Народна Освіта » Світова література » Ганс Крістіан Андерсен - Соловейко читати онлайн

НАРОДНА ОСВІТА

Ганс Крістіан Андерсен - Соловейко читати онлайн

Не так вже й часто на честь літературних персонажів установлюють пам’ятники, тим паче - на честь персонажів казкових. А от у Данії таких пам’ятників чимало. У них вдячні данці увічнили героїв, створених фантазією свого талановитого співвітчизника - Великого Казкаря Ганса Крістіана Андерсена. Гуляючи вулицями Копенгагена, можна зустрітися з непохитним олов’яним солдатиком, побачити Дюймовочку, яка визирає

з пелюсток кам’яної квітки, або прекрасного лебедя з казки «Гидке каченя». А біля входу до копенгагенського порту в мереживі морської піни сидить задумана Русалонька. Ця скульптура давно стала символом не лише данської столиці, а й усієї країни...

Казки Андерсена, відомі в усьому світі, прославили Данію: її ошатні міста, старовинні вулички, уздовж яких вишикувалися будинки з гостроверхими дахами, її пишні сади й величні замки. Здається, казкові сюжети Андерсен знаходив просто у звичному житті. Можливо, вони народжувалися тоді, коли письменник дивився, як пливе міським ровом суденце зі старої газети. Можливо, - коли милувався грайливими морськими хвилями чи спостерігав, як розкривається під сонцем ніжний тюльпан.

Великий Казкар народився у місті Оденсе в сім’ї бідного шевця. Хлопчик жив у тісній кімнатці, де крім складаної лави, на якій він спав, стояли ще верстат і ліжко батьків. А за порогом скромного помешкання стелилася дорога в неозорий, сповнений чародійства світ. Якось знайома праля сказала Гансові, що під міською річкою починається китайське королівство. Саме тоді, щиро повіривши її словам, маленький мрійник і вигадав свою першу казку.

Нестатки, від яких потерпала родина Андерсенів, не затьмарили щасливого дитинства Ганса. Найбільше ж він полюбляв слухати казки й гратися. з ляльками.

«Щодня, - згадував із часом письменник, - я шив для ляльок нові шати. Мене так захоплювала ця справа, що я часто зупинявся просто посеред вулиці й розглядав багатих панянок, убраних у шовк та оксамит, уявляючи, скільки королівських мантій, шлейфів і лицарських костюмів міг би накроїти з їхнього одягу. Подумки я вже бачив це вбрання під своїми ножицями».

Від такого захоплення Гансові залишалося зробити лише один крок до професії кравця. Тим більше, що саме про це мріяла його мати. Однак хлопець вірив у щасливу зірку свого великого акторського майбуття. Ця віра надихнула його перебратися до Копенгагена. Чотирнадцятирічний Ганс вирушив у дорогу майже без речей, з кількома рекомендаційними листами в кишені.

Неважко уявити, яким «гидким каченям» почувався підліток з незаможної родини в столиці, де намагався опанувати акторське ремесло. Однак йому була притаманна якась особлива сила, що прихиляла до нього людей. Незабаром в Андерсена з’явилися покровителі, які подбали про те, щоб він міг безкоштовно навчатися в гімназії.

Наука давалася Гансові важко. Однокласники мали кращі знання, хоч і були набагато молодшими за нього. Юнак не раз потрапляв у скрутне становище, але вчився наполегливо й завзято, над усе прагнучи виправдати довіру своїх заступників. Зрештою склавши іспити, Ганс насмілився звернутися до них з трьома проханнями: «Це, передовсім, пара черевиків, бо мої просто-таки розсипалися на порох... Друга річ теж украй необхідна... Чи не можу я отримати новий сюртук1? У старому вже годі кудись вийти, на ньому латка на латці... А третє прохання - хоч би кілька книжок».

Актором Андерсен так і не став. Однак захоплення театром привело його на шлях літературної творчості. Він писав п’єси, романи, подорожні нотатки. І, звісно, казки, хоча спершу ставився до цього досить легковажно. А втім, саме казки принесли гучну славу, про яку колись мріяв маленький син шевця.

