він схопив монету і сказав Зайченяті:

-    За послугу, яку я тобі зробив, ти мені віддячив у багато разів більшою, і за мою добрість відплатив ти мені сторицею.

-    Ні, - відповіло Зайченя, - як ти вчинив зі мною, так я вчинив з тобою, - і швидко поскакало геть, а Хлопчик-зірка пішов до міста.

Тепер слід сказати, що біля міської брами сидів прокажений. Його обличчя закривав сірий полотняний каптур, і його очі палали в прорізах, мов жарини, і коли він помітив Хлопчика-зірку, що підходив до брами, він ударив у свою дерев’яну миску і задзвонив у свій дзвінок, гукнувши йому так:

-    Дай мені монетку, а то я помру з голоду. Адже мене вигнали з міста і ніхто не змилується наді мною.

-    Який жаль! - вигукнув Хлопчик-зірка. - У мене тільки одна монета в гаманці, і коли я не принесу її моєму господарю, він мене страшно битиме, бо я його раб.

Та прокажений благав його доти, доки Хлопчик-зірка змилувався над ним і віддав йому монету з білого золота.

А коли він прийшов до будинку Чаклуна, той відчинив хвіртку, і впустив його в сад, і запитав його:

-    Ти приніс монету з білого золота?

І Хлопчик-зірка відповів:

-    Ні, не приніс.

Тоді Чаклун накинувся на нього, і побив, і поставив перед ним порожню дощечку й сказав: «їж», а потім поставив порожнього кухлика й сказав: «Пий», і знову кинув його в підземелля.

А вранці Чаклун прийшов і сказав:

-    Якщо сьогодні ти не принесеш мені монети з жовтого золота, то навіки залишишся моїм рабом і одержиш триста канчуків по спині.

І пішов знову Хлопчик-зірка до лісу і цілісінький день шукав монету з жовтого золота, проте ніде не міг її знайти. (...)

Увечері до нього прибігло Зайченя і знову допомогло знайти монету. Проте й цю монету хлопчик віддав прокаженому, пожалівши його від щирого серця.

А наступного дня вранці Чаклун прийшов до нього і сказав:

-    Якщо ти сьогодні принесеш мені монету з червоного золота, я відпущу тебе на волю, а якщо не принесеш, я тебе вб’ю.

І пішов Хлопчик-зірка до лісу, і цілісінький день шукав монету з червоного золота, проте ніде не міг її знайти. А надвечір він сів на землю й заплакав, і коли він плакав, прибігло до нього Зайченя.

І Зайченя сказало йому:

-    Монета з червоного золота, яку ти шукаєш, лежить у печері, що позад тебе. Тож не плач, а радій.

-    Як же я тобі віддячу за це? - вигукнув Хлопчик-зірка. -Гай-гай! Це ж ти втретє виручаєш мене.

-    Але ти перший зглянувся на мене, - відповіло йому Зайченя і швидко побігло собі геть.

А Хлопчик-зірка зайшов у печеру і в найдальшому кутку її побачив монету з червоного золота. Він поклав її у свій гаманець і вирушив хутчій до міста. А прокажений, побачивши його, став посеред дороги і закричав, благаючи його:

-    Віддай мені монету з червоного золота, а то я помру!

І Хлопчик-зірка знову пожалів його й віддав йому монету з червоного золота, сказавши:

-    Твоя біда гірша, ніж моя.

Але серце його стислося з туги, бо він знав, яка лиха доля на нього чекає.

Та диво дивне! Коли він проходив міську браму, вартові вклонилися йому з великою шанобою і промовили:

-    Який гарний наш володар!

А натовп городян ішов за ним слідом і гукав:

-    Та нема за нього вродливішого в усьому світі!

Заплакав тоді Хлопчик-зірка і сказав сам до себе:

-    Це вони насміхаються з мене.

Але навколо нього зібралося так багато люду, що він заблукав і прийшов на широку площу, де стояв королівський палац.

І ворота палацу відчинилися, і назустріч Хлопчикові-зірці поспішили священнослужителі та найбільші вельможі міста і сказали, вклонившись йому низько:

-    Ти наш володар, на якого ми давно чекаємо, і син нашого короля.

А Хлопчик-зірка їм відповів:

-    Я не королівський син, а син бідної жебрачки. I як ви можете казати, що я вродливий, коли я знаю, що на мене гидко глянути?

Тоді той, чий обладунок був прикрашений золотими квітами і на чийому шоломі замість гребеня був крилатий лев, підняв перед ним свого щита і крикнув:

-    Чому мій повелитель не вірить, що він гарний?