То була достоту казкова слава. Під час подорожі Європою Андерсена вразило надзвичайно шанобливе ставлення до нього. «<О, як я вражений повагою та любов’ю... Я помітив свій уквітчаний портрет... Мене засипали подяками за мої твори... Герцоги, єпископи, вчені, найвідоміші у світі люди розмовляють зі мною так, немов я - видатна особа», - писав він у листах. Із часом Андерсен здобув визнання й на батьківщині. У рідному Оденсе його вітали юрми городян з прапорами в руках. Сам король Данії вшанував уславленого казкаря.

Вдячно приймаючи знаки читацької любові, письменник нерідко згадував, як колись увійшов у столицю нікому не ві

1 С юрту к - чоловічий верхній одяг з довгими полами.

домим хлопчиськом. У такі хвилини слава, якою винагородила його доля, здавалася справжнім дивом:

«гидке каченя» перетворилося на прегарного лебедя. Не випадково сам письменник стверджував, що його життя схоже на казку - прекрасну, багату на події та благословенну. «Якби в дитинстві, - писав Андерсен у спогадах, - коли я, злиденний хлопчина, вирушив мандрувати світом, мене перестріла б всемогутня фея та запропонувала мені обрати шлях і мету, відповідні до моїх талантів і розумових здібностей, якби вона охороняла й скеровувала мене, - навіть і тоді моя доля не склалася б щасливіше, мудріше й ліпше. Історія мого життя розповість світові те, про що вона говорить мені: “Господь милосердний і все робить на краще”».

Казки Андерсена розповідають численним поколінням дітей про те, що краса, відвага, чуйність і доброта здатні розвіяти найлихіші чари; віра, надія та любов долають будь-які перешкоди. А ще вони переконують: у житті кожного з нас завжди є місце справжньому диву. Герої Великого Казкаря «оселилися» в нашому повсякденному мовленні. Іноді, захоплюючись мужністю юнака, ми порівнюємо його з непохитним олов’яним солдатиком, підкреслюючи мініатюрність дівчини, називаємо її дюймовочкою, а того, хто, не маючи розуму, хизується владою над людьми, - голим королем.

Явторитетна цитата

У своїй книжці про Андерсена відомий данський дослідник Бо Грьонбек зазначив:    «В Андерсена

часто повторюється думка про те, які люди гідні поваги, а які - ні. Того, хто приймає дарунки життя вдячно і не намагається бути або здаватися чимсь більшим, аніж він є насправді, завжди описано із симпатією. І навпаки, самовдоволених, самовпевнених людей, які не бачать далі свого носа, письменник висміює.

Казкові історії Г.К. Андерсена показують нам, що хоч іноді життя буває жорстоким і несправедливим, усе залежить від

нас самих. Можна знайти цікаве й радісне навіть у дрібницях, у тому, що люди зазвичай вважають невартим уваги. Ситуації, у яких не відбувається нічого особливого, можуть бути сповнені краси й поезії для тих, хто вміє бачити й слухати, - от чого навчають читача твори данського казкаря».

Перевірте себе

1.    Розкажіть про дитинство і юність Андерсена. Які риси характеру письменника виявилися в ті роки?

2.    Як Андерсен оцінював своє життя? Наведіть відповідні висловлювання письменника.

3.    Доведіть! Перечитайте характеристику, яку дає Бо Грьонбек казкам Андерсена (рубрика «Авторитетна цитата»). У чому дослідник вбачає основні переваги творів Великого Казкаря? Проілюструйте ці спостереження власними прикладами з відомих вам казок Андерсена.

Теми презентацій

1.    «Пам’ятники Г.К. Андерсену на його батьківщині».

2.    «Маленькі подвиги великого серця: сила любові й співчуття в казках Г.К. Андерсена».

3.    «Мій улюблений герой із казок Г.К. Андерсена».

Соловейко

читати онлайн

Ти ж бо знаєш, що в Китаї і сам богдихан, володар, і всі його піддані - китайці. Було це давно, але якраз тому й варто послухати цю історію, поки її не забули зовсім. Богдиханів палац був найкращий у світі, весь із чудової коштовної порцеляни, але такий крихкий, що в ньому належало ходити дуже обережно, аби ні до чого не торкнутися. У саду росли найдивовижніші квітки, а до найгарніших були прив’язані срібні дзвіночки, вони дзвеніли, щоб кожен, хто проходив повз ті квітки, звертав на них увагу. Так, у богдихановому саду все було продумано, а сягав він так далеко, що навіть садівник не знав, де він закінчується. Із саду можна було потрапити до чудового лісу з високими деревами і глибокими озерами, і той ліс доходив до самого синього моря. Великі кораблі пропливали під віттям дерев, а в тому вітті жив соловейко, який співав так гарно, що навіть убогий рибалка, коли вночі йшов витягати невода, забував про свої злидні, заслухувався і казав: «Господи, як же гарно!», Потім він брався до своєї риби й забував про соловейка,

але другої ночі знову казав те саме:

«Господи, як же гарно!».

До богдиханової столиці приїздили мандрівники з цілого світу. Вони милувалися палацом і садом, та як чули соловейка, то казали:

-    Але найкращий цей птах!

Коли мандрівники поверталися

додому, вони розповідали про все, що бачили, учені написали багато книжок про столицю, палац і сад і не тільки не забували про соловейка, а ставили його понад усе. Поети складали про соловейка, що жив у лісі над синім морем, найдовершеніші вірші.

Книжки розходилися по світу, і ось декотрі дійшли й до богдихана.

Він сидів у золотому кріслі, читав таку книжку і раз у раз кивав головою, бо йому приємно було читати хвалу своїй столиці, палацові та садові. «Але кращий за все соловейко!» - писалося в книжці.

-    Що таке? - здивувався богдихан. - Соловейко? Я не знаю його. У моїй державі, навіть у моєму саду живе такий птах, а я його ніколи не чув! Мушу дізнаватися про нього з книжки!

І він покликав до себе свого вищого державного урядовця, який був такого знатного роду, що, коли хтось простішого роду звертався до нього чи про щось питав, він казав тільки: «Пх!», а це ж нічого не означає!

-    Виявляється, у нас тут є чудова пташка, що зветься соловейко, - мовив богдихан. - Її вважають найбільшим скарбом моєї великої держави. Чому ж мені ще й досі ніхто не доповів про неї?

-    Я навіть не чув про таку пташку! - відповів вищий державний урядовець. - Її ніколи не відрекомендовували до двору!

-    Я хочу, щоб вона сьогодні ж таки ввечері була тут і співала мені! - сказав богдихан. - Цілий світ знає, що вона в мене є, а сам я не знаю!

-    Я ніколи не чув про таку пташку, - знову відповів вищий державний урядовець. - Але я пошукаю і знайду її!

Добре казати! А де її шукати? Вищий державний урядовець бігав угору і вниз по всіх сходах, по всіх залах і коридорах,

але ніхто, кого він питав, не чув про соловейка. Врешті вищий державний урядовець повернувся до богдихана і сказав, що соловейка, мабуть, придумали ті, що пишуть книжки.

-    Нехай ваша величність не вірить усьому, що пишуть у книжках, то самі вигадки, або, як кажуть, чорна магія!

-    Але ж цю книжку, де я прочитав про соловейка, мені прислав сам могутній володар Японії, і в ній не може бути неправди, - мовив богдихан. - Я хочу послухати соловейка сьогодні ж увечері! І оголошую йому свою найбільшу ласку! А коли його не буде тут, я накажу набити після вечері всіх при дворі палицями по животах!

-    Тзінґ-пе, - сказав вищий державний урядовець і знову забігав по всіх сходах, по всіх залах і коридорах.

За ним бігала добра половина двірського панства, бо ніхто не хотів, щоб його били палицею по животі. Усі питали про дивовижного соловейка, якого знав цілий світ, а при дворі не знав ніхто. Нарешті в кухні їм трапилася одна вбога служниця, що сказала:

-    Господи, чого ж би я не знала соловейка! От уже хто співає! Мені дозволено ввечері відносити своїй хворій матері залишки від обіду. Вона мешкає на березі моря. Коли я втомлена повертаюся і сідаю відпочити в лісі, то чую солов’їний спів. Тоді в мене сльози виступають на очах, а серце аж мліє, наче мене цілує мати.