I Хлопчик-зірка глянув у щит. I що ж він побачив? Його обличчя знову було гарне, як колись, і вся його колишня врода знов повернулася до нього, тільки в очах він побачив щось нове, чого раніше ніколи в них не бачив. А священнослужителі та найбільші вельможі впали перед ним на коліна й сказали:

-    Було давнє пророцтво, що цього дня прийде до нас той, хто має владарювати над нами. Тож хай володар наш візьме цю корону і цей скіпетр¹ і стане нашим королем, справедливим і милосердним.

Але Хлопчик-зірка відповів їм:

-    Я не гідний бути вашим королем, бо я зрікся матері, що породила мене, і я доти не матиму спокою, доки не знайду її і не випрошу в неї пробачення. Тож відпустіть мене, бо я мушу далі йти по світу і не можу тут більше затримуватися, хоч ви й пропонуєте мені корону та скіпетр.

I по цих словах він відвернувся і глянув на вулицю, що вела до міської брами, і - леле! Серед людей, що товпились довкола сторожі, він побачив жебрачку, яка була його матір’ю, а поруч стояв той самий прокажений, що сидів перед міською брамою.

Крик радощів зірвався з його вуст, і він побіг до жебрачки

і, впавши перед нею навколішки, обцілував рани на її ногах і омив їх своїми слізьми.

Він низько схилив голову, аж до пилюки, і, ридаючи так, що, здавалося, його серце ось-ось розірветься з болю, промовив такі слова:

-    Мати моя! Я зрікся тебе в дні своєї гордині. Не відштовхни мене в годину мого смирення! Я ненавидів тебе. Даруй же мені любов. Я був відцурався тебе. Прийми ж своє дитя... (...)

I жебрачка поклала руку йому на голову й промовила:

¹ Скі петр - особливої форми палиця, прикрашена коштовними каменями й різьбленням, знак влади.

-    Устань!

I прокажений поклав руку йому на голову й теж сказав:

-    Устань!

I він піднявся, глянув і - о диво з див! Перед ним були Король і Королева.

I Королева сказала йому:

-    Ось твій батько, якого ти пожалів у біді.

А Король сказав:

-    Ось твоя мати, чиї ноги ти омив своїми слізьми.

I вони обняли й поцілували його, і повели його в палац та вбрали в дорогі шати, і наділи йому корону на голову та дали в руки йому скіпетр, і став він правити містом, що стояло над річкою. I він був милосердний і справедливий до всіх. Він прогнав геть лихого Чаклуна, а Лісорубові та його дружині послав багато дорогих подарунків, а дітей його зробив вельможами. Нікому не дозволяв він поводитися жорстоко з птахами й звірами і вчив усіх любові, добра та милосердя. Голодним він роздавав хліб, а голим - одіж, і в його державі панували мир і достатки.

Та правив він недовго. Надто багато зазнав він горя і надто тяжкі пройшов випробування, тож через три роки він помер. А після нього прийшов лихий володар.

Переклад Ілька Корунця

Запитання і завдання до прочитаного твору

І. Чому Хлопчик-зірка виховувався в родині Лісоруба? Як він ставився до своїх названих батьків? Наведіть приклади з тексту.

З. Чим відрізнявся Хлопчик-зірка від своїх ровесників? На чому трималася його влада над іншими дітьми?

3.    Чому герой втратив свою вроду?

4.    Через які випробування довелося пройти Хлопчику-зірці, щоб заслужити прощення? Які наслідки своїх жорстоких учинків він усвідомив під час покарання?

З. Що змушувало героя щоразу віддавати монету прокаженому? Які душевні якості з’явилися у хлопчика впродовж служби в лихого Чаклуна?

6. Подискутуйте! Зазвичай у казках краса й добро неподільні: вродливі персонажі мають добру душу й навпаки. Однак у казці Уайльда цей зв’язок порушено. Як ви вважаєте, чому?

Теми презентацій

1.    «Образ Хлопчика-зірки в казці О. Уайльда та її екранізації “Казка про Зоряного хлопчика” (режисер Л. Нечаєв, 1983 р.)».

2.    «Тема справжньої краси в казках “Хлопчик-зірка” О. Уайльда та “Соловейко” Г.К. Андерсена».

3.    «Сторінками казок збірки “Гранатовий будиночок” О. Уайльда».

 

Це матеріал із підручника Світова Література 5 клас Євгенія Волощук