-    Дівчино, - сказав перший державний урядовець, - я призначу тебе кухаркою і добуду для тебе дозвіл дивитися, як обідає богдихан, коли ти поведеш мене до соловейка, бо його запрошують на вечір до палацу!

Отож усі вони пішли до лісу, де звичайно співав соловейко. їх набралося десь із половина двірського панства. Ішли вони, йшли, аж ось заревіла корова.

-    О! - вигукнули нижчі державні урядовці. - Це він! Яка сила в такої маленької пташки! Ми певні, що вже чули його раніше!

-    Ні, це так корови ревуть, - заперечила служниця. - Нам іще далеко до того місця.

У ставку заквакали жаби.

-    Чудово! - вигукнув двірський пастир. - Тепер я чую! Достоту як дзвіночки в нашій божниці!

-    Ні, це квакають жаби, - сказала служниця. - Але зараз, я думаю, ми почуємо і його.

І соловейко справді заспівав.

-    Оце він! - вигукнула служниця. - Слухайте, слухайте! Он там він сидить! - І вона показала на маленьку сіру пташку, що сиділа на гілці.

-    Невже? - здивувався вищий державний урядовець. -Я уявляв собі його зовсім не таким. Яка простенька пташка! Мабуть, у нього зблякли всі барви, як він побачив біля себе таке блискуче товариство!

-    Соловейчику! - гукнула служниця. - Наш ласкавий богдихан хоче, щоб ти йому заспівав!

-    Залюбки! - відповів соловейко і заспівав так, що хоч цілу ніч слухай.

-    Справді, мов скляні дзвіночки дзвонять, - сказав вищий державний урядовець. - Дивіться, як у нього тремтить горлечко. Дивно, що ми досі ніколи не чули його! Він матиме при дворі величезний успіх!

-    Мені ще раз заспівати для його величності? - запитав соловейко. Він думав, що серед того гурту був і сам богдихан.

-    Незрівнянний соловейку! - сказав вищий державний урядовець. - Я маю велику приємність запросити вас на бенкет, що відбудеться сьогодні ввечері в палаці богдихана. Ви напевне зачаруєте своїм чудовим співом його величність.

-    Мій спів краще слухати в зеленому лісі, - сказав соловейко, але полетів із ними, коли почув, що його хоче послухати богдихан.

У палаці все було вичищене й виглянсуване. На порцелянових стінах і підлогах відбивалося світло безлічі золотих ліхтариків, уздовж коридорів виставлено найкращі квітки з дзвіночками, які від біганини і протягів там ненастанно дзвонили, так що не чути було й слова.

Посеред великої зали, де сидів богдихан, стримів золотий кілок, на якому мав сидіти соловейко. Там зібрався весь двір, і служниці, яка тепер отримала звання двірської кухарки, також дозволили стояти біля дверей. Усі були вбрані в найкращий

одяг і не зводили очей із маленької пташки. Богдихан ласкаво кивнув їй головою.

І соловейко заспівав так гарно, що в очах богдихана виступили сльози і покотилися по щоках. Тоді соловейко заспівав іще краще, його спів брав за серце. Богдихан був дуже задоволений і сказав, що вшановує соловейка своїм золотим пантофлем1 на шию. Та соловейко подякував і відмовився від пантофля, сказав, що вже отримав винагороду.

-    Я бачив у ваших очах сльози, і це для мене найбільша винагорода. Сльози богдихана мають дивовижну силу! То якої ж мені ще треба винагороди?

І в залі знову залунав його ніжний, прекрасний спів.

-    Яке чарівне кокетство! - сказали двірські дами й понабирали в рот води, щоб вона булькала в горлі, як вони з кимсь розмовлятимуть. Тоді, думали вони, і їхній голос скидатиметься на солов’їний. Навіть служники і покоївки заявили, що вони також задоволені, а це багато про що свідчить, бо ж саме їм найважче догодити. Так, соловейко мав успіх.

Його залишили при дворі, йому надали власну клітку і дозвіл вільно гуляти в саду двічі на день і один раз уночі і приставили до нього дванадцять служників. Кожен із них міцно тримав його за прив’язану до лапки шовкову стрічечку. Яка ж то була приємна прогулянка!

Усі в місті заговорили про дивовижну пташку, і коли на вулиці зустрічалося двоє друзів, то один зразу казав: «соло», а другий підхоплював: «вейко», тоді обидва зітхали, розуміючи один одного. Одинадцять крамарів дали своїм синам імена на честь соловейка, але всі вони виявилися безголосі.

Якось богдихан отримав великий пакунок із написом «Соловейко».

-    Маємо ще одну книжку про нашу славетну пташку! -сказав він.

Але то була не книжка, у скриньці лежала хитромудра річ, штучний соловейко. Він був схожий на живого, але весь обсипаний діамантами, рубінами та сапфірами. Якщо накрутити пташку, вона співала один уривочок пісні справжнього соловейка та водила вгору і вниз хвостиком, що поблискував сріблом і золотом. На шиї у пташки висіла стрічечка з написом: «Соловейко японського володаря нічого не вартий порівняно з соловейком китайського богдихана».

1 Панто флі - м’які кімнатні туфлі.

-    Чудовий! - визнали всі, і тому, хто приніс штучного соловейка, негайно надали звання надзвичайного державного постачальника соловейків.

-    А тепер нехай вони заспівають разом. Ото буде дует!

Довелося справжньому соловейкові співати разом зі штучним, та нічого путнього з того не виходило, бо він співав по-своєму, а штучний - так, як було записано в нього на валочках.

-    Це не його вина, - сказав двірський капельмейстер1. -Штучний соловейко бездоганно дотримується такту і співає в моїй манері!

Тому штучному соловейкові довелося співати самому. Він мав не менший успіх, як справжній, а крім того, був незрівнянно кращий за нього, весь блищав коштовностями, наче браслет чи брошка.

Тридцять три рази проспівав він той самий уривочок і зовсім не втомився. Присутні залюбки слухали б його далі, та богдихан сказав, що тепер має трохи поспівати живий соловейко. Але де ж він? Ніхто не помітив, що він вилетів у відчинене вікно і подався до свого зеленого лісу.

-    Та що ж це таке! - здивувався богдихан, а все двірське панство обурилося й назвало соловейка невдячною твариною.

-    Зате краща пташка залишилася в нас! - сказали вони, і штучному соловейкові довелося співати той самий уривочок тридцять четвертий раз.

Але ніхто ще не зміг запам’ятати мелодії, така вона була важка. Капельмейстер без угаву вихваляв штучного соловейка й запевняв, що він кращий за живого не тільки вбранням і діамантами, а й своїми внутрішніми цінностями.

-    Щодо справжнього соловейка, ваша величносте і ви, шановне панство, то ніколи не можна знати наперед, що саме він співатиме, а в штучного все визначене, воно не міняється, про нього можна скласти чітке уявлення, можна його розібрати й показати, яка в нього внутрішня будова, як там лежать валочки, як вони обертаються, в якій послідовності.

-    Я такої самісінької думки! - проголосив кожен із присутніх, і капельмейстер отримав дозвіл показати пташку другої ж таки неділі народові.

-    Треба ж і народові послухати її, - сказав богдихан.

Народ послухав і був дуже задоволений, ніби досхочу напився

чаю, адже це так по-китайському! Всі захоплено вигукували «О!»,

1 Капельме йстер - диригент, керівник хору або оркестру.

підіймали вгору великого пальця -мовляв, ото смакота - і кивали головами. Але вбогі рибалки, що чули живого соловейка, казали:

- Непогано, навіть скидається на соловейків спів, та чогось у ньому не вистачає, ми й самі не знаємо, чого!

Живого соловейка оголосили висланим за межі країни й держави.

Штучний соловейко посів місце на шовковій подушечці біля богдиханового ліжка. Навколо нього розкладено подарунки, які він отримав, - золото й коштовні камінці. Тепер його називали «першим співаком нічного столика з лівого боку його величності богдихана», тому що богдихан вважав важливішим саме той бік, де було серце, серце ж було з лівого боку навіть у богдихана. А капельмейстер написав про штучного соловейка двадцять п’ять томів, дивовижно вчених, дивовижно товстих і повних найпитоміших китайських слів. Усі, хто належав до двору, казали, що прочитали ті томи і все зрозуміли, а то їх назвали б дурнями і налупцювали б палицями по животах.

Так минув цілий рік. Богдихан, усе двірське панство і всі інші китайці вже знали напам’ять кожну нотку штучного соловейка, і якраз тому його спів так подобався їм, бо вони тепер і самі могли підтягати йому. Вуличні хлопчаки співали: «Дзі-дзі-дзі! Буль-буль-буль!» Навіть богдихан співав те саме. Ох, яка ж краса!

Та одного вечора, тільки-но штучний соловейко розспівався перед богдиханом, що лежав на ліжку і слухав його, як усередині у пташки щось тріснуло, зашурхотіло, коліщата закрутилися і музика стихла.

Богдихан схопився з ліжка і звелів покликати двірського лікаря, але що той міг зробити? Тоді покликали годинникаря, і той після довгих розмов і довгих оглядин сяк-так полагодив пташку, але сказав, що її треба дуже берегти, бо зубчики геть постиралися і їх не можна замінити новими так, щоб музика була така сама. Отака сталася біда! Тепер штучного соловейка дозволяли заводити тільки раз на рік. То була справді велика біда, але капельмейстер виголосив коротку, зате повну вагомих слів промову, у якій доводив, що пташка не стала гірша. Отже, так воно й було.

Минуло вже п’ять років, і країну спіткало велике лихо: всі, властиво, любили свого богдихана, а він тепер, казали, був при смерті. Уже вибрали нового богдихана, та народ стояв на вулиці й питав вищого державного урядовця про здоров’я свого богдихана.

-    Пх! - відповідав той і хитав головою.

Богдихан лежав холодний і блідий на своєму розкішному ліжку, весь двір вважав, що він уже помер, і кожен поспішав привітати нового богдихана. Служники вибігали надвір, щоб поговорити про це, а покоївки влаштовували собі посиденьки з чаюванням. Навколо, в усіх залах і в коридорах, були постелені килими, щоб не чути було, як хтось іде, тому в палаці стояла глибока тиша. Проте богдихан іще не помер, він лежав, непорушний і блідий, на своєму розкішному ліжку під оксамитовим запиналом з важкими золотими китицями. Вікно над ліжком було відчинене, і крізь нього на богдихана та штучного соловейка світив місяць.

Бідолашний богдихан майже не міг дихнути, наче в нього хтось сидів на грудях. Він розплющив очі й побачив, що то була смерть, вона справді сиділа в нього на грудях. Смерть надягла на себе його корону і в одній руці тримала його золоту шаблю, а в другій - пишну корогву1. А навколо зі складок великого оксамитового запинала витикалися якісь дивні голови, одні страхітливо потворні, а інші лагідні й приємні. То на богдихана дивилися його погані й добрі вчинки, бо на серці в нього сиділа смерть.

-    Пам’ятаєш це? - шепотіли вони один поперед одного. - Пам’ятаєш це?

І стільки всього розповідали йому, що на чолі в нього виступив піт.

-    Я не знав про це! - боронився богдихан. - Дайте сюди музики! Музики, великих китайських барабанів! - гукнув він. -Не хочу чути, що вони кажуть!

Але вони не вгавали, а смерть, немов китаєць, притакувала головою на всі їхні згадки.

-    Музики, музики! - гукав богдихан. - Заспівай хоч ти, люба, осяйна пташко! Я ж тобі не жалів ні золота, ні коштовностей, я ж тобі сам почепив на шию свого золотого пантофля. Заспівай же, заспівай!

1 Коро гва - прапор.

Але пташка мовчала, її не було кому накрутити, а без цього вона не співала. Смерть і далі дивилася на богдихана великими порожніми очними ямками, а навколо панувала тиша, моторошна тиша.

Раптом за вікном почулася чарівна мелодія. То співав на гіллячці живий соловейко. Він довідався про богдиханову хворобу і прилетів утішити його своєю піснею та подати надію. Соловейко співав, і видива ставали дедалі блідіші, кров текла все швидше у кволому тілі богдихана, навіть сама смерть заслухалася і все примовляла:

-    Співай, соловейчику, співай!

-    А ти віддаси мені за це коштовну золоту шаблю? Віддаси величну корогву? Віддаси золоту богдиханову корону?

І смерть віддала один за одним усі клейноди1. Та ось соловейко заспівав пісню про тихе кладовище, де цвітуть білі троянди, де духмяніє бузина, де траву зрошують сльози живих, що оплакують мертвих. Від цієї пісні смерть так затужила за своїм садом, що огорнулася в холодний білий туман і вилетіла у вікно.

-    Дякую, дякую тобі, мила небесна пташко! - сказав богдихан. - Я впізнав тебе! Я був вигнав тебе зі своєї країни й держави, а ти однаково своєю піснею відігнала від мого ліжка

лихі видива, прогнала з мого серця саму смерть! Чим мені нагородити тебе?

- Ти вже нагородив мене, - відповів соловейко. - Я бачив у твоїх очах сльози, коли вперше співав тобі, цього я ніколи не забуду! Сльози для серця співака - найкраща нагорода! А тепер засни і набирайся здоров’я та сили! Я присиплятиму тебе своєю піснею.

Соловейко знову заспівав, а богдихан заснув спокійним цілющим сном.

У вікна вже світило сонце, коли богдихан прокинувся відпочилий і здоровий. Ніхто зі служників іще не приходив до нього, бо всі думали, що він помер, тільки соловейко й далі сидів на гіллячці і співав.

1 Клейно ди - знаки влади.

-    Залишайся назавжди зі мною, - сказав богдихан, - і співай тільки тоді, коли сам захочеш, а штучного соловейка я розіб’ю на друзки.

-    Не треба, - відповів соловейко. - Він дав тобі стільки користі, скільки міг. Нехай залишається в тебе! Я не можу жити в палаці, але дозволь мені прилітати до тебе, коли я захочу. Тоді я співатиму тобі вечорами на гіллячці біля твого вікна, щоб ти міг і порадіти, і задуматися. Я співатиму тобі про щасливих і про нещасних, про добре й лихе, що діється навколо тебе. Співуча пташка літає всюди, заглядає і до вбогих рибалок та селян, що живуть далеко від тебе і від твого двору. Я люблю тебе більше за твоє серце, за твою корону, а все ж корона має в собі щось священне. Я буду прилітати і співати для тебе. Але пообіцяй мені одне.

-    Обіцяю все! - сказав богдихан і підвівся у своїх розкішних шатах, у які вже вбрався сам, а до серця притис важку золоту шаблю.

-    Я прошу тебе: нікому не кажи, що ти маєш маленьку пташку, яка все тобі розповідає. Так буде краще.

І соловейко полетів.

Служники прийшли поглянути на свого мертвого богдихана і стали на порозі як укопані. А богдихан сказав:

-    Доброго ранку!

Переклад Ольги Сенюк

Запитання і завдання до прочитаного твору

1.    Розкажіть, як богдихан довідався про соловейка і як соловейко потрапив до його палацу.

2.    Яке враження справили на богдихана солов’їні пісні? Знайдіть у тексті деталь на підтвердження своєї відповіді. Чому соловейко відмовився від винагороди за спів?

3.    Чим сподобався придворним штучний соловейко? Чому після того, як з’явився механічний птах, справжній соловейко покинув палац?

4.    Чому штучний птах не зміг перешкодити смерті, тимчасом як справжній соловейко спромігся її здолати? Яку думку автора увиразнює такий розвиток подій? Чи поділяєте ви її?

5.    Ви, напевне, зауважили, що живий соловейко видається непомітною сірою пташиною поруч зі своєю коштовною копією. До якої думки автор підводить читача, наділяючи цих персонажів такою зовнішністю?

6.    Подискутуйте! Чи вірите ви в те, що справжнє мистецтво, як це зображено в казці «Соловейко», здатне творити дива?

7.    Розгляньте ілюстрацію Марковської до казки «Соловейко». Як у цьому малюнку передано задум казки?

 

Це матеріал із підручника Світова Література 5 клас Євгенія Волощук

 

Автор: admin от 5-01-2014, 23:27, Переглядів: 36955